Вислухав і прочитав чимало експертних думок з приводу несподіваного загострення Українсько – Сербських відносин. Поміж них чомусь – жодної реалістичної. Тож дозволю собі пояснити суспільству очевидні речі.
Про особливості міждержавних стосунків я вже писав, тож, щоб не повторюватись Стратегічне плазування.
У міждержавних стосунках завжди б’ють слабшого. Мораль і етика тут ні до чого – у дипломатії цих понять не існує. Просто слабкого бити безпечніше, от його і б’ють, коли треба перед кимось самоствердитись.
Варіант із нервовим зривом у нашого посла в Сербії вже можна відкинути, оскільки МЗС по суті визнав, що він правий у своїх претензіях до Сербії. Отже, відбувсь дипломатичний демарш, («по понятіях» це називається «пред’ява»).
Першопричиною демаршу стала недолуга зовнішня політика України протягом останніх років. Якщо у держави забрали частину території і ведуть проти неї неоголошену війну, а перелякане державне керівництво боїться назвати війну війною і розірвати дипломатичні стосунки з окупантом, то вона просто напрошується на пригоди. Іншими словами: якщо ви не вдоволені, що вас люблять дещо не так, як вам би хотілось – навіщо стояти раком?!
За рахунок такої держави поспішають самоствердитись ті, кому це зараз потрібно. Наприклад: Польща, Румунія, Угорщина. Стосунки з Польщею взагалі знаходяться на межі розриву: нахабні пшеки вже відкрито ставлять нам вимоги: яку історію викладати, яких героїв шанувати, хто має нашою державою управляти. Залишився ще один крок, щоб долучитися до росії у вимогах змінити нашу Конституцію і два кроки до проголошення територіальних претензій. У цих умовах треба якось реагувати. Дати відсіч нахабам наші керманичі очкують. Адже ті всі члени НАТО і ЄС, організацій, де нас не чекають (про що нам не втомлюються повторювати при кожній нагоді), але куди ми вперто ліземо із завзятістю п’яного ідіота, що намагається втрапити до нічного клубу повз охорону. Зрозуміти наших владців можна: їм нічого запропонувати народу у якості державної ідеї, окрім вступу до НАТО І ЄС, які дадуть нам безпеку і багатство відповідно.
Річ у тім, що в цьому світі є лише три державні ідеї, що реально працюють. Ідея свободи підприємництва, на якій збудовано США, нашим зубожілим населенням сприйнята не буде. Воно й не дивно, коли всі капітали в державі крадені. Звідки в таких умовах взятись повазі до приватної власності?! Ідея особистої свободи, на якій збудовано, скажімо, Нідерланди, обертається при ближчому розгляді толерантністю до усіляких збоченців і наркоманів, до чого наш народ теж вочевидь не готовий. Залишається лише одна ідея – національна. На ній збудовано більш 90% сучасних держав. Однак проголосити її сьогоднішні владці не можуть – адже вони не українці. Їхня особиста програма – накрасти тут грошей і втекти з ними на захід.
От і залишається підсовувати нам облуду ЄС і НАТО. Тому для скандалу обрано країну, яка до цих структур не входить і нашкодити нашим ілюзорним планам щодо них не може. З іншого боку, попри наше намагання налагодити стосунки, Сербія міцно привязана до росії національним інтересом. Лише кацапське вето в радбезі оон відділяє їх від остаточної втрати Косова. Тож зрозуміти їх можна, хоча й не дуже потрібно. Створюючи Косовську державу, США, Британія та Франція грубо порушили ввірене їх турботам міжнародне право, яке категорично забороняє сецесію, тобто вилучення у держав їх території. Щоб обійти цю заборону і зробити вигляд, що міжнародне право існує, було видумано неіснуючий «косівський народ», до якого застосували і без того сумнівне «право націй на самовизначення». Воно тлумачиться так, що народ, який пригнічується панівним народом держави, або перебуває у стані винищення (геноциду), вичерпавши всі засоби боротьби за рівноправність з панівною нацією, має право на самовизначення, аж до створення незалежної держави. Якби це право існувало в реальності, а не декларувалося, Чечня-Ічкерія отримала б незалежність ще під час Першої Чеченської війни. Однак на практиці цей принцип використовується виключно для прикриття державами – світовими лідерами своїх неподобств. Історія Курдистану – найсвіжіший тому приклад.
Так от, ніякого «косівського народу» не існує. Косово населене переважно албанцями, які втікали від режиму Ходжі (не того, що Насреддін, а того, що Енвер), і яких хорват Йосип Тіто, щедрий щодо чужого добра, розселяв у сербському районі Косово, що є, до речі, історичним ядром Сербії. Свого часу Сербія поставилась до сусідів по Югославії точнісінько так, як росія до України і Грузії, влаштувавши криваву і тривалу війну на території Хорватії і Боснії. Звісно, без братньої допомоги росії нічого подібного бути не могло б. Усі, хто приймає отруйні московські дари – приречені на біль і страждання. Наприклад – Вірменія, яка прийняла кацапську допомогу у відвоюванні Азербайджанського Карабаху і потрапила у вічну залежність від москви. Віддамо належне нашому кучму – воно не взяло отруйний кацапський дар у вигляді Придністров’я. Тут нам дійсно пощастило…
Менше з тим, тодішні західні лідери не могли сказати вголос: «нас підкупила албанська мафія, яка контролює чверть європейського наркотрафіку, тому ми відбираємо у Сербії шмат території!» Натомість проголосили підтримку самовизначення неіснуючого косівського народу. Тим самим був створений прецедент, спираючись на який кацапи виголосили підтримку неіснуючому народу Криму. Все це може якось би й проконало, якби ВВХ не перестарався і не приєднав Крим до росії, чому навіть найвправніші адвокати тепер не можуть видумати юридичних підстав.
Тож повертаючись до Сербії – це дійсно наш запеклий ворог, і втрачати нам нічого. Україна в даній ситуації діє подібно чоловіку, який голосно посилає під три чорти сусіда – дрібного пакосника, сподіваючись, що його почує інший сусід – хуліган, якого чоловік послати боїться. Нехай наступного разу хуліган, гуляючи з дівчиною, зайвий раз подумає: а чи варто присікуватись до цього очкастого? Не такий він вже й інтелігентний, що як пошле?! Тоді доведеться втертись і піти, або битися. А чи готовий я до бою? Може, він не такий вже й беззахисний? Чи не краще цього разу присікатись до когось іншого?
Звісно, це слабкий хід. Але все ж краще, ніж нічого. Очкуючи розірвати стосунки з кацапами, влада намагається показати, що бодай когось може послати.
А якщо тебе послали, а битись ти не готовий – доведеться йти. Щоправда, не обов’язково туди, куди послали. Пункт призначення і маршрут прямування можна обрати самостійно. Але іти доведеться…
Чи допоможе нам цей демарш налагодити стосунки з сусідами? Не певен. Але принаймні ми нічого і не втратимо. Не маючи спільного кордону і виходу до моря, війну нам Сербія не оголосить. А всі капості, які можна утнути без оголошення війни – сербська влада обовя’зково зробить, просто щоб потішити свого московського господаря.
На завершення: кілька слів про міжнародне право. Що треба знати про нього пересічному українцю.
1. Міжнародне право – прецедентне. Тобто, те, що було колись зроблено, може бути зроблено знову. Прецедент набуває сили одразу після своєї появи, незалежно від того, чи готовий президент США (чи будь-який інший політик) вважати його прецедентом, що він курив перед цим, на якій стадії дебільності знаходиться. Кожна дія у міждержавній політиці одразу ж стає прецедентом! І реакція на неї – теж…
2. Сильний завжди правий. Покарати його може лише сильніший за нього. П’ять держав – постійних членів Радбезу ООН не можуть бути покарані, який би злочин не вчинили. Бо закон – це не слова на папері, а апарат примусу. Такого апарату щодо них не існує. Немає жодного прецеденту, коли б ці держави були покарані за вчинення явного беззаконня чи навіть інтервенцію і окупацію.
3. Безпеку і гарантії суверенітету державі надає виключно володіння ядерною зброєю. Не існує прецеденту застосування ядерної зброї проти ядерної держави. Натомість існує прецедент застосування ядерної зброї проти без’ядерної держави. Причому він так і залишився безкарним. Між ядерними державами можливий лише локальний конфлікт, повномасштабна війна не виникає. Не існує прецеденту нападу без’ядерної держави на ядерну. Навпаки – скільки завгодно. Причому – завжди безкарних. Однак ця необхідна умова не є достатньою. Сильне військо з глибоким резервом (на зразок Швейцарського) теж необхідне. Щоб у ворога не виникало спокуси перевести можливий локальний конфлікт у глобальний.
4. Міжнародні угоди не виконуються, якщо відсутній дієвий механізм примусу підписантів. Репутаційні втрати до уваги не беруться. Натомість завжди знаходиться юридична підстава, яка краще чи гірше, але пояснює невиконання угоди. Хто не зрозумів – читаємо Будапештський меморандум.
5. Міжнародна політика є аморальною, потворною, безчесною, меркантильною, підлою, безжальною. Вона була такою завжди, з часу виникнення перших держав (хто не зрозумів – читаємо «Володар» Макіавелі, 16 сторіччя, між іншим, а досі не застаріло…) і залишиться такою принаймні ще дуже довго, що б нам не співали мерзотники (за сумісництвом – світові лідери) солодкими голосами при міжнародне право і закон, права людини і мир.
Ми не можемо змінити цей світ, можемо лише вірити їм (це ми вже пробували) чи ні. В кожному разі – нам жити у цьому світі, іншого глобусу у мене для Вас немає, шановні читачі.
Висновки щодо того, як нам вижити в цьому світі і кого для цього краще обирати у владу – зробіть самі у якості домашнього завдання.