Володимир Митус

Володимир Митус

Субота, 18 червня 2022 13:46

РОЗБЛОКУВАННЯ МО(РЯ?)ЗКУ

РОЗБЛОКУВАННЯ МО РЯ ЗКУ.

Чому розблокувати мозок потрібніше й корисніше, аніж море.

Поки дике виття на болотах не досягло апупеозу, вставлю й  свої 5 копійок у питання розблокування наших портів.

            Припустимо, що партнери й «партнери» дадуть нам досить ракет для знищення Чорноморського флоту московії. Кажу ж: припустимо! Майте уяву, зрештою!  Далі припустимо, що вони ж (не треба сміятись, текст не гумористичний) дадуть нам стільки ОТРК, що наш славний  (без жодних перебільшень!)  Генштаб не матиме сумної й суворої необхідності берегти ті «гарпуни» як зіницю ока для стратегічних наземних цілей. От уявіть, що той триклятий флот взяв і зник. Назавжди!

            Гаразд, а тепер подумайте: а що це змінить для України загалом?

            Телеексперди,  журналісти, відставні вояки, та що там, сам АРЕСТОВИЧ в один голос виють, що це вирішить проблему блокади нашої морської торгівлі, і заодно врятує від голодної смерті десять мільйонів маленьких негренят. А ви спробуйте вимкнути телевізор, і подумати: а яким чином?!  Що завадить москалям обстрілювати кораблі, що йдуть до наших портів, з берега?! Довідково: орда має на чорноморському узбережжі  берегові протикорабельні ракетні комплекси «Бастіон» і «Бал», загалом не менше 100 ракет в одному залпі! Дальність до 500 кілометрів, коли що. Вивчіть карту, не вподоблюйтесь недоумкам! Непогано було б запитати тих «екс-пердів»: після загибелі свого флоту москалі соромитимуться застосовувати наземні протикорабельні ракети? Але у телеекс-пердів передбачливо діє односторонній зв’язок, щоб глядачі не могли задавати питані і не довідались, що екс-перд ще тупіший за них. Вчора він був вірусологом, позавчора – політолухам, тож з предметом розбиратись ніколи. Фахівці широкого профілю (в усіх сенсах).

            Насправді, щоб ліквідувати загрозу (а це можливо лише разом з тими береговими комплексами),  необхідна авіація, яку нам так посилено не дають, що ми вже й просити перестали. Бо комплекси ті славляться високою мобільністю, знищувати необхідно ОДРАЗУ після виявлення. Але й у цьому гіпотетичному варіанті завжди залишається ризик, що виявили не всіх.

            Тож існує лише одна можливість забезпечити для України свободу мореплавства (це дійсно важливо для економіки): відсунути межі московії на 500-600 кілометрів від Чорного й Азовського морів, про що я писав разів двадцять, як не більш. Все інше просто не спрацює, бо маємо справу з дикою ордою. Усі кораблі, що відвідують наші порти – іноземні. Україна майже не має власного торгового флоту. Тож москалям для підтримання блокади достатньо топити одного з сотні. На це  у них ракети знайдуться. Жоден судновласник, а тим паче жодна страхова компанія, у кацапську рулетку грати не забажає, не сумнівайтесь. Тож вибір у нас насправді з одного… Звісно, москалі мають і ракети більшої дальності, за чутками – до двох тисяч кілометрів. Це крилаті. Балістичні вони на щастя вже розучились виробляти. Але влучити на такій віддалі в рухому ціль – задача нереальна, тим паче для кацапів. А портові міста необхідно прикрити потужними засобами ППО. Ось Олух німецький пришле… А якщо серйозно – наші конструктори за пару років доб’ють цю задачу і ми забезпечимо себе самі.

            А тепер про саму блокаду. Страждання десятків мільйонів негренят, якими б нестерпними вони не були, взагалі не повинні нас цікавити. Від слова ЗОВСІМ. Принаймні, не більше, ніж світову підлоту цікавлять наші діти, що гинуть щодня під обстрілами й бомбами. Сподіваюсь, ви вже збагнули, наскільки бридкий і цинічний світ, у якому ми живемо. Поки Україна стікає кров’ю – вони стікають слиною. І мріють поживитись рештками, не поміченими завойовниками. Як і належить шакалам. «Президент» якогось там сенегалу, що забув злізти з дерева, ВИМАГАЄ від нас розмінувати порти й відвантажити їм зерно. А заодно  й війну припинити... Вдумайтесь у глибину нахабства…

            На жаль, світова підлота цінує лише вирішення її проблем, навіть якщо ти сам є їхнім джерелом. Тож створювати проблеми, а потім вирішувати з вигодою для себе – цілком робочий алгоритм у цьому світі, головне – брати плату вперед. Саме цим і займається московська орда. Ще е кращий варіант – вирішувати проблеми, створені іншими. Маємо справу якраз із таким випадком. Зверніть увагу: ми стали цікавими лише коли виникла проблема, яку ми можемо вирішити. Або не вирішити. Наше вміння не створювати проблем нікому -  світовою підлотою не цінується абсолютно. Тож саме час грати з виродками за їхніми правилами. Будемо гарними учнями. Навчимось поводитись з ними цинічно й нещадно. Об’єктивно: чим довше триватиме криза – тим вигідніше для нас. Що ми втрачаємо? Гроші? Зовсім не значні у порівнянні з нашими воєнними втратами. Все це зерно належить приватним фірмам, державі з нього дістануться копійки –« український» уряд чітко слідкує, щоб міжнародні агрохолдінги (особливо з московським капіталом) мали усі можливі податкові пільги й платили за найнижчим тарифом. Тож жаліти їх не потрібно. Пожалійте себе – і не прогадаєте. В ідеалі нам взагалі треба все це зерно вилучити для формування воєнних запасів. Звісно, «український» уряд бадьоро бреше, що в Україні сформовано дворічний запас продуктів. Можливо навіть після соляної криз хтось з пересічних йому вірить. Але нам ПОТРІБЕН ГОЛОД В АФРИЦІ, ІНСПІРОВАНИЙ ДІЯМИ МОСКВИ!!! На війні всі засоби добрі, заборонених не існує. Таким чином ми можемо вирішити кілька важливих стратегічних задач.

1.     Наші «щирі друзі» з єс, особливо ті три покидьки, які щойно приїздили схиляти нашу владу до «миру», нарешті отримають потік мігрантів відповідний до ширини їхньої стурбованості нашою війною за останні 8 років. Катюзі по заслузі!

2.     Коли прийде час забирати у москалів чорноземні регіони, прилеглі до України ( а про необхідність і неминучість такого кроку задля перемоги я писав разів десять),  брудні язики світових політичних лідерів врешті западуть у смердючі дупи й не спроможуться навіть на стурбованість. Бо турбуватимуться за наступні потоки мігрантів. Вони якраз тверезо дивляться на путіна і розуміють, що втративши можливість шантажувати світ газом і нафтою він перейде до шантажу продовольством, бо шантажист ніколи не відмовиться від шантажу – це спосіб його існування.

3.     Підвищить вплив України у  світовій підлоті. Через розуміння, що наступного разу ми й самі можемо легко влаштувати щось подібне, якщо об нас занадто відверто витирати ноги. Після неминучої втрати важеля впливу у вигляді газового транзиту (про що я вас попереджаю уже 8 років, і от нарешті це стало очевидним для всіх) Господь дає нам у руки новий важіль. Не перевертати цей світ, звісно, ми ж ні разу не Архімеди (та й жити у перевернутому світі некомфортно), а оходити його як слід по хребту, щоб пам’ятав своє місце.

 

Пам’ятаймо! Це наш обов’язок перед наступними поколіннями українців: не лише розірвати орду на шматки, а й потурбуватись, щоб ці шматки назавжди залишились без ресурсів, які можна продати за кордон, а наші «європейські  друзі» - без дешевої сировини. Інакше ніяка це буде не перемога, а лише відстрочка, перерва у війні, та й то не тривала. І за нас цього ніхто не зробить – навпаки, усі заважатимуть, як тільки зможуть…

Неділя, 12 червня 2022 12:57

Сумний ювілей ленд-лізу.

Вітаю українців з ювілеєм! Він підкрався непомітно, що й не дивно у ці буремні дні. Сплив місяць від підписання ретельно розпіареного «ленд-лізу». І поки пересічні стрімко багатіють думкою, я розповім вам, шановні читачі, чому немає ані грошей, ані зброї. На перший погляд дивний якийсь ленд-ліз виходить, правда? Насправді ж усе закономірно. Гібридні часи породжують гібридів, тож не лише самі нинішні політики, а й продукти їхньої життєдіяльності не є тим, чим здаються.

            Те, що ленд-ліз гібридний – було очевидно ще ДО його прийняття. Під час війни, коли щодня гинуть наші герої, а ситуація на фронті погіршується, він застряг десь між палатами конгресу на кілька тижнів, а потім ще більш тижня підписувався президентом. При наявності щирого бажання допомогти – так не поводяться навіть останні покидьки, та що там – навіть  політики. Нічого дивного, якщо знати, що це не допомога, а морквинка.  Яку політик, відомий як Жопайден, підвісив перед іншим політиком, відомим як Ішак Апокаліпсису. Що ж хоче від України за свою безцінну допомогу добрий дядечко Сем? Не більше не менше, як примусити нас до болючого «компромісу» з москвою. Погодитись на відведення військ до стану «на 24 лютого» і забути про решту окупованих територій. Тобто як забути… Можна виголошувати ритуальні промови, як це п’ять років робив найвідоміший у світі мародер. Але не можна вживати ніяких заходів до їх повернення…

            На перший погляд позиція виглядає абсурдною. Тому, що такою вона і є. Але правляча зграя у сша, як я вже неодноразово вас попереджав, ретельно слідкує, щоб їхні слова жодним чином не співпадали зі справами. І це в них непогано виходить. Принаймні пересічні вірять, що це наш союзник.

Бо слова красиві і правильні, як у Будапештському миморандумі… Але навіть він неспроможний протверезити суспільство, складене зі сракоголових телеглядачів. Як от українське… Керівництво США намагається запобігти неминучому – розпаду московії на дрібні уламки. Вбачаючи для себе загрозу у розповзанні ядерної зброї і посиленні Китаю шляхом прямої територіальної експансії. Звісно, спроба збереження московії матиме наслідком світову війну. Але якщо для нас світові війни – це кров, смерть , сльози, руїни, голод, то для американів – вигідний бізнес, що допоміг їм сто років тому стати наддержавою, а зараз допомагає утримувати цей статус. А наші проблеми американів не цікавлять в принципі. Тож десь у  перших числах травня Жопайден передав нам ультиматум, який вважав колективною волею Світової підлоти.  Або ми погоджуємось, або залишаємось із окупантом сам на сам, попередньо дбайливо роззброєні «партнерами», на руїнах наших міст і економіки. І був посланий за кораблем, що стало несподіваним ударом для бридкого стариганя! Здійснив невдале азійське турне, де був посланий Японією, чемно, тихо, але твердо (особливості тамтешньої культури). Спроби порозумітись із Джонсоном  зазнали фіаско набагато раніше, скинути його з уряду теж не вдалось (хоча в цій справі напрочуд вдало переплелись інтереси сша, московії, єс, правлячий клас Британії продемонстрував, що кладе на них всіх з пробором, чому б і нам не гріх повчитись).

            Чому умови ультиматуму настільки нещадні до України? У Жопайдена немає вибору в межах поставлених задач. Звісно, путін не піде на такі умови, його оточення теж. Але вочевидь американам вдалось знайти в москві когось достатньо впливового, хто погодиться. Саме тому нам і не пропонують відновлення територіальної цілісності (саме це є «нульовим варіантом», а не «стан на 24 лютого»). На такі умови Київ міг би погодитись, але не погодиться ніхто з впливових кандидатів на посаду кремлівського упиря. Тож таким чином був досягнутий баланс інтересів, у якому для нас не знайшлось місця,  як завжди. Недоля – лихий вчитель, але за відсутності інших згодиться. Україна недолею раптом перетворилась з іграшки брудних політиканів на самостійного гравця. Жопайден вирішив зачекати, поки ми станемо поступливішими. А тим часом демонстративно, не соромлячись, відважує нам допомогу у гомеопатичних дозах. Вже майже розщедрився на цілих чотири пускові РСЗВ (ніякі вони не видатні, вам просто брешуть, насправді гірші від наших «Вільхи» та «Тайфуна»). 

            Однак замість капітуляції перед міццю його гаманця й натиском московської орди, Україна стабілізувала фронт. Не в останню чергу – завдяки наявності у нас справжніх партнерів, насамперед Британії та Японії. Вони вже запевнили нашу владу, що не дадуть Україні впасти й фінансуватимуть війну до перемоги. Нашої перемоги. Тож Жопайден опинився в жалюгідному становищі (втім – йому не звикати, це взагалі його звичне становище). США реально втрачають будь-який вплив на Україну і ризикують залишитись ні з чим, коли почнеться поділ московії на улуси.  Тобто зазнають удару по найболючішому своєму місцю – гаманцю. Звідси й голосні ескапади старого пердуна, що українська влада «не почула» його попереджень про напад орди. Насправді не «не почула» а «проігнорувала», але такого він навіть вимовити неспроможний – манія величі там дай Боже. Не слабша, аніж у кацапів. Ще й як почула! І просила, молила, навіть намагалась вимагати (хоча з незвички виходило смішно, але ескапади про вихід з миморандуму ми пам’ятаємо) три речі: зброю й гроші – нам, санкції – орді. Що запропонував нам Жопайден із допомоги? Вивезти керівників держави й створити уряд в еміграції. Цим він вирішував одразу кілька завдань. По перше, спрощував кацапам, яким вже давно нас продав, окупацію всієї України. По друге – створював тиск на орду і її маріонеток, що мали осісти у Києві й вдавати до пори українську державу. Але не склалося – Зеленський його послав, виявивши нехай і не героїзм, але примітивну людську порядність, не зумівши зрадити тих, хто йому довірився. Втім, ця риса стала настільки рідкісною у нинішньому світі, а надто серед політиків, що Жопайден її просто не врахував. А можливо й не чув ніколи, що це таке. І застиг виродок  у розкаряці, отримавши замість бажаної йому партизанської війни повномасштабну. Знекровлений такою війною кацап втрачає придатність у якості вимушеного союзника проти китаю, це навіть Жопайдену зрозуміло. Але що робити?! Замість помічати (для тиску) чи ігнорувати ( у якості заохочення) «порушення прав людини в Україні», як він це робить зараз з уйгурами, тобто класичного батога й пряника, старий маразматик загнав себе в позицію, коли батога вже не бояться, а у пряник не вірять.

            Публічна демонстрація РСЗО «Корупція», даруйте – «Буревій», яких вже зробили дивізіон, тобто 18 штук, за той час, поки Жопайден боровся з собою, то виділяючи то не виділяючи 4 своїх – це публічний ляпас. «Пішов у сраку, жлоб» - тільки дипломатичною мовою.  Інших причин немає. Україна не демонструє свою новітню зброю широкому загалу, що цілком зрозуміло під час війни. А тут зробила виняток… Показала, що може обійтись. І самостійно виготовити ракети, і ні в кого не питати – куди ними можна стріляти. Тож становище Жопайдена стало ще дурнішим. Наскільки це взагалі можливо. Старий маразматик повільно обтікає, щось бекаючи про 2-3 тижні, необхідних для навантаження «чергової допомоги» на кораблі. Не маю жодних сумнівів, що ті кораблі вантажаться на тихоокеанському узбережжі, щоб довше плисти… А насправді обсяги «американської допомоги» після «рамштайну», який нам подали як видатне досягнення, впали мінімум вдвічі. Фахівці це добре знають, але мовчать. Бо тоді доведеться казати народу правду про «союзника»…

            Запитаєте, де ж зброя й гроші, обіцяні Японією, Британією й кількома меншими союзниками? Зброя надходить, регулярно і в усе більших об’ємах, справжня, найновіша, а не те гівно, що скидають американи. А от з грошима доведеться почекати. Наші «донори» попри щирість намірів, уміють рахувати свої гроші, тож нам доведеться запастись терпінням. «Велике крадівництво» вони точно фінансувати не будуть, і тут наша влада, схоже вже змирилась. Але на додачу вони не бажають фінансувати й світовий сіонізм. Наша влада настільки просякнута його агентами, що навіть не намагається  звільнитись з фінансового ярма, користуючись явним форс-мажором у вигляді війни. Нічого, союзники нам із цим допоможуть. Дефолт стає абсолютно неминучим. Борг буде реструктуризовано, причому не так, як у старої свині яреськи, коли замість послабити ярмо, на нас наділи друге, для гарантії. Наші облігації зовнішнього займу котируються з дисконтом 60%, тож  «інвестори» здається вже усвідомили, що час з нас злазити. Дефолту боятись не треба. Дефолтні наслідки, якими так люблять лякати лохів спекулянти-«інвестори», вже настали в усій красі: і втеча капіталу, і неможливість розмістити нові облігаціїї (всі розпіарені «військові облігації» у Нацбанку викуповують банки України, але це не спроба витягти себе з баюри за волосся, як вам певно здається, а безготівкова операція, що заміняє друк готівкових грошей, але має ті ж наслідки – інфляцію). Тож маємо всі підстави не платити за боргами ( в такій ситуації ніхто їх не платить, навіть Британія у 2 СВ оголошувала дефолт). Наші владці, звісно, могли б спробувати «погріти лапки» на цій процедурі, але їм вже, здається, пояснили, що з тими лапками станеться.  Тож спокійно чекаємо дефолту і перемоги. І фінансування, нехай не надто щедрого, але достатнього, щоб не витягнути ноги, у проміжку між цими подіями. На жаль  проміжок чималий, бо дефолт вже поруч, а перемога – ще далеко. Але кому цікаві наші проблеми, окрім нас самих... А Жопайдену залишимо пошуки виходу з безвиході. І гівна наївся, і користі не отримав. Ну, окрім тієї, що від путіна напряму надходить…  Має унікальну інтуїцію – завжди ставить на переможеного, як перед цим в Афгані. Рештки державної репутації  розмішав з гівном, одного союзника втратив, іншого не нажив, і затаївся в очікуванні неминучої втрати годувальника. Бо Україна таки переможе, без отримання його допомоги й без виконання його умов, а де вони з мисливцем будуть далі харчуватись – питання відкрите…

Ти все ще хочеш до ЄС? Мрієш, що він тебе нагодує? Ось кращі його представники. Спробуй знайти у них хоч щось людське. Якщо й далі хочеш до них долучитись: може підеш сам? Навіщо тягнути туди всю Україну? Ми ще недостатньо настраждались?

Неділя, 27 березня 2022 16:08

Що таке ПЕРЕМОГА для України.

Параду переможців на Красній площі не буде. Пишу це з жалем і любов’ю до істини, бо навряд чи хто мріє про цю подію більше, аніж я. Але об’єктивну реальність треба сприймати, бо альтернатива – божевільня.  Але це зовсім не значить, що не буде і Перемоги. Вона все ще можлива, хоч і не найбільш вірогідна з усіх варіантів подальшого розвитку подій. Можлива, якщо ми врешті усвідомимо, що таке Перемога для нас, українців.

Орда дійсно пройшла точку неповернення. В існуючому стані вона приречена, це вже очевидно навіть її очільникам.  Тож людство має два варіанти майбутнього: або багата, процвітаюча московія в нинішніх кордонах, безпечна майже для всіх, окрім України, принаймні безпечна для провідних держав світової підлоти, поруч з убогою, сплюндрованою війною, жебраючою Україною, або маленька, убога, але  ядерна і страшено люта на весь світ московійка площею 10% від теперішньої, поруч з багатою, процвітаючою Україною, небезпечна для всіх, окрім нас. І ми маємо значний вплив на ситуацію. Але не маємо, в масі, розуміння власних інтересів і навіть розуміння Перемоги.

Перемога – це не парад на Красній площі, і навіть не капітуляція орди перед Україною. Перемога – це світле майбутнє для нас. Це сильна й багата Україна, що займає стратегічне положення в Європі й розпоряджається більшістю сибірських ресурсів на свій розсуд. І маленька, голодна московійка поруч.

Всоте повторюю: війна між нами має екзистенційний характер, тобто співіснування України й орди не можливе за визначенням. Тож нам потрібне остаточне знищення орди як держави. Однак це зовсім не означає ані ядерного попелу, ані лісу з ведмедями на грузькому болоті в місці нинішньої москви. Насправді нам необхідна деструкція орди на десятки ворожих одне до одного утворень.  І задля цього Україні необхідне збереження путіна і його режиму якнайдовше. Доводиться бажати йому, виродку, здоров’я і довголіття…

            Орда наближається до точки біфуркації, її подальший шлях залежить від збереження чи зміни керівництва. Поки що, на превеликий жаль, все йде до ліквідації путіна найближчим колом. Наслідки такого кроку будуть руйнівними для України. Наступний вошдь майже напевно одразу ж домовиться  зі «світовою підлотою» про ядерне роззброєння. Наслідком, на превеликий жаль, стане збереження Орди в нинішніх межах. Просто тому, що світова підлота не зацікавлена у її розпаді. Тільки бізнес, нічого особливого. Американи будуть щасливі, бо ординський Сибір не дістанеться їхньому головному ворогу – Китаю, європейці будуть ще щасливіші, повернувшись негайно до «бізнесу як завжди» про що навіть зараз безсоромно мріють у вологих снах. Орда знов почне від’їдатись на шалених нафтодоларах, не втративши ані своєї сутності, ані жаги до завоювання України й поневолення нашого народу. Просто наступного разу вони краще підготуються, менше вкрадуть і більше вкладуть у військо. Щоб вже напевно… А ми знов не матимемо співставних з їхніми ресурсів. І світова підлота знову отримає можливість вигідно продати нас людожеру. Як завжди… Щасливою залишиться Індія, зберігши партнера у майбутній гонці озброєнь.

            Що залишиться нам? Руїни. Нам чемно подякують квітастими словами, про те, що людство не забуде нашого внеску у свій порятунок. Як у 1994 році. Тоді все це вже говорилось. І на жаль, це правда – людство не забуло. Тепер воно впевнене, що й надалі може вирішувати свої проблеми нашим коштом…

            Грошей не буде. Від слова зовсім. Ми залишимось без інфраструктури, з мільйонами бездомних і половиною довоєнної промисловості. Відкотимось у 1991 рік. У кращому випадку… Українці роз’їдуться світами у пошуках кращої долі, і всі сусіди цьому зрадіють – наступного разу нас буде легше завоювати… Нам навіть державний борг не спишуть, не сподівайтесь! До речі: ми навіть зараз його платимо. Замість пустити всі ресурси на військо, як зробила б на нашому місці кожна нормальна держава - відгодовуємо світовий сіонізм. А треба було дивитись, кого обираєте…  Уряд скуповує облігації держборгу ДОСТРОКОВО і страшенно цим пишається. Дійсно, його справжні власники задоволені, на відміну від українського народу, вкотре пограбованого…

            Тож станом на сьогодні виглядає так, що світова підлота знову вирішить свої проблеми нашим коштом і залишить нас ні з чим. Зараз вона все для цього робить і впевнена в своєму успіху. Але ми все ж маємо шанс на кращу долю. Адже нещасними залишимось не лише ми. Є ще Китай, який теж не виглядатиме надто щасливим. Не буде послаблення орди – не буде й захоплення, принаймні «тихого», сибірських ресурсів. Не буде й швидкого шляху в Європу для їхньої срані… Возитимуть, як  і зараз, морем, 45 діб, або ординською залізницею – через москву, з середньою швидкістю 30 км/год.

            Абсолютно впевнений, що китайські очільники, переконавшись у слабкості орди й нашій спроможності до захисту, вже торують стежку до наших владців. Байдуже, що це вони спонукали орду до війни з Україною – тепер наші інтереси збігаються. До пори до часу, звісно… Відкрито нас не підтримають,  бо ще не впевнені в нашій перемозі. Але майже напевно пропонуватимуть гроші. Чимало грошей. Мільярдів 150-200. Доларів. Не юанів. Таку витрату китайський бюджет потягне. Якщо отримає щось натомість, багато коштовніше. Тож від нас вимагатимуть завоювати перешийок між Україною й Казахстаном. Достатній, щоб відрізати орду від каспійсько-чорноморського регіону та прокласти залізничну колію з Казахстану в Європу.

            Ці гроші, звісно, не покриють наших збитків. Кажу як фаховий оцінювач, можете не сумніватись. Але їх досить, щоб відновити інфраструктуру  і промисловість. Тобто вони хоч і не вирішать наших проблем, але дадуть надію на краще життя в майбутньому. Шанс вирватись з бідності, яким ще треба, звісно, скористатись. Бо майбутні послуги з перевезення китайських товарів можуть бути доволі дорогими.  Товарообіг Китаю з ЄС складає кілька ТРИЛЬЙОНІВ доларів на рік. Вартість кредитів для китайської економіки -4-5% річних. Зекономлені на транзиті  півтора місяці – це порядку піввідсотка з КОЖНОГО трильйона. Тобто 5 мільярдів доларів. А трильйон там не один. Тож йдеться про ДЕСЯТКИ мільярдів доларів зекономлених коштів НА РІК. І Україна має шанс отримати левову частку з них. Як жертва війни й новий власник ключової території між ордою й каспієм, яку не об’їдеш… Якщо ми звісно зможемо відстояти свої інтереси. На ці гроші ми могли б поволі відбудовувати наші міста й безкоштовно наділяти житлом знедолених війною. Але залишається дрібничка: ту територію ще треба відвоювати… Без’ядерній державі у ядерної. Сподіваюсь, тепер розумні люди вже втямили, для чого нам потрібна ядерна зброя, хто не втямив – читати тут (https://www.mytus.net/index.php/publitsystyka/item/122-nuclear-weapons). А дебілам тямити нічим, орган відсутній, їм ніщо не допоможе.  Нам у будь-якому разі доведеться переносити війну на ворожу територію. Бо війни не виграються на своїй землі, на жаль. А будь-яка угода з ордою – не варта паперу. Це буде перемир’я, причому найгірше з усіх можливих. У нас будуть зв’язані руки, а орда нападе, коли вважатиме зручним. Бо ми договороспроможні, а вони – ні.  То чи не час скористатись чи не єдиним нашим активом – договороспроможністю? Раніше вона вартувала небагато, бо цю чесноту помилково приписували більшості розвинених держав. Останнім часом з’ясувалось, що Україна одна з останніх договороспроможних держав на землі. Це дає нам можливість, при підписанні таємної угоди з Китаєм, вимагати гроші вперед. І не лише гроші. Одночасно треба вимагати балістичні ракети з ядерними боєголовками. Не менше сотні. Теж наперед. Бо нам можна вірити на слово, а китайцям – ні. Будапешт свідок… Скажете – не дадуть? Може й не дадуть. А можуть і дати – Північній Кореї ж дали. Щоправда, Кіми більш залежні від  Китаю, а отже й більш контрольовані, аніж ми.  Але нам однак доведеться побити горшки зі світовою підлотою, анексувавши  окуповані території. Бо це з порушення Міжнародного Права! А загальновідомо, що його можна порушувати усім, окрім нас… Тож після розриву із Заходом ми дійсно ризикуємо потрапити в економічні обійми Китаю. Щоб відстояти своє місце під сонцем, Україні доведеться пройти між СЦИлою Жопайдена й ХАРІбдою Сі. Іншого шляху нема. Всі успішні країни мусили колись пройти цей шлях, маневруючи між центрами сили й змінюючи орієнтацію. Можливо і в нас вийде. Прийнятної альтернативи однак нема. Альтенативу я вже описав вище – це чергова ординська навала. Як тільки орда зміцніє…

            Тож на сьогодні доля України залежить від двох речей: чи зможе наша недолуга влада домовитись із Китаєм, і чи не скинуть путіна раніше, аніж ми встигнемо завоювати частину ворожої території.

            А всі, хто пише «нам аби відбитись, куди вже там завойовувати» - то вороги України, свідомі чи не свідомі.

            Якщо ми встигнемо завоювати частину московії – план світової підлоти ще можна зірвати. Не віддавши завойоване. Пославши Жопайдена на його історичну батьківщину – в жопу. Без відновлення територіальної цілісності майбутній пукін чи тупін не погодиться на повне роззброєння. А якщо навіть погодиться з якогось дива – орда все одно почне розпадатись. Бо з’явиться прецедент, що в неї можна щось відняти. Бо досі віднімала лише вона.  А прецедент – велика сила. 

            Не хочете сваритись з Заходом? А нам є що втрачати? Європідлота щойно нас послала подалі – тобто до класичної процедури вступу у ЄС. І вступимо ми туди трохи пізніше, аніж ніколи. Просто тому, що рішення там приймаються консенсусом, а серед членів – мінімум ШІСТЬ вірних ординських холуїв. Щодо НАТО – там вже все зрозуміло навіть нашому президенту. Настільки зрозуміло, що він навіть це озвучив, тобто втрачати вже абсолютно нічого. Щоправда недостатньо зрозуміло тупим і диким науковцям з пінгвінячим розумом, але то таке… Чого ще ми можемо сподіватись від Заходу? Грошей на відбудову? Ви серйозно? Від потвор, які під час варварського бомбардування наших міст не дали нам ЖОДНОГО літака? І це при тому, що в них на зберіганні знаходяться ТИСЯЧІ бойових літаків, кращих на наші! Демократія тим і зручна, що позбавляє відповідальності конкретного лідера. Монарху можна нагадати: ти ж обіцяв, як тобі не соромно! А «демократ» завжди зможе сказати, не червоніючи: та я хотів, матір’ю клянусь, але клятий парламент, парламентський комітет, суд, прокурор, міністерська колегія, РНБО, двірник (потрібне підкреслити) мені не дозволили, от лиха година! Нас вже тридцять років розводять мов кошенят цим нехитрим трюком. А ми досі дивуємось… Тож усім, окрім найтупіших, час збагнути, що світова підлота вчергове нас послала за тією ж адресою, що й завжди. Всі наші сльози й жертви не мають для мерзотників жодної цінності. Бо замість душі в них – торба грошей.

 Можемо, звісно, сумувати й плакати, що цей світ такий потворний. Але розумніше пристосовуватись. Стати жорстокими й цинічними й відплатити нашим вчителям сторицею. Щоб вони плакали кривавими сльозами при кожній згадці про Україну.  Це єдиний шлях, який реально працює. Жалібне скавчання не дасть жодних позитивних наслідків. Лише виснажить горло.  Наш геніальний посол у німеччині пан Мельник поширив у мережі фото, як у підвалах сплять наші дітки. Нагадав німецькому уряду, що він може припинити це жахіття, просто переставши купувати енергоносії в орди.  І побажав олафам  солодких снів… Вони виконають його побажання. Їхніх снів не потурбує совість, бо мертве не просинається. Це не до олухів звернення, а до їхніх виборців. У сподіванні, що дехто з німців ще зберіг якісь рудиментарні залишки совісті…

            З олухами слід спілкуватись інакше, отак (https://www.mytus.net/index.php/publitsystyka/item/126-just-a-dream) . Тоді поважатимуть і рахуватимуться. А інакше – вибачайте. Зіткнення з реальністю завжди болюче – надто вже вона тверда.

            Тож єдиний порятунок для України – звільнити свою територію силою й в процесі прихопити шмат ворожої. І не віддавати, щоб там не обіцяли й чим би не лякали наші «друзі». Бо на сьогодні колективний Жопайден для України куди небезпечніший за колективного путіна. Без угоди з китайцями можна й обійтись, але дуже важко. Шанси на успіх знижуються в рази… Британія колись об’єдналась з ворогом - московією проти німеччини. Зараз нам доведеться домовлятись з ворожим Китаєм. Просто нема іншого варіанту, якщо хочемо вижити і як нація і як держава.

            А стосовно параду – його не хочуть навіть наші вкрай нечисленні справжні партнери. Бо і їм сцикотно – а раптом кине пуйло бонбу, за таких умов це вже стає можливим, хоч і не надто імовірним. Тому й не дають нам серйозної зброї, що бояться, щоб не пішли ми ворога добивати остаточно, у лігві. Не доводили психопатів до крайнощів…

            Тож єдине, що нам залишається – захопити те, що може принести Україні користь і на що нам вистачить ресурсів, а на решті території підбурювати національно-визвольні й і просто економічно-сепаратистський рух, допоки орда не зменшиться до обсягу 2 мільйонів квадратних кілометрів і не втратить назавжди доступ до сибірських ресурсів. Лише в такому стані вона не спричинить нам більше ніколи масштабних руйнувань і смертей. Вона сидітиме на своїх болотах, надійно заізольована від переляканого світу й вимахуватиме звідти ядерним дубцем. Аж поки остаточно не сконає від виродження. А обісрана й обісцяна від страху світова підлота докорятиме нам, що ми змарнували історичний шанс позбавити звіра іклів, а її – вічного страху.  Докорятимуть тихенько, зі страхом і повагою, голосно гавкати не наважаться. А ми щоразу посилатимемо її за москальським кораблем.  Бо там її справжнє місце. Заслужила, падла.

Слабошановні дорогуваті непартнери!

З приємністю повідомляю вам, що доблесні Військово-Повітряні сили України щойно  вирішили проблему вашої  енергетичної залежності від московії. Наші герої, розбомбивши нафтопровід «Дружба»  і газогони «Ямал», «Північний потік -1» та « Північний потік -2», залізничні мости та колії РФ у західному напрямку, у максимально стислі терміни (півтори години) вирішили за вас задачу, яку ви не спромоглись розв’язати протягом восьми років.  Вирішили остаточно і назавжди. Ми усвідомлюємо, що для вас ваші прибутки значно важливіші за життя наших дітей, але ми маємо протилежний погляд на це питання. Мусимо передусім захистити від людожерів своїх дітей і жінок, навіть коштом ваших прибутків, бо остаточно з’ясували, що окрім нас це зробити нікому. Світовий Порядок і Міжнародне Право обістрались разом з вами задовго до першого пострілу, здійсненого варварами по наших містах. Втім, якщо ви вважаєте за потрібне й надалі вдавати, що вірите в їхнє існування – зверніться до Міжнародного Трибуналу ООН за роз’ясненням: що означає юридичний термін «посібник агресора». Дізнаєтесь про себе багато нового й цікавого. Щоправда, цікаве виявиться не новим, а нове – не цікавим.  

Таким чином, повне ембарго зі сторони Європи на кацапські товари від сьогодні можна вважати повністю запровадженим без будь-яких винятків та обмежень. Ембарго зі сторони  Азії буде запроваджено дещо пізніше – зі збільшенням бойового радіусу нашої авіації та ракетної техніки. Віднині будь-яке постачання будь-яких ресурсів з Сибіру до Європи можливе виключно з нашої згоди і за нашою ліцензією, з обов’язковою сплатою ліцензійних зборів на користь України,  і не раніше завершення активної фази бойових дій. І в черзі на отримання цих ресурсів ваші місця завжди будуть останніми – в ознаменування ваших заслуг у відгодівлі московського агресора і розв’язанні війни та геноциду щодо нашого народу. Але навіть це місце вам ще належить заслужити. Тож раджу починати просто зараз, поки жалібне скавчання не залишилось єдиним з доступних вам аргументів. Вітаю в новій реальності, якої ви так прагнули й задля створення якої тридцять років старанно й невпинно працювали.

Випереджаючи ваші брехливі звинувачення й тупі претензії нагадую, що всі збочені форми соціального колективізму, як то расизм, нацизм, фашизм, комунізм – теоретично розроблені і практично впроваджені саме вами і є головним внеском ваших народів у світову культуру та цивілізацію. Тож не поспішайте  приписувати нам свої здобутки – українському народу  вони не властиві.

Щиро дякую вам від імені української держави за те, що мудрий нарід (ТМ) врешті  втратив нав’язливе бажання вступити у гівно до ваших лав. Я б радо подякував вам ще за що небудь, просто через  свою незбагненну любов до  цього процесу, але з жалем  визнаю, що більше не маю за що.

Ваша чергова спроба вигідно продати нас людожерам повністю провалилась – вперше в історії. Втім, вашої заслуги в цьому нема. А з огляду на те, що у тридцять третьому році ви не вдавились, жеручи українське зерно, поки український  народ вмирав повільною й страшною голодною смертю, я далекий від думки, що вам колись стане соромно за скоєне.  А от сумно й  боляче вам таки стане, бо зусиллями нашого героїчного війська орда назавжди втратила можливість платити вам мільярдні хабарі за вашу щиру любов і оплачувати ваш високий рівень життя нашою кров’ю.

З неприхованою зневагою і найглибшою відразою,

Президент України.

П'ятниця, 11 березня 2022 12:53

Як спожити плоди перемоги.

Я пишу ці рядки, дослухаючись до віддалених вибухів снарядів, що рвуть на шмаття прадавній Чернігів – гордість і славу наших пращурів, одне з найбільших європейських міст Середньовіччя, але знаю, як і кожен з вас: Перемога прийде! Не знаю коли, як  і найголовніше: якою ціною. І в ці скрутні часи, коли наше військо, без перебільшення найкраще в світі, добуває для нас цю Перемогу,  наші дипломати, теж найкращі в світі, на своєму фронті воюють за зменшення її ціни.

            А нам усім вже варто думати, як не просрати цю перемогу і скористатись її плодами. Бо це воювати за нас чи бодай підтримувати охочих нема, а коли дійде до плодів – набіжать з ложками, вимахуючи папірцями, що надають їм начебто якісь ексклюзивні права на нашу Перемогу. І вкрадуть плоди, намов щурі, залишивши нам лише смерть і руїну. Таке вже не раз траплялось в Історії. У справжній нашій Історії, а не тій брехливій, якої вас навчили кацапи.

            Думаю, для кожного мислячого українця вже очевидно, що ніякого миру з московією бути не може за визначенням, а тим більше за мирним договором. Хоча б тому, що з брехуном і вбивцею не домовишся: ти мусиш виконувати свою частину угоди, а він свою виконувати не буде. Пишу про це вже дев’ятий рік і здається в мене вже з’являються однодумці… Тож навіть після вигнання кацапів з України мир можливий лише під чиюсь гарантію. Інакше кацап просто перегрупує сили й почне знову. Такий напівмир – то зрада. Ота сама, з великої літери. Що ж може бути гарантією? На перший погляд – негайний вступ України до НАТО. Насправді цього не станеться. Достатньо подивитись на останні дії Німеччини, щоб дійти висновку, що пакт молотова-рібентропа  діє й досі. Німецькі нацисти щедро відсипали нам стурбованостей і занепокоєностей і навіть частково підтримали санкції проти агресора. Треба ж якось заспокоїти бюргера в мокрих кальсонах, їхнього пересічного виборця… А от у якості допомоги нам прислали 2700 ракетних комплексів… виробництва ссср! Термін їх придатності закінчився в минулому столітті, а технічний стан вимагає негайної утилізації. Але на полігоні, а не на полі бою – давати їх солдатам не можна. Щоб руки не повідривало. Нафтогазове ембарго німці теж не погодили – бо не мають альтернативного джерела. Не вистачило бідахам восьми років, щоб знайти… Доведеться нам їм активно допомогти: знищити газогін та нафтогін «дружба» на білоруській території і морську ділянку обох північних потоків з повітря. Тоншого натяку нацисти не зрозуміють. Але зараз слід зрозуміти інше: ані в НАТО, ані в ЄС нас не приймуть. Принаймні поки німці залишаються членами (краще не скажеш) цих структур.

Сподіватись на гарантії США теж нема підстав – всі останні президенти цієї «наддержави» легко скуплені путіним, тож наступних напевно спіткає та ж сама доля – світовий лідер непомітно для вашого ока перетворився на трухлявий пеньок. Британія поки не втратила остаточно репутацію, добряче підмочену миморандумом – пронаймні намагається нам допомагати. Але дати нам гарантії безпеки самотужки не може – не та потужність у них, щоб бути світовим жандармом. Та й не хоче – британці в голос кажуть, що підписуючи миморандум сподівались передусім на США, інакше б і  не погодились.

Тож залишається єдина гарантія нашої безпеки спільна московсько-американська, але вже не на словах, які, як з’ясувалось, нічого не варті.  Московити повертають нашу ядерну зброю й літаки, передані нами у 1994 році. З офіційним визнанням, що не виправдали нашої довіри…  Американи забезпечують Україну сучасним озброєнням (літаки 5 покоління, ПРО, РЕБ, космічна розвідка і ще багато чого, ціна питання десь 250-300 мільярдів доларів). Причому одразу, до завершення бойових дій, а не в світлому майбутньому. А красиві слова старий підар Жопайден нехай запише на цупкому папері і заб’є собі в тупу сраку. Бо нас не має хвилювати, що там записано: «гарантії» чи «запевнення». Це був би найкращий для нас варіант, але мені чомусь зовсім не віриться в його можливість… А інших гарантій в цьому грішному світі не залишилось. Як і потужних держав з репутацією. Просрали її, репутацію. Непомітно для себе. Обміняли по тихому на кацапські хабарі…

Тож залишається, на жаль, лише війна до перемоги. Бо перемир’я – це напевна перемога московії. Просто трохи відкладена в часі, на рік – півтора… У них більше ресурсів, про що я вже не раз писав. Зараз вони пожинають гіркі плоди своєї зарозумілості й самовпевненості. Вдруге такого подарунку, як наступ по десятку напрямів одночасно і без тилів, ми не дочекаємось. Я, скажімо, був заскочений їхньою тупістю. Складається враження, що військових взагалі не залучали до планування «спецоперації». За рівнем тупості – це однозначно гебешний витвір…

Але наш наступ на ворожу територіюзнов впирається в ресурси. По перше – нам нічим утримувати таку колосальну територію. Навіть на контроль за москвою необхідно 400 тисяч наших солдатів чи поліцаїв.  У нас їх нема й ніде взяти  - ми спроможні зібрати військо у 600-700 тисяч вояків, але не надовго. Кілька років ми просто не потягнемо. А москва – це далеко не вся московія… Тож наступ на кацапську столицю – це просто повторення помилки Наполеона.

На щастя, маємо іншу можливість. Адже ми не ставимо за мету загарбати 1/7 частину суші й примусити москвинів плести для нас свої фірмові лапті. Наша задача куди простіша: привести московію у відносно безпечний для України стан. Дев’ятий рік пишу, що конфлікт між нами й ними – екзистенційний, тобто такий, що унеможливлює компроміс. Україна й орда не можуть існвати одночасно. Один має загинути. Так було завжди, вже 800 років. Але здебільшого гинути доводилось нам. І от нарешті – їхня черга. Якщо нашій владі вистачить твердості, звісно.

            Український інтерес полягає в тому, щоб розщепити орду на три десятки незалежних і ворожих одна одній держав, бажано національних. Цю доктрину ще в минулому столітті сформулювали українські націоналісти і щослили рекламують їхні нащадки – «свободівці», тож на авторство ідеї я не претендую. Але саме зараз склались умови для її реалізації. Як тільки наше героїчне військо знищить основні сили загарбників, що досі намагаються захопити Київ-Чернігів та Харків-Суми, одразу ж постане питання визволення окупованих територій.  Москалі, звісно, про це не думають. Вони не люди в принципі, не варто до них прикладати людські мірки… Вони щиро вважають, що ми віддамо їм на додачу до Криму й Донбасу ще й Херсонщину.  Бо їм потрібний сухопутний коридор у Крим і вода з Дніпра. Про нас вони не думають взагалі – важають, що ми кричатимем від радості, якщо вони запропонують нам мир, тобто трохи відкладуть розправу над Україною.  Але часи змінились, українці взагалі не налаштовані враховувати їхні інтереси. І звитяжне військо дає нам  такі можливості. Добровільно окупанти не підуть,  навіть у безнадійному становищі. Їх доведеться вибивати силою. Коли до цього врешті дійде, вони очікуватимуть від нас такого ж тупого поступу, який вчинили самі – наступу в лоб на укріпрайони Криму, Донбасу й навіть Херсонщини (який вони вже починають потайки зводити, про всяк випадок). Але існує куди простіший і корисніший для України шлях: відрізати південні регіони орди від москви. По широті Волго-Донського каналу. Від Луганщини до Казахстану. Якихось 450 кілометрів, які скоро не буде кому обороняти.

            Такий поступ вирішить одразу кілька задач:

            Забезпечить блокаду й майже безкровне визволення Криму. Полегшить зачистку Донбасу й Херсонщини. Допоможе отримати підтримку Китаю (політична підтримка і реальні гроші, а не обіцянки, на які такий щедрий Захід). Послабить орду, вилучивши в неї найбільш продуктивні землі й значну частину населення. Забезпечить економічне зростання України через доступ до прикаспійських надр і місце у світовому розподілі праці та економічний вплив на людство через контроль за експортними шляхами між Китаєм і ЄС. Назавжди викине орду з каспійського й чорноморського регіонів, повністю змінивши баланс сил у світі. І головне: запустить процес розпаду орди, бо Кавказ повстане одразу ж.

            В горах Кавказу утвориться 7-10 дуже гордих і страшенно незалежних держав, вкрай ворожих одна до одної (за рідкісними винятками). Їх поява не завдасть, на превеликий жаль, смертельної рани орді, але стане прикладом для інших поневолених народів. Нам, насправді, потрібен поділ орди в зовсім іншому місці. Для подальшого існування України вкрай важливо утворення незалежних Башкирії, Татарії, Удмуртії, Пермі, Комі та Ненецької держави. Вони мають назавжди відділити московію від Уралу та Західного Сибіру. Можливо приклад Кавказу їх надихне. А якщо ні – нам доведеться їх підштовхувати. Пропонувати скажімо башкирам договір про взаємодопомогу проти вторгнення. Але за умови, що вони прнихоплять до своєї Башкирії Оренбургську область і вийдуть на наш новий кордон. Потім те ж саме можна пропонувати Татарії. Не турбуючись про адміністративні кордони їх «автономій». Скільки зможуть захапати – стільки й їхнього. Але лише в московитів, не один в одного. Нам потрібне пасмо, що відділить 40-мільйонну московію від 10-мільйонного Західного Сибіру й унеможливить паразитування москви на сибірських ресурсах. Тільки в цьому разі ми убезпечимо себе від вторгнень орди у майбутньому. Тобто потрібно силою захопити південь московії, осадою звільнити Крим, а потім не покладаючи рук працювати над розпадом орди, «заморозивши» конфлікт по факту, але не підписуючи з ордою жодних угод. Якщо у нас зникне бажання на них наступати, а у них – можливість це робити, гаряча фаза припиниться сама собою без жодного папірця. Про інші позитивні аспекти такого кроку детальніше в наступній статті…

Я пишу ці рядки у третій день страшної битви вже дев’ятирічної московсько-Української війни. Між двох вогнів: прадавнім Черніговом, куди щойно увірвались ори й славним Ніжином – Нежатою Нивою. Чернігів веде вуличні бої з окупантом, що таки зміг увірватись зі сторони гумової фабрики, попри відчайдушний спротив наших героїв-захисників. Життя й здоров’я сотень тисяч людей, їхні домівки, тисячолітні храми – гордість і слава наших великих предків, знов загрожені черговою ордою.  Під загрозою знищення північними варварами опинилось усе прадавнє місто, шо у 9-12 сторіччях було найбільшим у Східній Європі. Оркам байдуже, що з нами буде… Під Ніжином, колишньою Нежатою Нивою,  рясно политою нашою кров’ю тисячу років тому, де після страшної битви з тією ордою нікому було зжати жито, наші герої зараз зупинили страхітливе угруповання чисельністю до дивізії, що рветься до Києва, нашої споконвічної столиці.

            Я пишу цей текст з Вірою, Надією і Любов’ю. З вірою в перемогу, надією на швидке й переможне закінчення війни й любов’ю до України, яка все ще може знову стати злочином… Але Орда не переможе. Ми вже зробили найголовніше: ОПУСТИЛИ ЇХНЬОГО ПАХАНА. Ми зробили це усі разом: фронт, що докладає неймовірних зусиль і власних життів, і тил, що не піддався паніці й допомагає всім, чим може. Світанок вже близько!

            Пуйло скинуло свого начальника ГШ. Воно налякане й шукає офірного цапа, хоч потайки вже розуміє, що стане ним саме. Як знавець справжньої, не московської історії, маю вам повідомити: у Візантії, Східній Римській Імперії, де василевси гинули від рук придворних частіше, аніж вмирали своєю смертю, звільнення головного воєнначальника МАЙЖЕ ЗАВЖДИ призводило до вбивства самого василевса у найближчій перспективі. І московія, жалюгідна пародія на ту імперію, не стане винятком з її правил. Бісноватий фюрер вже втік х москви за Урал, сцикливий гном збирає холуїв-подільників та толковиштє. Воровская маліна, що керує зараз ордою, ще слухає опущеного пахана. Аде вже усвідомлює, що це «не по поняттях».

Депутати госдупи вже верещать від страху за скоєне. Бридка красножопа комуняка вибріхується, що їх надурив пахан. Мовляв вони «підписувались» лише на звільнення миролюбних народів бамбаса з під бандерівського гніту. А про Київ, мать его, розмови не було. І що воно, падло, в шоці від скоєного. Що ми йому знову браття. Бо воно проти розпаду ссср, де ми з ним жили у щасті, його великому щасті… Воно вже не боїться опущеного пахана. Вірніше боїться, але менше, аніж нас! З чим нас всіх і вітаю від усього хворого серця! І це просто перші ластівки (якщо можна назвати ластівкою тупу сраку), дупа починає роздуплятися! Вони ще привезуть нам своє пуйло у мішку. Може навіть ще живе, хоча це вже навряд – не в їхніх традиціях залишати іншим те, що можна вбити самим. Це вже суто їхня традиція: звалювати всі свої старшні гріхи й звірине нутро на вошдя. Й вкорте прикидатися братами. Але це вже востаннє. Не опускаємо руки! Молимось за перемогу й мир, без неї для нас недосяжний. І робим кожен все що може для Перемоги і Миру. Вже світає…

Вівторок, 22 лютого 2022 13:12

Де проляже кордон з орділом.

Там, де кацапня стіче кров’ю. Це якщо коротко. Зазвичай пишу лише для розумних, але у зв’язку з особливими обставинами цей текст призначений для всіх, тож зарані перепрошую розумних: їм тут буде нудно.

Щодо числених «експердів», що просторікують про «подарунок» путіна Україні, нашу «перемогу» - це дебіли або вороги. Причому ворогів більше.

Що насправді сталось:

Московити змирились з очевидним фактом втрати України. Тепер це незалежна, мілітаризована й вкрай ворожа для них сусідня держава. Але це сталось не зараз – просто тепер до них дійшло. От і все. Москалі діють за логікою гопників, якими вони і є, всі без винятку. Якщо захопити все не вдалось – треба зафіксувати в пащі вже захоплене і спробувати прихопити ще – все, що вдасться. Бо Україна міцнішає. А вони слабшають. І скоро вже самі боятимуться ескалації з нашого боку.  Але не вимахуватимуть хвостом перед колективним Заходом, як ми зараз, а погрожуватимуть ядерним дубцем. Але це в майбутньому, а зараз остання нагода відкусити ще щось.

Путін хоче Київ?

Ну звісно!  Він хоче усе. Але це не означає, що отримає бодай щось. Тут вже залежить від нашого війська. Послідовність дій очевидна (писав про це минулого разу): спочатку удар на Маріуполь, потім, в разі успіху, удар з Криму назустріч і десант з моря. Потім, в разі успіху – удар на Харків і спроба оточення нашого лівобережного угруповання військ. А вже потім – наступ на Київ з Білорусі. А може й через Чернігівщину. То вже деталі.

Що насправді захоплять?

Сподіваюсь, що нічого. Втратять частину, але невелику. Так десь від Широкіно до кордону.

Як нас підтримають ЄС і США?

Стурбованостями й занепокоєностями. Наймасштабнішими й у  необмеженій кількості.

Чому цього разу захід реагує так бурхливо, на відміну від 2014 року, коли москалі робили те саме?

 Бо це вперше торкнулось їх особисто.

Що змінилось порівняно з 2014 роком? Лише  2 речі: окупація Білорусі наблизила московські війська до ЄС впритул, а тупий ультиматум висунув претензії вже не нам, а світовій підлоті.

Чи будуть санкції сильнішими?

Ні, не будуть. Але кричатимуть про них наші «партнери» голосніше. Бо бюргер, їхній тупий і жадібний виборець, наляканий ордою до мокрих кальсонів. Власне, саме він і є нашим «союзником» , саме з ним треба працювати, а  не з їхніми владцями, давно скупленими москвою.

Як працювати?

Слідкувати, щоб переляк не проходив. Наприклад нагадувати про наше право на повернення ядерного статусу – якщо вже на саме повернення духу не вистачає.

Чи заспокояться москалі на цьому?

Ні! Бо апетит зростає, а час на його задоволення спливає.

Коли заспокояться?

Коли ми їх знищимо. Саме ми, ніяка не міжнародна підлота.

Коли ми станемо активними?

Одразу після створення ядерної бомби. І ні днем раніше. Просто тому, що не матимемо чим відповісти на ядерний шантаж. До того моменту можлива лише пасивна оборона без значних здобутків з нашої сторони.

Що в цьому нового – нічого. Окрім аудиторії.

Про те, що дієвих санкцій не буде, орда не зупиниться, нам доведеться  самотужки поновлювати ядерний потенціал, оголошувати дефолт, вимагати списання боргів, розбудовувати військо й територіальну оборону, мілітаризувати суспільство, я пишу вже дев’ятий рік. Всі матеріали на сайті, кому цікаво. Але знов таки – вони для розумних.

Яке найслабше місце в нашій обороні?

Це тупий сракоголовий виборець, що 30 років віддає у владу в державі виключно злодіям.

Неділя, 20 лютого 2022 15:47

Навіщо Україні ядерна зброя.

Випереджаючи істерику вірних порнососів пєтьмана сиворогого, одразу зазначу: не для застосування. Як  і всім притомним людям. Для того, щоб її не застосували проти нас. Бо насправді немає в цьому світі жодної можливості, як без’ядерній країні виграти війну у ядерної і не зазнати ядерного удару. Взятий за живе ворог обов’язково її застосує. Під акомпанемент жалібного скавчання світової підлоти про стурбованість  і занепокоєність. І не понесе за це ЖОДНОЇ відповідальності. Хто забув – саме так і вчинили США, світоч демократії й прав людини, з Японією. Не я цей світ таким створив, не мені й приймати претензії. Тож якщо ми хочемо виграти війну у московії  й не зазнати ядерного удару – без ядерної зброї нам не обійтись. Чи ви не хочете перемогти у війні? Чи чекаєте, що хтось вирішить наші проблеми за нас? Тоді респект вашому  дефектологу,  що навчив читати, і не гайте тут марно часу.

 Знання історії корисне тим, що дозволяє передбачити майбутнє. Саме тому Історію України для нас досі пишуть вороги. Але я, на відміну від більшості з вас, знаю справжню, тож можу стверджувати без тіні сумніву: московія нічого не віддасть добровільно, навіть не зупиниться, поки не отримає вкрай болючого удару. Тож навіть відмова від вже окупованих територій не принесе нам миру – захоплять іще. Навіть капітуляція не принесе миру – просто тоді нам доведеться воювати вже не за свої інтереси, а за орду, нести тупій і жадібній Європі московське рабство й азійські цінності. Це вже не раз бувало, просто вам заборонено про це знати…

            Стосовно удару: він дійсно може бути не лише військовим, але й економічним. Але от в чім біда: ми не спроможні задавити московію економічно, і  ніколи не зможемо це зробити, якщо наші «партнери» продовжуватимуть скуповувати в неї природні ресурси. Економічний тиск вимагає командної гри.  Військово ми теж неспроможні до наступу: бракує цілих напрямків в озброєннях, тих найдорожчих, які орда збирала 30 років, інвестуючи у військову промисловість страшні кошти. І військо наше об’єктивно менше за ординське, бо населення в них більше, як і природних ресурсів. Тож єдина можливість перемогти для нас – витримати удар орди, виснажити її військо, а потім увірватись на плечах відступаючих на їхні терени. Це ЄДИНИЙ МОЖЛИВИЙ СЦЕНАРІЙ закінчення Українсько-Московської війни, навіть якщо ви вірите в казки й не бажаєте сприймати реальність. Так, сценарій страшний, кривавий, але це не підстава ховати голову в пісок. Інших на сьогодні просто немає. І не з’явиться в майбутньому. І навіть капітуляція нас не врятує. Тож або війна без кінця, або захоплення й знищення москви, така от альтернатива. Тобто поки що навіть не альтернатива, бо для другого варіанту нам НЕОБХІДНА ядерна зброя. В кількості, достатній, щоб перетворити на пустелю ВСЮ московію. Інакше погроза застосування не спрацює.  Поновити ядерний статус Україна може за рік-півтора, за наявності тієї самої легендарної  «політичної волі», яку в Україні ніхто зроду не зустрічав. Не водиться вона у нас. Принаймні до вчора точно не водилась. І  ще не факт, що завелась. Все ще може завершитись балаканиною, як це прийнято у нас. Але поновити статус – не значить поновити потенціал. Щоб назбирати необхідних для заспокоєння московських маньяків 400-500 боєголовок потрібно років 10-15 при наявних у нас потужностях промисловості і запасах сировини. І ніхто нам у цьому допомагати не буде, не сподівайтесь. Чим раніше почнемо – тим раніше зробимо.

            Тепер щодо санкцій. Сьогодні з цього питання ніхто не висловлюється: і відверті вороги України – «жопуни» , і мародерські холуї – псевдопатріоти, чекають на реакцію заходу. Вона не забариться. Саме задля цього Жопайден скликає сьогодні свою РНБО, а не для обговорення, як допомогти нам вистояти проти окупанта.  Тож вже завтра можемо очікувати на злагоджений хор ворогів України, як зовнішніх, так і внутрішніх. Бо кожен, хто за умов війни з ядерною державою закликає до підтримання без’ядерного статусу – об’єктивно є ворогом України, незважаючи на всі його реальні й уявні заслуги перед державою. Це той, хто свідомо чи несвідомо, але бажає Україні поразки. Насправді санкцій проти нас на рівні ООН  очікувати не варто, хоча б тому, що Британія їх не допустить, маючи право вето. Справа не в Джонсоні. Весь правлячий клас Британії вже визначився, що московія – ворог, а Україна – союзник. А британці на відміну від нас, на виття «спільноти» просто плюнуть. Мають багатий досвід, знов таки…

            А от щоб уникнути санкцій з боку США та інших хронічно стурбованих, нам необхідне виробництво засобів доставки, тобто міжконтинентальних балістичних ракет. Саме так – засоби доставки за дальністю мають охоплювати весь цей грішний світ, а не лише московію до мису Дежнева. І тоді сама лише перспектива продажу цих озброєнь тоталітарним режимам послужить достатнім стримуючим фактором, щоб «друзі»  нас залишили у спокої. Бо американські санкції завжди поширюються не лише на конкретну країну, але й на всіх, хто з нею торгує. Тож увівши санкції проти України, США обмежать тим самим наші експортні можливості  вузьким колом країн-вигнанців. А Іран з українськими МБР американам точно не потрібен… Так само стримуючим санкції фактором стане розробка й запуск у виробництво сучасних систем ПРО. Як не дивно, на все це досі спроможна  наша військова промисловість, попри тридцятирічні зусилля наших ворогів остаточно її знищити. Диво Боже, та й годі…

Несподіваний бонус для переконаних педерастів пацифістів: наявність в України ядерної зброї може привести й до безкровної перемоги над ордою. Якщо наші «партнери» врешті сприймуть нас всерйоз. Зараз єдине, що пропонує нам світова підлота – вчинити самогубство, причому тихо, щоб не псувати їм апетит і не збудити, якимсь дивом, почуття провини чи бодай звичайний людський сором. Знаю, знаю що це людські почуття, а не їхні, але ж трапляються іноді й дива… Нашим дипломатам зараз тихенько кажуть на вушко: ми знаємо, що ви праві, що ви жертви агресії, що міжнародне право на вашому боці, що бла-бла-бла… Але ви ж розумієте, що у них бонба, а ми хочемо жити, тому окрім співчуття ні на що не розраховуйте. А от якщо бонба буде  й у нас, причому така сама, але з новішими засобами доставки, світова підлота подивиться на нас зовсім іншими очима. І навіть не виключено, що згадає про міжнародне право. Це якщо їх вже зовсім життя притисне. Якщо страх неминучої війни між двома ядерними державами, та ще й поруч з ними, переважить зажерливість і продажність, які є і способом і сенсом їхнього існування, якщо інстинкт самозбереження виявиться не зовсім похований під купою ВКВ, яка єдина і є справжньою їхньою цінністю, не виключено, що наші «партнери» знищать московію економічно. Попри всі збитки, якими їм це загрожує. Але це лише у випадку наявності в нас ядерної зброї й засобів доставки – нагадую для тих, хто вже почав пускати слину. Бо поки їх нема – світова підлота не поступиться навіть крихтами зі свого столу, щоб не знищити навіть агресора й окупанта, а хоча б просто спинити. Власне, саме це ми й спостерігаємо останні 8 років. Але вчитись не бажаємо. Навіть на власних помилках. Сракоголовий дебіл, тобто даруйте, пересічний українець,  почав врешті мріяти про НАТО, яке його захистить. Як мріє вже багато років про ЄС, яке його нагодує…

На жаль, у цьому світі рахуються лише з тим, хто створює проблеми. Тож, якщо дійсно хочемо, щоб з нами рахувались – маємо створювати проблеми, а не вирішувати. За прикладом американів…

Найтупіші з порнососів вже починають підвивати, що наш скоморох просто скавчить від страху… Власне, саме це мене й втішає. Страх властивий усім людям і навіть усім вищим істотам, він необхідний для виживання. Це цілком природнє відчуття  навіть для найвидатніших героїв. Той, хто стверджує, що не знає страху – або бреше або має тяжкий психічний розлад. Проблема не у страху, а в тому, хто як на нього реагує. Колись Юлій Цезар (ще до того, як став салатом) ввів випробування для кандидатів до війська: бідаху сильно лякали. Якщо зблідне – гнали геть, якщо почервоніє – приймали до війська. Зараз страшно всім, тож чому президент має бути винятком? Головне – як він реагуватиме на свій страх. Скоморох виявився одним із тих, хто червоніє. Як це не дивно. Тож для мене вчорашні події – свідчення передусім того, що імовірність зради зі страху знизилась на кілька порядків.  І  ризик повномасштабного вторгнення після вчорашньої промови теж знизився у рази. Бо московія завжди діє, як гієна – нападає на найслабшого. Перспектива втратити в Україні всі 400 тисяч боєздатного війська, (цілком реальна перспектива, до речі),  лякає і лисого гнома, і всіх його холуїв. Після цього орда не проіснує й місяця. Бо серед охочих відкусити від неї шматок є й ті, хто з ядерною зброєю. Отож у випадку вторгнення в Україну кров і сльози дістануться нам, а вигода – китайцям. Як вони й планували, підбурюючи московію до цієї війни. Але після вчорашнього виступу, навіть якщо вважати його тупим бикуванням, до чого нас закликатимуть і жопуни й порнососи, Україна вже не є найслабшою ланкою. Увагу гієни вже привернуло жалібне скавчання наших європейських «партнерів». Московія пішла на дуже значні втрати, влаштовуючи цю ескалацію. Позиції на газовому ринку втрачені безповоротно, з нафтовим майже те саме. Бо московія зробила вчергове ту саму помилку – не врахувала позицію народу. Просто у них такого поняття не існує. Холоп не має позиції за визначенням. Тож скупивши на корню німецьких, французьких, італійських політиків, московити дещо передчасно вирішили, що схопили Бога за бороду. Але куплені ними політики на заході реально залежать від населення, а воно налякане ескалацією до мокрих кальсонів.  Йому років так 70, тобто в кожному разі усе свідоме життя, втовкмачували брехливу «істину», що будь-який конфлікт можна вирішити шляхом переговорів. І ось агресор і окупант готується до наступної агресії й окупації. Просто тому, що йому так хочеться. Без жодного приводу зі сторони скривджених і окупованих «терпіл». І не реагує на пропозиції  домовитись і припинити. Просто тому, що не хоче припиняти. І у бюргера разом з очком рветься шаблон. Дайте йому час, і кожна смердюча макрель знайде своє тепле місце у затишній камері… Тож наляканими виявились не лише тамтешні «пересічні»,а  й номінальні карівники держав. Та що там номінальні – фактичні власники налякані ще більше (про це тут   )! І весь свій переляк усі вони спробують перевести у гроші і відшкодувати московським коштом… Тож орда втратила дійсно багато, навіть ще не розпочавши вторгнення. Навіть якщо взагалі не розпочне. Але дещо й виграла натомість: розпочалась деструкція ЄС. І хоча головною причиною є егоїзм, підлість і тупість німецького керівництва, спусковим гачком послужила  нинішня ескалація. Без неї сили інерції ще довго тримали б європейців у купі. Розпочалась і деструкція НАТО. Стало очевидним, що в нинішньому складі блок нежиттєздатний. Німеччина врешті була поставлена в умови, коли їй довелось припинити прикидатись і заявити про себе вголос як про союзника москви. При тому, що у британській військовій доктрині московія – ворог №1, а представники ворогуючих угруповань за визначенням не можуть входити  в один оборонний союз. Тож нато репне з тим самим характерним звуком, що й ЄС, орда й тут домоглась свого. Але й цього їй мало – москалі хочуть, щоб нато репнуло по заздалегідь проведеним ними рискам, а не як попало. Тож найближчим часом слід очікувати демонстрації, яка наглядно вкаже на недієздатність нато. Щось дрібненьке. Без стратегічного значення, просто для того, щоб проілюструвати проблему. Словом, на місці Нарви я вже почав би турбуватись. Втім, наші друзі-естонці здається почали набагато раніше, всупереч усталеним стереотипам про їхню шановну націю…

Але і нам розслабитись не дадуть. Наступ на Київ, звісно, маячня, принаймні зараз із Білорусі. Хоча б тому, що після неминучої невдачі наше військо окупує Білорусь без найменшої протидії тамтешнього переляканого населення. А от наступ з ордили буде обов’язково. Перш за все силами тамтешнього чоловічого населення, яке не випускають із зони й от-от мобілізують. По перше – його не шкода. По друге – плєшфюрер вимагає, щоб усі були пов’язані кров’ю, щоб кожна донбасятська родина мала свого родича, вбитого «українськими каратєлями» задля унеможливлення подальшої реінтеграції «донбасятського народу» в Україну. По третє – з’явиться шанс уникнути тих «страхітливих санкцій» якими їх кволо лякає чи то сонний, чи то напівживий Жопайден. Через своїх німецьких і французьких «шісток» москалі лякатимуть підлоту визнанням орділи і введеням своїх військ туди задля допомоги у відвоюванні  підконтрольної Україні частини Донбасу. Щоправда, все це буде зроблено в будь-якому випадку, але спочатку потягнуть час, щоб призвичаїти підлоту до нового стану речей… Ну а якщо головний удар (на Маріуполь і далі в бік Криму) виявиться успішним – спокуса стане непереборною й викличе допоміжний удар вже з Криму. А вже після цього можна й на Київ неситим оком накинути. Якщо вже вони Крим захопили лише через те, що там Володимир Святий хрестився, то як не прихопити Києва, де він узагалі жив?! Тож розслаблятись нам ніколи. І сподіватись ні на кого. Навіть на Зеленського. Особливо на нього…

Витоки лібералізму слід шукати, як це не парадоксально, у консерватизмі. Первісний лібералізм, найбільш повно відображений у знаменитій «Хартії Вольностей» являв собою боротьбу консервативного, патріархального суспільства проти всевладдя й свавілля держави та церкви. Найдавніша, початку 13 сторіччя, писемна пам’ятка дає досить повне уявлення про тодішні прагнення суспільства. В «Хартії Вольностей» нема й згадки про капіталізм, але не менш парадоксальним чином вона стала першим передвісником народження буржуазії як класу.  Насправді цей суспільний договір, можливо вперше в історії людства створений у письмовій формі, покликаний охороняти навіть не судочинство, як здається на перший погляд, а майно. По суті він фіксує поняття приватної власності і принцип її непорушності. Із зовні він маскується під судову реформу, але сам суть її – захист приватного, насамперед родинного майна від зазіхань короля й церкви. А в ті суворі часи від наявності майна залежало саме виживання родини. Хартія прямо заборонила королю й церкві віднімати майно приватної особи без рішення неупередженого й справедливого суду, про що сучасні українці можуть лише мріяти. Встановлювався принцип, згідно якого кожна людина мала право на суд присяжних. Причому рівних їй за соціальним статусом. Тобто лорда мали судити лорди,  а лавочника – лавочники. Тогочасним суспільством вважалось, що селяни-орендарі краще знають обставини життя собі подібного, аніж лорди чи єпископи, більше того, у них може бути принципово різне уявлення про справедливість. Те, що здається лорду злочином, в очах лихварів може злочином і не бути. Що  в цьому документі ліберального? Те, що повсталі барони вимагали й добились вольностей не лише для себе, але й для всього суспільства, власне - для кожної людини. Саме це вигідно відрізняло британську державу від сусідніх, які теж мали парламенти, що опікувались внормуванням законодавства та обмеженням монаршої влади. Але виключно у своїх, класових інтересах.

            Дещо пізніше подібні суспільні договори було укладено й в інших державах. І скрізь наслідком стало зародження капіталістичного суспільства. Як це не дивно, перша капіталістична держава виникла саме на наших теренах і звалась вона майже так, як і сьогодні: Руська Україна. Сталося це доленосного 1492 року, коли завершилась Реконкіста й розпочалась Епоха великих географічних відкриттів. На тлі цих подій геть загубилась багато важливіша: створення князем Богданом Кийятом Глинським  з розрізнених і самоізольованих спільнот так званих «бродників» нової держави, що спочатку нагадувала конфедерацію, але вже незабаром перетворилась на жорстко унітарну. В основу держави лягло звичаєве право бродників, які, якщо вірити літописцям (котрим зазвичай вірити не варто) «не визнавали жодної влади над собою». Суд у таких суспільствах здійснювався загальним рішенням усіх дорослих чоловіків, «колом». Коло ж приймало й зміни до законодавства і навіть обирало тимчасових командирів – ватажків, що очолювали «ватаги», якщо виникала потреба тимчасово залишати місця постійного проживання. Після добровільного об’єднання таких спільнот, передусім перед загрозою зовнішнього ворога, з необхідності було створено «професійний» суд, уніфіковано законодавство, запроваджено виборність і змінність виконавчої влади. Таким чином наші віддалені предки отримали  права й вольності, про які їхні теперішні недолугі нащадки можуть лише мріяти… Новостворена держава була дійсно ліберальною в первісному значенні цього слова – політично ліберальною, тобто об’єднувала особисто вільних політично людей. Слід відзначити особливість, про яку зараз прийнято забувати – козацька держава мала елітарну пряму демократію, тобто кількість осіб, що брала участь у прийнятті державних рішень, була незначною по відношенню до загальної чисельності населення. Виборче право обмежувалось ризиком втратити життя чи здоров’я в процесі прийняття державницьких рішень. До появи першого європейського прототипу капіталістичної держави – «лісових гезів» залишалось ще більш трьох десятиліть…

            Однією з найбільших таємниць нашої історії, ревно приховуваної московитами, є те, що Русь та Україна – дві принципово різні держави, що довший час існували поруч. Етнічна та конфесійна подібність їхнього населення дала змогу фальсифікаторам приховати головну відмінність, що перешкоджала їх об’єднанню: суспільний лад. Русь була архаїчною феодальною державою, що попри формальне підпорядкування ВКЛ а згодом РП , управлялась десятком князівських родин, переважно нащадків старої київської династії. Вона мала власний суспільний договір, що докорінно відрізнявся від прийнятого Україною: одні воюють, інші – платять їм за захист. Протягом 15-20 сторіччя відбулось кілька невдалих спроб поєднати Русь з Україною. І лише одна вдала – під владою Зіновія Хмельницького. Власне, саме цим пояснюються і його зовнішньополітичні успіхи, і суперечливість та половинчастість внутрішньої політики, яка являла собою безперервний пошук балансу між феодалізмом і капіталізмом. Втім, Хмельницький був справжнім майстром компромісу, тож новостворена держава існувала, істотно накульгуючи, до моменту його загибелі. Після цього його наступники заходились будувати нову Русь (попри видиме порушення її соціального договору, що не могло не призвести до внутрішнього громадянського конфлікту), а звичні до волі «низовці» рішуче відмовились від такого «щастя» й знову почали обирати собі кошових. Тільки усвідомивши існування двох держав, можна пояснити «шкідницьку»  політику Сірка щодо гетьманату й більшість інших проблем нашої історії, що інакше здаються незбагненними.

            Як би там не було, але саме первісний, політичний лібералізм у поєднанні з капіталізмом забезпечив Україні як державі нечувану стійкість, дозволивши проіснувати у вкрай несприятливих зовнішніх умовах більш трьохсот років і пережити Русь на добре століття.

            Однак з часом первісний лібералізм мутував. України й Русі, окупованих московією, цей процес майже не зачепив, бо в очах тодішнього українця «ліберальний» рабовласник практично не відрізнявся від «посконного». А на московії царат жорстко придушував навіть первісний лібералізм, не кажучи вже про його мутацію, відому як лібертаріанство.  Московський «ліберал» тодішнього розливу мало відрізнявся від сьогоднішнього, тож і не міг привабити українське суспільство. А от суспільство західне отруїлось цією заразою капітально.

            Основна слабкість лібералізму полягає у визначенні «вільної людини», що зробило злоякісні мутації неминучими, як тільки «вільність» з суто політичного аспекту спробували поширити на економічний, соціальний і культурний. Навіть Маркс здогадувався, що  людина – істота соціальна. А отже за визначенням не може бути «вільною» у неоліберальному значенні цього слова. Життям людини керують саме зобов’язання, частково зовнішні, більшістю – самонакладені.  Людина зобов’язана виховати своїх дітей, прогодувати й доглянути старих батьків, допомагати родичам і сусідам, захищати власну державу від зовнішнього ворога і ще багато чого окрім дотримання писаних законів. Що можна сказати про людину, вільну від всього цього? Це вкрай небезпечний соціопат, і водночас – природній результат послідовного втілення ліберальних теорій. Такі люди в принципі неспроможні складати суспільство. Тобто лібералізм несе в собі механізм саморуйнування. На жаль, він загрожує разом із собою зруйнувати й людство, якщо йому не протидіяти.

            Перші капіталісти, що спромоглись накопичити капітали, не надто переймались філософським підгрунтям свого життя й соціального ладу, що дозволив їм збагатнути. Але через кілька поколінь їхні нащадки вже гарячково шукали засобів збереження статус-кво, на власному й сусідському досвіді переконавшись у непевності свого становища. Для пояснення й виправдання майнового розшарування суспільства тодішні «мудреці» винайшли лібералізм економічний, тобто лібертаріанство. Звідси походить міф про «країну рівних можливостей» на якому досі паразитують США. Ліберальні економічні теорії, що дозволяли обдурити широкі маси й примирити їх з соціальним гнобленням, знайшли багатих шанувальників, які щедро оплачували роботу філософів.

Зрештою правильно сформовані  вимоги первісного, політичного лібералізму здобули широку підтримку передових, прогресивних верств громадськості, які розпочали боротьбу за рівність людей перед законом. В тих же США, де начебто від початку всі люди проголошувались рівними за Конституцією, дискусія звелась до того, кого вважати людьми. З часом людьми визнали і жінок, і негрів, і навіть випадково вцілілих індіанців. У західній Європі відбувались схожі процеси, причому попри усталену думку в консервативних суспільствах навіть швидше, аніж у проголошених «ліберальними».  Жінки отримали виборче право у консервативній Британії раніше, аніж у США, а расової сегрегації там не було взагалі. На зламі 19 й 20 сторічь ліберали зрештою знайшли спосіб замаскувати своє правління під демократію, якої наполегливо вимагали насамперед європейські народи. Насправді, на відміну від політичного, економічний лібералізм та демократія є природніми антагоністами, але накопичені лібералами на той час колосальні ресурси, інвестовані в систему освіти, засоби масової інформації, (які були фактично монополізовані правлячими ліберальними спільнотами) дозволили створити політичний лад,  який забезпечував панування лібералів попри всі зовнішні атрибути демократії. Насправді майже всі держави «першого світу» на початках були створені лібералами, і лише пізніше набули атрибутів демократії, поволі позбувшись майнового цензу для виборців, расових і статевих обмежень. Цей вимушений компроміс  ліберали через підконтрольні ЗМІ спромоглися видати за свою заслугу перед людством. Насправді ж реалізація права бути обраними в т.з. «ліберально-демократичному» суспільстві залежить переважно від наявності фінансових ресурсів та доступу до ЗМІ, що в гротескній формі проявляється у державах колишнього «другого» світу, які під впливом масованої брехливої пропаганди заходились бездумно копіювати «західну» модель держави. Це в повній мірі стосується й України.

            Завершення 2 С.В. призвело до мутації первісного лібералізму в лібертаріанство вже не в головах філософів, а на практиці. ЗМІ сформували брехливу, але привабливу картинку, приписавши лібертаріанству успіхи економіки США, що насправді постала на крові й кістках жертв двох світових воєн. Суспільству, наляканому війною, було запропоновано привабливу парадигму: ліберальні демократії не воюють між собою. Це невигідно. Збагачуйтесь, забудьте про свою національну приналежність, і жахіття війни ніколи не повториться. В розпалюванні війни звинуватили націоналізм, штучно  й бездоказово поєднавши його з крайніми формами колективізму. Людству нав’язали думку про «вільний ринок»  (який на практиці вже давно не існував в жодній з ліберально-демократичних держав) як головне чи навіть єдине  джерело багатства. Цей ліберальний міф теж дорого коштував країнам «другого» світу, що бездумно дозволили «вільну» приватизацію своєї промисловості і втратили внаслідок цього левову частку свого промислового потенціалу.

            Тим часом в головах ліваків-професорів, що заполонили навіть найконсервативніші колись університети, визріла наступна мутація лібералізму – лібералізм культурний, тобто ліберастія. Достатньо чисельний прошарок середнього класу здобув врешті пристойну освіту й почав цікавитись, чому лібералізм має бути саме економічним, а не соціальним. У відповідь служки світової закуліси розробили й впровадили концепцію культурного лібералізму та маскування економічного лібералізму під соціальний. Оскільки пригнічення національних почуттів керованих лібералами народів гальмувалось передусім церквою й національними культурами, було вирішено завдати удар по ним обом. Нова доктрина передбачала «мультикультуралізм», тобто визнання всіх культур однаково цінними й рівнозначними (що звучить дико для кожного неупередженого слухача) у спробі розірвати зв’язок індивідуума з його національною культурою, а як наслідок –  позбавити його національного почуття,  і сексуальну розбещеність,  що мала зруйнувати інститут родини як консервативний пережиток, і водночас  послабити вплив церкви, яка природньо не могла схвалити такий шлях розвитку суспільства. Зосередженням на «культурному» лібералізмі намагались приховати непереборні протиріччя між лібералізмом економічним та соціальним. Адже попри всю проголошену «соціальність» європейських держав та Канади, соціальне розшарування з часом лише збільшувалось і цей факт ставало дедалі важче приховувати. Третя фаза лібералізму була запущена  у світ у 60-х - 70-х роках минулого століття і призвела до напіврозкладу державності, що найбільш яскраво ілюструється сьогоднішніми Нідерландами.  Наслідком штучно створеної атмосфери вседозволеності, розпусти, глумління над церквою й родиною став розклад суспільства як такого, що вочевидь і було метою ліберального правлячого класу. Втім, сила інерції запущених процесів призвела до четвертої, остаточної фази лібералізму, небажаної й неочікуваної ляльководами – ліберазму. Піввікове панування ліберастії у суспільній свідомості спричинило доведення до абсурду її постулатів. Статеві збочення проголошено нормою, а норму – збоченням. Пригнічення білої меншості кольоровою більшістю подавалось як взірець расової терпимості й необхідності моральної відповідальності білих за сегрегацію (до якої вони через зміну поколінь не мали жодного стосунку). Родину представлено атавізмом, вчорашнім днем цивілізації. Абсолютна свобода особистості (принципово недосяжна у суспільстві) вважається вищою цінністю й метою розвитку людства. Очевидна невідповідність між проголошуваними цінностями й здоровим глуздом призвели до зневіри широкого загалу в нав’язаній йому політичній химері (на зразок того, що відчували жителі ссср по відношенню до його ідеології у 70-80 рр.) і вочевидь матиме ті самі наслідки – деструкцію «ліберально-демократичних» держав, оскільки держава не може існувати без Державної Ідеї і сконструйованого на ній Державного Міфу.

            Московська агресія проти України оголила ще одну проблему. Ліберально-демократичне суспільство, позбавлене моральних самообмежень внаслідок цілеспрямованої діяльності ляльководів, виховало два покоління патологічно жадібних індивідуумів, неспроможних приборкати власну зажерливість навіть під загрозою нової світової війни. Ліберально-демократичні держави виявились критично нестійкими до корупційних впливів, безсилими дати відсіч авторитарним режимам, що намагаються вповні скористатись їхньою слабкістю та інституційною неспроможністю. Окрім очевидної «шредеризації» номінальних керівників «ліберально-демократичних» держав кризу поглиблює небажання населення поступатись навіть крихтами своїх доходів, щоб дати відсіч порушникам міжнародного права й запобігти світовій війні. У тій же Німеччині пересічні громадяни головною загрозою вважають не відверту агресію московії тепер уже не лише проти України, але й щодо всієї Європи, а… небезпеку програти економічну конкуренцію США, позбувшись дешевої московської сировини. На додачу інкорпорація капіталів внаслідок невдалої спроби глобалізації зробила неможливим значний санкційний тиск на авторитарні режими, що порушують так зване «міжнародне законодавство» оскільки він неминуче спричинить суттєві економічні втрати для самих ліберальних держав, які викличуть хвилю протесту а то й опору з боку лібералізованих суспільств, ментально неспроможних до економічних жертв в ім’я досягнення стратегічних цілей. Ситуація в Німеччині найбільш кричуща, однак сусідніх державах «старої Європи» вона не набагато краща. Відверто відроджується нова нацистьско-фашистська вісь у складі Німеччини, Франції, Австрії, Італії, створюючи непереборний конфлікт інтересів  із країнами східної Європи, що внаслідок менш тривалого перебування під згубним впливом ліберальних ідей тверезіше оцінюють ситуацію і почуваються загроженими з боку московії і зрадженими з боку держав «вісі», які є економічними лідерами ЄС.  Ситуація з НАТО ще більш кричуща: президент США нарешті отримав доповідь спецслужб про те, що Німеччина більш не є союзником США (що всім притомним людям було очевидно ще з 2008 року і про що я багато років відверто пишу), Британія у своїй військовій доктрині офіційно визнала Московію загрозою №1 а неофіційно Німеччину – союзником ворога. На додачу несподівано для США Британія розпочала власну гру, направлену на створення навколо Лондона «Британського світу», тим самим позбавляючи США ресурсів військової міці,  а контрольоване ними НАТО - безальтернативності.

            Загалом традиційно консервативні держави, що мусили під впливом нав’язаної із зовні ліберальної моди мімікрувати, утворюючи соціальних монстрів на кшалт «ліберального консерватизму», виявились більш стійкими до корупційних впливів і значно адекватнішими щодо настроїв суспільства і розуміння ним реальних загроз. Свій внесок звісно зробила й парламентська система правління, характерна для цієї групи держав і для консервативних суспільств взагалі. Британія, Японія, Канада, Швеція,  що надають Україні найсуттєвішу допомогу проти московської агресії, належать саме до цієї групи країн, і це не випадковість.

В обставинах ідейного вакууму, що створюється у скалічених лібералізмом суспільствах, ідея націоналізму має всі шанси на реінкарнацію, принаймні у державах «другого світу» що не зазнали найбільш руйнівної ліберальної хвилі  70-80 років, на зразок того, що нині відбувається у Польщі. В цих суспільствах облудні ідеї вочевидь буде публічно відкинуто, а курс на побудову національної держави офіційно визнано. Але перепоною на шляху до успіху стане загальна демократія, згубна для постколоніального суспільства. Тож візьму на себе сміливість спрогнозувати успіх лише тих держав, що спроможуться суттєво обмежити загальне виборче право на користь пасіонарної частини суспільства. Консервативні ненаціоналістичні або поліетнічні  суспільства на кшалт Британії та Канади вочевидь обережно й поступово позбуватимуться ліберального спадку, не проголошуючи публічно розвороту вправо через засилля «ліваків» у професорському складі всіх університетів, ліберальні ЗМІ та інерцію їх громадської думки.  Найбільш вражені лібералізмом суспільства зазнають трансформації у якісь принципово нові форми під керівництвом тієї ж ліберальної «закуліси», або позбудуться суверенітету й перейдуть під контроль архаїчних тоталітарних режимів.

            Оскільки ляльководи явно не мають наміру добровільно позбутись власності й влади і вочевидь не відмовляться від своєї мети – формування Світового Уряду, слід очікувати появи нової ідеології, покликаної замінити збанкрутілий лібералізм, обмежити зажерливість пересічних громадян і надати суспільству керованості та стійкості у протистоянні з тоталітарними режимами. Зазнавши невдачі з економічною глобалізацією, світова закуліса найімовірніше вдасться до спроби глобалізації культурної, як засобу досягнення своєї мети. Таким чином найнебезпечніший метастаз лібералізму – мультикультуралізм, буде збережено й посилено. Головним ворогом прогресу, як і раніше, буде проголошено націоналізм. Водночас відбудеться часткове повернення до родинних, а можливо й релігійних цінностей (передусім з метою хоч якось обмежити зажерливість жертв лібералізму, повернути їм людську подобу та полегшити їх визискування). Тому найбільш імовірно припустити створення  синтетичного соціального культу  на кшалт «мультикультурного космополітизму», з ідеологією типу «людство – одна велика родина, попри всі незначні культурні відмінності».  Існування націй, як природного щабля між родиною й людством, ігноруватиметься, національні почуття як і раніше висміюватимуться. У зв’язку з цим гоніння на інститут сім’ї припиняться, принаймні – тимчасово. Пропаганда статевих та соціальних збочень буде згорнута,  висміювання церкви пом’якшено аж до відмови від блюзнірства. Мультикультуралізм стане тараном, за допомогою якого намагатимуться мінімалізувати в суспільстві національні почуття шляхом знищення чи девальвації національних культур.

            За цих умов Україна отримує шанс повернутись до історично вивіреної і властивої саме їй форми правління – елітарної прямої відкритої демократії, що парадоксальним чином стає знов актуальною на тлі банкрутства лібералізму й появи технічних засобів, що спрощують процедури прямої демократії аж до можливості повсякденного застосування. Таким чином, теоретично може виникнути можливість побудови міцної національної держави принципово нового типу, якщо зовнішні обставини нададуть сприятливу нагоду для обмеження загального виборчого права на користь пасіонарної частини суспільства.

Go to top