За останній місяць мені надійшло чимало запитань щодо наступної лекції. Звісно, приємно чути, що хтось чекає твоїх лекцій з нетерпінням, але водночас відчуваєш і певну відповідальність, навіть з питань, на які вплинути не можеш. Чотирнадцята лекція мала всі шанси стати останньою, але чудові чернігівські хірурги Ярослав Олегович  Миколаєнко і Володимир Володимирович Пінчук відкоригували майбутнє, врятувавши моє безпросвітне життя, низький їм уклін... Звичайно, як це заведено в хірургії, частину себе (сподіваюсь, що не найкращу) мені довелось залишити в Чернігівській Центральній районній лікарні. Іноді доводиться жертвувати частиною організму, щоб зберегти решту, що поробиш. Зрозуміло, що найбільш вразливі пацієнти, перші в черзі на переселення у вирій – це важкі післяопераційні хворі, яких ніхто не провідує. Але навіть за таких умов є непогані шанси вижити, якщо лікувальний процес поставлено правильно, а персонал співчутливий і турботливий. Мій особистий приклад це підтверджує. Звичайно, мені дуже пощастило з лікарнею, але і в цілому українська медицина заслуговує на добре слово. На жаль, українці не цінують того, що мають. А дарма. Після війська медицина – друге найбільше досягнення України і в будь-якій іншій державі була б предметом гордості. На правах людини, що жила в ЄС, маю визнати,  що тамтешня медицина не йде ні в яке порівняння з українською. Принаймні загальнодоступна… Сподіваюсь, що наші біженці, повертаючись із Європи додому, принесуть ці знання з собою і поділяться з рештою. Єдина проблема нашої медицини – хронічне недофінансування. Уряд міг би вирішити цю проблему, скоротивши видатки на фарбування хмар. Але для цього, на жаль, потрібна інша влада. А щоб її обрати, потрібні розумніші виборці. Кляте зачароване коло, з якого ми не можемо вибратись уже тридцять чотири роки…