Володимир Митус

Володимир Митус

Середа, 31 березня 2021 03:56

Життя ціною у чверть водокачки.

Вчора наші карманичі віддали ЧОТИРИ життя за водокачку. Якби ж то їхні життя, то й чорт з ними. Той, що ночами рюкзаки шиє, а днями вражою мовою про патріотизм український бреше. Але ні, вони розплатились за водокачку життями чотирьох Героїв, відправлених на заклання. Ворог, якого не можна називати на ім’я, бо в говнокомандувача  від того промокає памперс, цинічно й підступно заманив захисників України у пастку. Яка несподіванка! Хто б міг подумати! Ніколи такого не було, і от знов! Спочатку дистанційно розставили міни, потім холоднокровно розстріляли саперів з «об’єкта критичної інфраструктури», тобто з водокачки, що поставляє воду… по обидва боки лінії фронту! По обидва!!! Королівство кривих рил… Керівний хом’як гордо заявив, що ворог «намагався спровокувати наші війська на знищення об’єкта критичної інфраструктури». Але ми не піддалися! Нехай навіть не сподівається клятий ворог, якого не можна називати! Героїв у нас ще багато! Не те, що водокачок. Вони ж грошей вартують! Водокачки, звісно, не Герої… Україна – найгуманніша в світі держава. До ворогів, звісно… Що нам життя захисників! Головне – водокачку збережено! Снайпери-вбивці теж не постраждали. Можна роздавати  нагороди. Самі знаєте кому. Порядна людина українську державну нагороду й у руки взяти гидує... Он один Сорд спробував, тепер відгрібає… Та не пропадати ж добру! Недаремно ж наша армія найбільша в Європі за… числом генералів. Це щоб було кому ордени носити, якщо ви не в курсі. Бережіть генералів! Вони приймають ганьбу за вас! Не даремно ж у нас не війна, а чорт зна що – чи то ООС, чи то АТО, чи може вже щось нове, але обов’язково на три літери… Бо якби війна, то командири, які ціною життя солдат вберегли «критично важливу інфраструктуру», вже висіли б рівними рядами на деревах, від керівного хом’яка починаючи. Спитаєте: за що?  За ногу, не за шию! Щоб не одразу сконали, а мали час повисіти й подумати над своєю поведінкою перед візитом до Всевишнього.

                Але ми не такі, хвала Всевишньому. Ми гуманні, добрі, толерантні, терпимі. До ворогів, звісно. А Патріоти… Патріоти мають сидіти в тюрмах. Щоб у говнокомандувача не промокав той клятий памперс… Він розкаже нам про свої успіхи в нелегкій справі розведення військ на гроші на зарані підготовлені позиції і про мир, побачений на власні очі в очку путіна… Власне, задля цього його й обрали. Спочатку олігарха, цинічного баригу,  мародера, щоб поборов олігархат. Тепер дезертира, щоб забезпечив мир. Який мир може забезпечити дезертир? Отой, що на цвинтарі… І стада ботів кольорів всіх відтінків лайна, від коричневого до зеленого, наввипередки заверещать про те, що не можна розхитувати човен, і боротись із внутрішнім ворогом, поки не знищений зовнішній… Що із внутрішнім ворогом треба єднатись, задля перемоги над зовнішнім. Лише до моменту перемоги, звісно. Який ніколи не наступить, бо внутрішній ворог про це дбає... І знову поїдуть труни із фронту. Забезпечувати бидлу  мир і питну воду. І знову ридатимуть над ними рідні й ховатимуть від сорому погляд останні Громадяни. І наступні Патріоти, вцілілі у пеклі війни й жорнах репресій, поїдуть затуляти собою дірки на фронті. Щоб забезпечити бидлу можливість знов обрати замість Героїв мародерів, вбивць, окупантів… Бо бидло хоче їсти… У нього нема ні совісті, ні честі, ні розуму – то все людське, бидлу воно ні до чого. Його не цікавить майбутнє. Ні своє, ні своїх дітей, ні своїх батьків. Воно голодне й хоче жерти. А у ворогів, як зовнішніх так і внутрішніх,  завжди знайдеться для нього трохи гречки. І по півтисячі гривень на горілку…  

                А що залишається останнім Громадянам? Бачити сни… Як якісь добрі недобрі люди, а може марсіани, бичами женуть бидло у стійла, попередньо спустивши йому шкіру на спинах. Щоб ніколи більше не сміло вдавати з себе людей, ставати на задні лапи і ходити на вибори…

Середа, 24 лютого 2021 05:22

Жопез Бордель і всі-всі-всі.

З циклу «Дипломатія для «чайників»»

Разорвался апельсин у Дворцова моста…

Где Высокий Господин маленького роста?..

                Цю цитату з блюзнірського вірша російськомовного поета-циніка Олександра Глікбєрга (більш відомого як Саша Чорний), присвяченого вбивству  імператора Олександра ІІ, наводжу для тих, у кого споглядання Високого Представника ЄС у натуральну величину викликало когнітивний дисонанс з ускладненнями на межі правця. Щоб не вважали, що Європа через брак вільного місця заселена пігмеями і це був їхній гігант...  То просто посада така. Якби Євросоюз був державою, Жопез був би її міністром закордонних справ. Хоча міністр з нього – як з ЄС держава… Невдалі вони, недороблені… І ЄС, і посада, і сам Жопез. А титул… що титул? В Україні он суддів звуть «ваша честь» і навіть не посміхаються при цьому… До всього можна звикнути…

Відчуваючи глибочезну стурбованість долею мільйонів українських телеглядачів, що проливають горючі сльози над приниженням, пережитим Борделем у москві, і безрозмірну занепокоєність їхнім психічним здоров’ям, спробую пояснити їм на пальцях, як організовуються й проводяться дипломатичні заходи високого рівня. Отож, відкрию Вам страшну таємницю, любі мої… Всю чорнову роботу, а саме формування й узгодження порядку денного, обсяг, зміст і сам текст договорів та інших документів, що мають бути підписані в ході зустрічі високого рівня (можете сміятись, скільки завгодно, але зустріч цього Борделя з кашлючим путінським конем згідно дипломатичних норм належить саме до високого рівня)  готуються… ні, навіть не послами, що у військовій анології є старшими офіцерами, а фельдфебелями, тобто дрібними чиновниками посольств та міністерств закордонних справ, потім узгоджуються на рівні послів і завідуючих відділами МЗС, і аж тоді остаточно схвалюються колегіями МЗС обох сторін або навіть президентами (залежно від конкретної ситуації). Так - так, бувають випадки, коли лідери держав узгоджують те, що доручають підписати своїм міністрам,  бо самі соромляться. Хто не вірить – бігом до архіву, вивчати, хто підписав пакт молотова-ріббентропа…

Тож коли «високі» договірні сторони зустрічаються врешті перед об’єктивами телекамер і мільйони глядачів, затамувавши подих, чекають: «підпишуть чи не підпишуть?», не підозрюючи, що стали об’єктом маніпуляцій, а доля угоди давно вирішена, насправді відбувається бездарно зрежисована п’єса для невибагливого глядача. Чому невибагливого? Бо вибагливі телевізор не дивляться…

Тому усі журналюшки, які ледь стримуючи сльози розповідають про прикру дитячу несподіванку,  що спіткала у москві вельмишановного європейського дипломата, про глибоку й непоправну образу, задану в його обличчі особі усій європейській дипломатії і про страшні санкції, які тепер вже неминуче очікують на кляту москву… всі вони займаються своєю улюбленою справою, якщо вже відверто. Брешуть за гроші.

Імовірність того, що на зустрічі високого рівня учасників чекатимуть якісь несподіванки (крім передбачених секретною частиною узгодженої програми) є приблизно такою ж, як зустріти снігову людину у під’їзді власного будинку. Тобто один з двох: або зустрінеш, або ні…

Залишається додати, що попри свій дурнуватий титул, Жопез Бордель є фаховим дипломатом. Адже він працює в ЄС, а не в Україні. Там на такі посади блазнів не обирають. Навіть за видатні музичні здібності. Тож все вищевикладене йому відомо ще з першого курсу дипакадемії. Він просто не міг не знати ще ДО від’їзду, яка програма на нього чекає в москві. То чому ж поїхав?

Тому, що вимогливий клієнт замовив садо-мазо. І щедро сплатив рахунок наперед. Пробачте, що зруйнував вашу святу віру в людство Євросоюз, любі друзі. Найпостережливіші з вас вже не лише помітили, що єврочиновники, які не втомлюються звинувачувати нас в усіх гріхах земних, не кажучи вже про нетолерантність  до агресорів і окупантів, тим же самим ротом в ім’я необхідності продовження діалогу, збереження переговорних майданчиків, захисту людських прав поневоленого москальського населення і цілої купи іншого подібного лайна пробачають московській орді будь-які порушення всіх існуючих норм міжнародного права з канібалізмом включно, але й зробили невтішний висновок про кричущу несправедливість, з якою влаштований цей грішний світ… А найязикатіші вже встигли навіть розродитись заявами про «політику подвійних стандартів». Насправді ж все куди простіше, і стандарт один на всіх: Європа, в яку ви так прагнете вступити, це стара повія, якій слід платити за любов. Нема чим платити? То й не віднімайте час. Він дорогий. А бажаючих – черга…

Які я маю докази? Принаймні саме це заверещать зараз професійні «єврооптимісти», яким дістаються за їхню нелегку роботу з підтримання авторитету «європейських цінностей» серед наївних дикунів певні крихти з доходів цього дому терпимості. Чи зловив я Жопеза за брудну руку, що саме лічила московські срібники долари? Чи тримав свічку, коли Європа займалась з московією своїм улюбленим бізнесом?

Ні! Не зловив, не тримав!  Даруйте – не на те вчився. Що ж є доказом наведених тверджень? Бритва Оккама. Принцип, вперше сформульований на письмі цим середньовічним схоластом, звучить у перекладі з латини приблизно так: не примножуйте сутностей понад міру. В перекладі на людську мову: не шукайте складних пояснень тому, що можна пояснити просто. Перефразовуючи відомого письменника: якщо хтось поводиться, як Бордель, посміхається, як Бордель, підмивається, як Бордель – то певно це Бордель і є. Тому маю зробити з вищевикладеного три невтішні, але потрібні прогнози:

1.       Ждунам страхітливих санкцій, які тепер вже неодмінно будуть прийняті задля покарання московії за наругу і вкладуть її економіку в багнюку за тиждень, варто випити брому й снодійного – чекати доведеться довго. Памперс теж не буде зайвим…

2.       Це був далеко не останній візит Жопеза до москви. Пауза, звісно, буде. Аж поки вимогливий клієнт не оплатить черговий сеанс садо-мазо. Ну, хіба що Жопеза встигне відтерти якийсь спритніший конкурент, такий самий ідейний борець за увагу вічнозелених президентів.

3.       Санкції… Вони неодмінно будуть. Такі вже правила гри. Зараз вся європідлота за зачиненими дверима гаряче дискутує, який варіант обрати:  насупити брови, наморщити носа, чи навіть, страшно подумати, посварити пальчиком. Тільки легенько-легенько, щоб не відбилось кепсько на майбутніх гонорарах. А підтримка України полягатиме, як і раніше, в палких словах та інвестиціях у добудову багатостраждального газогону.

А для найспостережливіших читачів, що помітили у назві статті явну алюзію на «пригоди Віні-Пуха» - неочікуваний бонус. Насправді ваша улюблена казка – це політичний памфлет. Пародія на англійських політиків столітньої давності. Віні Пух –це Вінстон Черчіль, Ішачок – Невіль Чемберлен, його попередник на посаді прем’єра (а не той, на кого ви щойно подумали, він тоді ще й не народився). Інші персонажі, колись теж монументальні, з плином часу здрібніли настільки, що вже не викликають не інтересу ні алюзій. Живіть тепер з цим знанням…

Найсумніше в нашій історії те, що я, не будучи дипломатом, мушу розповідати вголос такі елементарні, але незрозумілі широкому загалу речі. А втім… чого чекати від президента, який ще два роки тому свято вірив, що дипломат – це  валіза… і від виборців, що під час війни й окупації, в годину страшної небезпеки, що нависла над державою й загрожує самому її існуванню, обрали головнокомандувачем спочатку мародера, а потім дезертира… Вони навряд чи спроможні відрізнити дипломата від диплодока…

Але навіть їм, премудрим, не варто витрачати свої нервові клітини й чисті, незамутнені думкою сльози, на фальшиві страждання Жопезів Борделів. Бережіть себе! Ви ще обов’язково собі знадобитесь! Ну а хто неспроможний приборкати сльози… Беріть приклад з крокодила. Він хоч і плаче, але принаймні не на шкоду собі…

Шановні читачі!

Глибоко сумую з приводу перебоїв у роботі сайту останніми днями і завданих Вам незручностей, однак маю повідомити, що моєї провини в цьому немає. Вже кілька днів мій сайт зазнає регулярних DDOS-нападів ссавців з-за парєбрика. Це свідчить передусім, що моя скромна робота на благо України не залишилась непоміченою ворогом. Мій сайт належно захищений від шкідників, зроблено все можливе, щоб утруднити ссавцям їхню невдячну працю, однак тимчасові збої, на жаль, можливі й у майбутньому.  Тому прошу Вас поставитись з розумінням і терпінням. Охочі можуть долучитись до моєї інформаційної боротьби з окупантом, поширюючи в мережі посилання на мою сторінку й окремі статті. Слово правди тяжко пробиває собі дорогу в теперішньому світі, однак це не означає, що йому не потрібно допомагати.

Щиро дякую Вам усім за увагу.

Володимир.

1.       Печерський суд скасовує свідоцтво про смерть Кернеса.

2.       Конституційний суд роз’яснює, що для виконання обов’язків мера Конституцією не передбачено вимоги бути живим.

3.       Верховна Рада приймає Закон про особливості місцевого самоврядування у м. Харків, яким дозволяє небіжчикам обіймати посаду мера на перехідний період 30 років.

4.       Президент знімає відосик із Кернесом і сьогоднішнім номером газети «Красноє Кріворожьє» в руках задля спростування скандальних чуток.

5.       ЦВК приймає рішення, що оскільки небіжчик має право приймати участь у виборах, то немає жодних перешкод для виконання ним обов’язків мера у разі обрання.

6.       Указом РНБО вибори мера Харкова переносяться на невизначений термін через загрозу державному суверенітету й територіальній цілісності України. Виконання обов’язків міського голови покладається на Кернеса – посмертно, на знак визнання видатних заслуг перед державою.

7.       Прем’єр-міністр дає доручення міністру охорони здоров’я оживити Кернеса й доповісти про виконання негайно.  Президент бере справу під особистий контроль.

8.       Харківська міськрада приймає рішення про перейменування центральної площі міста на честь Кернеса і будівництво на ній Мавзолею-приймальні міського голови. З метою заспокоєння безутішних містян приймається новий гімн Харкова: «Кернес пачти живой, Кернес всегда с табой…»

9.       Генпрокурор дає доручення ДБР розслідувати обставини зникнення громадянина  Кернеса і порушує карну справу проти небіжчика, який намагається видати себе за мера Харкова. Міністр внутрішніх органів звинувачує "Свободу".

10.   Від запаху Кернеса виборці раптово приходять до тями, викидають із своїх помешкань телевізори і женуть усю вище перераховану наволоч  ссаними тряпками на її історичну батьківщину.

З власного досвіду берусь спрогнозувати, що всі вищенаведені заходи будуть вжиті одночасно. Окрім останнього, звісно.

І наостанок: поділяючи загалом думку, що хороший кацап – це мертвий кацап, змушений визнати, що Кернеса вона не стосується. Методів його покращення поки не виявлено.

Субота, 31 жовтня 2020 17:18

Вибори

Світлій пам’яті Олександра Кандиби…

 

Ми йшли на вибори, безсилі,

А скрізь рясніли на землі

З бігбордів морди облетілі,

Від ошуканства ошалілі,

Мов свіжостругані граблі.

 

Мільйони за крупу продались,

Ще більш -  втекли у вражий стан,

З катами лютими злигались,

Рабами їхніми назвались,

Щоб пити кров із наших ран.

 

Одні чужинці інших звали,

Щоб ті, прикинувшись людьми,

До пекла шлях нам торували,

І мов заведені, брехали

Кого обрати хочем ми.

 

Вони нам душі розпинали,

А шиї пхали у ярмо.

Щоб ми про волю й  не згадали,

І в телевізора питали,

Нащо на вибори йдемо.

П'ятниця, 03 липня 2020 23:51

МІСТОК ЗАКОХАНИХ.

  Оповідання надруковано в збірці "Як тебе не любити" за результатами конкурсу "Коронація слова - 2019"

 

Ще не ступивши на сходи, дівчина зрозуміла, куди він її веде. Ретельно тамовані спогади виринули із забуття, неначе противожений рій. Тоді теж була весна. Її Весна. Вона саме поверталась з гімназії, наспівуючи улюблену мелодію, що линула просто у вуха з дорогого гаджету, подарованого батьком якраз на сімнадцятиліття. Душа співала в такт і щохвилини поривалась злетіти. Адже у неї все попереду – доросле життя, престижний виш, чарівний принц. З приємних роздумів її вивела груба рука, шарпнувши за спину, неначе зубами хто вчепивсь. Повз обличчя пролетіло, обдуваючи холодним вітром, дзеркало автобуса з перекошеним від страху обличчям водія усередині. Ще не усвідомивши, що сталось, вона обернулась до невисокого капловухого парубка, що нахабно дивився на неї насмішкуватими карими очима.

- Ти  що, здурів, телепню?! – зарепетувала тоді вона. – Роздягти мене хочеш посеред вулиці?!

- Нема за що! – з усмішкою відповів хлопець, наче вона йому щойно подякувала, та й рушив собі через дорогу, не оглядаючись.

Лише тоді, втупившись очима в його спину, що віддалялась, мірно погойдуючись, вона збагнула, що насправді з нею сталось. Що всі її мрії й надії щойно мали бути перекреслені оцим автобусом. Жодного «завтра» для неї не передбачалось. Навіть «сьогодні» вже мало закінчитись. Назавжди… Кинулася бігти за парубком, врешті наздогнала його на наступному світлофорі. Дяка Богу, що в центрі Києва вони на кожному кроці. Не роздумуючи міцно вхопила за лікоть.

- Вибачте, я навіть не подякувала… - розгублено пробурмотіла вона, опускаючи очі. – От, підбор зламала…

- Тоді вже ти мені вибач! – всміхнувся хлопець, і оце «ти» раптом відізвалось їй у серці солодким болем. – Занадто сильно шарпнув…

Їй так багато треба було сказати тієї миті, що вона не спромоглась вимовити ані слова, лише стояла, вчепившись намертво в його руку.

- Та в тебе шок… - стурбовано мовив він, вдивляючись їй в очі. – Та ще й без підбору… Маю провести тебе додому.

         Вона радісно закивала, не в силах витрусити з себе ані слова. Відчула раптом, що готова йти за цим юнаком на край світу. Просто зараз, усе покинувши…

         Між тим парубок вже підняв руку, зупиняючи таксі.

- Не варто, тут недалеко… - нарешті спромоглась вимовити вона.

- На одному підборі? – хлопець іронічно звів густі брови і раптом всміхнувся.

 Розкішний батьків будинок у затишному провулку на Печерську, схоже, не справив на нього жодного враження.

- Бувай! – всміхнувся, відпускаючи її руку перед кованою хвірткою.

- Стривай! – вона раптом збагнула, що навіть не назвалася. – Стелла…

- Мене звати Стелла – повторила, червоніючи через власне претензійне ім’я.

- Зіронька… - всміхнувся він. – Яке гарне ім’я… А я Рома.

- Знаєш латину? – лукаво всміхнулась вона. – Чи когось з таким ім’ям?

- Латину… трохи… - відповів, ніяковіючи.

- Вчишся на лікаря?

- Ні, на інженера.

- А я ще в гімназії! – чомусь із пафосом виголосила вона. Хлопець зареготав.

- Ви там справді голими бігаєте? – запитав, втираючи сльози.

- Де?! – розгубилась вона. – Гімназія – це школа так грецькою мовою зветься. Ти що, з неба впав?

- Грецькою школа зветься школою, – весело пояснив Рома. – Гімназія – це приміщення для голих, якщо вже хочеш грецької… Вибач мені, провінціалу, ніяк не звикну до київських понтів…

- Ти що, й грецьку знаєш?! – геть розгубилась вона. – Ти не монах часом?

- Ні! – покрутив головою Рома. – Хотів був до семінарії, на батюшку вчитись, так не взяли…

- Чому? – здивувалась вона. – Коли так добре мови знаєш…

- Я думав, спитаєш: «чому на батюшку?»… - вдячно всміхнувся Рома. - Розумієш, там багато чого треба, окрім мов і Святого Письма. Співати, наприклад. А в мене голос, як у віслюка, і слух, мов у дуба. Я був як затягнув «Вірую…» так уся комісія розбіглась з криками «Господи помилуй!»

- Зайдеш? З батьками познайомлю…

- Не варто, - він ще всміхавсь, але якось через силу. – Мені немає чим відповісти…

- Твої… померли? – засмутилась вона. – Вибач…

- Не маю уявлення, – удавано бадьоро знизав плечима Рома. – Я найда.

- Як?.. Сирота?

- Найда! – вперто повторив він. – Хтось мене під двері сиротинця приніс немовлям. Мати мабуть… У смітник не викинула – і на тому дяка… Няньки вирішили, що я на цигана схожий, от і назвали…

- Та я не циган, - силувано всміхнувся він. – Цигани своїх дітей не кидають. Вибач, та мені вже час. Як хочеш, на вихідні сходимо кудись…

         Вже за місяць, в останній день весни, Рома вів її цими самими сходами. І день був наче такий самий. Але тоді її немов несла угору незбагненна сила, дзвоником відгукуючись у серці. Зараз та дорога видавалась сходами на Голгофу, вдаряючи болем у груди в такт кожному кроку, і навіть букет довжелезних гладіолусів у руках нагадував їй той Хрест, який кожен має нести сам.

         Той місяць був, мабуть, найщасливішим у її житті. Тепер від нього залишились спогади і щемливе відчуття, що таке диво дарується Господом в житті лише раз і вже ніколи не повториться. Вони ходили на виставки, до художніх музеїв – Рома кохався на живопису, а їй однаково було, куди йти. Аби з ним. Гуляючи тінистими парками, якими так багаті схили Київського пагорба, Рома впівголоса читав їй класичних поетів. Вона не розуміла ані слова, але голос його здавався чарівною музикою…

         Вона не пішла навіть на власний випускний, щоб тільки провести цей час із ним. Рома був щиро вражений такою жертвою, вона ж вважала, що там і втрачати нічого. Друзів у неї не було – в елітному закладі діти пихато хизувались одне перед одним своїми батьками, а якщо й дружили – то лише проти когось. Вона намагалась пояснити це йому, боячись, що не зрозуміє.

- Безрадісні веселощі надокучливі… - кивнув тоді Рома, перериваючи її монолог.

- Ти ще й філософ – спантеличено всміхнулась йому Стелла. – Як добре сказав…

- Це не я, а Честертон… - він взяв її за руку, і дивне тепло раптом розлилось по її тілу. – У мене теж друзів немає. Як не дивно, убожество призводить до тих же наслідків, що й надлишок. Люпус люпусу людина, як кажуть…

         А за кілька днів по тому він освідчився їй у коханні. На тому самому містку, опустившись правим коліном на нефарбовані дошки, немов лицар у кіно. Вона підвела свого лицаря, бо той не наважувався не лише встати, а навіть звести на неї погляд, сама поцілувала замість відповіді. Вперше у житті. Раптом примарилось, що вони полетіли кудись разом, обійнявшись до болю в м’язах, щоб ненароком не розлучитись. Тоді їй здавалось, що минула ціла вічність, коли Рома нарешті витяг з кишені два дешеві китайські замки з вигравійованими їхніми іменами.

- За київською традицією маємо залишити їх тут, щоб життя нас не розлучило, - схилився він над поручнем, чіпляючи замок до кованої огорожі. – Тепер ти…

Того року вона вступала на юридичний, добре знаючи, що не має чого хвилюватись – якщо й не пройде на бюджет, батько однак заплатить, скільки треба. Родині потрібен юрист. Ні, не так: «родині» потрібен консольєрі, так буде чесніше… Попри виснажливі заняття, щодня знаходила час на побачення.

- Тепер вже не відкрутишся! – жартівливо сказала Ромі, чмокнувши у щоку замість вітання. – Вступила, на бюджет! Тож я вже доросла, завтра знайомлю тебе з батьками.

- Цікаво: кому ти збираєшся доставити задоволення?! – криво всміхнувсь він у відповідь. – Ну як в тому анекдоті…

Неначе у воду дивився.

Наступного дня Рома впевнено подзвонив у хвіртку їхньої садиби, вклонився мамі, даруючи букет білих троянд, навіть поцілував руку, і був допущений врешті в святая святих – батьків кабінет.

- Це Роман… - Стелла не встигла продовжити.

- Де ти підібрала цього бомжа? – рохнув червонопикий лисий бевзь, що вільно розсівся за столом, і знов опустив очі в папери перед собою. -  На смітнику чи на вокзалі?

- Ви неймовірно приємний співрозмовник, шановний Петре Івановичу! – з широкою посмішкою відповів Рома, відступаючи в коридор. -  Я невимовно радий знайомству, вдячний вам за честь. Щиро шкодую, що змушений залишити поважне товариство, справи. Дякую за аудієнцію і приділений час. Проводжати не треба, я знайду дорогу!

- Що це було?! – заревів батько, червоніючи писком до кольору гнилого граната. Мама, як завжди, не сказала нічого, байдуже втупившись у стіну скляними очима. Стелла зачинилась у своїй кімнаті й проплакала до ранку. Тоді, зауваживши, що батько кудись поїхав, зібрала свій одяг у велику валізу на коліщатках і поїхала просто до Роми у гуртожиток. Він якось прилаштував її в дівочу кімнату, а за місяць вони побралися. Замість весільної подорожі поїхали до містечка, де Рома провів дитинство в сиротинці і отримав таки від держави малесеньку квартирку.

         У гуртожитку їм дали крихітну кімнатку, де й промайнули три подружніх роки її життя. Вона вчилася готувати, бо ніколи не вміла й не мала потреби, він терпляче поїдав її кулінарні шедеври, не відриваючи очей від комп’ютера – вечорами писав програми, щоб заробити на прожиття. Таким вона й запам’ятала його найбільше – у профіль.

         Того дня Рома поїхав до «рідного» містечка, щоб спробувати продати квартиру. Вона мала піти на перший внесок за однокімнатну в Києві.

- Я у військкоматі, Зіронько… - долинув з трубки його голос, спотворений тамованим хвилюванням. – Я мушу… не наважився тобі сказати в очі, пробач… Ти ж знаєш, що коїться, скільки разів переговорено, я маю бути з ними…

- А про мене ти подумав? – не вірячи почутому запитала вона, силуючись не зірватись в істерику.

- Тільки про тебе й думаю, кохана – одказав він лагідно. – Тебе захищати їду, зрозумій…

- А як же ми, наше майбутнє. Наші плани?!

- Якщо орда переможе – не буде майбутнього, – зітхнув він. – І нас не буде. Мені важко зараз, зрозумій. І страшно… Сестра мого друга влаштує тебе до себе, поки я повернуся. У мене тепер є друзі, Зіронько. Вперше в житті. Я дзвонитиму…

         Відтоді Рома перетворився на голос у трубці – глухий, спотворений, але такий рідний. Вона боялася випустити телефона з рук – що, як він саме зараз подзвонить?!

         Літо добігало кінця – спекотне, сумне і самотнє. Вона саме поверталася з параду. Побачене трохи заспокоювало. Власне, за тим вона й прийшла – щоб переконатись, що державу є кому захищати, окрім її Роми. Що він скоро повернеться. Вона піднялась по Інститутській, що досі здавалася политою кров’ю патріотів, зупинилась відсапатись, коли задзвонив телефон.

- Це я, Зіронько, – почула вона на подив рівний, вже не хриплий голос. – Маю попрощатися.

Вона не одразу зрозуміла почуте, але якась незбагненна сила затисла горло, не випускаючи ані слова.

- Пробач мені. Я не повернусь, нас затисли тут, під Донецьком. Пообіцяли вихід, і нікчемні наші командири повірили виродкам на слово. Нас накрили «градами». Я чи не останній тут залишився, Зіронько. Мабуть Господь дав час попрощатись.

- Не роби дурниць, здайся! – заволала вона так, що перехожі підскочили.

- Пізно, я поранений, тяжко, тож викликав вогонь на себе. Їх тут багато, сотні три. Я заберу їх із собою. У мене мало часу, хвилини дві, а треба сказати так багато, послухай…

         Вона озирнулась безумними очима навколо. Її оминали усміхнені безтурботні люди, закохані пари сміялись своєму щастю. Голос у трубці здавався маревом, жахливим сном, крізь який вона ловила його окремі слова.

- Розумієш… Я виріс сам, як бур’ян у степу, ні рідних, ні друзів, нікого… Ніхто мене не любив, але то не біда. Так можна жити, повір, звикаєш… Трохи заздриш тим, кого люблять, от і все.  Гірше – що я сам нікого не любив, а найстрашніше – думав, що не вмію любити, що не дано мені. І в церкві я шукав любові, зараз лише зрозумів. Сподівався, що вони навчать мене любити. А зустрів тебе. Ти не просто найкраще, що трапилось зі мною, ти – все, геть усе, що було важливого в моєму житті. Завдяки тобі я пізнав любов, і тепер мені є з чим іти до Господа. Розумієш, туди нічого з собою не візьмеш, окрім любові. А значить – нічого іншого людині й не потрібно. Я чекатиму на тебе там, нагорі.  І мені більше не треба нічого, ти тільки живи, чуєш? Не роби…

         Голос у трубці змінився вибухом і одразу ж – тишею. Страшною, наче уві сні. Вона всю дорогу переконувала себе, що це таки сон. Адже так не може бути. Усі оці вояки, танки, зброя на Хрещатику… Вони просто  не могли б тут бути, поки він там… вони були б з ним, якби справді… І оці товстопузі в одностроях не стояли б так байдуже на трибуні, якби…

 Місто жило своїм звичним житям, люди снували навколо, неначе мурахи, кожен зі своїм клопотом, і нікому не було до неї діла.

         Слух повернувся за тиждень, раптово, якраз перед першим вересня. Роман не повернувся. Хоча вона чекала, як певно не чекали нікого в цьому світі. Аж поки не отримала лист з військкомату. Сухий «канцелярит» розвіяв сумніви і вбив надію.

         Вона мабуть таки успадкувала дещицю батькової практичності. Спромоглася отримати виплату за Рому і купити  квартиру на Харківському та скромні меблі. Отець Василь, Ромин хрещений,  допоміг оформити спадок і продати  «готельку». Батько навіть не спробував знайти її, та й у будь-якому разі повертатись вона не збиралась. Краще вже померти, аніж чекати, поки він по краплі висмокче з неї душу. Досить з нього матері і брата. Втім, у того душі, здається, зроду не було…

         Довчившись, влаштувалась у  консультацію – бакалавру загального права без зв’язків годі знайти краще місце. Череда знедолених людей, що проходила щоденно через її кабінет, розбавляючи її горе своїм, висмоктувала сили, нерви, і саме бажання жити. Поступово приходило розуміння, що судова система не має нічого спільного з правом, а саме право – зі справедливістю. Та найбільше дратував її натовп. Метро здавалось суцільною жахливою печерою, дорога на роботу перетворилась на катування. Найстрашніше, що їй завжди ввижався у натовпі Рома, щоразу вона неначе ловила його постать краєм ока, часто поривалась бігти за ним чи голосно кликала. Сусіди озирались на неї, мов на божевільну.

         Того дня вона захищала в суді чергову бабусю, що через копієчний кредит у шахраїв та власну непереборну довірливість мала тепер позбутися єдиного житла. Адвокати позивача гидко всміхалися до неї лощеними пиками, щось іронічно обговорюючи. Вона добре знала, що полум’яна промова навряд чи зупинить брудні колеса української юстиції. Та того разу  сталося інакше, і вона з задоволенням спостерігала, як бридкі посмішки помалу сповзали з лискучих мармиз.

         Після засідання суддя, збиваючись від хвилювання, запросив її на побачення. Його теж звали Романом. Чи через це, чи через тремтіння в голосі, вона раптом коротко кивнула, хоча збиралася відмовити, як зазвичай.

За місяць Романа стало настільки багато в її житті, що вже не могла збагнути, як жила до їхнього знайомства. Він вирішував її побутові проблеми, водив на розкішні банкети й презентації, влаштував юрисконсультом у багату  приватну фірму. І дивився на неї, немов на ікону.

Нескінчені сходинки нарешті скінчилися. Сходження на Еверест – дрібничка порівняно з цим підйомом. Вона вже знала, що буде далі. Роман не став опускатися на коліно, він взагалі не був схильним до патетики та романтичних дурниць. Освідчився саме так, як вона й уявляла – взявши її руки в свої і втупившись тривожним поглядом просто в очі. Вона ствердно кивнула. Найбільше боялась, щоб під час поцілунку не заплакати вголос. Обійшлось. Проходячи серединою містка, скосила очі на їхні з Ромою замочки і мало не скрикнула. Її замок відкрився і теліпався тепер окремо від Роминого, волаючи до неї розкритою дужкою, наче роззявленим ротом. Прикусила руку, щоб не крикнути. На щастя, Роман нічого не помітив – він саме порпався в барсетці, витягаючи на світ Божий замок з їхніми іменами. Великий і надійний, як він сам. Причепив попід поручень, вичікувально поглянув на неї. Стелла присіла під тим поглядом і слухняно повернула ключ, потім випросталась, стискаючи його в руці. Долоню пекло, наче розжареним залізом, та вона не розімкнула пальців. Потім вони довго йшли вниз Петровською алеєю. Наче п’ять років тому. Втім, тоді вона літала навколо Роми, раз по раз зупиняючись для поцілунку, і не приховувала ні радісного збудження ні співу душі. Тепер вона відчувала себе чи то калікою, що її веде під руку санітар, а чи ув’язненою у супроводі конвоїра.

Посеред Пішохідного мосту вони зупинились і закінчили ритуал утопленням ключа. Їй здалось, що гора звалилась із плечей, залишаючи по собі дивне спустошення.

- Не маю сил нагору піднятись… - розгублено подивилась Роману у вічі. Той мовчки кивнув і одразу викликав телефоном таксі. Тоді їй теж нелегко далось сходження, але Рома розважав розповідями про те, як тяжко колись довелось Батию долати цей схил: без жодної алеї але в обладунках. Вона лише весело сміялась, раз по раз зупиняючись. Тоді він цілував її. У щічку, щоб не збивати дихання. Але то був інший Роман і зовсім інший роман. Цього навряд чи хто кличе Ромою, навіть мати. Твердий і непохитний, немов скеля. За якою можна пересидіти житейські бурі…

- Знаєш… - напівшепотом мовила вона вже нагорі, в Романовій машині. – Все це так несподівано… Я маю побути сама…

         Він знову лише мовчки кивнув, одвіз її додому, провів до дверей і слухняно потупав униз, раніше, аніж вона знайшла ключі. Стелла відчула одночасно вдячність і досаду. З нетерпінням чекала біля вікна, поки він поїде, потім вискочила з будинку і на метро повернулась до Майдану. До містка бігла, захлинаючись і ризикуючи зловити сторчака під гидким дощиком, що заледве почав накрапувати. Вона й сама до пуття не знала, навіщо повертається. Забрати замок? Навіщо він їй?! Без ключа… На пам’ять? Чи не забагато в неї пам’яті і без цього?! На містку заклякла, не вірячи очам. Замка не було. Другий, Ромин, висів непорушно. Стелла для певності посмикала його руками. Під дужкою неспішно зібралась крапля і врешті рушила по жовтому полірованому боку. Неначе сльоза – чомусь подумала вона. Не знати чого душу стисло, мов обценьками. Вона наче знову, вдруге, пережила ту ж саму втрату. Мабуть це місце таки закляте – подумала раптом. – Кому міг знадобитись її замок без ключа?! Може, він упав, і зараз лежить там, унизу, під колесами проїжджаючих автівок? Дощ плакав крадькома, так само, як вона… Стелла перегнулась через поручні,  мокрий асфальт згори ввижався  прірвою, що раптово відкрилась перед нею. І їй здалося, що прірва таки почала поволі вдивлятися в неї.

Всім вітчизняним ждунам американської допомоги, ментальним жертвам соросят, і переконаним лібералам присвячується.

Історія британських колоній в Америці 18 сторіччя – це переселення бандитів і різного роду непотребу з Європи. Відгомін цього процесу зберігся навіть у мистецтві. Скажімо, в опері Пуччіні «Манон Леско» переселення в Америку – це тяжке покарання за кримінальний злочин. На той час процес, що тривав вже двісті років, призвів до планованих наслідків: місцеве  населення було майже повністю знищене, (з 15-16 мільйонів американських індіанців залишились не більше 5, та й ті вже остерігались з’являтися поблизу атлантичного узбережжя, передбачливо ховаючись від носіїв європейської культури в глибині континенту). На їхнє місце було завезено близько 4 мільйонів рабів з Африки  (приблизно така кількість експлуатувалася одночасно, підрахувати кількість ввезених годі й думати – мерли, як мухи…). Таким чином було закладено підвалини майбутньої  наймогутнішої економіки світу.

В останній чверті 18 сторіччя Британія переживала непрості часи, потрібно було економити, знаходити вільні кошти. Тобто, якщо людською мовою: тимчасово втративши можливість грабувати чужих, британська влада мусила залізти в кишеню до своїх. Жертвою обрали жителів американських колоній. По – перше тому, що ставились до них, як до покидьків (якими вони й були), тож громадська думка була підготовлена і не потребувала звичних інвестицій. По – друге, жителі колоній мали найменше можливостей влаштувати королю Майдан (через віддаленість і вкрай дорогу логістику). Врешті, пронирливі представники криміналітету  регіональної еліти взяли в руки дерев’яний комп’ютер і знайшли вихід. Після тривалих (кількарічних) роздумів, було вирішено, що жити самостійно дешевше, аніж платити мита в королівську казну. Про такі дурниці як держава, демократія, тоді взагалі ніхто не задумувався. Конкретні пацани лічили гроші, все інше могло почекати. І чекало. Підакцизні (за нинішнім сленгом) імпортні товари  місцеві патріоти почали топити в морі, або нищити іншим чином (якщо воно не тонуло). Найвідоміший приклад – «Бостонське чаювання». В тому епізоді жертвою став чай. Ну і королівська казна заодно, причепом. Реакція Англії була не менш кволою. Спочатку королівські міністри не реагували на сигнали з-за моря взагалі, небезпідставно вважаючи їх буденними відходами життєдіяльності американського криміналу. З часом кількість інцидентів множилась, а казна худла, тож довелося таки поглянути на процес тверезим оком. Дізнавшись, що жителі колоній масово не бажають платити мита, король на певний час отетерів. Ці жлоби жмуться за копійку так, наче вони самі там працюють, а не негри на них! Думка такої глибини і новизни просто не вміщалась у його черепі. Потім він таки відреагував, як і належало королю: відправив військо за море, наводити неконституційний лад.  Війна проходила досить вдало для англійців, американці не могли чинити гідний опір. Відреагували вони теж прогнозовано, влаштувавши толковиштє  конгрес, тобто з’їзд представників місцевих банд еліт усіх колоній, що утворив постійний орган імені себе і обрав пахана. Уже в ті часи було очевидним, що банди гопників, навіть під керівництвом загальновизнаного «пахана» безсилі перед регулярним військом. За кілька років англійці досягли суттєвих успіхів, радикально скоротивши поголів’я колоністів,  однак причину війни ліквідувати не вдалося. Вцілілі через халатність англійських генералів колоністи вперто не бажали платити мита, більше того, почали ховатись у лісах і вести партизанську війну, довівши англійські витрати на логістику до непристойного рівня. Врешті король взяв у руки прем’єра, який взяв у руки дерев’яний комп’ютер і порахував, скільки вартує утримання експедиційного корпусу, і скільки мита та інших податків можна було б здерти з колоністів, якби все ж вдалося знайти дієві аргументи, щоб переконати їх платити. Прем’єр, як реаліст, запропонував брати з неплатників заручників, король, як гуманіст, наполягав на геноциді і повторній колонізації. Прем’єр вирахував, за скільки років окупиться експедиція, король відповів, що люди стільки не живуть. А скачіть ви конем!!! – вигукнули вони врешті дуетом. Після чого війська і представники колоніальної адміністрації повернулись до Британії. А оскільки природа не терпить порожнечі, як казав Торічеллі, то на їхньому місці негайно утворився правовий вакуум.

Британська колоніальна адміністрація тих часів значно відрізнялася від сьогоднішніх уявлень про неї. Осередком її був «генерал» - губернатор, що жив у форті під охороною близько сотні королівських солдатів (переважно знедолених, тобто тих, хто не зміг відкупитись від такої честі). За межі форту губернатор як правило не виходив, але його територію більш-менш контролював. Саме туди з’являлися багаті плантатори у пошуках правосуддя. Губернатор, діючи згідно власного уявлення про справедливість і власного ж настрою у даний конкретний день (бо писаних законів у тогочасній Англії не було, так само, як і Конституції) наказував повісити одного з них тут же у форті, або стягнути штраф на свою користь (бажано – з обох, щоб не відволікали намарно). У зв’язку з такою поміркованою політикою бажаючих правуватись у губернатора було небагато. Зате значного поширення набула практика правілова третейських (тобто наперед визнаних обома сторонами) судів. За межами форту губернатор управляв переважно шляхом призначення шерифів (дослівно з англійської –«управителів графства»), старанно зважуючи аргументи претендентів і не забуваючи враховувати зміни курсу срібла по відношенню до золота. Разом із зіркою шерифа щасливець отримував ліцензію на вбивство, тому коштувала така честь немало і на посаду призначалися дійсно гідні претенденти. Втім, вбивство самого  шерифа, хоч і перебувало за межами правового поля, але зазвичай не розслідувалось, що власне і обмежувало владу шерифа рамками пристойності. У критичних ситуаціях (бунт рабів, приватна війна між приблизно рівними за силами плантаторами) губернатор іноді надавав допомогу у вигляді кількох десятків солдат. Збереглися легенди, що окремі, особливо відважні губернатори, іноді особисто приймали участь у таких походах.

За таких умов громадська думка (одна гвинтівка - один голос) набувала вирішального значення. Тому правовий вакуум почали заповнювати із врахуванням місцевого колориту. Всі, по факту спроможні і охочі тримати у руках гвинтівку, отримали рівно по одному голосу у руки. Пропозиції надати громадянські права жінкам, індіанцям та неграм ще довго викликали гомеричний регіт саме через це… Шерифів почали обирати, для забезпечення їх апаратом примусу організували загони із заслужених бандитів, втім, можливість грабувати для них обмежили писаним законом (щоб не забували). Згодом, з розвитком правової культури почали обирати суддів, прокурорів, і навіть губернаторів. Закони писалися на місцях кожною громадою для себе, згодом у Конгресі намагалися звести їх до спільного знаменника, виходило погано. Власне, і до сьогоднішнього дня кожен штат має власні закони.

Таким чином, США виникли не за якимсь планом, а через небажання платити мита англійцям. Кілька мільйонів людей, і без того диких, виявились викинутими з лона європейської цивілізації. За злою іронією долі, дії закону були позбавлені саме ті, хто найбільше її потребував. Але навіть ці буремні події не змогли переконати «батьків американської нації» що чіпати мита – це погано.

Тим часом південні сусіди-мексиканці вибороли незалежність від Іспанії і вирішили ввести мита на продукцію Північноамериканських Штатів. Американи натякнули, що мита, введені проти них, шкодять підприємництву,( на відміну від мит, введених ними) тож краще було б їх скасувати. Мексикани натяку не зрозуміли, тому отримали криваву війну і втратили більше половини території, яка абсолютно добровільно (в стилі Криму) приєдналася до США. В той самий час (1830 рік), коли мексикани ще тільки вводили свої мита, американи виселили (ясна річ – теж абсолютно добровільно) недобиті рештки корінних жителів окупованих ними земель за річку Місісіпі, давши їм тверді, як Будапештський Меморандум, гарантії, що далі їх гнати не будуть, вважатимуть людьми (умовно) а при потребі навіть захистять (від когось стороннього), визнавши Індіанські Території незалежною державою. Широка незамерзаюча ріка Місісіпі, густо населена крокодилами, виявилась чудовим кордоном між двома молодими демократіями. Індіанців, які не побажали переселятись добровільно, перегнали через кордон уплав.

А кляті англійці між тим не дрімали: втративши американські колонії, а разом з ними і потребу в рабах, лідери тодішнього «цивілізованого світу» раптом усвідомили всю антигуманність рабства і заборонили його к бісовій матері. Прямим наслідком такої заборони стало полювання наймогутнішого і найчисельнішого в тогочасному світі флоту на кораблі рабовласників. Відкладеним наслідком стало різке здорожчання рабів і собівартості вирощеної ними продукції. Саме через це сільськогосподарське виробництво, засноване на рабській праці, до кінця першої чверті дев’ятнадцятого століття повністю занепало у північних штатах США, через гірші погодні умови і нижчу якість грунтів. Втративши плантації, колишні рабовласники Півночі зберегли пристойний апетит, який стало нікому задовольняти. Довелось зайнятися промисловим виробництвом. Виходило погано. Прислів’я, що недоля – кращий вчитель підвело нащадків європейських бандитів. Їх недоля чомусь вчила абияк. Тож промислова продукція північних штатів середини 19 сторіччя мала приблизно таку ж репутацію, як нині китайська. Але причини були дещо іншими. Головною серед них стала неймовірна, люта жопорукість тодішніх північних громадян США. Люди, що не звикли працювати руками (і взагалі працювати) просто успадкували цю рису, характерну нині хіба  для москалів та інших безнадійно відсталих народів. Рабів на Півночі практично не залишилось – їх просто продали на Південь, де в повній відповідності із законами ринкової економіки вони приносили більше користі. Таким чином, перед жителями американської Півночі постали дві класичні проблеми, хоча й не зовсім ті, що в московії. Першою була відсутність ринків збуту, другою – небажання і невміння колоністів працювати руками. Найдалекоглядніші політики Півночі з часом почали навіть здогадуватись, що ці проблеми якось пов’язані. Спроби вирішення першої привели до брутального втручання у японські справи. В пошуках ринків збуту для усілякої срані власного виробництва північні американці  відвідали з дружнім візитом Токійську затоку. Затишно розташувавшись у її водах, американи висунули японцям простий як двері ультиматум: або ви відкриваєте для нас свій ринок, або ми починаємо стріляти. Знаючи (по секрету, від сусідів - китайців) про наслідки війни зі списами в руках проти артилерії, японці помірковано відступили. Американці у приступі щенячої радості не помітили, що вузькі очі японських правителів при цьому стали ще вужчими… Якби дебілуваті тодішні американи могли собі уявити, якого джина випускають із пляшки, порушуючи добровільну японську самоізоляцію, вони б мабуть з горя і розпуки обпилися джину і втопилися ще дорогою туди… Але це вже зовсім інша історія. Японія, як і інші відсталі на той час країни, може й купували б американську промислову продукцію, але не мали що запропонувати взамін. Тож пошук ринків збуту для срані провалився.

 Паралельно, позбувшись негрів за гроші, жителі деяких північних штатів вирішили розжитися ними ж знову, але вже безкоштовно. Для потреб промислового виробництва. І спішно скасували в себе рабство. Втрачати їм було вже нічого – раби на їхній території закінчились разом з сільгоспвиробництвом, а для промислового способу створення доданої вартості рабська праця підходить слабо – перевірено ще давніми (і не дуже) римлянами… Тому рабам Півдня було зроблено тонкий натяк: ідіть до нас, будете вільними (якщо встигнете добігти). Зрозуміло, що така постановка питання не викликала захоплення на півдні. Ставлення до жителів півночі стало приблизно таким, як до конокрадів, тільки ще гірше… Річ у тім, що раби вже вартували куди дорожче за коней, бо гірше розмножувались в неволі і швидше гинули від роботи (заперечуючи тим самим ще одне прислів’я).

 Побічним наслідком здорожчання негрів на ринку стала вимушена економія рабів плантаторами. Найбільш передові додумалися навіть полегшити неграм умови існування, щоб стимулювати їх розмноження у промислових масштабах. Дехто й сам взявся за цю невдячну працю, не покладаючи… рук і наплодивши зграї мулатів. Звичайно, всі вони сприйняли зазіхання сусідів на власну кишеню вкрай болюче.

Тим часом жителі півночі знову знайшли вихід із безвиході у митах. Ну наче їм пороблено!  Не знайшовши платоспроможного попиту на власну продукцію на зовнішніх ринках, промисловці неминуче мусили обернути свої погляди на внутрішній. Проблемою було те, що вони й самі  не бажали купувати те, що виробляли, не кажучи вже про жителів півдня. Європейська продукція, передусім англійська, попри неймовірно дорогу логістику вигравала конкуренцію на американському ринку у виробів місцевих майстрів майже «всуху». Щоб запобігти лиху, прийняли рішення обкласти митами імпортну продукцію. Що поробиш: прямі наслідки демократії. Жителів півночі було тупо більше, аніж «джентельменів» півдня. Дійсно: поголів’я плантаторів збільшувалось повільно через відсутність потреби в них, як не зайнятих у виробничому циклі. «Джентльмени», маючи широкий, обмежений лише власним… потенціалом, доступ до молодих негритянок, вважали за краще плодити мулатів, аніж собі подібних. Невдахи, що проїли-пропили свої плантації, масово виїздили на північ. Ну не працювати ж «джентльмену», що це ви придумали?! Щоправда, на півночі працювати їм  таки доводилось. Або вступати до війська. А думка негрів у ті часи не цікавила взагалі нікого, навіть їх самих. Тож кількість виборців півночі зростала…

А кляті англійці знов не дрімали ( ну от цікаво: вони взагалі колись дрімають?!) і у відповідь ввели свої мита на продукцію колоній. Інші промислово розвинені країни Європи до санкцій долучились. А що експортували тодішні американи до Європи? Правильно. Так звані колоніальні товари. Цукор, перець, прянощі, каву. Ну і бавовну, звісно. Куди ж без неї… Список можна продовжувати, але навіщо – вся експортна продукція США, як раптом з’ясувалося, вироблялася на півдні. Тобто, південні «джентльмени» мусили з власних кишень оплатити жопорукість північних співвітчизників. Як тільки вони розчухали тему, то одразу ж задались питанням: а на біса нам все це потрібно?! Чому ми маємо годувати і утримувати цих північних нездар?! Їхні депутати полишили толковиштє  Конгрес, обрали свого президента і звили йому гніздечко в Річмонді. Наївні люди щиро вірили, що оскільки вони самостійно і добровільно долучилися до США всього якихось сімдесят – вісімдесят років тому, і ще навіть деякі старожили пам’ятають ковбасу по 2.20  закон і порядок при англійцях, то так само добровільно вони можуть і піти. Та в їх логічні розрахунки вкралася помилка. Жителі Півночі пильно подивились їм услід і задалися питанням, типовим для нинішніх москалів: так-так, а хто ж нас тепер годуватиме?!

Нащадки жителів півночі досі заявляють, що їхні предки зробили все можливе, щоб запобігти війні. І вони праві принаймні двічі. По перше тому, що переможці завжди праві, принаймні, у тому світі, який американи в себе збудували. По друге, Вашингтонський істеблішмент дійсно зробив чимало спроб домовитись із сепаратистами. Плантаторам півдня обіцяли, зокрема, налагодити виробництво сільгоспмашин (ясна річ, на півночі і у звичній аборигенам якості) і тим зменшити потребу в рабах і збільшити прибутки з плантацій. Така перспектива налякала до мокрих кальсонів навіть найсуворіших із «джентльменів», спроможних вполювати негра з рушниці за сто кроків із зав’язаними очима.  Подейкують, навіть сам капітан Батлер миттєво зблід і на тиждень втратив мову… Лунали й інші, не менш екзотичні пропозиції. Лінкольн і компанія старались з усіх сил. Дика думка відпустити на волю годувальника, їх, щоправда, не відвідала. Бажання скасувати мита теж не виникло.  Зрештою, війну розпочали «джентельмени» півдня. Принаймні так говорить історія, писана, як завжди, переможцями. Вона, історія, сором’язливо замовчує, навіщо «джентельмени» це зробили. Промислова продукція півночі була їм явно ні до чого. Все це вони могли  купити, причому зовсім-зовсім недорого, якби раптом втратили здоровий глузд. Тим більше важко уявити, щоб у їхньому збалансованому господарстві раптом виникла потреба у жопоруких білих рабах…

 Диспозиція сторін до болю нагадувала ту, що ми маємо нині з московією. Так, у нас з ними, хвала Богу, немає спільної держави. Але ж вони вважають зовсім інакше. Та сама проблема мала місце і тоді. А коли позиції сторін не залишають місця для компромісу – війна неминуча. І вона почалася. Причому почалася, як зазвичай – тобто зовсім не так, як планувалось обома сторонами. «Джентльмени», що сподівались перемогти «лавочників» за місяць самою силою духу, раптом переконались, що їхній дух вивітрився і вже не штирить  візаві. У плані військової підготовки «джентльмени» дійсно були вищі за «янкі» на голову. Чи на дві – кому як пощастило. Але зброя їхня трохи застаріла. Років так на – 50-70, нічого страшного, якби не хронічний брак патронів і снарядів, запаси яких формувались виходячи з наявного поголів’я негрів, без врахування потреб  чисельних «братів з півночі». Виробництво ж налагодити не вдалось. У цій дисципліні плантатори ніколи сильними не були…

 На півночі ж навпаки, зброї було – хоч дупою їж. Хоча б тому, що нею зроблена. Гвинтівок і гармат вистачало, щоправда – місцевого виробництва, тобто з кривим дулом, і питання, чи вона краща від старої, але англійської зброї «джентльменів», довго залишалось відкритим. Як би там не було, патронів і снарядів було вдосталь. Не сказати, щоб якісних – але ж якісь були. Про людей цього сказати було не можна. Попри значну перевагу в населенні, «янкі» зіштовхнулися з проблемою нестачі живої сили. Більшість «лавочників» і на думці не мали помирати за інтереси держави, реальної причини для війни вони не бачили, бо перспектива втрати годувальника здавалась їм віддаленою і туманною. Тим більше, що стріляли «джентльмени» дуже влучно. Таким чином, процеси скорочення запасів патронів на півдні і ресурсів живої сили на півночі відбувались активно і одночасно, оскільки були прямо пов’язані. Але на відміну від безпорадного півдня, «янкі» змогли вирішити свою проблему. Цим вони повністю завдячують своєму тодішньому пахану – мудрому старому Абі Лінкольну.  Пильно огледівшись довкола з висоти пташиного польоту свого зросту, Аба дійшов несподіваного висновку, що негри взагалі-то досить таки схожі на людей – особливо вночі і здалеку. Після нетривалого вишколу вони, чого доброго, зможуть виконувати прості команди і тримати гвинтівку у передніх верхніх кінцівках, а за сприятливих обставин навіть вистрілити. То чому б не дати їм людські права?! Ця мудра витівка вирішила одразу три проблеми:

1.  Спричинилась до поповнення запасів гарматного м’яса у власних лавах, причому за рахунок втікачів з півдня. Таким чином, посилення свого війська відбувалось одночасно з послабленням ворога. Біглі з півдня негри, на відміну від «янкі», мали, за що воювати – за свої родини, які залишились на півдні і стали б вільними у разі перемоги «янкі».

2.  «Джентльмени», крім суттєвого ослаблення власної матеріальної бази, нажили ще й потужну «п’яту колону» у власному тилу.

3.  «Янкі» набули моральної переваги над опонентами. Війна, що велася вже не задля пригнічення «братів з півдня» з  метою забезпечення себе харчами, а заради високих ідеалів расової рівності, мала зовсім інший вигляд і для самих «янкі», яких треба було якось підняти з ресорного шкіряного дивана і кинути в бій, і для «світової спільноти». Тут і «Халупа вуйка Хоми» стала в нагоді. Через певний час, вжившись у роль, один високопоставлений  дотепник заявив, що саме вона й стала причиною війни. Щоправда, війна розпочалась 1861, а права неграм надали 1863, але то вже дрібниці. Просто вуйко Хома так розчулив конгресменів, що вони півтора роки проплакали,  перш ніж змогли взяти себе в руки і скасувати нарешті те кляте рабство…

Права негрів та інших «нацменів» переможці закріпили поправками до власної Конституції, а щоб негри не сприймали їх всерйоз – прийняли на додачу закон Кроу. Для ознайомлення з цим законом неписьменних, у переважній більшості, негрів, на громадських засадах було створено ветерансько-волонтерську організацію «Ку Клукс Клан».

   У 1870-х роках американи завершили відстріл бізонів Великих Рівнин і одразу ж розпочали відстріл тамтешніх  індіанців. Угоди з Індіанськими Територіями денонсували, не соромлячись. Чому б своє слово, якщо воно дійсно своє, та не забрати назад?! Індіанців оголосили посібниками «джентльменів», звинуватили у ненаданні допомоги Півночі у ході Громадянської війни, та в канібалізмі (раніше американи чи не помічали того, чи наслідували – зараз сказати важко). Таким чином, американи досить швидко донесли Демократичні Цінності і Права Людини до самого Тихого Океану. Було зроблено спробу ознайомити з їх принадами також жителів Крайньої Півночі. Однак Канада на той час належала Британській короні, згадка про яку, щоправда, вже перестала викликати енурез у очільників зміцнілої американської держави. Втім, англійці примудрилися розв’язати криваву війну за одну-єдину вбиту свиню, тож американи слушно вирішили, що з цими жлобами мати справу не варто Канада достатньо демократична і не потребує їхньої допомоги.

   Перша Світова поставила США в один ряд зі світовими лідерами, чого ще за кілька років до того не могли уявити навіть найобкуреніші футуристи. Британці та французи захлинались від нестачі зброї і швидко дійшли до стану, коли якість перестає відлякувати. На США полився золотий дощ військових замовлень, держава почала стрімко багатіти. Кінець цьому святу поклав кайзер, який на четвертий рік війни помітив таки потік американської зброї до Англії і наказав перекрити його за допомогою підводних човнів. Американи спробували переконати старого пердуна, що перешкоджати бізнесу – погана ідея, але успіху не досягли. Тож мусили допомогти заклятим друзям - англійцям дотиснути кайзера і забезпечили, таким чином, свободу мореплавання і підприємництва.

   Другу Світову США зустріли у Депресії, настільки Великій, що не допомагав навіть кокаїн. Тому  Гітлером спочатку милувалися з любов’ю, як малою дитиною. Фюрер не підвів і забезпечив американів англійськими замовленнями, оплаченими найбільшим у світі золотим запасом, награбованим чесно заробленим у колоніях, що займали чи не півсвіту. Депресія почала закінчуватись, але щось муляло. Покрутившись, американські владці зрозуміли, що то Японія. Це ж придумати: кляті косоокі створили потужну металургійну промисловість, об’єднались в один концерн і викинули американське лайно залізо з азійського ринку! І тут раптом американи помітили, що ті японці всього якихось кілька років тому віроломно напали на бідний Китай і заходилися прищеплювати йому Азійські цінності! Щоб покарати агресорів, а заодно і трішечки покращити кон’юнктуру на ринку сталі, американи ввели проти Японії нафтове ембарго. Американський флот заходився затримувати всі танкери, що прямували до позбавленої покладів нафти Японії. Японці доклали надзусиль, щоб вирішити цю проблему шляхом переговорів, однак президент Рузвельт демонстрував абсолютну непохитність. Японія ж вже тоді славилася надмірною кількістю старожилів, причому частина з них, всупереч усталеній думці, мала феноменальну пам’ять і навіть могла пригадати американську ескадру в Токійській затоці якихось 85 років тому і специфічний, властивий саме американам, спосіб ведення перемовин. Тож врешті японці, замість тихо сконати без нафти, вирішили завдати по США військового удару, що, ясна річ, стало для американів повною несподіванкою. За збігом обставин у Перл-Харборі на час раптового (і віроломного, що завжди є предметом особливої гордості справжніх самураїв) японського нападу не виявилось найновіших лінкорів і жодного авіаносця, але знайшлося достатньо живої сили, яка, миттю ставши неживою, збурила суспільство і забезпечила підтримку вступу США у війну. До того часу «єдинокровні» англійці воювали з Німеччиною, Італією (а по суті – з усією Європою) та Японією самотужки, і американів то ніяк не хвилювало. Вірніше, хвилювало, але під іншим кутом: як вимести з Британії зібраний багатовіковим грабунком колоній Золотий Запас та цінні зарубіжні активи у нейтральних країнах. І лише вичавивши «братів» досуху, збудувавши на їхніх кістках наймогутнішу в світі (хоча все ще трохи жопоруку, згідно традицій) економіку, американи розпочали допомогати безкоштовно. Втім, як кажуть мудрі люди: безкоштовно – то занадто дорого. Допомога дійсно виявилась для англійців наддорогою. Ціною стала не багато не мало сама Імперія, себто колоніальна її частина. Епохп лінкорів у світовій торгівлі змінилась епохою долара... Англійці мали можливість підкласти «рятівникам» велетенську свиню (куди більшу від тієї, за яку розпочали з ними війну в Канаді), здавшись гітлеру. Тоді й США не встояли б проти «вісі», тож «рятівники» відчайдушно ризикували.  Втім, розрахунок був вбивче точним, американи вірно спрогнозували поведінку своїх колишніх хазяїв, бо добре знали їх національний характер, головною чеснотою якого є феноменальна впертість, що не тільки межує з тупістю, а часто навіть заходить на її територію. «Совок» теж отримав свою частку «безкоштовної» допомоги, ціною відмови від Комінтерну. Для тих, хто не в темі: для сталіна це була жертва велетенська, як для путлера, скажімо, розпуск фсб та гру, вірніше, їх «закордонних» представництв… Воювали американи не те, щоб погано, але й не так, щоб тяжко. Німці здавались їм наввипередки, мудро віддаючи перевагу стомленій посмішці старого паралітика перед виряченими буркалами Черчиля, у яких відбивались розбомблені ущерт британські міста і хижо примруженими котячими очима сталіна, де кісткою стирчав гулаг. Японців, які в силу національного характеру і певних особливостей тамтешньої педагогіки, вирішили воювати всерйоз – безкоштовно ознайомили з найсучаснішими на той момент досягненнями в галузі ядерної фізики. Для тих, хто не знає, чи не приділяв значення: США досі залишається єдиною країною, що зважилась на бойове застосування ядерної зброї, причому проти без’ядерної країни. Характерно, що цей випадок досі вважається гідним поваги в американському суспільстві, принаймні офіційних вибачень держдепу з цього питання вголос не лунало. Тож можна зробити висновок, що американи мають надзвичайно широкий спектр засобів для насадження демократії у світі.

   Та чи не найбільший внесок у перетворення США на супердержаву зробили німці. Навіть ризикуючи нажити смертельних ворогів серед довірливих до пропаганди читачів, не можу не згадати, що більшість чудових німецьких танків Т-4, якими фюрер нещадно пресував Колиску Цивілізації, мали не менш чудові американські двигуни «Дженерал Моторс». Американи досі пишаються цим внеском у перемогу над фашизмом. По-перше вся американська продукція продавалась ворогам людства з величезним вивізним митом. Справжні американи вважають справою честі дерти за зброю з ворогів мінімум удвічі більше, аніж з друзів. По-друге – двигуни, зроблені тим самим місцем, погано і недовго працювали, зате чудово і швидко горіли (бо працювали на високооктановому бензині). Втім, німцям не було з чого вибирати. Вони й такими двигунами не могли себе належно забезпечити. І хіба тільки двигунами?! Не маю змоги порахувати, чиїх грошей американи більше влили в свою економіку – німецьких чи англійських. Німці не мали колоній, а отже і можливості визискувати з них золото, але ж до їхніх послуг були усі золоті зуби десятків мільйонів мешканців концтаборів… Тож це питання ще чекає свого дослідника.

   Додатковим бонусом для США став переїзд світового фінансового центру з неспокійного, розбомбленого Лондона до Нового Світу, куди бомбардувальники не долітали. Акули капіталізму в єдиному пориві перебралися до Америки, не забувши, щоправда, залишити в Лондоні філії. Оселились вони, щоправда, не у столиці, а на островах, мабуть за звичкою. Так з тих пір і повелось – на Манхетені працюють, на Довгому – живуть. 

          Навіть злиденний «совок» - і той встиг внести свою посильну частку в творення Американського Дива. Ленд-ліз дійсно був безкоштовним (і величезним за обсягом, що б там не брехали потім москалі), але до цього підприємливі янкі встигли непогано заробити на Індустріалізації. Чомусь ніхто й не згадує, що совкова промисловість перших п’ятирічок збудована майже виключно американами. Сталін платив щедрою рукою, тож чом би й не допомогти доброму дядечку Джо?! Щоправда, гроші, заплачені американам, були виручені за продаж нашої, української пшениці. Вусатий упир забрав усе до колоска, залишивши наших батьків і дідів помирати страшною голодною смертю. Важко собі уявити жахливіше катування для людської душі, аніж днями, тижнями, місяцями бачити, як твої рідні, всі, кого ти любиш, повільно вмирають від голоду, і не мати змоги тому зарадити… Яке ще катування може тривати так довго?! Але що значать наші сльози порівняно з їхнім бізнесом?! Щоправда, про нас теж не забули. Через майже століття після страхіття чуйні румунські бояри американські сенатори кинули нам кісточку: визнали Голодомор геноцидом нашого народу. Про те, куди поділось награбоване, чомусь не згадали. Може вирішили ще років зі сто зачекати…

   Таким чином, підсумовуючи, слід визнати, що впровадження Прав Людини і Свободи Підприємництва – найкоротший шлях до заможного життя. Якщо знаєш, кого, коли, а головне – як пограбуєш. Не варто також надто демонізувати американів, хоча їхньому апломбу і прагненню нав’язати всьому світу американські цінності і спосіб життя можна було б знайти краще, мирне застосування. Історія інших держав не набагато краща, якщо не гірша. Крім нашої, Української історії, звісно. Бо її просто немає – як вкрали москалі, так і забулось. Не намагаємось навіть повернути, хоча істориків плодимо без ліку і годуємо навіщось із злиденного нашого бюджету. Тож до чого це все?

Справа не в тім, що оці люди забороняють нам длубатись у носі закликають нас поважати Закон, Права Людини і Демократичні Цінності, а в тім, що трамп головного мозку, що спіткав їх нещодавно, не прикрий виняток, а освячене віками правило, і коли він починає запроваджувати мита і руйнувати існуючу систему світової торгівлі, усіх, хто хоч трохи знає історію, починає ковбасити не по-дитячому. Бо мита – це дійсно серйозно. Принаймні – у США. Це вам не про Права Людини  патякати…

Так, я знаю, що звичайна медична маска не затримує вірус. Про це вас вже встигли повідомити всі записні фахівці з медицини. Але найгірша брехня – це напівправда.

Китайський і європейський досвід свідчить, що головним шляхом пердачі вірусу є не повітряно – крапельний, від якого маска дійсно не захистить, а контактний.  Лихо в тім, що кожна людина постійно торкається свого обличчя руками, не усвідомлюючи цього, рефлекторно. Хворий потримався за поручень, потім ви потримались, потім взялись за обличчя біля слизових (рот, ніс, очі) і готово… на жаль, все це відбувається надзвичайно швидко і непомітно. Але якщо носити маску і рукавички, кількість цих рефлекторних рухів можна звести до нуля за якихось два дні – перевірено на власному досвіді. Дотик до обличчя вже не пройде непоміченим, тож доклавши певних зусиль можна напрацювати новий стандарт поведінки, хоча це й вимагає певного самоконтролю: бродити вулицями, заглибившись у себе, не варто, навпаки, потрібно максимально зосередитись на своїх діях. Крім того, маска дає ще одну перевагу: навколо її носія безпечна зона в один метр і навіть більше утворюється сама собою, без докладання найменших зусиль, навіть у переповненому транспорті – теж перевірено на собі…

Навіщо вони вам брешуть? Бо масок не вистачає, їх завчасно продали в Китай. А тепер наймають «Ко Моровських»,  щоб приховати свій «бізнес». Не можете купити маску – пошийте самі!

Найбруднішими речами вашого побуту є: ГРОШІ, МОБІЛЬНИК, КЛЮЧІ. Гроші варто зберігати виключно в гаманці, бажано шкіряному. Зайшовши додому, варто зняти взуття й верхній одяг одразу, по можливості залишаючи його за межами помешкання або принаймні в передпокої. Після цього вимити руки, протерти вологою серветкою гаманець, ключі, мобільник, потім вимити руки ще раз.

І наостанок: не вірте байкам, що йдеться про хворобу типу грипу. Заради грипу провідні економіки світу ніхто спиняти не став би, повірте.  Керівники цих держав і їх справжні власники – люди доволі цинічні. Якщо вже вони йдуть на такі витрати – ситуація гірша, аніж нам говорять. На додачу вірус нищить насамперед літніх людей – тих, кого ми любимо й бережемо.  Допоможіть їм. Допоможіть  і  самотнім старим, якщо такі живуть поруч. І остерігайтесь тих, хто торочить, що «його вірус не бере». Це недобрі люди. Дійсно, деякі індивідууми мають імунітет настільки потужний, що долають будь-яку хворобу. Широко відомий факт: письменник Гіляровський переніс чуму, холеру й тиф. Кожна з цих хвороб, що звичайну людину за кілька днів вкладає в труну, його на два тижні вкладала в ліжко. Можливо, якийсь розумник вам про це розповість, щоб виправдати своє нехлюйство.  Але це знову таки напівправда. Мало кому відомо, що від цих хвороб померли малолітні діти Гіляровського, що стали заручниками його професії (він писав репортажі з життя московського «дна»). Тож бережіть якщо не себе, то хоча б тих, кого любите.  Зробіть заради них те, на що не готові витрачатись заради себе.

Можете вважати мене панікером, на здоров’я. Краще ви потім наді мною посмієтесь, мої шановні читачі, аніж я над вами поплачу…

Пані та панове!

Дебіли і підараси!

Публічно визнані вашим справжнім господарем у цьому статусі, і дочасно замасковані!  Зелена пліснява й шоколадне лайно!

Маю для вас неприємну новину! В Україні йде війна. Шостий рік. Ви її просто не помічаєте. Бо сцикотно… Але це не заважає їй помічати вас.

Мало не щодня в Києві (і не тільки) відбувається «мінування» метро та інших важливих об’єктів інфраструктури фальшивими телефонними повідомленнями. Знаю, дебільна мода реагувати на них, як на справжні, прийшла із загниваючого Заходу, де ситим буржуїнам бракує розваг і хочеться імітувати турботу про кожного громадянина, щоб він був до ранку не дожив… У ваші голови таке не прийшло б, клепки не вистачає. Але змавпувати чуже – дурості вистачило. Можна довго сперечатись, чи є бодай якийсь сенс у реагуванні на анонімні дзвінки терористів, до всирачки співставляти кількість врятованих (у поодиноких, лічених випадках, коли погрози таки справджувались) і загиблих та постраждалих від транспортних колапсів, спричинених перевірками. Про матеріальні збитки вже мовчу, щоб не піддаватися обструкції моралістів із битими міллю плакатами про безцінність кожного людського життя, яку годі виміряти грошима. Хоча будь моя воля – відправив би їх усіх на фронт, пояснювати свої тези нашим воякам, які часто змушені лікувати поранення і каліцтва власним коштом…

 Та мова зараз не про це. Всі ці забавки сяк-так працюють у цивілізованому суспільстві (яке ми не спроможні навіть вдавати) у мирний час. За таких умов активність «мінерів» вдається утримувати в межах пристойності за рахунок чітких дій поліції і страху перед покаранням. Але у нас війна! Попри те, що король Сцикло Третій поклав на Конституцію те ж саме, що зазвичай кладе на рояль,  вдало наслідуючи двох своїх войовничих на язик попередників у вчиненні злочину державної зради, хоча був зобов’язаний ввести військовий стан в день власної інавгурації, війна нікуди не зникає і не перестає бути війною від того, що її назвуть іншим словом.  Поруч із нами  ворожа держава, що вчинила військовий злочин проти України і ловить від цього кайф. Кожен зі вісімдесяти - ста мільйонів її аборигенів спроможний підняти трубку і «замінувати» будь – що в Україні, навіть президентський мозок, якщо такий вдасться знайти! Спокійно, безпечно, безкарно, не залишаючи власної смердючої берлоги у своєму Жопосранську. Просто для того, щоб була підстава похвалитися власним патріотизмом перед вічносиніми друзями. За таких умов залишається тільки дивуватись, що  «мінуванню» піддаються лише певні об’єкти і лише час від часу, а не все і постійно. Мабуть такий спосіб ведення гібридної війни ще не прийшов  у мудрі голови московських сратегів або, принаймні, не оволодів масами. Але це неминуче станеться!

Тож напружтеся і спробуйте подумати. Вперше  в житті. Навіть якщо від цього на жопі з’являться перші зморшки і рання сивина! Може варто на час війни припинити безглузді ігрища у турботу про пересічного? І скасувати, принаймні тимчасово, дурну традицію реагування на анонімні повідомлення?! Бо якщо довго і регулярно перекривати метро «через технічні причини», можна несподівано для себе опинитись технічно підвішеним за причинне місце. Бо навіть ваші виборці вами дуже невдоволені, м’яко кажучи. І всіма вашими успіхами... Що вже казати про щасливих власників мозку, які від вас нічого доброго й не сподівались?

Іншими словами – якщо вас таки підвісять вдячні співвітчизники, то черги бажаючих зняти не спостерігатиметься…

Сьогодні у столиці зелені разом із шоколадними спільними зусиллями спричинили черговий транспортний колапс. Контужений шоколадний мер, як завжди в ударі угарі, скасував міську електричку. На обидва вихідні… Не повідомивши про це навіть в інтернеті, про існування якого мабуть не здогадується. А зелена пліснява доповнила його успіхи типовою реакцією на «мінування» пересадкових вузлів у метро. Щоб люди, які збирались вранці їхати на дачі електричкою, передбачливо винесеною аж на манівці, до Дарницького вокзалу, куди навіть рідкісний мер без пенделя не долетить, гарантовано повернулись додому. Прославляти вас, нешановні і нерозумні. І переповнювати чашу, про яку ви навіть не чули.

Чому я все це пишу? Тому, що переконаний – кожен має займатись своєю справою. Боксер – лікувати власні контузії. БлаЗень – грати на роялі. А письменник має писати. Це єдине, чим він може вплинути на ситуацію.

Крім того, ходять неперевірені чутки, що хтось із ваших незчисленних менделів трохи  вміє читати.

Четвер, 19 грудня 2019 18:25

Кандидатам в Шеремети.

Відкритий лист зепутатам і зепутанам ради.

Щиро вірячи, що поміж вас є й ті, хто вміє читати, звертаюсь до вас, нешановні, з пропозицією вчинити нечуване – подумати. Вся ваша поведінка свідчить про системну помилку – ви вважаєте себе частиною нової влади. Але насправді – ви її слуги. Робота ваша – бездумно тиснути кнопку потрібного кольору, щоб отримати за це такий жаданий щомісячний конверт. За браком часу і вміння навряд чи хто з вас задумувався про аваковщину як явище. А дарма. Бо аваковщина думає про вас.

Зелена влада йшла на вибори з 4 основними обіцянками:

1.Припинити війну

2.Знизити «комуналку»

3.Підвищити пенсії і зарплати «бюджетникам»

4. Покарати колишню «злочинну владу».

Результати діяльності відомі навіть вам: НУЛЬ. На мир не погоджується путін (хто б міг подумати?!), на решту вимог – олігархи (Не хочуть ділитися, яка прикра несподіванка! І слуг своїх не дають судити, хоч ти плач.).

То що пред’явити зебілам? Час спливає невблаганно, потрібно шукати ворога, офірного цапа. Отих козлів, що не дають народу жити… Та от біда – зелена ідея отримала повну владу в країні: президент, парламентська більшість, уряд, суди… Призначати винних з поміж себе не випадає, тож доводиться шукати їх поза владою. І ось пошуки успішно завершено: ВУЛИЦЯ! Ось він, ворог!!! Щира правда, до речі. Вулиця, на сьогодні – єдине обмеження зеленої влади, що, неначе цвіль, доїдає напіврозкладену державу. Оті два відсотки націоналістів, яких мало для виборів, але багато для вулиці, як у сумному анекдоті про три волосини, яких замало на голові але забагато в супі. Це вулиця не дозволила злити Україну путіну, зараз не дозволяє вкрасти українські чорноземи. А що роблять з ворогом? Правильно, знищують. Вже почали. Правопохоронна система, створена ще дідусем-сифілітиком леніним,  творчо розвинена його ідейними нащадками, від сталіна до авакова, взялась за вуличних активістів. Взялась давно, ясна річ, але зараз репресії виходять на якісно новий рівень. Приспана до пори правопохоронна система помалу виходить на повну потужність. Звичайно, вам не шкода захисників України – ви всі відчуваєте шкірою, що то  і ваші вороги теж. Їм немає місця у царстві несмаку, шароварщини, хохлячини, на яке ви так мрієте перетворити Україну. Вони не ходять з вами на концерти і не сміються квартальським жартам і музичним талантам вашого кумира. Тому ви зараз радієте. Бо не бачите небезпеки, що чигає на вас. Свого часу делегати сталінського з’їзду теж не відчували навіть смутних підозр, коли вождь народів цілився у них з подарованої гвинтівки прямо з за столу президії у залі засідань. Прозріння прийшло запізно. Ви зараз, точнісінько як вони тоді. Не бачите небезпеки, бо дивитесь в інший бік. Вам здається, що репресії вас не зачеплять. Ви не націоналісти, не патріоти, не волонтери, не вояки. Здавалося б: до чого тут ви, взагалі?! Проблеми індіанця шерифа не хвилюють – обирав, тож нехай тепер висить і не смикає ногами…

Скільки вбивць могло бути у Шеремета? Нам вже сповістили про п’ятьох. З часом список можна розширити. Скажімо, до п’ятдесяти. Далі не вийде, історія, що стає неправдоподібною навіть для зебілів, остаточно перетвориться у балаган. А ворогів у зеленого режиму сотні тисяч…  Тож потрібні нові жетрви. Сакральні. Сакральніші від Шеремета. При всій повазі до його професії (а в Укарїні це майже подвиг, поважати журналістів…) і до нього особисто, калібр все ж не той. Не відповідає заявленій «слідством» меті – збуренню суспільства… Потрібні крупніші фігури, але такі, щоб не шкода. І тут маю для вас погану новину: схоже, це й будете ви. Ідеально відповідаєте потребі. Тільки бізнес, нічого особистого… Сподіваєтесь, що почнуть із чиновників? Даремно. Вони всі Чиїсь, всі, аж до останнього дебіла. А ви – нічиї. На перший погляд – високопоставлені представники влади, насправді – її платні холуї. Недорогі і легкозамінні. Звичайно, самотній баран, що забрів у вовчу зграю, приречений. Звичайно, про це треба було думати, коли ви тільки збирались іти у владу. Зрозуміло, що думати нічим… Але порятунок ще можливий. Сама природа дає вам пораду. Копитні недаремно збиваються у стадо. Разом вони дужчі, мають змогу відбитися навіть від хижої зграї. Ну, якщо стадо чисельне… Тож збивайтесь у стадо, допоки живі. І не приймайте до стада вовків – це теж важливо. Як це не дивно, але саме ви маєте повноваження відставки уряду і законотворчості. Тож можете не лише похоронити правопохоронну систему, але і встановити в державі правосуддя. Не задля нас, звичайно – для власного порятунку. Розумію, що ссикотно… Що більшості з вас у такому разі доведеться сидіти. Але ж сидіти – не висіти… І потім – завжди можна щось придумати. Скажімо – збудувати нові в’язниці, на кшалт європейських, де майбутнім в’язням, рахуючи і вас, буде забезпечено нечуваний комфорт. Можна пустити на цю амбітну мету рештки бюджету – це все одно краще застосування грошам, аніж утримувати аваковщину. Бонусом, до речі, стане стрімке зростання добробуту українського народу, включаючи ваших родичів на волі. Бо саме відсутність правосуддя відділяє українців від заможного життя. Саме з нього почалась історія сучасної Єворопи. Англійська Хартія Вольностей – вона про суд, не про парламент… Ви ще маєте час, щоб люструвати прокурорських і судейських, прийняти закони про вибори нових суддів і прокурорів (вони вже є, напрацьовані «Свободою», зареєстровані в раді, залишилось лише кнопки натиснути, а ви вже це вмієте) і відправити врешті авакових займатись улюбленою справою – шити рюкзаки. Під надійною охороною, яка не буде зайвою з огляду на загальнонародну до них любов… Але часу залишається вже небагато.

Тож думай те, бо здохне те.  Розумію, що голови порожні. Cпробуйте дупою. Тим більше, що їй вже час починати чесатись від неясного передчуття…

Go to top
Попередження
Текст захищений авторським правом. Розповсюдження тексту у паперовій чи електронній формі (включаючи скачування на власний гаджет) без письмового дозволу автора заборонене. Цитування дозволяється у обсязі не більше одного абзацу з обов’язковим посиланням на цей сайт як джерело. На сайті викладено повний текст без купюр, а не демонстраційний уривок, оскільки проект не є комерційним. Такий формат не передбачає коштів на рекламну кампанію, тому сподіваюся на рекламу книги від задоволених читачів.