Володимир Митус

Володимир Митус

Всім вітчизняним ждунам американської допомоги, ментальним жертвам соросят, і переконаним лібералам присвячується.

Історія британських колоній в Америці 18 сторіччя – це переселення бандитів і різного роду непотребу з Європи. Відгомін цього процесу зберігся навіть у мистецтві. Скажімо, в опері Пуччіні «Манон Леско» переселення в Америку – це тяжке покарання за кримінальний злочин. На той час процес, що тривав вже двісті років, призвів до планованих наслідків: місцеве  населення було майже повністю знищене, (з 15-16 мільйонів американських індіанців залишились не більше 5, та й ті вже остерігались з’являтися поблизу атлантичного узбережжя, передбачливо ховаючись від носіїв європейської культури в глибині континенту). На їхнє місце було завезено близько 4 мільйонів рабів з Африки  (приблизно така кількість експлуатувалася одночасно, підрахувати кількість ввезених годі й думати – мерли, як мухи…). Таким чином було закладено підвалини майбутньої  наймогутнішої економіки світу.

В останній чверті 18 сторіччя Британія переживала непрості часи, потрібно було економити, знаходити вільні кошти. Тобто, якщо людською мовою: тимчасово втративши можливість грабувати чужих, британська влада мусила залізти в кишеню до своїх. Жертвою обрали жителів американських колоній. По – перше тому, що ставились до них, як до покидьків (якими вони й були), тож громадська думка була підготовлена і не потребувала звичних інвестицій. По – друге, жителі колоній мали найменше можливостей влаштувати королю Майдан (через віддаленість і вкрай дорогу логістику). Врешті, пронирливі представники криміналітету  регіональної еліти взяли в руки дерев’яний комп’ютер і знайшли вихід. Після тривалих (кількарічних) роздумів, було вирішено, що жити самостійно дешевше, аніж платити мита в королівську казну. Про такі дурниці як держава, демократія, тоді взагалі ніхто не задумувався. Конкретні пацани лічили гроші, все інше могло почекати. І чекало. Підакцизні (за нинішнім сленгом) імпортні товари  місцеві патріоти почали топити в морі, або нищити іншим чином (якщо воно не тонуло). Найвідоміший приклад – «Бостонське чаювання». В тому епізоді жертвою став чай. Ну і королівська казна заодно, причепом. Реакція Англії була не менш кволою. Спочатку королівські міністри не реагували на сигнали з-за моря взагалі, небезпідставно вважаючи їх буденними відходами життєдіяльності американського криміналу. З часом кількість інцидентів множилась, а казна худла, тож довелося таки поглянути на процес тверезим оком. Дізнавшись, що жителі колоній масово не бажають платити мита, король на певний час отетерів. Ці жлоби жмуться за копійку так, наче вони самі там працюють, а не негри на них! Думка такої глибини і новизни просто не вміщалась у його черепі. Потім він таки відреагував, як і належало королю: відправив військо за море, наводити неконституційний лад.  Війна проходила досить вдало для англійців, американці не могли чинити гідний опір. Відреагували вони теж прогнозовано, влаштувавши толковиштє  конгрес, тобто з’їзд представників місцевих банд еліт усіх колоній, що утворив постійний орган імені себе і обрав пахана. Уже в ті часи було очевидним, що банди гопників, навіть під керівництвом загальновизнаного «пахана» безсилі перед регулярним військом. За кілька років англійці досягли суттєвих успіхів, радикально скоротивши поголів’я колоністів,  однак причину війни ліквідувати не вдалося. Вцілілі через халатність англійських генералів колоністи вперто не бажали платити мита, більше того, почали ховатись у лісах і вести партизанську війну, довівши англійські витрати на логістику до непристойного рівня. Врешті король взяв у руки прем’єра, який взяв у руки дерев’яний комп’ютер і порахував, скільки вартує утримання експедиційного корпусу, і скільки мита та інших податків можна було б здерти з колоністів, якби все ж вдалося знайти дієві аргументи, щоб переконати їх платити. Прем’єр, як реаліст, запропонував брати з неплатників заручників, король, як гуманіст, наполягав на геноциді і повторній колонізації. Прем’єр вирахував, за скільки років окупиться експедиція, король відповів, що люди стільки не живуть. А скачіть ви конем!!! – вигукнули вони врешті дуетом. Після чого війська і представники колоніальної адміністрації повернулись до Британії. А оскільки природа не терпить порожнечі, як казав Торічеллі, то на їхньому місці негайно утворився правовий вакуум.

Британська колоніальна адміністрація тих часів значно відрізнялася від сьогоднішніх уявлень про неї. Осередком її був «генерал» - губернатор, що жив у форті під охороною близько сотні королівських солдатів (переважно знедолених, тобто тих, хто не зміг відкупитись від такої честі). За межі форту губернатор як правило не виходив, але його територію більш-менш контролював. Саме туди з’являлися багаті плантатори у пошуках правосуддя. Губернатор, діючи згідно власного уявлення про справедливість і власного ж настрою у даний конкретний день (бо писаних законів у тогочасній Англії не було, так само, як і Конституції) наказував повісити одного з них тут же у форті, або стягнути штраф на свою користь (бажано – з обох, щоб не відволікали намарно). У зв’язку з такою поміркованою політикою бажаючих правуватись у губернатора було небагато. Зате значного поширення набула практика правілова третейських (тобто наперед визнаних обома сторонами) судів. За межами форту губернатор управляв переважно шляхом призначення шерифів (дослівно з англійської –«управителів графства»), старанно зважуючи аргументи претендентів і не забуваючи враховувати зміни курсу срібла по відношенню до золота. Разом із зіркою шерифа щасливець отримував ліцензію на вбивство, тому коштувала така честь немало і на посаду призначалися дійсно гідні претенденти. Втім, вбивство самого  шерифа, хоч і перебувало за межами правового поля, але зазвичай не розслідувалось, що власне і обмежувало владу шерифа рамками пристойності. У критичних ситуаціях (бунт рабів, приватна війна між приблизно рівними за силами плантаторами) губернатор іноді надавав допомогу у вигляді кількох десятків солдат. Збереглися легенди, що окремі, особливо відважні губернатори, іноді особисто приймали участь у таких походах.

За таких умов громадська думка (одна гвинтівка - один голос) набувала вирішального значення. Тому правовий вакуум почали заповнювати із врахуванням місцевого колориту. Всі, по факту спроможні і охочі тримати у руках гвинтівку, отримали рівно по одному голосу у руки. Пропозиції надати громадянські права жінкам, індіанцям та неграм ще довго викликали гомеричний регіт саме через це… Шерифів почали обирати, для забезпечення їх апаратом примусу організували загони із заслужених бандитів, втім, можливість грабувати для них обмежили писаним законом (щоб не забували). Згодом, з розвитком правової культури почали обирати суддів, прокурорів, і навіть губернаторів. Закони писалися на місцях кожною громадою для себе, згодом у Конгресі намагалися звести їх до спільного знаменника, виходило погано. Власне, і до сьогоднішнього дня кожен штат має власні закони.

Таким чином, США виникли не за якимсь планом, а через небажання платити мита англійцям. Кілька мільйонів людей, і без того диких, виявились викинутими з лона європейської цивілізації. За злою іронією долі, дії закону були позбавлені саме ті, хто найбільше її потребував. Але навіть ці буремні події не змогли переконати «батьків американської нації» що чіпати мита – це погано.

Тим часом південні сусіди-мексиканці вибороли незалежність від Іспанії і вирішили ввести мита на продукцію Північноамериканських Штатів. Американи натякнули, що мита, введені проти них, шкодять підприємництву,( на відміну від мит, введених ними) тож краще було б їх скасувати. Мексикани натяку не зрозуміли, тому отримали криваву війну і втратили більше половини території, яка абсолютно добровільно (в стилі Криму) приєдналася до США. В той самий час (1830 рік), коли мексикани ще тільки вводили свої мита, американи виселили (ясна річ – теж абсолютно добровільно) недобиті рештки корінних жителів окупованих ними земель за річку Місісіпі, давши їм тверді, як Будапештський Меморандум, гарантії, що далі їх гнати не будуть, вважатимуть людьми (умовно) а при потребі навіть захистять (від когось стороннього), визнавши Індіанські Території незалежною державою. Широка незамерзаюча ріка Місісіпі, густо населена крокодилами, виявилась чудовим кордоном між двома молодими демократіями. Індіанців, які не побажали переселятись добровільно, перегнали через кордон уплав.

А кляті англійці між тим не дрімали: втративши американські колонії, а разом з ними і потребу в рабах, лідери тодішнього «цивілізованого світу» раптом усвідомили всю антигуманність рабства і заборонили його к бісовій матері. Прямим наслідком такої заборони стало полювання наймогутнішого і найчисельнішого в тогочасному світі флоту на кораблі рабовласників. Відкладеним наслідком стало різке здорожчання рабів і собівартості вирощеної ними продукції. Саме через це сільськогосподарське виробництво, засноване на рабській праці, до кінця першої чверті дев’ятнадцятого століття повністю занепало у північних штатах США, через гірші погодні умови і нижчу якість грунтів. Втративши плантації, колишні рабовласники Півночі зберегли пристойний апетит, який стало нікому задовольняти. Довелось зайнятися промисловим виробництвом. Виходило погано. Прислів’я, що недоля – кращий вчитель підвело нащадків європейських бандитів. Їх недоля чомусь вчила абияк. Тож промислова продукція північних штатів середини 19 сторіччя мала приблизно таку ж репутацію, як нині китайська. Але причини були дещо іншими. Головною серед них стала неймовірна, люта жопорукість тодішніх північних громадян США. Люди, що не звикли працювати руками (і взагалі працювати) просто успадкували цю рису, характерну нині хіба  для москалів та інших безнадійно відсталих народів. Рабів на Півночі практично не залишилось – їх просто продали на Південь, де в повній відповідності із законами ринкової економіки вони приносили більше користі. Таким чином, перед жителями американської Півночі постали дві класичні проблеми, хоча й не зовсім ті, що в московії. Першою була відсутність ринків збуту, другою – небажання і невміння колоністів працювати руками. Найдалекоглядніші політики Півночі з часом почали навіть здогадуватись, що ці проблеми якось пов’язані. Спроби вирішення першої привели до брутального втручання у японські справи. В пошуках ринків збуту для усілякої срані власного виробництва північні американці  відвідали з дружнім візитом Токійську затоку. Затишно розташувавшись у її водах, американи висунули японцям простий як двері ультиматум: або ви відкриваєте для нас свій ринок, або ми починаємо стріляти. Знаючи (по секрету, від сусідів - китайців) про наслідки війни зі списами в руках проти артилерії, японці помірковано відступили. Американці у приступі щенячої радості не помітили, що вузькі очі японських правителів при цьому стали ще вужчими… Якби дебілуваті тодішні американи могли собі уявити, якого джина випускають із пляшки, порушуючи добровільну японську самоізоляцію, вони б мабуть з горя і розпуки обпилися джину і втопилися ще дорогою туди… Але це вже зовсім інша історія. Японія, як і інші відсталі на той час країни, може й купували б американську промислову продукцію, але не мали що запропонувати взамін. Тож пошук ринків збуту для срані провалився.

 Паралельно, позбувшись негрів за гроші, жителі деяких північних штатів вирішили розжитися ними ж знову, але вже безкоштовно. Для потреб промислового виробництва. І спішно скасували в себе рабство. Втрачати їм було вже нічого – раби на їхній території закінчились разом з сільгоспвиробництвом, а для промислового способу створення доданої вартості рабська праця підходить слабо – перевірено ще давніми (і не дуже) римлянами… Тому рабам Півдня було зроблено тонкий натяк: ідіть до нас, будете вільними (якщо встигнете добігти). Зрозуміло, що така постановка питання не викликала захоплення на півдні. Ставлення до жителів півночі стало приблизно таким, як до конокрадів, тільки ще гірше… Річ у тім, що раби вже вартували куди дорожче за коней, бо гірше розмножувались в неволі і швидше гинули від роботи (заперечуючи тим самим ще одне прислів’я).

 Побічним наслідком здорожчання негрів на ринку стала вимушена економія рабів плантаторами. Найбільш передові додумалися навіть полегшити неграм умови існування, щоб стимулювати їх розмноження у промислових масштабах. Дехто й сам взявся за цю невдячну працю, не покладаючи… рук і наплодивши зграї мулатів. Звичайно, всі вони сприйняли зазіхання сусідів на власну кишеню вкрай болюче.

Тим часом жителі півночі знову знайшли вихід із безвиході у митах. Ну наче їм пороблено!  Не знайшовши платоспроможного попиту на власну продукцію на зовнішніх ринках, промисловці неминуче мусили обернути свої погляди на внутрішній. Проблемою було те, що вони й самі  не бажали купувати те, що виробляли, не кажучи вже про жителів півдня. Європейська продукція, передусім англійська, попри неймовірно дорогу логістику вигравала конкуренцію на американському ринку у виробів місцевих майстрів майже «всуху». Щоб запобігти лиху, прийняли рішення обкласти митами імпортну продукцію. Що поробиш: прямі наслідки демократії. Жителів півночі було тупо більше, аніж «джентельменів» півдня. Дійсно: поголів’я плантаторів збільшувалось повільно через відсутність потреби в них, як не зайнятих у виробничому циклі. «Джентльмени», маючи широкий, обмежений лише власним… потенціалом, доступ до молодих негритянок, вважали за краще плодити мулатів, аніж собі подібних. Невдахи, що проїли-пропили свої плантації, масово виїздили на північ. Ну не працювати ж «джентльмену», що це ви придумали?! Щоправда, на півночі працювати їм  таки доводилось. Або вступати до війська. А думка негрів у ті часи не цікавила взагалі нікого, навіть їх самих. Тож кількість виборців півночі зростала…

А кляті англійці знов не дрімали ( ну от цікаво: вони взагалі колись дрімають?!) і у відповідь ввели свої мита на продукцію колоній. Інші промислово розвинені країни Європи до санкцій долучились. А що експортували тодішні американи до Європи? Правильно. Так звані колоніальні товари. Цукор, перець, прянощі, каву. Ну і бавовну, звісно. Куди ж без неї… Список можна продовжувати, але навіщо – вся експортна продукція США, як раптом з’ясувалося, вироблялася на півдні. Тобто, південні «джентльмени» мусили з власних кишень оплатити жопорукість північних співвітчизників. Як тільки вони розчухали тему, то одразу ж задались питанням: а на біса нам все це потрібно?! Чому ми маємо годувати і утримувати цих північних нездар?! Їхні депутати полишили толковиштє  Конгрес, обрали свого президента і звили йому гніздечко в Річмонді. Наївні люди щиро вірили, що оскільки вони самостійно і добровільно долучилися до США всього якихось сімдесят – вісімдесят років тому, і ще навіть деякі старожили пам’ятають ковбасу по 2.20  закон і порядок при англійцях, то так само добровільно вони можуть і піти. Та в їх логічні розрахунки вкралася помилка. Жителі Півночі пильно подивились їм услід і задалися питанням, типовим для нинішніх москалів: так-так, а хто ж нас тепер годуватиме?!

Нащадки жителів півночі досі заявляють, що їхні предки зробили все можливе, щоб запобігти війні. І вони праві принаймні двічі. По перше тому, що переможці завжди праві, принаймні, у тому світі, який американи в себе збудували. По друге, Вашингтонський істеблішмент дійсно зробив чимало спроб домовитись із сепаратистами. Плантаторам півдня обіцяли, зокрема, налагодити виробництво сільгоспмашин (ясна річ, на півночі і у звичній аборигенам якості) і тим зменшити потребу в рабах і збільшити прибутки з плантацій. Така перспектива налякала до мокрих кальсонів навіть найсуворіших із «джентльменів», спроможних вполювати негра з рушниці за сто кроків із зав’язаними очима.  Подейкують, навіть сам капітан Батлер миттєво зблід і на тиждень втратив мову… Лунали й інші, не менш екзотичні пропозиції. Лінкольн і компанія старались з усіх сил. Дика думка відпустити на волю годувальника, їх, щоправда, не відвідала. Бажання скасувати мита теж не виникло.  Зрештою, війну розпочали «джентельмени» півдня. Принаймні так говорить історія, писана, як завжди, переможцями. Вона, історія, сором’язливо замовчує, навіщо «джентельмени» це зробили. Промислова продукція півночі була їм явно ні до чого. Все це вони могли  купити, причому зовсім-зовсім недорого, якби раптом втратили здоровий глузд. Тим більше важко уявити, щоб у їхньому збалансованому господарстві раптом виникла потреба у жопоруких білих рабах…

 Диспозиція сторін до болю нагадувала ту, що ми маємо нині з московією. Так, у нас з ними, хвала Богу, немає спільної держави. Але ж вони вважають зовсім інакше. Та сама проблема мала місце і тоді. А коли позиції сторін не залишають місця для компромісу – війна неминуча. І вона почалася. Причому почалася, як зазвичай – тобто зовсім не так, як планувалось обома сторонами. «Джентльмени», що сподівались перемогти «лавочників» за місяць самою силою духу, раптом переконались, що їхній дух вивітрився і вже не штирить  візаві. У плані військової підготовки «джентльмени» дійсно були вищі за «янкі» на голову. Чи на дві – кому як пощастило. Але зброя їхня трохи застаріла. Років так на – 50-70, нічого страшного, якби не хронічний брак патронів і снарядів, запаси яких формувались виходячи з наявного поголів’я негрів, без врахування потреб  чисельних «братів з півночі». Виробництво ж налагодити не вдалось. У цій дисципліні плантатори ніколи сильними не були…

 На півночі ж навпаки, зброї було – хоч дупою їж. Хоча б тому, що нею зроблена. Гвинтівок і гармат вистачало, щоправда – місцевого виробництва, тобто з кривим дулом, і питання, чи вона краща від старої, але англійської зброї «джентльменів», довго залишалось відкритим. Як би там не було, патронів і снарядів було вдосталь. Не сказати, щоб якісних – але ж якісь були. Про людей цього сказати було не можна. Попри значну перевагу в населенні, «янкі» зіштовхнулися з проблемою нестачі живої сили. Більшість «лавочників» і на думці не мали помирати за інтереси держави, реальної причини для війни вони не бачили, бо перспектива втрати годувальника здавалась їм віддаленою і туманною. Тим більше, що стріляли «джентльмени» дуже влучно. Таким чином, процеси скорочення запасів патронів на півдні і ресурсів живої сили на півночі відбувались активно і одночасно, оскільки були прямо пов’язані. Але на відміну від безпорадного півдня, «янкі» змогли вирішити свою проблему. Цим вони повністю завдячують своєму тодішньому пахану – мудрому старому Абі Лінкольну.  Пильно огледівшись довкола з висоти пташиного польоту свого зросту, Аба дійшов несподіваного висновку, що негри взагалі-то досить таки схожі на людей – особливо вночі і здалеку. Після нетривалого вишколу вони, чого доброго, зможуть виконувати прості команди і тримати гвинтівку у передніх верхніх кінцівках, а за сприятливих обставин навіть вистрілити. То чому б не дати їм людські права?! Ця мудра витівка вирішила одразу три проблеми:

1.  Спричинилась до поповнення запасів гарматного м’яса у власних лавах, причому за рахунок втікачів з півдня. Таким чином, посилення свого війська відбувалось одночасно з послабленням ворога. Біглі з півдня негри, на відміну від «янкі», мали, за що воювати – за свої родини, які залишились на півдні і стали б вільними у разі перемоги «янкі».

2.  «Джентльмени», крім суттєвого ослаблення власної матеріальної бази, нажили ще й потужну «п’яту колону» у власному тилу.

3.  «Янкі» набули моральної переваги над опонентами. Війна, що велася вже не задля пригнічення «братів з півдня» з  метою забезпечення себе харчами, а заради високих ідеалів расової рівності, мала зовсім інший вигляд і для самих «янкі», яких треба було якось підняти з ресорного шкіряного дивана і кинути в бій, і для «світової спільноти». Тут і «Халупа вуйка Хоми» стала в нагоді. Через певний час, вжившись у роль, один високопоставлений  дотепник заявив, що саме вона й стала причиною війни. Щоправда, війна розпочалась 1861, а права неграм надали 1863, але то вже дрібниці. Просто вуйко Хома так розчулив конгресменів, що вони півтора роки проплакали,  перш ніж змогли взяти себе в руки і скасувати нарешті те кляте рабство…

Права негрів та інших «нацменів» переможці закріпили поправками до власної Конституції, а щоб негри не сприймали їх всерйоз – прийняли на додачу закон Кроу. Для ознайомлення з цим законом неписьменних, у переважній більшості, негрів, на громадських засадах було створено ветерансько-волонтерську організацію «Ку Клукс Клан».

   У 1870-х роках американи завершили відстріл бізонів Великих Рівнин і одразу ж розпочали відстріл тамтешніх  індіанців. Угоди з Індіанськими Територіями денонсували, не соромлячись. Чому б своє слово, якщо воно дійсно своє, та не забрати назад?! Індіанців оголосили посібниками «джентльменів», звинуватили у ненаданні допомоги Півночі у ході Громадянської війни, та в канібалізмі (раніше американи чи не помічали того, чи наслідували – зараз сказати важко). Таким чином, американи досить швидко донесли Демократичні Цінності і Права Людини до самого Тихого Океану. Було зроблено спробу ознайомити з їх принадами також жителів Крайньої Півночі. Однак Канада на той час належала Британській короні, згадка про яку, щоправда, вже перестала викликати енурез у очільників зміцнілої американської держави. Втім, англійці примудрилися розв’язати криваву війну за одну-єдину вбиту свиню, тож американи слушно вирішили, що з цими жлобами мати справу не варто Канада достатньо демократична і не потребує їхньої допомоги.

   Перша Світова поставила США в один ряд зі світовими лідерами, чого ще за кілька років до того не могли уявити навіть найобкуреніші футуристи. Британці та французи захлинались від нестачі зброї і швидко дійшли до стану, коли якість перестає відлякувати. На США полився золотий дощ військових замовлень, держава почала стрімко багатіти. Кінець цьому святу поклав кайзер, який на четвертий рік війни помітив таки потік американської зброї до Англії і наказав перекрити його за допомогою підводних човнів. Американи спробували переконати старого пердуна, що перешкоджати бізнесу – погана ідея, але успіху не досягли. Тож мусили допомогти заклятим друзям - англійцям дотиснути кайзера і забезпечили, таким чином, свободу мореплавання і підприємництва.

   Другу Світову США зустріли у Депресії, настільки Великій, що не допомагав навіть кокаїн. Тому  Гітлером спочатку милувалися з любов’ю, як малою дитиною. Фюрер не підвів і забезпечив американів англійськими замовленнями, оплаченими найбільшим у світі золотим запасом, награбованим чесно заробленим у колоніях, що займали чи не півсвіту. Депресія почала закінчуватись, але щось муляло. Покрутившись, американські владці зрозуміли, що то Японія. Це ж придумати: кляті косоокі створили потужну металургійну промисловість, об’єднались в один концерн і викинули американське лайно залізо з азійського ринку! І тут раптом американи помітили, що ті японці всього якихось кілька років тому віроломно напали на бідний Китай і заходилися прищеплювати йому Азійські цінності! Щоб покарати агресорів, а заодно і трішечки покращити кон’юнктуру на ринку сталі, американи ввели проти Японії нафтове ембарго. Американський флот заходився затримувати всі танкери, що прямували до позбавленої покладів нафти Японії. Японці доклали надзусиль, щоб вирішити цю проблему шляхом переговорів, однак президент Рузвельт демонстрував абсолютну непохитність. Японія ж вже тоді славилася надмірною кількістю старожилів, причому частина з них, всупереч усталеній думці, мала феноменальну пам’ять і навіть могла пригадати американську ескадру в Токійській затоці якихось 85 років тому і специфічний, властивий саме американам, спосіб ведення перемовин. Тож врешті японці, замість тихо сконати без нафти, вирішили завдати по США військового удару, що, ясна річ, стало для американів повною несподіванкою. За збігом обставин у Перл-Харборі на час раптового (і віроломного, що завжди є предметом особливої гордості справжніх самураїв) японського нападу не виявилось найновіших лінкорів і жодного авіаносця, але знайшлося достатньо живої сили, яка, миттю ставши неживою, збурила суспільство і забезпечила підтримку вступу США у війну. До того часу «єдинокровні» англійці воювали з Німеччиною, Італією (а по суті – з усією Європою) та Японією самотужки, і американів то ніяк не хвилювало. Вірніше, хвилювало, але під іншим кутом: як вимести з Британії зібраний багатовіковим грабунком колоній Золотий Запас та цінні зарубіжні активи у нейтральних країнах. І лише вичавивши «братів» досуху, збудувавши на їхніх кістках наймогутнішу в світі (хоча все ще трохи жопоруку, згідно традицій) економіку, американи розпочали допомогати безкоштовно. Втім, як кажуть мудрі люди: безкоштовно – то занадто дорого. Допомога дійсно виявилась для англійців наддорогою. Ціною стала не багато не мало сама Імперія, себто колоніальна її частина. Епохп лінкорів у світовій торгівлі змінилась епохою долара... Англійці мали можливість підкласти «рятівникам» велетенську свиню (куди більшу від тієї, за яку розпочали з ними війну в Канаді), здавшись гітлеру. Тоді й США не встояли б проти «вісі», тож «рятівники» відчайдушно ризикували.  Втім, розрахунок був вбивче точним, американи вірно спрогнозували поведінку своїх колишніх хазяїв, бо добре знали їх національний характер, головною чеснотою якого є феноменальна впертість, що не тільки межує з тупістю, а часто навіть заходить на її територію. «Совок» теж отримав свою частку «безкоштовної» допомоги, ціною відмови від Комінтерну. Для тих, хто не в темі: для сталіна це була жертва велетенська, як для путлера, скажімо, розпуск фсб та гру, вірніше, їх «закордонних» представництв… Воювали американи не те, щоб погано, але й не так, щоб тяжко. Німці здавались їм наввипередки, мудро віддаючи перевагу стомленій посмішці старого паралітика перед виряченими буркалами Черчиля, у яких відбивались розбомблені ущерт британські міста і хижо примруженими котячими очима сталіна, де кісткою стирчав гулаг. Японців, які в силу національного характеру і певних особливостей тамтешньої педагогіки, вирішили воювати всерйоз – безкоштовно ознайомили з найсучаснішими на той момент досягненнями в галузі ядерної фізики. Для тих, хто не знає, чи не приділяв значення: США досі залишається єдиною країною, що зважилась на бойове застосування ядерної зброї, причому проти без’ядерної країни. Характерно, що цей випадок досі вважається гідним поваги в американському суспільстві, принаймні офіційних вибачень держдепу з цього питання вголос не лунало. Тож можна зробити висновок, що американи мають надзвичайно широкий спектр засобів для насадження демократії у світі.

   Та чи не найбільший внесок у перетворення США на супердержаву зробили німці. Навіть ризикуючи нажити смертельних ворогів серед довірливих до пропаганди читачів, не можу не згадати, що більшість чудових німецьких танків Т-4, якими фюрер нещадно пресував Колиску Цивілізації, мали не менш чудові американські двигуни «Дженерал Моторс». Американи досі пишаються цим внеском у перемогу над фашизмом. По-перше вся американська продукція продавалась ворогам людства з величезним вивізним митом. Справжні американи вважають справою честі дерти за зброю з ворогів мінімум удвічі більше, аніж з друзів. По-друге – двигуни, зроблені тим самим місцем, погано і недовго працювали, зате чудово і швидко горіли (бо працювали на високооктановому бензині). Втім, німцям не було з чого вибирати. Вони й такими двигунами не могли себе належно забезпечити. І хіба тільки двигунами?! Не маю змоги порахувати, чиїх грошей американи більше влили в свою економіку – німецьких чи англійських. Німці не мали колоній, а отже і можливості визискувати з них золото, але ж до їхніх послуг були усі золоті зуби десятків мільйонів мешканців концтаборів… Тож це питання ще чекає свого дослідника.

   Додатковим бонусом для США став переїзд світового фінансового центру з неспокійного, розбомбленого Лондона до Нового Світу, куди бомбардувальники не долітали. Акули капіталізму в єдиному пориві перебралися до Америки, не забувши, щоправда, залишити в Лондоні філії. Оселились вони, щоправда, не у столиці, а на островах, мабуть за звичкою. Так з тих пір і повелось – на Манхетені працюють, на Довгому – живуть. 

          Навіть злиденний «совок» - і той встиг внести свою посильну частку в творення Американського Дива. Ленд-ліз дійсно був безкоштовним (і величезним за обсягом, що б там не брехали потім москалі), але до цього підприємливі янкі встигли непогано заробити на Індустріалізації. Чомусь ніхто й не згадує, що совкова промисловість перших п’ятирічок збудована майже виключно американами. Сталін платив щедрою рукою, тож чом би й не допомогти доброму дядечку Джо?! Щоправда, гроші, заплачені американам, були виручені за продаж нашої, української пшениці. Вусатий упир забрав усе до колоска, залишивши наших батьків і дідів помирати страшною голодною смертю. Важко собі уявити жахливіше катування для людської душі, аніж днями, тижнями, місяцями бачити, як твої рідні, всі, кого ти любиш, повільно вмирають від голоду, і не мати змоги тому зарадити… Яке ще катування може тривати так довго?! Але що значать наші сльози порівняно з їхнім бізнесом?! Щоправда, про нас теж не забули. Через майже століття після страхіття чуйні румунські бояри американські сенатори кинули нам кісточку: визнали Голодомор геноцидом нашого народу. Про те, куди поділось награбоване, чомусь не згадали. Може вирішили ще років зі сто зачекати…

   Таким чином, підсумовуючи, слід визнати, що впровадження Прав Людини і Свободи Підприємництва – найкоротший шлях до заможного життя. Якщо знаєш, кого, коли, а головне – як пограбуєш. Не варто також надто демонізувати американів, хоча їхньому апломбу і прагненню нав’язати всьому світу американські цінності і спосіб життя можна було б знайти краще, мирне застосування. Історія інших держав не набагато краща, якщо не гірша. Крім нашої, Української історії, звісно. Бо її просто немає – як вкрали москалі, так і забулось. Не намагаємось навіть повернути, хоча істориків плодимо без ліку і годуємо навіщось із злиденного нашого бюджету. Тож до чого це все?

Справа не в тім, що оці люди забороняють нам длубатись у носі закликають нас поважати Закон, Права Людини і Демократичні Цінності, а в тім, що трамп головного мозку, що спіткав їх нещодавно, не прикрий виняток, а освячене віками правило, і коли він починає запроваджувати мита і руйнувати існуючу систему світової торгівлі, усіх, хто хоч трохи знає історію, починає ковбасити не по-дитячому. Бо мита – це дійсно серйозно. Принаймні – у США. Це вам не про Права Людини  патякати…

Так, я знаю, що звичайна медична маска не затримує вірус. Про це вас вже встигли повідомити всі записні фахівці з медицини. Але найгірша брехня – це напівправда.

Китайський і європейський досвід свідчить, що головним шляхом пердачі вірусу є не повітряно – крапельний, від якого маска дійсно не захистить, а контактний.  Лихо в тім, що кожна людина постійно торкається свого обличчя руками, не усвідомлюючи цього, рефлекторно. Хворий потримався за поручень, потім ви потримались, потім взялись за обличчя біля слизових (рот, ніс, очі) і готово… на жаль, все це відбувається надзвичайно швидко і непомітно. Але якщо носити маску і рукавички, кількість цих рефлекторних рухів можна звести до нуля за якихось два дні – перевірено на власному досвіді. Дотик до обличчя вже не пройде непоміченим, тож доклавши певних зусиль можна напрацювати новий стандарт поведінки, хоча це й вимагає певного самоконтролю: бродити вулицями, заглибившись у себе, не варто, навпаки, потрібно максимально зосередитись на своїх діях. Крім того, маска дає ще одну перевагу: навколо її носія безпечна зона в один метр і навіть більше утворюється сама собою, без докладання найменших зусиль, навіть у переповненому транспорті – теж перевірено на собі…

Навіщо вони вам брешуть? Бо масок не вистачає, їх завчасно продали в Китай. А тепер наймають «Ко Моровських»,  щоб приховати свій «бізнес». Не можете купити маску – пошийте самі!

Найбруднішими речами вашого побуту є: ГРОШІ, МОБІЛЬНИК, КЛЮЧІ. Гроші варто зберігати виключно в гаманці, бажано шкіряному. Зайшовши додому, варто зняти взуття й верхній одяг одразу, по можливості залишаючи його за межами помешкання або принаймні в передпокої. Після цього вимити руки, протерти вологою серветкою гаманець, ключі, мобільник, потім вимити руки ще раз.

І наостанок: не вірте байкам, що йдеться про хворобу типу грипу. Заради грипу провідні економіки світу ніхто спиняти не став би, повірте.  Керівники цих держав і їх справжні власники – люди доволі цинічні. Якщо вже вони йдуть на такі витрати – ситуація гірша, аніж нам говорять. На додачу вірус нищить насамперед літніх людей – тих, кого ми любимо й бережемо.  Допоможіть їм. Допоможіть  і  самотнім старим, якщо такі живуть поруч. І остерігайтесь тих, хто торочить, що «його вірус не бере». Це недобрі люди. Дійсно, деякі індивідууми мають імунітет настільки потужний, що долають будь-яку хворобу. Широко відомий факт: письменник Гіляровський переніс чуму, холеру й тиф. Кожна з цих хвороб, що звичайну людину за кілька днів вкладає в труну, його на два тижні вкладала в ліжко. Можливо, якийсь розумник вам про це розповість, щоб виправдати своє нехлюйство.  Але це знову таки напівправда. Мало кому відомо, що від цих хвороб померли малолітні діти Гіляровського, що стали заручниками його професії (він писав репортажі з життя московського «дна»). Тож бережіть якщо не себе, то хоча б тих, кого любите.  Зробіть заради них те, на що не готові витрачатись заради себе.

Можете вважати мене панікером, на здоров’я. Краще ви потім наді мною посмієтесь, мої шановні читачі, аніж я над вами поплачу…

Пані та панове!

Дебіли і підараси!

Публічно визнані вашим справжнім господарем у цьому статусі, і дочасно замасковані!  Зелена пліснява й шоколадне лайно!

Маю для вас неприємну новину! В Україні йде війна. Шостий рік. Ви її просто не помічаєте. Бо сцикотно… Але це не заважає їй помічати вас.

Мало не щодня в Києві (і не тільки) відбувається «мінування» метро та інших важливих об’єктів інфраструктури фальшивими телефонними повідомленнями. Знаю, дебільна мода реагувати на них, як на справжні, прийшла із загниваючого Заходу, де ситим буржуїнам бракує розваг і хочеться імітувати турботу про кожного громадянина, щоб він був до ранку не дожив… У ваші голови таке не прийшло б, клепки не вистачає. Але змавпувати чуже – дурості вистачило. Можна довго сперечатись, чи є бодай якийсь сенс у реагуванні на анонімні дзвінки терористів, до всирачки співставляти кількість врятованих (у поодиноких, лічених випадках, коли погрози таки справджувались) і загиблих та постраждалих від транспортних колапсів, спричинених перевірками. Про матеріальні збитки вже мовчу, щоб не піддаватися обструкції моралістів із битими міллю плакатами про безцінність кожного людського життя, яку годі виміряти грошима. Хоча будь моя воля – відправив би їх усіх на фронт, пояснювати свої тези нашим воякам, які часто змушені лікувати поранення і каліцтва власним коштом…

 Та мова зараз не про це. Всі ці забавки сяк-так працюють у цивілізованому суспільстві (яке ми не спроможні навіть вдавати) у мирний час. За таких умов активність «мінерів» вдається утримувати в межах пристойності за рахунок чітких дій поліції і страху перед покаранням. Але у нас війна! Попри те, що король Сцикло Третій поклав на Конституцію те ж саме, що зазвичай кладе на рояль,  вдало наслідуючи двох своїх войовничих на язик попередників у вчиненні злочину державної зради, хоча був зобов’язаний ввести військовий стан в день власної інавгурації, війна нікуди не зникає і не перестає бути війною від того, що її назвуть іншим словом.  Поруч із нами  ворожа держава, що вчинила військовий злочин проти України і ловить від цього кайф. Кожен зі вісімдесяти - ста мільйонів її аборигенів спроможний підняти трубку і «замінувати» будь – що в Україні, навіть президентський мозок, якщо такий вдасться знайти! Спокійно, безпечно, безкарно, не залишаючи власної смердючої берлоги у своєму Жопосранську. Просто для того, щоб була підстава похвалитися власним патріотизмом перед вічносиніми друзями. За таких умов залишається тільки дивуватись, що  «мінуванню» піддаються лише певні об’єкти і лише час від часу, а не все і постійно. Мабуть такий спосіб ведення гібридної війни ще не прийшов  у мудрі голови московських сратегів або, принаймні, не оволодів масами. Але це неминуче станеться!

Тож напружтеся і спробуйте подумати. Вперше  в житті. Навіть якщо від цього на жопі з’являться перші зморшки і рання сивина! Може варто на час війни припинити безглузді ігрища у турботу про пересічного? І скасувати, принаймні тимчасово, дурну традицію реагування на анонімні повідомлення?! Бо якщо довго і регулярно перекривати метро «через технічні причини», можна несподівано для себе опинитись технічно підвішеним за причинне місце. Бо навіть ваші виборці вами дуже невдоволені, м’яко кажучи. І всіма вашими успіхами... Що вже казати про щасливих власників мозку, які від вас нічого доброго й не сподівались?

Іншими словами – якщо вас таки підвісять вдячні співвітчизники, то черги бажаючих зняти не спостерігатиметься…

Сьогодні у столиці зелені разом із шоколадними спільними зусиллями спричинили черговий транспортний колапс. Контужений шоколадний мер, як завжди в ударі угарі, скасував міську електричку. На обидва вихідні… Не повідомивши про це навіть в інтернеті, про існування якого мабуть не здогадується. А зелена пліснява доповнила його успіхи типовою реакцією на «мінування» пересадкових вузлів у метро. Щоб люди, які збирались вранці їхати на дачі електричкою, передбачливо винесеною аж на манівці, до Дарницького вокзалу, куди навіть рідкісний мер без пенделя не долетить, гарантовано повернулись додому. Прославляти вас, нешановні і нерозумні. І переповнювати чашу, про яку ви навіть не чули.

Чому я все це пишу? Тому, що переконаний – кожен має займатись своєю справою. Боксер – лікувати власні контузії. БлаЗень – грати на роялі. А письменник має писати. Це єдине, чим він може вплинути на ситуацію.

Крім того, ходять неперевірені чутки, що хтось із ваших незчисленних менделів трохи  вміє читати.

Четвер, 19 грудня 2019 18:25

Кандидатам в Шеремети.

Відкритий лист зепутатам і зепутанам ради.

Щиро вірячи, що поміж вас є й ті, хто вміє читати, звертаюсь до вас, нешановні, з пропозицією вчинити нечуване – подумати. Вся ваша поведінка свідчить про системну помилку – ви вважаєте себе частиною нової влади. Але насправді – ви її слуги. Робота ваша – бездумно тиснути кнопку потрібного кольору, щоб отримати за це такий жаданий щомісячний конверт. За браком часу і вміння навряд чи хто з вас задумувався про аваковщину як явище. А дарма. Бо аваковщина думає про вас.

Зелена влада йшла на вибори з 4 основними обіцянками:

1.Припинити війну

2.Знизити «комуналку»

3.Підвищити пенсії і зарплати «бюджетникам»

4. Покарати колишню «злочинну владу».

Результати діяльності відомі навіть вам: НУЛЬ. На мир не погоджується путін (хто б міг подумати?!), на решту вимог – олігархи (Не хочуть ділитися, яка прикра несподіванка! І слуг своїх не дають судити, хоч ти плач.).

То що пред’явити зебілам? Час спливає невблаганно, потрібно шукати ворога, офірного цапа. Отих козлів, що не дають народу жити… Та от біда – зелена ідея отримала повну владу в країні: президент, парламентська більшість, уряд, суди… Призначати винних з поміж себе не випадає, тож доводиться шукати їх поза владою. І ось пошуки успішно завершено: ВУЛИЦЯ! Ось він, ворог!!! Щира правда, до речі. Вулиця, на сьогодні – єдине обмеження зеленої влади, що, неначе цвіль, доїдає напіврозкладену державу. Оті два відсотки націоналістів, яких мало для виборів, але багато для вулиці, як у сумному анекдоті про три волосини, яких замало на голові але забагато в супі. Це вулиця не дозволила злити Україну путіну, зараз не дозволяє вкрасти українські чорноземи. А що роблять з ворогом? Правильно, знищують. Вже почали. Правопохоронна система, створена ще дідусем-сифілітиком леніним,  творчо розвинена його ідейними нащадками, від сталіна до авакова, взялась за вуличних активістів. Взялась давно, ясна річ, але зараз репресії виходять на якісно новий рівень. Приспана до пори правопохоронна система помалу виходить на повну потужність. Звичайно, вам не шкода захисників України – ви всі відчуваєте шкірою, що то  і ваші вороги теж. Їм немає місця у царстві несмаку, шароварщини, хохлячини, на яке ви так мрієте перетворити Україну. Вони не ходять з вами на концерти і не сміються квартальським жартам і музичним талантам вашого кумира. Тому ви зараз радієте. Бо не бачите небезпеки, що чигає на вас. Свого часу делегати сталінського з’їзду теж не відчували навіть смутних підозр, коли вождь народів цілився у них з подарованої гвинтівки прямо з за столу президії у залі засідань. Прозріння прийшло запізно. Ви зараз, точнісінько як вони тоді. Не бачите небезпеки, бо дивитесь в інший бік. Вам здається, що репресії вас не зачеплять. Ви не націоналісти, не патріоти, не волонтери, не вояки. Здавалося б: до чого тут ви, взагалі?! Проблеми індіанця шерифа не хвилюють – обирав, тож нехай тепер висить і не смикає ногами…

Скільки вбивць могло бути у Шеремета? Нам вже сповістили про п’ятьох. З часом список можна розширити. Скажімо, до п’ятдесяти. Далі не вийде, історія, що стає неправдоподібною навіть для зебілів, остаточно перетвориться у балаган. А ворогів у зеленого режиму сотні тисяч…  Тож потрібні нові жетрви. Сакральні. Сакральніші від Шеремета. При всій повазі до його професії (а в Укарїні це майже подвиг, поважати журналістів…) і до нього особисто, калібр все ж не той. Не відповідає заявленій «слідством» меті – збуренню суспільства… Потрібні крупніші фігури, але такі, щоб не шкода. І тут маю для вас погану новину: схоже, це й будете ви. Ідеально відповідаєте потребі. Тільки бізнес, нічого особистого… Сподіваєтесь, що почнуть із чиновників? Даремно. Вони всі Чиїсь, всі, аж до останнього дебіла. А ви – нічиї. На перший погляд – високопоставлені представники влади, насправді – її платні холуї. Недорогі і легкозамінні. Звичайно, самотній баран, що забрів у вовчу зграю, приречений. Звичайно, про це треба було думати, коли ви тільки збирались іти у владу. Зрозуміло, що думати нічим… Але порятунок ще можливий. Сама природа дає вам пораду. Копитні недаремно збиваються у стадо. Разом вони дужчі, мають змогу відбитися навіть від хижої зграї. Ну, якщо стадо чисельне… Тож збивайтесь у стадо, допоки живі. І не приймайте до стада вовків – це теж важливо. Як це не дивно, але саме ви маєте повноваження відставки уряду і законотворчості. Тож можете не лише похоронити правопохоронну систему, але і встановити в державі правосуддя. Не задля нас, звичайно – для власного порятунку. Розумію, що ссикотно… Що більшості з вас у такому разі доведеться сидіти. Але ж сидіти – не висіти… І потім – завжди можна щось придумати. Скажімо – збудувати нові в’язниці, на кшалт європейських, де майбутнім в’язням, рахуючи і вас, буде забезпечено нечуваний комфорт. Можна пустити на цю амбітну мету рештки бюджету – це все одно краще застосування грошам, аніж утримувати аваковщину. Бонусом, до речі, стане стрімке зростання добробуту українського народу, включаючи ваших родичів на волі. Бо саме відсутність правосуддя відділяє українців від заможного життя. Саме з нього почалась історія сучасної Єворопи. Англійська Хартія Вольностей – вона про суд, не про парламент… Ви ще маєте час, щоб люструвати прокурорських і судейських, прийняти закони про вибори нових суддів і прокурорів (вони вже є, напрацьовані «Свободою», зареєстровані в раді, залишилось лише кнопки натиснути, а ви вже це вмієте) і відправити врешті авакових займатись улюбленою справою – шити рюкзаки. Під надійною охороною, яка не буде зайвою з огляду на загальнонародну до них любов… Але часу залишається вже небагато.

Тож думай те, бо здохне те.  Розумію, що голови порожні. Cпробуйте дупою. Тим більше, що їй вже час починати чесатись від неясного передчуття…

Сьогодні, 12.12.19 нове обличчя нової влади звітує про розкриття резонансної справи вбивства журналіста Шеремета. Затримані - рок-музикант і за сумісництвом сержант ССО і лікар-нейрохірург, за сумісництвом волонтер, підозрюються в натяжчому злочині - радикальному українському націоналізмі. Поряд з цим навмисне вбивство виглядає дрібним епізодом їх біографій. Ще кілька наших захисників відправляться за грати. Батьківщина знов віддячила своїм героям. Підозрювані у серпневих подіях 2015 року під стінами ради сидять досі, без суду і вироку, попри заяву авакова про неспростовні докази вини "Свободи" (повним складом). Не випускати ж їх під заставу? Це ж не корупціонери якісь! Доведеться посидіти і цим. Усі під Богом ходимо... І справа не в тому, що націоналістів затримують виключно через те, що потрапили під гарячу руку. Мовляв, усі решта або відкупаються, або втікають. Проблема глибша: не всі наші захисники усвідомлюють, що захищаючи Україну від московського окупанта, вони неминуче захищають її і від окупаційної влади, незалежно від ступеню новизни її облич. Тому кара падає за призначенням. Страшно, що стараннями окупаційної влади все менше й менше стає бажаючих Україну захищати. Можливо, дехто з нас доживе до встановлення в Україні української влади, хоча, спостерігаючи за вітчизняним лохторатом, надії на майбутнє (узагалі, а не обов'язково світле) тануть, як надії зебілів на зе. А поки що...

Аваков, всесвітньо відомий еталон честі і гідності, обіцяє нам сорок рюкзаків неспростовних доказів. До речі: це старе обличчя нової влади чи нове обличчя старої? А то я вже заплутався...

P.S. Антоненко вже точно не відкрутиться - на використаній вибухівці рюкзаковці виявили його відбитки пальців...

Вівторок, 19 листопада 2019 17:19

Максим Горький "О русском крестьянстве."

Эта статья Горького вышла в 1922 году в Берлине. Ее не издавали ни в СССР, ни в России ни до, ни после войны, ни в перестройку, – вообще никогда. 

Жестокость – вот что всю жизнь изумляло и мучило меня. В чем, где корни человеческой жестокости? Я много думал над этим и – ничего не понял, не понимаю.

Давно когда-то я прочитал книгу под зловещим заглавием: «Прогресс как эволюция жестокости».
Автор, искусно подобрав факты, доказывал, что с развитием прогресса люди все более сладострастно мучают друг друга и физически, и духовно. Я читал эту книгу с гневом, не верил ей и скоро забыл ее парадоксы.

 

Но теперь, после ужасающего безумия европейской войны и кровавых событий революции, – теперь эти едкие парадоксы все чаще вспоминаются мне. Но – я должен заметить, что в русской жестокости эволюции, кажется, нет, формы ее как будто не изменяются.

Летописец начала XVII века рассказывает, что в его время так мучили: «насыпали в рот пороху и зажигали его, а иным набивали порох снизу, женщинам прорезывали груди и, продев в раны веревки, вешали на этих веревках».

В 18-м и 19-м годах то же самое делали на Дону и на Урале: вставив человеку – снизу – динамитный патрон, взрывали его.

Я думаю, что русскому народу исключительно – так же исключительно, как англичанину чувство юмора – свойственно чувство особенной жестокости, хладнокровной и как бы испытывающей пределы человеческого терпения к боли, как бы изучающей цепкость, стойкость жизни.

 

В русской жестокости чувствуется дьявольская изощренность, в ней есть нечто тонкое, изысканное. Это свойство едва ли можно объяснить словами «психоз», «садизм», словами, которые, в сущности, и вообще ничего не объясняют.

Наследие алкоголизма? Не думаю, чтоб русский народ был отравлен ядом алкоголя более других народов Европы, хотя допустимо, что при плохом питании русского крестьянства яд алкоголя действует на психику сильнее в России, чем в других странах, где питание народа обильнее и разнообразнее.
Можно допустить, что на развитие затейливой жестокости влияло чтение житий святых великомучеников, – любимое чтение грамотеев в глухих деревнях.

Если б факты жестокости являлись выражением извращенной психологии единиц – о них можно было не говорить, в этом случае они материал психиатра, а не бытописателя. Но я имею в виду только коллективные забавы муками человека.

 

В Сибири крестьяне, выкопав ямы, опускали туда – вниз головой – пленных красноармейцев, оставляя ноги их – до колен – на поверхности земли; потом они постепенно засыпали яму землею, следя по судорогам ног, кто из мучимых окажется выносливее, живучее, кто задохнется позднее других.

Забайкальские казаки учили рубке молодежь свою на пленных.

В Тамбовской губернии коммунистов пригвождали железнодорожными костылями в левую руку и в левую ногу к деревьям на высоте метра над землею и наблюдали, как эти – нарочито неправильно распятые люди – мучаются.

Вскрыв пленному живот, вынимали тонкую кишку и, прибив ее гвоздем к дереву или столбу телеграфа, гоняли человека ударами вокруг дерева, глядя, как из раны выматывается кишка.

Раздев пленного офицера донага, сдирали с плеч его куски кожи, в форме погон, а на место звездочек вбивали гвозди; сдирали кожу по линиям портупей и лампасов – эта операция называлась «одеть по форме». Она, несомненно, требовала немало времени и большого искусства.

 

Творилось еще много подобных гадостей, отвращение не позволяет увеличивать количество описаний этих кровавых забав.
Кто более жесток: белые или красные? Вероятно – одинаково, ведь и те, и другие – русские. Впрочем, на вопрос о степенях жестокости весьма определенно отвечает история: наиболее жесток – наиболее активный…

Думаю, что нигде не бьют женщин так безжалостно и страшно, как в русской деревне, и, вероятно, ни в одной стране нет таких вот пословиц-советов:
«Бей жену обухом, припади да понюхай – дышит? – морочит, еще хочет». «Жена дважды мила бывает: когда в дом ведут, да когда в могилу несут». «На бабу да на скотину суда нет». «Чем больше бабу бьешь, тем щи вкуснее».

Сотни таких афоризмов, – в них заключена веками нажитая мудрость народа, – обращаются в деревне, эти советы слышат, на них воспитываются дети.

Детей бьют тоже очень усердно.

Желая ознакомиться с характером преступности населения губерний Московского округа, я просмотрел «Отчеты Московской судебной палаты» за десять лет – 1900-1910 гг. – и был подавлен количеством истязаний детей, а также и других форм преступлений против малолетних.

Вообще в России очень любят бить, все равно – кого. «Народная мудрость» считает битого человека весьма ценным: «За битого двух небитых дают, да и то не берут».

 

Есть даже поговорки, которые считают драку необходимым условием полноты жизни. «Эх, жить весело, да – бить некого».

Я спрашивал активных участников гражданской войны: не чувствуют ли они некоторой неловкости, убивая друг друга?
Нет, не чувствуют.

«У него – ружье, у меня – ружье, значит – мы равные; ничего, побьем друг друга – земля освободится».
Однажды я получил на этот вопрос ответ крайне оригинальный, мне дал его солдат европейской войны, ныне он командует значительным отрядом Красной армии.

– Внутренняя война – это ничего! А вот междоусобная, против чужих, – трудное дело для души. Я вам, товарищ, прямо скажу: русского бить легче. Народу у нас много, хозяйство у нас плохое; ну, сожгут деревню, – чего она стоит! Она и сама сгорела бы в свой срок. И вообще, это наше внутреннее дело, вроде маневров, для науки, так сказать. А вот когда я в начале той войны попал в Пруссию – Боже, до чего жалко было мне тамошний народ, деревни ихние, города и вообще хозяйство! Какое величественное хозяйство разоряли мы по неизвестной причине. Тошнота!.. Когда меня ранили, так я почти рад был, – до того тяжело смотреть на безобразие жизни. Потом – попал я на Кавказ к Юденичу, там турки и другие черномазые личности. Беднейший народ, добряки, улыбаются, знаете, – неизвестно почему. Его бьют, а он улыбается. Тоже – жалко, ведь и у них, у каждого есть свое занятие, своя привязка к жизни…

Это говорил человек, по-своему гуманный, он хорошо относится к своим солдатам, они, видимо, уважают и даже любят его, и он любит свое военное дело. Я попробовал рассказать ему кое-что о России, о ее значении в мире, – он слушал меня задумчиво, покуривая папиросу, потом глаза у него стали скучные, вздохнув, он сказал:
– Да, конечно, держава была специальная, даже вовсе необыкновенная, ну а теперь, по-моему, окончательно впала в негодяйство!

Мне кажется, что война создала немало людей, подобных ему, и что начальники бесчисленных и бессмысленных банд – люди этой психологии.
Говоря о жестокости, трудно забыть о характере еврейских погромов в России. Тот факт, что погромы евреев разрешались имевшими власть злыми идиотами, – никого и ничего не оправдывает. Разрешая бить и грабить евреев, идиоты не внушали сотням погромщиков: отрезайте еврейкам груди, бейте их детей, вбивайте гвозди в черепа евреев, – все эти кровавые мерзости надо рассматривать как «проявление личной инициативы масс».

 

Но где же – наконец – тот добродушный, вдумчивый русский крестьянин, неутомимый искатель правды и справедливости, о котором так убедительно и красиво рассказывала миру русская литература XIX века?
В юности моей я усиленно искал такого человека по деревням России и – не нашел его. Я встретил там сурового реалиста и хитреца, который, когда это выгодно ему, прекрасно умеет показать себя простаком. По природе своей он не глуп и сам хорошо знает это. Он создал множество печальных песен, грубых и жестоких сказок, создал тысячи пословиц, в которых воплощен опыт его тяжелой жизни. Он знает, что «мужик не глуп, да – мир дурак» и что «мир силен, как вода, да глуп, как свинья».
Он говорит: «Не бойся чертей, бойся людей». «Бей своих – чужие бояться будут».

О правде он не очень высокого мнения: «Правдой сыт не будешь». «Что в том, что ложь, коли сыто живешь». «Правдивый, как дурак, так же вреден».
Чувствуя себя человеком, способным на всякий труд, он говорит: «Бей русского, – часы сделает». А бить надо потому, что «каждый день есть не лень, а работать неохота».

Таких и подобных афоризмов у него тысячи, он ловко умеет пользоваться ими, с детства он слышит их и с детства убеждается, как много заключено в них резкой правды и печали, как много насмешки над собою и озлобления против людей. Люди – особенно люди города – очень мешают ему жить, он считает их лишними на земле, буквально удобренной потом и кровью его, на земле, которую он мистически любит, непоколебимо верит и чувствует, что с этой землей он крепко спаян плотью своей, что она его кровная собственность, разбойнически отнятая у него. Он задолго раньше лорда Байрона знал, что «пот крестьянина стоит усадьбы помещика». Литература народолюбцев служила целям политической агитации и поэтому идеализировала мужика. Но уже в конце ХIХ столетия отношение литературы к деревне и крестьянину начало решительно изменяться, стало менее жалостливое и более правдивое. Начало новому взгляду на крестьянство положил Антон Чехов рассказами «В овраге» и «Мужики».

В первых годах ХХ столетия являются рассказы лучшего из современных русских художников слова, Ивана Бунина; его «Ночной разговор» и другая, превосходная по красоте языка и суровой правдивости повесть «Деревня» утвердили новое, критическое отношение к русскому крестьянству.

О Бунине в России говорят, что «он, как дворянин, относится к мужику пристрастно и даже враждебно». Разумеется, это неверно – Бунин прекрасный художник и только. Но в русской литературе текущего века есть более резкие и печальные свидетельства о жуткой деревенской темноте – это «Юность», поверьте, написанная талантливым крестьянином Орловской губернии Иваном Волиным, это рассказы московского крестьянина Семена Подъячева, а также рассказы сибирского крестьянина Всеволода Иванова, молодого писателя исключительной яркости и силы.

 

Этих людей едва ли можно заподозрить в предвзятом и враждебном отношении к среде, родной им по плоти и крови, – к среде, связь с которой ими еще не порвана. Им более, чем кому-либо иному, известна и понятна жизнь крестьянства – горе и грубые радости деревни, слепота разума и жестокость чувства.

В заключение этого невеселого очерка я приведу рассказ одного из участников научной экспедиции, работавшей на Урале в 1921 году. Крестьянин обратился к членам экспедиции с таким вопросом:
– Вы люди ученые, скажите, как мне быть. Зарезал у меня башкир корову, я башкира, к о н е ч н о, убил, а после того сам свел корову у его семьи, так вот: будет мне за корову наказание?
Когда его спросили: а за убийство человека разве он не ждет наказания, – мужик спокойно ответил:
– Это – ничего, человек теперь дешев.
Характерно здесь слово «конечно», оно свидетельствует, что убийство стало делом простым, обычным. Это – отражение гражданской войны и бандитизма.

А вот это образец того, как – иногда – воспринимаются новые для деревенского разума идеи.
Сельский учитель, сын крестьянина, пишет мне: «Так как знаменитый ученый Дарвин установил научно необходимость беспощадной борьбы за существование и ничего не имеет против уничтожения слабых и бесполезных людей, а в древнее время стариков отвозили в овраги на смерть от голода или, посадив на дерево, стряхивали оттуда, чтобы они расшиблись, – то, протестуя против такой жестокости, я предлагаю уничтожать бесполезных людей мерами более сострадательного характера. Например – окармливать их чем-нибудь вкусным и так далее. Эти меры смягчали бы повсеместную борьбу за существование, то есть приемы ее.

Так же следует поступить со слабоумными идиотами, с сумасшедшими и преступниками от природы, а может быть, и с неизлечимо больными, горбатыми, слепыми и проч. Такое законодательство, конечно, не понравится нашей ноющей интеллигенции, но пора уже перестать считаться с ее консервативной и контрреволюционной идеологией. Содержание бесполезных людей обходится народу слишком дорого, и эту статью расхода нужно сократить до нуля».

Сказати, що я вражений результатами виборів – це нічого не сказати. Я прогнозував зовсім інший результат, виходячи з історії виборів в Україні і процесу відродження нації, що зазвичай починається при зовнішній агресії. Що можна сказати, роздивляючись першу десятку претендентів… Перше ж питання, яке спадає на думку: кого з них може собі дозволити підтримати порядна людина, не втрачаючи честі? Кому може віддати голос християнин? Кошулинському  і Гриценку. Перший – герой нації, її захисник і очільник в найтяжчі години,  другий – політик, що зберіг особисту порядність. Я в жодному випадку не належу до симпатиків Гриценка, але зараз не про це йдеться. Я розумію мотивацію його прихильників, вона цілком людська. Про мотивацію 90% виборців цього не скажеш.  Мене не цікавить причина, чому вони обирали покидька, який грабував їх раніше, грабує зараз, або не приховує наміру грабувати в майбутньому. А восьмеро з 10 перших за результатом кандидатів поза всяких розумних сумнівів належать саме до цієї категорії, їхні мерзенні біографії  тому запорукою. В добу інтернету виборці знали, за кого голосують. Чи могли дізнатись, якби хотіли – це те ж саме. Людина – химерна істота, спроможна виправдати будь-яку свою підлість і ницість. Але немає потреби копирсатися в тому лайні. Важливий лише результат, а його можна охарактеризувати коротко і чітко: прогресуюча аморальність суспільства.  Це не лайка, а констатація факту: готовність обрати мародера, грабіжника/грабіжницю, брехуна/брехуху, ворожого запроданця/запроданку,  свідчить про втрату суспільством моралі. Йдеться не про те, що за звичкою читають батьки дітям а вчителі – учням. Мораль – це збірник емпіричних норм і правил, напрацьованих суспільством для полегшення виживання.  Відмова від неї утруднює виживання окремих членів здорового суспільства або всього нездорового. Утруднює в мирний час. У час війни – унеможливлює. Не вірю, що Господь спалив Содом і Гомору. Вони знищили себе самі. Не знайшлось у них достатньої кількості праведників, щоб забезпечити виживання суспільства. От і не вижили.

 Маючи 20% громадян серед населення Україна на чверть століття застрягла між буттям і небуттям – ні вмерти ні розквітнути.  Банда мародерів,  що керувала нами останні 5 років, остаточно розбестила суспільство. Стерто грань між добром і злом. Люди (люди?!), яких прийнято вважати моральними авторитетами  суспільства, закликали підтримати мародера під час війни. Крадіжки, брехня, підкуп – стали нормою повсякденного життя. Не знаю, куди поділися 15% патріотів, прихильників націоналістів: загинули, вимерли, виїхали, скурвились… це не важливо, важливий результат - без них держава приречена. Честь не повертається. Людина, що вчинила безчестя, вважається безчесною до останнього подиху. Предки це добре знали, і карали за розбещення особливо жорстоко, як за вбивство. Бо обидва процеси незворотні. Вкрадене можна повернути або нажити знову, життя і честь повернути неможливо. Сподіватися можна лише на зміну поколінь: вбитих заступлять діти, на зміну безчесним можуть  прийти їхні чесні нащадки. Саме на це сподівався і я, розпочинаючи невдячну і безнадійну боротьбу за повернення історичної пам’яті нації, сплюндрованої московською ордою. Не на більшість сподівався, звичайно. Більшість є підлою і аморальною мабуть в усіх сучасних суспільствах, достатньо поглянути тверезим оком, як реагує «цивілізований світ» на московську агресію щодо нас. Я сподівався на ядро, здорову частину українського народу. З початком війни, коли наймерзенніша частина нашого суспільства опинилась на окупованих територіях і випала з політичних процесів, з’явилась надія на відродження. Морально здорове ядро досягло третини населення, приблизно як у європі. Та за 5 років війни воно скоротилось утричі. Я не помітив, каюсь. Справа в тім, що в моєму оточенні, серед людей, з якими я спілкуюсь реально, не в мережі, немає виборців отих восьми. Це при тому, що політиків серед них теж немає, в тому числі й націоналістів. Звичайні Люди. За одним-єдиним винятком. Тепер розумію, що мені просто пощастило з колом спілкування. За сумною іронією долі, щойно закінчив книгу про орду й ординство, їхні згубні наслідки для поневолених народів, тавро рабства і зради, що не змивається поколіннями або взагалі  входить в архетип. Тепер не певен, що є сенс її оприлюднювати. Для кого?!

Найнебезпечніший покидьок – це покидьок при владі. Він розбещує все суспільство, оптом. Підлеглим починає здаватись, що їм теж можна. І шлях у пекло відкривається… Кацапи  біжать по ньому з піснями і транспарантами, українці – саме роблять перший крок туди… Оці 90% віднині  і до скону нестимуть своє тавро безчестя. Хтось із соромом, хтось із гордістю, більшість – байдуже, не помічаючи й не усвідомлюючи власної підлості.

Що робити далі? Кожен вирішить для себе сам. Я не збираюся брати участь у другому колі цих виборів, а тим більше щось радити читачам. Я не є говнознавцем, не розрізняю тонких відтінків смаку, аромату, кольору, і взагалі, по правді кажучи, говна не їм і навіть не беру до рук. І не голосую за нього. Робити є сенс лише те, на що можеш вплинути. Поки була надія на розвиток держави, я плекав ілюзію, що в тому розвитку буде і моя малесенька часточка, яка варта часу і зусиль. В обидлячуванні, що відбувається зараз, брати участі не бажаю, даруйте. Маю намір найближчим часом поповнити собою ряди заробітчан і доживати віку на чужині, серед чужих і підлих людей. Чому? Бо історія повторюється, саме за це я її й ціную. Сто років тому українці втратили державу, бо не знайшлось достатньої кількості героїв, готових за неї помирати. Не тому не знайшлось, що наша земля їх не народжує. Просто вони одного разу тверезим оком подивились на свій народ і ясно побачили: тут немає за кого вмирати. Чимало справжніх героїв  попри це залишились тоді в підпіллі, окупаційна влада назвала їх бандитами, але винищити силою не змогла. Тоді кацапи оголосили НЕП, і українські селяни вирішили, що з москалем можна ужитись. І зрадили своїх героїв, полишивши напризволяще. А партизанський рух приречений, якщо не спирається на підтримку суспільства. Як тільки захисники нації згинули, почався голодомор. Кацапи упокорювали беззахисний натовп аморальних українців, наших прямих предків. Ось вам найкращий приклад, як втрата моралі вбиває суспільство. Чотири роки тому відійшла у вічність моя люба бабуся, свідок і жертва неймовірних страждань українського народу. Народилась під час війни, пережила три голодомори, овдовіла у 20 років, залишившись на окупованій території з немовлям на руках, пережила репресії, колективізацію, індустріалізацію, щоб врешті померти під час нової московської війни. Але її спогади залишились зі мною. Немає для людини катування страшнішого, аніж спостерігати, як твої рідні  і близькі, всі, кого ти любиш, повільно згасають від голоду на твоїх очах. Спостерігати, не маючи змоги хоч щось вдіяти. Навіть ті, хто вижив, залишились моральними каліками на все життя. Я не хочу, щоб моїх рідних  і мене спіткала така доля. Краще вже дожити віку серед чужинців, у тій самій європі, яка сито й байдуже мовчала, дивлячись на помираючу з голоду українську націю. Вчора українці вчергове зрадили своїх героїв, що захистили нас в перші місяці війни. Процес запущено, його вже не спинити. Історія повториться знову.

                А дурнів вітаю з професійним святом, цього року воно вдалось на славу. Колись гігантські ящери – зауроподи, через колосальні розміри мусили утримувати в організмі  два центри прийняття рішень, точнісінько як 90% сучасних українців. Оскільки я не здатен впливати на жопу і телевізор, які й стали цими центрами, мушу припинити писати на політичні теми, а можливо – і взагалі. Немає для кого. Ані жопа, ані телевізор моїх думок не потребують. Куди подівся мозок? Не знаю: у когось не пройшов за конкурсом, в інших розсмоктався, а в когось і не було його від народження, та й не важливо це. Процес пішов, і я не в силах його стримати, навіть на мить. Тож варто зайнятися чимсь кориснішим.

Пану Руслану – моє співчуття, шанування і подяка. В історії України не було більш гідного кандидата в президенти. Не знаю, як йому вдалось витримати цей удар. Побачити наяво, задля кого він стільки разів ризикував життям і кому це життя присвятив… Низький Вам уклін, Руслане Володимировичу! І щира подяка за те, що мені було за кого проголосувати на цих виборах, не втрачаючи людської подоби. Вочевидь, це останні президентські вибори, в яких я брав участь, намагатимусь запам’ятати це відчуття. А стосовно нації, вірніше того, що від неї залишилось… Сьогодні ми могли б прокинутись у новій країні, де нехай не одразу, але буде суд, соціальна справедливість, перспектива розвитку, надія на перемогу у війні і світле майбутнє хоча б для прийдешніх поколінь. Але нація не спромоглась на 15% підтримки своєму герою. Бо вона вже мертва...

Звичайно, амлоальні нації теж спроможні за сприятливих обставин мати свою державу, тож  можна було б ще довго копирсатись у власному лайні, як це успішно робить європа, якби не війна… Чекайте, за нами прийдуть. От тільки кому їх зупиняти тепер? Чи знайдуться бажаючі помирати за право вальцмана мародерствувати чи можливість бєні повернути ним же розграбований і нашими грошима врятований банк? Особисто я  - не готовий, вибачайте.

Щиро дякую за увагу всім, хто читав мої статті протягом п’яти років, страшних років війни. За те, що намагались думати. Ви варті кращої долі, аніж та, що на вас очікує.

Останніми днями неприємно здивували навіть люди, яких завжди вважав і розумними, і порядними, і патріотичними. Останнєю краплею став виступ пана Власюка, відомого казкаря під псевдо Сашко Лірник. Всі вони зводяться до одного: якщо ти патріот – мусиш голосувати за порошенка «бо голос пропаде», тобто, в перекладі на людську мову: переможуть зе або ю. І тоді Україні,мовляв, капець.

            Не хочу коментувати, чого не вистачає цим добровільним агітатором за злодія, брехуна, державного зрадника і мародера – розуму чи совісті. Думаю, у всіх по різному.

            Не варто мабуть зупинятись і на моральному аспекті проблеми,  що голосуючи за порошенка ви погоджуєтесь на все, що зараз коїться навколо: на свинарчуків і фуксів, на офшори і  відсутність правосуддя, на кумпгокугога , на президентський бізнес і владу олігархії, на довільну кількість плюсів до роттердаму і зростання комунальних платежів до захмарних. Ви погоджуєтесь навіть на більше: згадайте, як кучма- 2 відрізнявся від кучми-1 і зрозумієте, про що йдеться.  Безкарність розбещує!

            Гаразд, послухаємось порохоботів, відкинемо емоції, як вони просять,  і розглянемо питання прагматично: щоб не стало гірше, щоб «голос не пропав».

            Найгірша брехня – це частина правди. Тож поглянемо на те, що замовчується порохоботами. Що попереду ще другий тур! Вони, звісно, брешуть, що про це не час. Але ми подумаємо. Дійсно, якщо патріоти проголосують у єдиному пориві за порошенка, він вийде у другий тур, додавши наших 20%  до 5% відсотків його холуїв. А далі що?!  Навіть торішня «соціологія», ще не так щедро оплачувана маніпуляторами, визнавала: у порошенка колосальний антирейтинг! Більш 70% виборців не проголосують за нього за жодних умов! За цей час ситуація лише погіршилась. «Гарант» вже отримав почесне звання «задньопрохідного» коли прокрадався чорним ходом до ЦВК, щоб не зустрітись із вдячними виборцями. З тих пір ситуація лише погіршилася! Погляньте, що сьогодні коїлось у Львові. Колосальні сили поліції і нацгвардії самочинно, без дозволу мерії, перекрили весь центр міста, заблокували рух громадського транспорту, щоб порошенко і його кочовий антимайдан зробили селфі на фоні львівської опери! Задньопрохідний вже тіні виборця боїться. Бо відчуває загальну ненависть.

Насправді, це голос за порошенка пропаде, пропаде неминуче, бо в другому колі його обходить кожен конкурент, окрім бойка. Та бойка там не буде, бо на кожного Бойка знайдеться свій вілкул з лівою різьбою.

Тож, якщо ви, патріоти України, дійсно боїтеся, щоб ваш голос не пропав  - не давайте його порошенку! Тоді він і не пропаде. Бо голос за порошенка – це голос за його опонента в другому колі!  Проголосуйте за єдиного кандидата від патріотів – Руслана Кошулинського. Він у другому турі гарантовано здолає кожного опонента, бо дійсно не має «зерна неправди за собою», саме порівняння з ним «вбиває» конкурентів. От і намагалися маніпулятори замовчати Кошулинського, заховати його поміж лісу своїх технічних кандидатів. Не вдалося! Останніми днями Кошулинський має 2-3 ефіри щодня. Олігархи – власники каналів визнали, що замовчати не вдалося. А якщо з’ясується, що новообраний президент взагалі не з’являвся на їхніх каналах – вони втратять довіру глядача. Назавжди! А попереду ще парламентські вибори, якими теж хочеться маніпулювати. От і зняли з Кошулинського «інформаційну блокаду», бо змирились з ростом його популярності. Тому змінили тактику й почали обливати Кошулинського брудом. Але він справжній Лицар Честі, людина з бездоганною репутацією, до нього не липне. Пропали грошики, сплачені брехунам.

            Не легковажте своїм голосом! Право вибору дається нам лише раз  на кілька років. Не дайте цим рокам пропасти, як пропали п’ять попередніх. Не хочете перемоги ю чи зе? Підтримайте Кошулинського. Він не зрадить, не злякається не продасть. Чи хтось вірить, що ветеран війни зіллє Україну кацапам, яких вбивав власноруч? Чи повернеться язик у порядної людини назвати Кошулинського агентом кремля?!

            А якраз він має реальні шанси стати президентом. Першим справжнім Президентом України, з великої літери. Якщо ви перестанете слухати маніпуляторів-брехунів і наважитесь підтримати справжнього героя.

1.Прочитати біографії кандидатів, зробити висновки: що ця людина ВЖЕ зробила для України, що вона за це отримала. Якщо це відомий політик: чи виконав він дані раніше публічно обіцянки?

2. Ознайомитись з деклараціями тих кандидатів, які здаються гідними за результатами п.1.

3. Співставити біографію і декларацію кандидатів, які здаються Вам гідними. Чи могла ця людина чесно надбати задеклароване нею майно, зважаючи на її біографію?

4. Прочитати програми кандидатів, які пройшли  відбір за п. 1-3.Прийняти рішення, чия програма відповідає Вашим інтересам і світогляду. Розглядати програми брехунів і злодіїв (тих, хто не пройшов відбір за п.1-3.) немає сенсу: що б не пообіцяли – однак не виконають, забудуть наступного ж дня після виборів.

5. Проголосувати за свого обранця, не зважаючи на думки, що лунають з телевізора. Всі, хто виступає там зараз в якості «експертів» насправді намагаються вкрасти Ваш голос і тим заробити собі на життя. Всі розмови про прохідних, напівпрохідних, задньопрохідного, менше і більше зло, відповідальність перед країною – маніпуляції, покликані обдурити Вас. З усього, що показує Вам телевізор, насправді цікавими є лише виступи кандидатів. З них ви можете помітити, якщо Ваш обранець бреше. Всіх «експердів» пошліть у дупу. Вони щойно звідти і їм там саме місце.

Можливість вплинути на державну політику дається Вам нечасто – один разна кілька років. І оплачена вона кров’ю патріотів, тож цінуйте свій голос. Он наші сусіди – кацапи й білоруси, живуть і помирають ані разу не отримавши такої можливості. Відчуйте себе вільною людиною і господарем у своїй державі.

Проголосуйте за свого обранця, навіть якщо Вам брехатимуть, що ваш голос буде єдиним, відданим за нього. Саме так голосують європейці. Я прожив у ЄС 15 років, тож знаю, що кажу!

Хочете бути європейцем? Будьте!

З сумом прочитав відверту брехню і маніпуляцію казаріна, підхоплену і розповсюджену  доніком і іншими нешановними порохоботами. Дебати, про які йдеться, я слухав від початку і дуже уважно. Казарін, що був ведучим, не зміг відпрацювати замовлення своїх господарів і знеславити Кошулинського, тож вдався спочатку до маніпуляції, а потім до поширення відвертої брехні. Спочатку він знайшов у програмі «Свободи» кілька пунктів, зовні схожих на гасла комуністів. І намагався безуспішно переконати Кошулинського і глядачів, що комуністичні тези – то і є програма Кошулинського. Зокрема, пункт, що стосується реприватизації. Різниця в деталях, або, словами Кошулинського, така ж, як між каналом і каналізацією.

Порівняємо:

Комуністи виступали за націоналізацію.

«Свобода» виступає за реприватизацію вкраденого і незаконно приватизованого, з тим, щоб стратегічні реприватизовані об’єкти залишити у державній власності, решту – приватизувати за ринковою ціною.

Комуністи виступали за заборону приватної власності на землю сільгосппризначення (і взагалі на все).

«Свобода» виступає за заборону продажу земель сільгосппризначення. Більшість з них вже давно в приватній власності (в тому числі і в моїй є шматочок), про вилучення їх не йдеться, навпаки, гарантовано вільне успадкування і можливість продати державі. Тобто «Свобода» пропонує обмеження обігу, а не власності. Щоб не допустити скуповування цих земель брудними міжнародними капіталами, бо може дійти до того, що українці не матимуть де жити.

Комуністи пропонували солідарну систему пенсійного забезпечення.

«Свобода» підтримує існуючу солідарну систему і не бажає переходу на персональну. Чому? Бо солідарну систему ввели в Україні якраз комуняки, і ми ВЖЕ в ній живемо. Тобто, нинішні працюючі платять пенсії старим і немічним. З тим, що їм пенсії платитимуть ті, хто працюватиме, коли вони постаріють. Брехлива окупаційна влада України вимагає перейти до персональної системи. Чому? Бо пенсійні внески зберігатимуться в пенсійних фондах і мародери – вальцмани зможуть їх вкрасти в українців, як путін нещодавно у своїх кацапів украв. А в мене питання до «розумників», які жопу деруть за накопичувальну систему: а як до неї справедливо перейти?! Є два варіанти переходу: або нинішні працюючі платять пенсії нинішнім пенсіонерам і паралельно відкладають на пенсію собі, тобто платять удвоє порівняно з тим, що платили до них, або нинішніх пенсіонерів треба полишити помирати з голоду, попри те, що вони, працюючи, забезпечували пенсії попередньому поколінню, а нинішні працюючі збиратимуть внески на свою майбутню пенсію. Бо ж гроші з неба не падають, де їх ще взяти? Чи вальцман, гройсман, ахметов, пінчук, коломойський, фірташ, садовий та інші олігархи скинуться награбованими у нас грошима і перекладуть додатковий фінансовий тягар на свої плечі? Щось не чув я від них таких пропозицій. А тобі який варіант до душі, шановний читачу?!

Врешті нагадаю, що комуняки вимагали повної державної власності на засоби виробництва, а соціалізм – це не що інше, як державний капіталізм, де чиновник вільно розпоряджається плодами праці робітників, тримаючи їх у голодному стані. А робітник мусить працювати за копійки, бо виїхати за межі країни йому не дозволено, ринку праці немає, зарплати встановлено чиновниками, а непрацюючих або працюючих «на себе» саджають у тюрму. Я ще добре пам’ятаю соціалізм, тож не брешіть мені, нешановні…

А «Свобода» пропопнує «закуркулення» України, тобто створення умов для розвитку дрібного бізнесу і розширення середнього класу. В нинішній Україні окупаційна влада утискає середній клас, небезпідставно вважаючи його рушієм національної революції. Докотились до того, що в Україні середнього класу – 4%! А в ЄС – 40-60%!!! І саме дрібний бізнес створює більш половини ВВП найбагатших країн світу. Саме тому вони й найбагатші. Націоналісти пропонують програму зниження державного контролю над дрібним бізнесом, створення системи судочинства, яка забезпечить дрібним власникам гарантії права власності на їхні засоби виробництва, щоб не міг ряжений судєйка «ім’ям України» вилучити все, що сподобалось рейдеру. Тобто у націоналістів існує чітка програма спрощення ведення бізнесу в Україні,  а також повернення заробітчан, які могли б цим бізнесом займатись. Повернення шляхом податкових пільг, а не закріпачення, як робили комуняки.

Націоналісти і комуняки – це антагоністи. Націоналісти  небезпідставно вважають комунізм інструментом поневолення українців кацапами і всіма силами борються з проявами комунізму. Під час Майдану, коли впав пам’ятник леніну, я пам’ятаю щасливу посмішку Тягнибока і кислі пики кличка й яценюка з гидким бурмотінням що «нас партнери не зрозуміють». Воно й не дивно. Нинішня влада є нащадками комуністичної номенклатури, замкнутої касти реальних хазяїв життя в СССР, і так звані «нові обличчя» - це просто нові рила тієї ж засмальцьованої колоди. Генпгокугог, наприклад – син секретаря ровенського обкому КПСС, гончаренко – син костусєва, одеського мера - ригоанала. Наш владний режим внутрішньої окупації якраз і визискує з пережитків потворного комуністичного режиму, бо є його продовженням, а ідейних борців з комунізмом називає комуністами, бо контролює більшість з дозволу сказати ЗМІ. Як вальцмани стали олігархами? Старший сяк-так роздобув кондитерську фабрику, де за дивним збігом обставин був директором, і пішло… Тобто ті ж самі компартійні «карманичі» просто змінили вивіски, оголосивши майно, що раніше вважалось державним, своєю власністю. Формальні власники і розпорядники стали фактичними власниками, от і все.

Чому ж казарін і поширювачі його наклепу не бачать різниці між націоналізацією і поверненням вкраденого та інших «нюансів»? Бо є вірними служками олігархів  і готові за кусень хліба від  господаря тримати український народ у рабстві. Шавка має гавкати голосно, бо не отримає кісточку… А олігархи розуміють, що скинути їх ярмо з наших ший спроможні тільки націоналісти, як єдина ідеологічна, послідовна антикомуністична сила.  А оскільки закинути націоналістам нічого (вони воювали за нас, поки їх опоненти мародерствували в тилу), злодії кричать їм «сам злодій!» звинувачуючи у власних гріхах. Тож не дивіться телевізор, принаймні – у виборчий період.

А щодо доників…

Знаєте, як відрізнити справжнього вояка чи волонтера від фіктивного?  Справжній ніколи не обливатиме помиями товариша по зброї, навіть якщо дотримується протилежних політичних поглядів. Це називається повагою і фронтовим братством. А несправжні обливають брудом героїв, лижуть дупи владцям, поширюють брехні замість інформації.

І, до слова: очільники Хробацького телебачення! Якщо вже вам так потрібен казарін  у якості ведучого – купіть йому абонемент до логопеда, бо неможливо слухати.

Go to top
Попередження
Текст захищений авторським правом. Розповсюдження тексту у паперовій чи електронній формі (включаючи скачування на власний гаджет) без письмового дозволу автора заборонене. Цитування дозволяється у обсязі не більше одного абзацу з обов’язковим посиланням на цей сайт як джерело. На сайті викладено повний текст без купюр, а не демонстраційний уривок, оскільки проект не є комерційним. Такий формат не передбачає коштів на рекламну кампанію, тому сподіваюся на рекламу книги від задоволених читачів.