Володимир Митус

Володимир Митус

Вівторок, 13 листопада 2018 19:37

Не стріляйте в дипломата.

Всім патріотам, щиро обуреним відсутністю практичних результатів діяльності нашого дипломатичного відомства, присвячується…

Виникнення дипломатії як явища слід співвіднести в часі з виникненням писемності.  Звісно, люди вміли воювати й охоче цим займались задовго до виникнення першої писемності. А раз так, то й певні угоди між собою вони неминуче укладали. Але вважати їх проявом дипломатії мабуть невірно, інакше доведеться вважати дипломатією те, чим займається московія. Усна угода наче сама запрошує себе порушити – бо кожен учасник її може торочити своє і повністю ігнорувати твердження другої сторони. Доказів же немає. #вивсевреті  і #гдевашидоказательства – це не винахід сучасної гібридної війни, а саме атавізм тих первісних часів. Тоді так реагували на звинувачення геть усі, зараз – лише розумово відсталі і примітивні народи. З виникненням писемності люди звернули увагу на її властивість зберігати результати перемовин у тому вигляді, в якому вони були укладені.  Відтоді й з’явились фахівці з письмового обману, відомі зараз як дипломати.  Прийнято вважати, що практично  до позаминулого століття дипломатія була виключно допоміжною до війська силою, покликаною закріпити на папері результати війни. Твердження помилкове, бо змінилась не  функція дипломатії, а концепція війни, але щоб це зрозуміти – треба з’ясувати, що ж таке дипломатія. І що таку війна. Найкраще літературне визначення праці дипломата, яке мені довелось чути – фраза фахового дипломата графа Данила з оперети «Весела вдова», сказана двом дуелянтам. «Як дипломат, панове, я можу вас лише розсварити! Мирити – не моя професія.»

Насправді, якщо відкинути всю словесну мішуру, розвішану самими ж дипломатами, можна дати коротке, але правильне визначення: дипломатія – це погроза застосування сили.

Ще прадавній войовник Сунь Цзи знав, що погроза застосування сили є таким самим інструментом, як і сама війна. Навіть кращим, бо допомагає зберегти своїх людей і чуже майно (яке збираєшся оголосити своїм).  19 сторіччя дійсно принесло у дипломатію революційні зміни. Приблизно в цей час правлячий клас провідних країн світу усвідомив нарешті, що сила буває не лише військовою. Адже якщо поглянути на війну тверезим оком, неминуче прийдеш до висновку, що це всього лише перерозподіл матеріальних цінностей із застосуванням грубої сили. Все решта – побічні ефекти. І не варто вважати, що війна – це справа виключно держав. У середньовічній  Європі кожен незалежний феодал (тобто той, що нікому не приніс васальну клятву, відому як оммаж) мав право на приватну війну будь з ким, згідно власного смаку. Пізніше держави просто монополізували це право, та й то не зовсім. Інакше в світі  не існувало б приватних військових компаній.

З давніх давен економічний тиск застосовувався як допоміжний засіб у війні. Адже війна – дороге задоволення. Перекривши ворогу фінансування можна добряче його послабити. Скажімо, англійські банкіри свого часу спромоглися затримати спорядження Непереможної Армади, давши своїй  владі безцінний час, щоб зібрати докупи своїх піратів героїв. Наслідки цього чину відчуваються й досі. На гроші також можна найняти чужу армію воювати замість твоєї або хоча б допомогти в критичний момент. Вся історія «російської імперії» аж до її розпаду – це торгівля власною армією.  Як ви думаєте – що робив Суворов у Альпах? Гроші заробляв для царя! Майже всю валютну виручку московські упирі царі оплачували кров’ю своїх солдатів (переважно – українців). Бо потреби пеньки доволі обмежені і відчуваються переважно пеньками…. Це реальна історія, про яку кацапи не пишуть у своїх підручниках. Наші історики теж чомусь соромляться про це згадувати. От цікаво – чому? Мимоволі з’являються недобрі підозри…

У 19 столітті прийшло нарешті розуміння самостійної цінності економічного тиску, який можна застосовувати не для підтримки бойових дій, а заміть них.

Чому сучасні європейські і американські лідери не бажають воювати? Думаєте, стали добрішими всередині? Як би не так! Просто війна почала втрачати  сенс, тобто вже не забезпечує  перерозподіл матеріальних цінностей. Після Першої світової переможці ще мали можливість стягти з переможених часткову компенсацію витрат  і втрат.  Побічним ефектом стала Друга світова, яку розпочали переможені у Першій, втомившись виплачувати репарації.  На той час лідери «демократичного світу» вже підрахували, що наступна війна просто не окупиться, як зрештою воно й сталось.  Адже зброя стала ще більш руйнівною,  певні шанси вижити ще залишались у приватних осіб, але у промисловості й інфраструктури – жодних. (Саме цим спричинена підкреслена миролюбність чемберлена і делад’є, всякі там мюнхенські змови і таке інше. Міркування гуманітарного порядку «демократичними» владцями до уваги  беруться десь в тій же мірі, як і вождями канібалів.) Але донести цю складну думку до гітлера й  мусоліні не вдалось. Історія підтвердила правоту «демократичного світу». Замість стягти з німців та італійців чергові репарації – їм довелось дати кредити. І от на біса кому така війна, скажіть будь ласка?! Жодних доходів од неї, витрати самі. Чистий мазохізм… Зараз ту ж саму багату думку «демократичні лідери світу» намагаються донести до кацапів. Виходить ще гірше, аніж із гітлером і мусоліні. Адже кацапи досі живуть у рабовласницькому стані.  Заскочили на хвильку у феодалізм, озирнулись навсебіч, скривились – і назад, в орду. А орда свого часу була заснована уйгурськими кочівниками. Що для кочівника є найвищою цінністю? Правильно, території. Там можна скот пасти і самому пастись. Просто за якихось 700 років колись передова концепція державотворення трохи застаріла, а кацапи не помітили… От і пишаються найбільшою в світі територією, більшість якої взагалі не придатна для будь – якого використання, а решту кацапи поспіхом приводять у цей стан. Нічого не поробиш – психологія кочівника. Не варто за собою прибирати – завтра однак відкочуєш… Хто не вірить – дивимось, що сталось із Кримом…

Таким чином, підсумовуючи: не маючи сили – нікого не злякаєш її застосуванням. Успішна дипломатія практично неможлива без потужного війська й економіки. Винятки бувають, існує так звана «дипломатія вислизання», але вона придатна лише для малих держав, та й ті  ризикують будь-якої миті «дострибатися». В даному випадку погрозою є здатися або піддатися іншій сильній державі (зазвичай – сусідній). Але навіть у цьому випадку для дипломатичної гри потрібні мінімум 2 сильних сусіда, яких можна спробувати лякати одне одним. При цьому треба бути більш-менш потрібним їм усім, що досягається вигідним географічним розташуванням або знов таки високим рівнем розвитку економіки. Але в кожному разі – це дипломатія курця. Дипломатія  здорової країни виглядає приблизно як дах над будинком.

 

 

 

 

 

Усю міць держави можна поділити на 4 частини: гуманітарна, військова, економічна, і дипломатична. Як не дивно, найважливіша з них та, що здається ефімерною, гуманітарна.

Вона складається з:

-традицій

-мови

-віри

-мистецтва

-історичної пам’яті

які разом складають таку дивну і невагому річ, як культура. Без неї держави бути не може. Саме тому кацапи протягом чотирьох віків цілеспрямовано й методично  руйнували в нас все вищевказане. На щастя, гуманітарна міць руйнується найповільніше. Ми зараз повертаємось із такого мороку, з якого ніхто ніколи не повертався. Нація виявилась живою, попри всі чотиривікові зусилля мордору. Історія знає й приклади відродження народів після більш тривалої окупації, але тільки у випадках, коли їх культура не винищувалась окупантом цілеспрямовано.  На жаль, культура відроджується ще важче й повільніше, аніж зникає. Надто в умовах, коли державна влада не сприяє її відродженню, бо всі дії в цій царині дуже витратні і потребують фінансування. В Україні ця справа теж покладена здебільшого на плечі волонтерів.  На Сході найбільш шляхетною вважають працю садівника фініків. Бо він не скуштує плодів з дерев, ним посажених. Не доживе… Я особисто веду з москвою свою приватну війну (немов середньовічний феодал) за відродження історичної пам’яті нашого народу. Вона найбільш постраждала від московської  орди. Те ж саме роблять інші творчі люди, кожен в своїй галузі. Роблять, розуміючи, що через колосальну суспільну інерцію їм навряд чи доведеться скуштувати плодів своєї праці.

                Повертаючись до малюнку: без міцного війська і потужної економіки сильної дипломатії не буває. Не може дах висіти в повітрі, на жаль. Ніякі «дипломатичні» важелі не роблять дипломатію сильною без війська і економіки. Читачі старшого віку пам’ятають, що таке «тисячне китайське попередження». Це реакція МЗС Китаю на черговий проліт американського літака-розвідника над суверенною китайською територією. Аналог сучасних стурбованостей  і занепокоєностей.  Китай на той час мав право вето в ООН точнісінько як і зараз. І дуже це йому допомогало?  А от зараз словосполучення «китайське попередження» звучить зловісно, навіть для тих, хто пам’ятає історію. І чого б це? Чи не тому, що Китай зараз – країна №2 у світі, із добрими видами стати №1, якщо раніше не розвалиться? Китай другий у світі, бо має другу за обсягом економіку і друге за силою військо, а не тому, що його вето друге за товщиною і масою чи краще накладається. 

                Чи може держава бути успішною і заможною без дипломатичної міці? Звичайно! Наприклад Тай  вань. Економіку має – всім на заздрість. І військо таке, що при потребі навіть від Китаю відіб’ється. І при цьому залишається взагалі не визнаною державою без дипломатичних стосунків з рештою світу. І якось без них живе (дай Бог нам так жити) і в Китай не проситься, радше зовсім навпаки. Буває будиночок і без стіни. Наприклад Японія – третя економіка світу, майже позбавлена армії. Окупована територія, як не як. Так-так, окупована досі. Американи все ще тримають там бази. І що? Живуть начебто пречудово. Ну, крім тих, хто мусив втікати з Курил, покинувши рідні домівки. Бо дипломатія такої економічно потужної країни не змогла за 70 років добитися повернення вкраденого.

 Буває  і навпаки. Саме військо, без економіки. Хто не вірить – тим раджу у відпустку до КНДР. Отримаєте масу незабутніх вражень. Якщо повернетесь. У таких державах страшно жити і про них гидко згадувати. Але вони існують. Без усякої там дипломатії… Принаймні – без успішної. От без чого будинок точно не стоїть – то це без фундаменту. Наш фундамент кривий і понівечений стараннями окупантів, але він існує. Навіть за відсутності власної держави і суверенітету він дає надію на майбутнє.  Можна, звичайно, ганити його на всі лади: і кривий він у нас, і неоковирний, і потріскався добряче, і ворожа отруйна цвіль у тих тріщинах сидить, не виколупаєш. Але краще підмуровувати його потихеньку, хто скільки може.  Я, наприклад, пишу книжки, щоб зацікавити вас вашою власною історією. Усі, хто не байдужий до нашої історії, вкраденої кацапами - читаємо новий гостросюжетний роман про найпотаємніші її сторінки, чотири віки ретельно приховувані від нас москвою.   http://www.mytus.net/index.php/prose/wind-of-fate   

Кожен може зробити хоча б щось для укріплення нашого державного фундаменту: перейти на українську мову, відмовитись від культури окупанта і нав’язуваної ним фальшивої «історії», яку коректніше було б назвати «Казки народів півночі»,  перестати ходити в церкву окупанта до попа-КГБіста,  припинити слухати пісні і дивитись фільми його мовою,  почистити карму (а заодно і фейсбук) від мишебратьєв, вдягти врешті решт вишиванку, якщо на більше не здатен…

                Бо без даху жити можна, нехай і незатишно. Навіть позбувшись війська і економіки, втративши державу (не приведи Господь) можна зберегти надію на майбутнє, як плекали її покоління борців за волю. Надія залишається, поки є фундамент. Те, що об’єднує нас у націю і державу. Наша культура.

                А дипломатів наших сварити не варто. Піаніст грає, як уміє – не стріляйте в нього. Ми вимагаємо від них результату, але не даємо їм важелів для його досягнення.  Насправді стурбованість і занепокоєність викликають не дипломати наші (а серед них трапляються іноді фахівці цілком пристойного рівня) а політики, які як мантру повторюють тезу, що війна з москвою має  дипломатичне вирішення. От вони дійсно страшні, надто серед кандидатів у президенти.

Свого часу захудале етруське село Рома  стало столицею всього цивілізованого світу завдяки одному – єдиному винаходу. В основу римського права покладено принцип, який забезпечив Риму першість у світі, а світу – право, базоване на Римському. Ні, йдеться зовсім не про дуру лекса і не про широковідомого задовго до виникнення Тамбова люпуса, даруйте за мою латину.  Основне правило Римського Права: Угоди мають виконуватись. Нічого складного, як на перший погляд. Як і більшість геніальних винаходів. Недарма ж кажуть, що все геніальне просто, забуваючи, щоправда, додати, що не все просте геніальне. Ну от що складного в колесі  чи кресалі?! Але хтось же мав їх винайти. Не кажучи вже про Колона, широковідомого сучасникам не так географічними відкриттями як простотою своїх яєць. Насправді, за цим простим реченням – віки, якщо не тисячоліття прискіпливих спостережень і глибоких філософських роздумів. Адже, на перший погляд, власний життєвий досвід рядового члена суспільства заперечує це правило. Здавалося б, що може бути корисніше ніж укласти угоду, отримати бажане і не розплатитись, намахати партнера. Але так лише здається. Насправді, стратегічне має перевагу над тактичним. Принаймні, у здоровому суспільстві. Першими цей винахід зробили правлячі класи населення. Завдяки природньому відбору вони були розумніші за широкі маси, до того ж мали куди більше часу для роздумів, бо нічим, окрім війни, не займалися. Вони перші збагнули, як важливо дотримуватись зобов’язань («Тримати слово»). Запросити ворога додому під гарантії безпеки і одразу ж убити – здається чудовим вирішенням тактичної проблеми, однак у подальшому призводить до згубних наслідків у спілкуванні з іншими ворогами, тобто до стратегічного програшу. Бо доводиться або припиняти спілкування зовсім, або вдаватися до послуг гарантів, які розуміють необхідність дотримання угод, а вони дорогі… Здається нерозумним відпускати переможеного за викуп, але якщо така норма поведінки загальноприйнята – можливо, і тебе колись відпустять. Спокусливо зарізати ворога сонним або зарубати, підкравшись зі спини. Але якщо у суспільстві такі дії засуджуються  - у тебе покращується сон  і менше чешеться спина, що компенсує втрачені можливості. Бувають, звісно й винятки. Скажімо, Роберт Брюс вчинив чи не найжахливійший злочин проти середньовічної моралі – зарізав суперника в церкві. І після цього зумів стати королем. І підтвердив винятком правило…

         Тож найбільш розумну з точки зору стратегії  і доцільності поведінку назвали на честь найбільш розумних і далекоглядних людей – шляхетною. Те ж саме було й в інших державах, хоча московія завжди знайде свій особливий шлях відомо куди. Там цю модель поведінки назвали не дворянською (бо замість шляхти, що вказує шлях, у московитів була двірня, тобто  ті, хто сиділи в царському дворі, охороняючи «головне тіло», вгадуючи і задовольняючи всі бажання господаря, а отже традиція призначати охоронців губернаторами – не нова) а благородною. Не хотілось дворянству зайвий раз підкреслювати свій холуйський статус, що поробиш… Але зміст – той самий.

         Що ж відрізняло шляхту від нижчих суспільних станів? Запас міцності! Можливість принести хвилинну, тактичну вигоду в жертву майбутній стратегічній перевазі. Бо коли запасу в тебе немає і ти не знаєш, чим завтра нагодувати родину, тут вже не до шляхетності. Бо до майбутніх стратегічних переваг ризикуєш просто не дожити.

         Та ж сама модель поведінки поширюється і на держави в цілому – Рим вам у доказ. Чому американи домовлялися, хоч і неохоче, зі сталіним, а про гітлера й чути не хотіли? Думаєте, не знали, що упирі один другого варті?! Знали, звісно. Але сталін намагався хоча б формально дотримуватись взятих на себе зобов’язань, а гітлер вголос говорив, що угоди підписують для того, щоб порушити  у слушний момент. От вам і різниця.

         Можна скільки завгодно лютитися на путіна (дійсно ж потвора) але конструктивніше зрозуміти, що правитель робить не те, що хоче, а те, що мусить. Пліткують, що саме цю істину по секрету заповів Гамількар своєму сину Ганібалу, та той не розчув…  Істина в тому, що бидло хоче вялічія, а влада не спроможна його забезпечити – запасу міцності немає, як у того злидаря. От і мусить плешфюрер забезпечити своєму бидлу вялічіє за будь-яку ціну. В даному випадку ціною стала недоговороспроможність  московії. Наслідком таких дій для держави завжди є її загибель (згадуємо третій рейх), саме через неможливість подальшої співпраці з іншими державами. Чи міг плешфюрер проігнорувати вимоги плебса? Звичайно, але тоді в московії вже правив би інший фюрер… Той, що забезпечив би вялічіє. Так воно працює, політологи то знають, але тримають у таємниці.

         Проблема не у московії, давно вже приреченій, а у «гарантах світової безпеки». Недоговороспроможність московії стала тим каменем, що спускає лавину. Річ у тім, що вихід одного з учасників за рамки «шляхетної» поведінки збільшує навантаження на решту. Це збільшення навантаження буде потім скомпенсоване поживою за рахунок розваленого «порушника конвенції». Але отримання цієї поживи відтерміноване в часі, а навантаження збільшується вже зараз. Важко під час голодомору дотримуватись шляхетних норм поведінки, коли зголоднілі сусіди крадуть останні харчі у твоєї родини, теж  голодної.

На жаль, московська авантюра показала, що всі «гаранти світової безпеки» втратили запас міцності і почали вирішувати тактичні проблеми за рахунок стратегічної поразки, повної і остаточної.  Світ, який ми знали, приречений на зникнення. «Гаранти світової безпеки» зникнуть з політичної карти вже у найближчому майбутньому, бо самі гарантії вже зникли. Запасу міцності вистачило всього лише на 70 років… І дай Бог, щоб на їх місці зродились нові, повні сил, договороспроможні держави, а не ядерна пустеля…

Що, смішно? Та заради Бога. Сміх подовжує життя. Над прогнозами націоналістів про неминучість кацапської навали сміялися  23 роки. (Всього мить в історичному вимірі).

А тепер, коли відсміялися, подивіться пильніше на лідера «демократичного світу». Думаєте, «Будапештський Меморандум» - це виняток, той самий, що Роберт Брюс? США розривають угоду з Іраном. Остаточно! Так, угода дурна, що поробиш,  барак і сам розумним  не був, то якою їй бути?! Але ж була підписана і виконувалась! Аргументи трампа вбивають: угода підписана поганим  президентом! А хто поручиться, що він сам непоганий?! І на закріплення результату: США переглядають мита щодо більшості країн світу, рахуючи й найближчих союзників! А мита закріплені міждержавними угодами. На черзі – вихід США із СОТ – організації, що американи самі ж і створили, щоб нав’язати свої торгівельні і митні правила решті світу. Як той картяр у вестерні, що грає лише поки має козирі на руках. Потім – перевертає стола,  бо має два пістолі… От тільки той картяр міг хоча б податися після цього до іншого міста, бо в цьому партнерів йому вже не знайти. А от іншого глобусу у мене для вас немає, панове! Ви помітили чергу бажаючих підписати з США нову угоду? З будь-якого приводу. Я – ні…

         І проблема тут зовсім не в трампі. Хто не зрозумів – починає читати спочатку. Реальна проблема США і світу в цілому – те, що рейтинг трампа не падає! Для особливо обдарованих нагадаю лозунг, з яким трамп  переміг на виборах.  «Зробимо Америку великою знову». Ще один натовп бидла захотів «вялічія». Нічого не нагадує?

         Ми живемо у сутінках світу, того, який ми знали і вважали непорушним. Час прокинутись і збагнути, що ми самі в цьому світі, де немає вже не правил не гарантій. І нам ні на кого спертись. І всім ні на кого, не лише нам. Опор не залишилось. Народи, які збагнуть це першими – виживуть у тому буревії, що на нас насувається. Інші… займуться своїм спасінням пізніше, якщо встигнуть. Час прокидатися і дорослішати, дорогі українці.

Не був знайомий з пані Гандзюк, але щиро співчуваю всім жертвам трагедії, насамперед –  її близьким. Наперед прошу вибачення за дещо іронічний тон – жертви він не стосується.  Вона – трагічний персонаж, як і кожен, хто наодинці, без міцної команди, приходить грати у найбільш командну з усіх ігор – політику…  З того, що мені відомо (насамперед з відкритих джерел) – вона намагалася самотужки змінювати систему зсередини. І система її змолола, як це завжди й буває. Але мова не про неї – адже нічим допомогти ми її вже  не можемо. Хіба помолитись за її душу. Але думати треба про тих, хто стануть наступними жертвами.

Реакцію суспільства опущу, а от реакцію тих, хто зобов’язаний  реагувати – мушу прокоментувати.

«Гарант»  заявив, що вбивство «значною мірою»  вже розкрите. Але вимагає негайного всебічного розслідування. Тому що послідовний. Але клянеться, що знайдуть. Отже – справа дійсно безнадійна.

Гройсман заявив, що ця справа не має строку давності. Отже – перед  тим, як не знайти, шукатимуть довго…

Картавий заявив, що йде у відставку на знак протесту проти свавілля депутата Наєма, що керує розслідуванням. Дивно: поки розслідуванням керував Антоша, що на телебаченні  звинувачував абсолютно сторонню особу у замаху, грізно виграючи перед камерою могутніми м’язами щік, пгокугога все влаштовувало. Своє не смердить? Тож швидше за все – це тільки привід. Справжня причина в тому, що кумпрокурору стало нудно. Вся велика риба вже виловлена видоєна, дрібна інтересу не викликає – мороки з нею забагато. Все одно, що стригти свиню – вереску багато, а шерсті обмаль. Час збиратись у президенти, цінний досвід здобуто…

А якщо пан Югік, як виняток, сказав правду – тут питання вже до депутата Наєма. Чому він, сякий-такий, так довго терпів і не відправив нікчемного напівграмотного генпгокугога у відставку раніше?!

Спікер теж щось заявив. На щастя його знов ніхто не зрозумів, як завжди…

Оскільки жертва незадовго до замаху публічно звинувачувала очільників місцевої поліції у здирництві, розслідування замаху доручили поліції. Тут без варіантів. Високопрофесійні слідчі швидко вийшли на себе і замели сліди. Після цього довірили справу банді Картавого. Тож результат цілком прогнозований. Кого б вони не шукали – знаходять завжди націоналістів або колишніх вояків-добровольців. І цей випадок винятком не став. Далі – наступна стандартна процедура – передача справи в СБУ як резонансної. Однак там саме кадрова криза – провідного фахівця якраз перевели на посаду заступника голови Служби Зовнішньої Розвідки…

В задачі питається: якщо правоохоронних органів у нас немає (а зараз в цьому переконались навіть зовсім наївні люди) то навіщо ми платимо їм зарплату?! А  якщо вже продовжуємо платити, то чи не час отримати з них і якусь користь, скажімо – посилити ними лінію фронту?

Суспільство в цілому ще не розуміє, що іншого шляху, окрім люстрації, (повної, а не показної) просто не існує, але наймудріші вже про щось таке починають здогадуватись. Тож надія ще жива (не Савченко, а справжня).  Цілком можливо, що обиватель от-от вимкне телевізор, де багаті дяді й тьоті розповідають йому, що «Свобода» - це кака, а пєтя - цяця, натомість ввімкне мозок і піде на Майдан. Ні, не вимагати люстрації ( ті часи давно пройшли, панове владці, марно ви не скористалися можливістю… ) а РОБИТИ її. Іншого шляху влада нам не залишила. Якщо правосуддя немає, і влада не збирається його встановлювати  – народ має його встановити сам. Тоді й житиме, як США. Звісно, народ може й «обламатися». Тоді житиме, як Колумбія з Венесуелою. Вибір, як завжди, за нами… Але так хотілося б, щоб загибель пані Гандзюк не була даремною… Правова держава була б їй найкращим пам’ятником.

Справжнє нахабство, якщо воно дійсно велике, викликає в натовпу мимовільний захват. Про це чудово знав ще гебельс. Добре, що я  - не натовп. Випадково натрапив на пасквіль (він тут https://site.ua/tanyaadams/15953-slushay-drug-ty-v-tselom-za-nas-ili-za-medvedyas/),  де повноправний (судячи з високого стилю і могутнього інтелекту) член родини Адамсів мовою вбивць і окупантів дає поради космічного масштабу й космічної ж мудрості українським націоналістам, як їм правильно любити Україну. Поради абсолютно безцінні, з огляду на те, що Мала батьківщина автора вже просрана  ним і йому подібними, тож здобутий у цьому процесі досвід має допомогти  нам просрати те, що від України ще лишилось.   Раптова перепона: не зрозуміло, в якому роді згадувати автора. З одного боку, заявлене ім’я і пряма мова начебто вказують на жіночий (хоча хто їх, Адамсів, розбере), але єдина доступна автору мова (адміністратівно-матєрний діалєкт русскаго язика) в українських національних традиціях із жінкою не асоціюється.  Крім того, стараннями наших «західних друзів» саме поняття статі (яких усього дві) вже фактично витіснене (дяка Богу, поки лише в ЗМІ) терміном «гендер» (яких годі й полічити). Тож найбільш політкоректним у даному випадку  видається середній рід.

            Ніколи не читав творінь цього автора (витрачати час на порохоботів взагалі немає сенсу), а тут мусив зробити виняток, силуючись збагнути: як воно дійшло до життя такого?! Результат не втішив: замість цікавих думок знайшов лише пишний букет застарілих комплексів, недбало прикритих матюками. Воно й не диво: творчість – це витвір душі, тож продавшись творити тяжко. Джерело натхнення пересихає разом із душею, перетворюючись на брудну калюжу. Здавалося б: бути порохоботом - справа не хитра. Лижи його, любого,  поближче до хвоста, у вільний час тренуй язик на гнучкість… Так де ж там: розплата підкрадається з іншого боку, де не чекали. Творчість, і без того не геніальна, м’яко кажучи, перетворюється на лубок і треш. Яскравий приклад – колись цікавий (Боже, як давно це було) сазонов. Врешті порохобот деградує так, що стає нецікавий навіть своєму замовнику. Так вже Бог над ними сміється…

            Не стану перелічувати всіх  претензій Адамсів до «Свободи», щоб не принижуватись до дискусії з автором, але на найпопулярніших таки зупинюсь.

1.     Стосовно Мірошниченка і Бенюка, які намагались припинити кацапський шабаш на «українському» телебаченні і приструнити мерзотника і покидька, що організував нам трансляцію кацапського концерту на честь крадіжки Криму.   Ні, мені за них не соромно. Як і кожному порядному українцю. Мені соромно за державу, яка дозволяє покидькам безкарні шабаші і знущання з нас, українців. Соромно і за тих, кому соромно за Мірошніченка і Бенюка… Бо вони, покручі, чомусь іменуються українцями. А якщо вони українці, то хто тоді я?!

2.     Стосовно протестів «Свободи» проти видобутку сланцевого газу. На відміну від автора пасквіля, відзначеного безкрайньою ерудицією і бездонною мудрістю, мені, скромному науковцю і кандидату фізико-математичних наук, зовсім не очевидно, що технологія гідророзриву безпечна і не спричинить екологічної катастрофи в Україні, яка є водонедостатнім регіоном. Навпаки, мені відомо, що глини спроможні передавати деформації на дуже великі відстані. Так, у США технологія гідророзриву широко застосовується. Але у них і ГМО широко застосовується, настільки широко, що нічого іншого вже й не залишилось, якщо придивитися. А мені чогось того ГМО зовсім їсти не хочеться… Та й не втім справа, якщо розібратися. Україна насправді має настільки значні запаси газу, що за мінімального сприяння влади вже давно забезпечила б себе традиційним газом власного видобутку, без всякого там сланцевого. Але де ж там! Вже нова, постмайданна влада, вилизана автором пасквілю в усі місця, за безцінь роздає газоносні ділянки приватним інвесторам, наближеним до головного тіла країни, а ті сидять на них, як собака на сіні, не вкладаючи ані копійки у розробку і тупо чекаючи кращих часів, коли вкрадене можна буде перепродати справжнім видобувачам за справжні гроші. Але про це воно, убоге – ані чірік…  В наших газових проблемах, виявляється,  досі винні «свободівці», що вісім років тому протестували проти розробки сланців… А от жодних доказів змови «свободівців» з Фірташем за 8 років так і не знайдено. Звинувачення базуються виключно на брудних інсинуаціях брудних людей. Тобто – не брехні, що видається говнометниками  за експертну думку.

3.     Ну а стосовно гранати під радою – як тут можна сумніватися, коли сам Рюкзаков так каже, всесвітньовідомий еталон честі і гідності…  Які ще потрібні докази?!

Звичайно, перелічені автором гріхи «свободівців» тяжкі і непрощенні. Настільки, що поруч із ними Говнокомандувач Педро Іловайський, з усіма його офшорами, сліпими трастами, перемогами за два тижні, Мальдівами, собачими будками «рошен» на кожному кроці, армією, яку він розграбовує, вірою, яку не поділяє, мовою, якою не спілкується в побуті – просто Anus Dei (даруйте за мою латину).

      Але кожна медаль, навіть шоколадна, має зворотну сторону. І якщо в уяві українця-патріота шоколад уже чотири роки асоціюється з шоком, а не з ладом, то це заслуга не лише говнокомандувача і його подільників, але заодно і всіх продажних журналюшок, писачок та інших  шалав пера, що невтомно і позмінно лижуть йому дупу. І відповість кожен за своє. Той час прийде. Бо народ стомився і порозумнішав. Педро Іловайський мріє повторити фокус фронтових кролів, купивши патріотичних виборців дешевою побрехенькою, що вже отримала в народі гідну змісту назву «армовір». Не вдасться. Вдруге на один фокус свідомі виборці не купляться. А тут ще на тошнотворному тлі кунсткамери бридких рил, які продажні соціолухи намагаються нав’язати нам у якості лідерів виборчих перегонів, з’являється Лицар Честі – Руслан Кошулинський, справжній герой Майдану і московської війни без жодної плями на біографії  та ще й з досвідом (хоч і не довгим) роботи на посаді  в.о.   президента України.  От і рве пукани порохоботам. Надто вже кричущий контраст.  Куди подітись? Будуть мазати героя своїм лайном, а що до нього не липне – то не біда. Натиратимуть щодня, а раптом щось та приклеїться... Іншої ради однак нема…

Тож чим ми завдячуємо націоналіста взагалі і «свободівцям» зокрема?

Правильна відповідь: УСІМ, ЩО МАЄМО. Україною, волею, майном. Якби не вони – ми вже сиділи б у кацапському рабстві, в еміграції, або в лісах, як це з нами бувало завжди раніше.

Це вони, «свободівці» від першого дня незалежності України попереджали нас: Орда нападе, як тільки збереться з силами! Готуйтеся!!! А ми, дурні, з них сміялися. І я, грішний, теж… А вони, попри наші кпини, дбали про нас, про наше майбутнє, про наші домівки, про наше життя і щастя. Усі ці довгі роки і десятиліття… Можливо, перший Майдан відбувся б і без них. А от другий – точно ні. Тут у Києві  вже топтався б брудним чоботом російський окупант, запрошений «легітимним» згідно планів ГШРФ . Бо ж це нинішні владці волали тоді нам з трибуни в унісон з бандюковичем: «Aстанавітєсь! Ані правокатори!!!» Чи вже забули?! Серед загиблих героїв Небесної сотні кожен шостий – «свободівець». Не рахуючи членів інших націоналістичних партій. Це вони, націоналісти, першими рушили на фронт, власними грудьми затуливши дірки у фронті,  даючи війську дорогоцінний час, щоб оговтатись.  Це вони, попри відсутність фінансування, на голому ентузіазмі утримують партійні структури і мають чіткий план виводу України з ями,  викопаної олігархами. Можна скільки завгодно брехати, що вони авантюристи без плану дій. А можна зайти на партійний сайт і почитати «Програму захисту українців»,  надзвичайно чіткий, послідовний і конкретний план дій після здобуття влади, а не набір порожніх гасел, як у влади нинішньої.  Можна волати, що волюнтаристи – це вони, люди, що протягом трьох десятиліть не змінюють своїх переконань і засад своєї програми, а не шоколадний гарант, що не пропустив жодної купи лайна на своєму життєвому шляху, вступив в усе, куди лише міг, побув міністром в усіх урядах. Можна брехати, що популісти – це «свободівці» які перед минулими виборами чесно обіцяли нам кров і сльози, війну на роки вперед, а не нинішній говнокомандувач, який обіцяв перемогу за 2 тижні. Можна брехати, що вони – служки олігархів. А можна почитати Антиолігархічний пакет законів, підтриманий більшістю місцевих рад України, але проігнорований нинішнім парламентом ( де більшість мають представники «шоколадного цеху»), який  підготували і всіма силами просувають саме «свободівці».

Саме їм я особисто завдячую тим, що маю змогу в теплі і комфорті писати цю статтю, а не ховатись від кацапів у лісах, що мені є за кого проголосувати на президентських виборах і, впевнений, буде кого підтримати і на парламентських.  Саме їм я завдячую тим, що в мене є хоч і незугарна, але незалежна Батьківщина.

      А ниці істоти, що обпльовують наших героїв, завдячують їм ще й можливістю заробити свій брудний шматок хліба.

      Передчуваючи запитання, що можуть виникнути у читачів:

НІ! – я не член «Свободи» чи будь-якої іншої партії. Просто я знаю, що таке вдячність.

НІ! – я не отримую гроші за свої статті, в тому числі і за цю. Хоча порохоботи в це ні за що не повірять. Кожен міряє по собі, нічого не вдієш.

ТАК! – всі мої судження оціночні. Передусім через те, що я кваліфікований експерт-оцінювач, викладач оцінки майна і автор підручника, тож маю на них моральне право.

ТАК! – я роблю свій, посильний внесок у перемогу над кацапією, самотужки, без жодної допомоги держави  намагаючись повернути українському народу його історію, вкрадену москвинами.

НІ! – «забанити» мене не вдасться. Якраз задля цього тримаю власний сайт. Хто цікавиться історією Русі–України – можете читати онлайн гостросюжетний пригодницький роман про доленосні події нашої історії, абсолютно невідомі широкому загалу через досі чинну негласну кацапську цензуру. http://www.mytus.net/index.php/prose/wind-of-fate. Це теж безкоштовно.

Понеділок, 01 травня 2017 18:22

Щодо Великого герба України.

Вперше опубліковано 01.05.2017.

Наважусь нагадати шановному панству, що ненька – Україна так і зустріла 25-ліття Незалежності без великого герба. Будучи повним невігласом у геральдиці, але усвідомлюючи складність і важливість цієї науки (яка у середньовіччі без перебільшень вважалась найголовнішою і найпочеснішою з усіх наук) не наважуюсь подавати свої пропозиції у графічній формі. Тому обмежусь ідеєю і загальними міркуваннями. А вони такі:
1. Після останнього твору пана Новосада я остаточно переконався, що герб, на якому не знайде свого відображення сало, не може бути дійсно українським, оскільки не відображатиме вповні національну ідею і систему цінностей.
2. Уважно ознайомившись з творами пана Андрійка на геральдичну тематику з сумом переконався, що геральдична наука не дозволяє зобразити сало на гербі у звичному і любому нашому серцю вигляді (так, як описано в пана Новосада).
3. В роботах пана Андрійка вказано, що кожна країна може внести до свого герба крім дозволених фініфтей і металів один додатковий, властивий саме їм (як поляки внесли Сталь). Сподіваюсь, що це правило поширюється і на гербові фігури.
4. До гербових фігур належать, поміж іншим, і фантастичні тварини (дракон, сирена, амфісбена, гаруда, виверн, василіск, фенікс, кентавр, єдиноріг), які можуть, в тому числі, виконувати функцію щитотримача.
З огляду на вищевказане пропоную ввести до Великого герба України нову фантастичну тварину – СВИНЯВРА.
Це теж саме, що і кентавр, але на базі свині. Адже вершники з нас так собі, а без свині ми свого життя не уявляємо.
Верхню частину Свинявра пропоную взяти від діючого гаранта і змінювати після кожних нових виборів, аж поки не виберемо когось із людським обличчям.
Таким чином, ця фантастична істота уособлюватиме не лише матеріальну (сало) але і моральну основу нашої системи цінностей: Чесність, Порядність, Щедрість, Мудрість, Далекоглядність.
Як закріпити щит (малий Державний герб України) – варто подумати і порадитись з фахівцями. Можна прикрутити паском до черева, щоб далі не розтягувалось. Або вкласти у загребущі руки, щоб чимось їх зайняти.
Оскільки згідно роз’яснення, люб’язно наданого мені паном Андрійком, девіз є змінним елементом герба, у якості девіза герба пропоную використовувати девіз діючого гаранта. Станом на сьогодні – «ЩОБ НЕ ЗЛИПЛАСЬ!»
Запрошую фахівців до обговорення.

Вівторок, 30 жовтня 2018 17:20

Шляхи, які ми обираємо.

 

Україна зараз нагадує класичного казкового персонажа, що закляк на роздоріжжі перед каменем із відомим написом і скрипить мозком у важких роздумах (прошу не сприймати як натяк на київського мера). Насправді ж на камені бракує двох важливих написів: назад повернешся – жопа тобі, на місці стоятимеш – відгребеш по-повній… Якби вони там були – можливо, швидше приймав би рішення.
Мабуть, ніхто вже не заперечить, що доля України залежить від долі Росії, насамперед. Хочемо ми це визнавати чи ні… Але залежить – ще не значить пов’язана. Ми вступили у той унікальний момент в історії, коли наша доля залежить і від нас, причому куди більше, ніж від когось іншого.
Отож – спочатку про майбутнє Росії. Тут все просто – майбутнього в неї немає. Ніякого. Агонізуюча імперія доживає останні місяці, максимум – останні роки. Цей світ влаштований таким чином, що будь-хто може, при певній долі везіння, безкарно дістати будь кого. Навіть – значно сильнішого за себе. Але безкарно дістати всіх не вдасться нікому. Росія достатньо налякала собою світ (як цивілізований, так і не дуже), щоб їй дозволили існувати далі і займатися улюбленою справою.
Турбуни всіх мастей насіли на Путлера в пошуках слабкого місця. Через вроджену тупість шукають там, де його немає. Спочатку спробували «не затискати його в кут» «допомогти зберегти обличчя». Марна справа – в кут він себе затис сам, далі вже нікуди, і справжнє обличчя добровільно показав…
Потім спробували тиснути через друзів. Показав, що друзів у нього немає. Є піддані. Нарешті спробували економічні санкції (чи швидше натяк на них), щоб натиснути на нього через підданих. Ввів свої власні економічні санкції. Цілком реальні. Проти власних підданих. Щоб показати турбунам, до якого ступеню йому на них плювати… І на турбунів, і на підданих. Річ у тім, що лідери західного світу абсолютно не розуміють державної структури Орди – погано у школі вчились…
Колись московський цар Іван Васильович Біснуватий (зараз відомий як Грозний, а в часи його правління Грозним звали іншого, а саме – його діда, теж Івана Васильовича) у якості експерименту ввів у Московії оприччину. Це явище висвітлюється істориками дуже тенденційно. Чому дивуватись – історики ж імперські.
Річ у тім, що цар хотів реформувати державу, остаточно закріпивши її рабовласницький статус. До нього широкі верстви населення і так давно вже були рабами, але певна кількість відносно вільних людей у державі ще залишалась. Давня стаття Уставу Мономаха «Боярам і слугам вольним – воля» давно вже поширювалась лише на бояр-вотчинників, колишніх самостійних князів. У вотчині, тобто отриманій від предків землі, боярин почувався справжнім господарем і зберігав економічну незалежність від царя. А той хотів влади повної.
От тільки як досягти її? Короля робить свита, як відомо. А оточення царя – ті ж самі бояри. Тож на кого спертись, щоб закріпачити і їх? І цар зажадав виділення йому додаткових земель (якраз за рахунок вотчин), але повністю забрати їх не міг. На відібраних землях посадив нових людей – злиденних військових, які не мали власного майна і жодних спадкових прав на ці землі, а отже повністю залежали від царя, в разі його смерті втрачаючи все – не лише доходи, але і життя. Так була сформована особиста гвардія царя – оприччина. Спираючись на неї, цар виморив «земщину», тобто останніх вільних бояр, та непідконтрольну йому частину духовенства. Після цього оприччина була скасована.
За твердженням московських «істориків» - через те, що виявилася нездатною боронити Росію від зовнішнього ворога. Насправді – це брехня, функція оборони на неї і не покладалася. Оприччина була ліквідована, бо виконала покладені на неї функції – закріпачила останніх вільних людей у Московії. З того часу і по сьогоднішній день – ВІЛЬНИХ ЛЮДЕЙ У МОСКОВІЇ НЕМАЄ – САМІ РАБИ. І один господар – лисий імператор.
І проблема (в тому числі і наша) зовсім не в тому, що лисий гном уявив себе нібелунгом, а в мільйонах рабів, що дозволяють робити з собою будь-що. І так було завжди. Згадайте хоча б новітню історію – три голодомори, світові війни, Гулаг… Зараз кажуть, що все це організував «ефективний менеджер» Сталін.
А він що, сам, особисто стеріг у концтаборах десятки мільйонів ув’язнених? Він сам особисто їх заарештовував, катував, вбивав?! Писав доноси на своїх рідних і близьких? Всі ці нечувані звірства стали можливими ВИКЛЮЧНО через підтримку МАЙЖЕ ВСЬОГО МОСКОВИТСЬКОГО народу, який вважав цей режим абсолютно природнім і служив йому, як міг…
Якщо пильно придивитись до оточення Путлера, стає очевидно, що ці олігархи – не бояри, а опричники. Нічого власного в них немає. Навіть життя їх належить Путлеру. Адже з його смертю загинуть і вони. Якщо наступник не захистить… Майно їхнє – не власність, а посада (переважним чином). Одному віддана «в кормлєніє» Роснефть, іншому –РЖД, і так далі… Живуть вони – грабуючи державу з благословіння царя.
І саме від них недоумки (даруйте, хотів сказати «наші зарубіжні партнери») чекають повстання… Цього не буде, адже з падінням режиму вони втратять абсолютно все, рахуючи і життя. А Путлер забирає через свою дурість лише частину. Отож – терпітимуть доскону. І він це знає. Тому і не боїться.
Сподіваєтесь на повстання народу? Але всі вдалі повстання в Росії – не за свободу, а за рабство. Згадайте історію – вбивали москвини завжди не узурпаторів, а лібералів- реформаторів. Борис Годунов, Лжедмітрій, Федір, Петро ІІІ, Павло І, Олександр ІІ, Микола ІІ. Жодного самодержця – узурпатора, кривавого тирана – московський люд не вбив і з престолу не скинув. Повстання Разіна, Пугачова, Болотникова та інші козацькі рухи за волю закінчувались завжди смертю ватажків.
Рабський народ Московії рухів за свободу не підтримував ніколи! Вони зароджувались на периферії і там же помирали. Ви все ще чекаєте на російський майдан? Турбуни теж чекають… Поки що…
Але які б дурні вони не були, з часом обов’язково знайдуть важіль впливу на Московію. Це голод. Страшний голодомор – єдиний спосіб приборкати звіроподібну рабську націю і їхнього царя, щасливого володаря ядерної кнопки. Приборкати надовго, якщо не на завжди, стерти перманентну загрозу Армагедону з карти світу і не викликати при цьому ядерної війни.
Місяць тому відійшла у вічність моя люба бабуся – живий свідок Громадянської і Вітчизняної воєн і трьох голодоморів. Завдяки її розповідям я точно знаю, що таке Голодомор. Так, наче сам його пережив. Адже бабуся переживала його щодня. Це той спогад, який не можна залишити в минулому…
Тому я не бажаю нікому переживати Голодомор, навіть москалям, які 350 років планомірно винищували мій народ, в тому числі і голодом, але так і не змогли перетворити нас на рабів, подібних собі. Інша річ, що я не можу йому запобігти. І ніхто не може. Росія пройшла момент неповернення, анексувавши Крим і заговоривши про радіоактивний попіл, на який може перетворити все людство, якщо те не слухатиметься.
Єдине, що ми можемо – не дати затягнути себе у московський вир! Адже народи, завойовані московітами, переживуть Голодомор разом із ними. На жаль. Ми не можемо цьому запобігти. Все, що ми можемо – самим не потрапити туди. Зараз чимдалі більше голосів зрадників і боягузів починають завивати про мир за будь-яку ціну. Тому і пишу про ціну, ЯКУ НАМ ДОВЕДЕТЬСЯ ЗАПЛАТИТИ ЗА ТАКИЙ МИР.
Це рабство і Голодомор. І остаточне знищення української нації. Тепер – руками «ЦИВІЛІЗОВАНИХ НАРОДІВ». Сподіваюсь, їхні дії протягом цього року вже розвіяли останні сумніви єврооптимістів щодо гуманізму і чесності наших західних сусідів...
Отож мова йде не про можливість тимчасового відступу перед сильним ворогом з метою накопичення сил, як брешуть нам зараз усілякі Луценки… Питання стоїть інакше: чи зможемо ми встояти на краю прірви, чи Московія потягне нас туди з собою. Доля нашого народу нікого крім нас не хвилює. Турбуни без жодних докорів сумління відправлять нас у небуття разом з москалями та рештою поневолених ними народів.
Отож насправді шляхів у нас три:
1. Здатися Московії і загинути разом з нею.
2. Продовжувати лавірувати між сильними світу цього, щоб після знищення чи упокорення Московії стати іграшкою в руках переможців.
3. Взяти в руки зброю. Всім дорослим чоловікам. Поновити ядерний потенціал України. Вигнати зайд з нашої землі. Тоді після неминучого розпаду Московії на 10-20 Говноросій, ми зможемо отримати свою частку захоплених нею ресурсів. Як компенсацію за 350 років рабства і десятки мільйонів замордованих предків. Отримати силою. А для цього силу треба мати. Принаймні – на момент розподілу.
Не сподівайтесь, що «цивілізований захід» а тим більше Китай щось нам дасть добровільно, хоча б у якості компенсації втрат від останньої агресії. Максимум – нам висловлять співчуття.
І не можна забувати про ті два надписи, які мали б бути на камені:
назад повернешся – жопа тобі, на місці стоятимеш – відгребеш по-повній… Адже шлях у нас насправді лише один. Аби лише вистачило сили і хоробрості по ньому піти.
Вибір цього шляху не за горами. Наприкінці жовтня ми мабуть таки обиратимемо нову Раду, хоч і за старим законом. Не помилитись би… Не купитись би знову на красиві обіцянки професійних брехунів чи за кіло гречки (щоб пережити Голодомор її не вистачить).

Вівторок, 30 жовтня 2018 17:17

Чи передається зрадництво у спадок?

13.08.2014.

Чи передається зрадництво у спадок?
Ця дивна думка непокоїть мене третій місяць поспіль. Що таке зрадництво? Вияв слабкості, страху, дурощів, чи внутрішня потреба страшної, чорної душі? Не знаю. Мабуть – бувають різні види зрадництва…
Спостерігаю за «успіхами» нашої легітимної влади. Вони дійсно вражають. Перший місяць їх правління вартував нам Криму. Другий, схоже, вартуватиме Донбасу. Принаймні, патріоту України там вже страшно вийти на вулицю. За українську мову, за український прапор озвірілі гопники б`ють смертним боєм навіть жінок і дітей. Вдень, на центральних вулицях. Міліціянти дивляться і посміхаються. Підбадьорюють бандитів. Озброєні терористи захоплюють державні будівлі, виганяючи з них на вулицю натовпи озброєних міліціянтів. Нам кажуть: це наші герої, вони не злякалися, не здали зброю. А що здали позиції – так вони просто не готові використовувати зброю. А даром переконання не володіють.
Гламурний інтернет-писун, що править нам за міністра внутрішніх справ, два місяці розповідає нам, що міліція на сході зрадила Україну і він от-от щось з ними усіма вдіє… Вчора В.О. Царя теж це помітив. Всього два місяці йому вистачило, щоб зробити глибокий висновок, що «силовики» саботують його накази і треба міняти все керівництво СБУ і МВС. Хоча останньому дурню зрозуміло, що міняти треба геть усіх, а не керівників.
За 4 роки бандитської влади у нас не залишилось правоохоронців. Ніяких. Це і стало однією з основних причин Майдану. Але Турчинов цього ще не зрозумів. Може – потребує ще 2 місяці на такий глибокий висновок, а може боїться напружувати свій могутній мозок, щоб не натирав череп зсередини… Бог його знає… Чи не Бог, а хтось інший?
«Силовиків», до речі, особливо тих, що без зброї, а то й без штанів з`являються в кадрі, мирні громадяни, які чомусь чекають від них захисту, все частіше називають «лайновиками». Можливо тому, що термін «силовик» походить від слова «сила»?
А я чомусь дедалі більше розмірковую над унікальним українським соціально-культурним явищем, що зветься «прізвище». Мабуть, у жодного іншого народу світу такого феномену немає. Адже «прізвище» - це зовсім не те ж саме, що російською називається «фамілія», хоч словник зі мною і не згоден. «Фамілія» походить від англійського «family» чи то від латинського «familia» - родина, і означає те ж, що у всьому світі – родове ім`я. У нас же все багато цікавіше.
Запорізька Cіч була типовою середньовічною піратською республікою, що волею долі розрослась до масштабів держави. Як і належить людям, що перебувають поза законом, козаки давали один одному прізвиська. Ті з них, що прижились, стали прізвищами (такими собі «великим прізвиськами») для їх нащадків після перемоги Гетьманщини, коли остерігатись стало нікого. Прізвища стали предметом гордості і назавжди увійшли в наш побут і культуру.
Хіба хто пам’ятає родове ім`я Миколи Васильовича Гоголя? У сиву давнину це слово означало лише породу великих гусей, що відрізняються могутнім дзьобом і неспішною, поважною ходою. «Ходити гоголем» - це про гусей сказано, а не про Миколу Васильовича, як багато хто вважає… Микола Васильович теж мав ніс нівроку – успадкував від славних козацьких предків разом з прізвищем і ознаку, якій прізвищем завдячує.
Чи згадати хоча б Качура – міністра часів президента Ющенка. Одразу видно, що прізвище він успадкував не даремно. Але те, що зовнішні ознаки передаються спадково – не новина. Складніше із моральними якостями. Згадуючи колишнього радянського міністра на прізвище Шахрай і всю його діяльність, утверджуюсь у думці, що цілком можуть передаватися, принаймні – деякі і у декого…
Давні люди теж у це вірили. Через те і мали спадкову владу – сподівались, що від вождя до його сина передадуться і розум і морально-вольові якості. Монархія виникла в часи доісторичні, республіка – лише у давній Греції. Причому химерне дітище Перікла навряд чи можна вважати демократією з позицій сьогоднішнього дня.
Найстрашнішим, наймерзеннішим зрадником козаки вважали того, хто переходив на сторону татар або турків і приймав іслам. Воно і не дивно – адже ця людина зраджувала все, що має в душі, все, що мала б любити: батьківщину, родину, віру, друзів, побратимів… Такого страхітливого зрадника козаки називали турчином. І чому з кожним днем все сильніше гнітить розум і бентежить душу тривожна і набридлива думка: успадковується зрадництво чи ні? Так от і мучаюсь… І щиро шкодую, що не володію вірменською…

Вівторок, 30 жовтня 2018 17:16

Чому вони досі тут?

Вперше опубліковано 02.08.2016.

Два роки збігло відтоді, як я вперше написав нарис зі справжньої історії Московського Сатанату.
Повторюватись не варто – стаття досі на сайті. Питання в іншому: чому ми досі, через два з половиною роки війни, продовжуємо терпіти це «канонічне» утворення, дозволяємо йому псувати наше повітря і отруювати наші душі? Чому Україна досі не має власної помісної церкви?
Не варто вважати, що це питання відноситься лише до сфери інтересів вірян. Воно має державну вагу.
Хто був на фронті, той знає, що на війні атеїстів немає. Всі армії світу мають у своєму складі капеланів (військових священників), бо це полегшує страшні муки душі військового. Солдату розривають душу два почуття: страх загинути і небажання вбивати. Це нормальні почуття здорової психічно людини. Я не маю наміру описувати збочені стани – наприклад, коли пережиті втрати і жага помсти випалюють душу і людина починає відчувати задоволення від вбивства. Врешті решт війна – це злочин, що чиниться не окремими індивідуумами, а державами. І вояки держави – жертви змушені робити те, що не може знайти відгук у здоровій душі. Військовий священник допомогає вояку залишитись людиною, заспокоїти власну душу, приборкати страх, тим самим посилюючи боєздатність війська, як би не цинічно це звучало. Тому в інституті капеланства держава кровно зацікавлена, навіть якщо вона збудована на атеїстичних засадах. Врешті решт замполіт – це не що інше, як збочена форма капелана.
Можна по різному ставитись до патріарха Філарета і його церкви, але уявіть собі, що було б, якби Київського Патріархату не існувало! Держава і вояки опинилися б сам на сам із слугами Московського Сатанату, які відмовляються навіть відспівувати наших героїв, кажуть нам у очі, що нашого народу не існує, а нашої мови Бог не чує. Може і добре б, щоб не чув, бо їх бог – Сатана. Більшість людей, необізнаних у тонкощах віри, помилково вважають, що Сатанізм – це поклоніння абстрактному злу, чорні меси та інший Голівуд… Насправді Сатанізм – це поклоніння собі. Сатаніст – це той, хто вважає Богом себе. Неупереджено поглянувши на історію СССР можна одразу ж дійти висновку, що державною релігією цього утворення був саме сатанізм.
Влада насаджувала всі зовнішні атрибути культу: замість нетлінних мощів святих – ленінська тушка, що невблаганно розкладається попри всі спроби бальзамування, замість ікон - портрети вождів, замість молитов – партзбори, замість Нагорної проповіді – Моральний кодекс будівника комунізму, замість Святого письма – збірники творів Маркса-Енгельса-Леніна. Список можна продовжувати, але чи варто? Головне – що підмінена суть, внутрішнє наповнення віри. Замість любові до ближнього – ненависть до всіх, замість милосердя і прощення – «стукачество», виховання людини як «царя природи» з одночасним поклонінням вождям, як «старшим богам»… Московія, яка від самого свого заснування у пітьмі віків була Царством Ненависті, нарешті офіційно оформила свій «катехізис сатаніста». Нинішня РПЦ – породження сатанинської держави. «Відтворена» в роки Другої світової війни у кривавих підземеллях НКВД за наказом вусатого покидька, вона допомогала мобілізувати населення на користь «державницьких» (себто шовіністичних) ідей.
Від самого початку ця структура була не просто частиною державного апарату (як і її попередниця, знищена після революції) але ПІДРОЗДІЛОМ СПЕЦСЛУЖБ. Уявіть собі: у державі – жертві агресії вільно, легально працює підрозділ спецслужб агресора? Дикість? Безумовно. Але гібридну війну породжують гібриди, причому з обох боків фронту. У нас їх навіть більше. Вони заохочують зголоднілих пенсіонерів жертвувати останні копійки на військо, а самі в цей час розтягають по офшорах мільярди, у цих нещасних старих награбовані. Це і є наша держава. Принаймні – вони самі так вважають. Щиро був здивований довготривалою суперечкою – дозволяти чи забороняти піп – парад. Звичайно, забороняти його не можна. Забороняти треба «церкву», яка його організовує.
Але забороняти - означає виходити із такої зручної «гібридної» стратегії, втрачати ринки збуту і цілі підприємства, а отже – грубі гроші. Що тоді в офшори везти? Отож, для нас видумали нехитру побрехеньку (наш през на це майстер). Нехай, мовляв, Вселенський Патріарх наведе лад у православ’ї, визнає Київський патріархат, а потім ми вже їм усім покажемо. А зараз ніяк не можна – ну не стерплять ніжні душі наших християн відсутність канонічної православної церкви… Знають, бісові душі, що чекати на Варфоломея можна довго – довго.
Уявіть собі Вселенського Патріарха, главу Церкви, на якого покладено обов’язок підтримувати лад у православ’ї, але якому не надано жодних коштів на це. Будучи, по суті, іноземцем та іновірцем у мусульманській Туреччині, Варфоломей у якості фінансової бази має більш ніж скромні внески всього кількох тисяч прихожан, належних до його церкви, і більш ніж нескромні пожертви РПЦ (так у них називають хабарі). При чому, Патріарх навіть не має впевненості у тому, що є за кого списи ламати. Просто виходячи з нашої буремної історії, кульбітів багатовекторної політики. Що, як раптом повернуться ці навіжені українці «у лоно канонічної РПЦ»? І ким він виглядатиме перед колегами, намарно втративши джерело доходів? Всі взаємновизнані (тобто канонічні) православні церкви автокефальні, тобто ділитися з ним не будуть. Це бог на всіх один, а гроші у кожного патріарха свої… І виявиться він поміж бородатими колегами віслюком, який задумав відсунути іншого від годівниці, а мусив врешті відсунутись сам. Чи думаєте, він не знає, дияконом якої церкви є наш през?! Про совість не скажу, але дурні до патріарших посад не дослужуються (крім московії, звичайно).
Роль світового православ’я у нашій війні взагалі мерзенна. Визнаю це з глибоким сумом, як і свою приналежність до цієї конфесії. Третій рік московія під прапорами православ’я проливає нашу кров у війні, яку сама визначає як релігійну, на захист одновірців … від одновірців. Я особисто не почув від жодного з 13 православних патріархів жодного слова на захист українських одновірців і засудження сатанинської орди. Чи хоча б визнання, що ця війна і кацапські претензії не мають жодного відношення до православ’я. Врешті – чому дивуватись. Ці церкви бідні, насамперед через бідність їхніх держав. Московська ж «церква» багата, бо фінансується з державного бюджету як спецслужба, і дуже щедра на пожертви. Для слухняних патріархів, звісна річ.
Тому мене все частіше відвідує думка: чому ми чіпляємося за цих мерзотників, як воша за кожух, навіщо прагнемо визнання від посіпак нашого найлютішого ворога?
Чи не розумніше створити Українську Помісну Християнську Церкву взагалі без згадки про православ’я? Не для того, щоб змінити обрядність, догматизм, Символ Віри (все це можна залишити православним, традиційним для нашої культури) а щоб не бруднитися об продажних «братів у Христі». Власне, подібна церква – православна за змістом, але не за формою, існує вже багато віків. Це УГКЦ, уніатська церква, багата славною історією боротьби за нашу волю і незалежність. От тільки вона не наша, на превеликий жаль. Створювати державну церкву на її базі не можна – це означало б лише зміну хомута на власній шиї. Замість наших кацапських «братів» і їх продажних прислужників вона буде відстоювати інтереси Святого Престолу, авторитет якого, піднятий святим польським Папою Войтилою на нечувану висоту, дуже похитнувся після зустрічі нинішнього понтифіка з гундяєм. Чого варта лише спільна декларація про громадянську війну в Україні! Я далекий від думки, що Папа продався кацапам – все його життя свідчить про небувалий аскетизм. Він просто вирішує проблеми своєї Церкви нашим коштом. Чи потрібно нам це?
Невже у своїй любові до Бога українці зобов’язані спиратись на чужий авторитет і питати дозволу у ворогів наших. Бог сказав нам: «де двоє чи троє зібралось в імя моє – там і церква». Може варто таки зібратися, всім разом і не забуваючи – в імя кого? Наш народ замінив собою прогнилу державу у найбуремніший момент історії, організував, озброїв, нагодував своє військо.
Чому ми маємо віддавати долю Церкви у брудні руки наших політиків?! Історія знає багато прикладів успішної церковної реформи, яка змінила на краще життя народу і долю країни. Англійський король Генрі Восьмий, наприклад, не побоявся заборонити домінуюче на той час у Європі католицтво і створити власну, Англіканську церкву з собою на чолі. Причиною стали проблеми успадкування трону (у короля народжувалися лише дочки, а церква не дозволяла йому розлучення і черговий шлюб) і зажерливість самої церкви, яка забирала десятину у зубожілих від війни людей. Інтереси верхів і низів збіглися. Наслідки відомі: Британія стала однією з найзаможніших країн світу, англіканська церква там досі є домінуючою.
Щоправда, реформа очолювалась королем. Але ж він не ховав гроші в офшорах, не вів бізнес з ворогом, не мав підприємств на ворожій території. Наша прогнила держава успішно експлуатує пережитки «совка» у мисленні багатьох українців. У даному випадку – дурне переконання, що хтось має за нас для нас щось зробити – Варфоломій, Франциск, порошенко, хто завгодно, аби лише не ми!
Може, нам час обійтися без неї, знову взявши свою долю в свої руки? Зібрати кілька мільйонів підписів під петицією. Але не до петі, а до панотців Святослава і Філарета, з проханням про обєднання УПЦКП та УГКЦ. Без підпорядкування жодній зовнішній силі, без дозволу від очільників католицтва і православ’я, лише за своєю і нашою волею. Вони вже давно довели, що люблять Україну. Кожен по своєму, але щиро. А церковний клір зазвичай подібний до предстоятелів. Обєднавши дві найвпливовіші, патріотичні церкви в єдину помісну ми забезпечимо стійкість держави від впливу зовнішнього ворога і остаточне звільнення співвітчизників з кацапського духовного рабства.
Ще рік тому не повірив би, що муситиму виступити проти православ’я, але сам хід подій невблаганно підштовхує до цього. Адже ми третій рік поспіль з останніх сил обороняємось від підступного, сильного, підлого ворога без будь – якої зовнішньої підтримки! Інакше чим я відрізнятимусь від патріотів - співвітчизників, які досі ходять у вражу «церкву» за звичкою, через її «канонічність», здуру, чи просто, щоб не думати. Про ворогів не йдеться, їх треба відправити звідси слідом за РПЦ.
А закиди про свободу совісті і права людини у цей скрутний час маємо рішуче відкинути, як ворожі прояви. У ворогів наших совісті немає, а людьми їх вважати важко. Держава не може не втручатися у церковні справи, коли йде війна і агресор використовує питання віри як засіб війни а свою «церкву» як інструмент поневолення українців. А якщо не втручається – значить її просто немає. Згнила. Маємо вирішувати свої проблеми самі. Інша річ, для чого нам таку «державу» годувати, якщо користі з неї – нуль? Може, маємо створити іншу, справжню, на чолі з патріотами, готовими вмерти за неї, а не мерзенними торгашами. Тим більше, що зараз патріотів одразу видно – вони на фронті або фронту допомагають, чим можуть, синів не ховають у раді і самі не ховаються... Але це вже наступне питання…

Вівторок, 30 жовтня 2018 17:14

Чому НАЛ пролетів мимо КАСИ.

Вперше опубліковано 17.07.2016.

Виборча кампанія до ради таки почалася. А багато хто не вірив у дострокові вибори. Думали, сидітимуть ці «обранці» на наших шиях ще три роки… Але сидиться їм дедалі тяжче – шиї наші добряче схудли і муляють їм дупи.
Першим сигналом наближення виборів став успішний вихід з анабіозу пана Гриценка. Спостережливі громадяни давно помітили, що ця могутня політична фігура прасує ефір лише перед виборами. Отримавши на виборах чергового прочухана – зникає у невідомому напрямку і там десь збирається з силами для наступного спурту. Втім, це не єдина закономірність, помічена спостережливими людьми… Напередодні виборів відбувається масовий старт нових політичних проектів. Створюються нові партії або дістаються з шафи биті міллю старі, добре забуті.
Ті самі політтехнологи, які ділили нас на три сорти у 2005-му, але так і не доділили, тепер діями демонструють відданість своїй власній теорії. Річ у тім, що ділили нас насправді не за місцем проживання (згідно тієї відомої карти) а за особливістю розумових процесів. Умовно кажучи, перший сорт – це ті, хто звик думати самостійно і на думки «авторитетів» не зважати. Другий – ті, хто загалом з повагою ставиться до мислення як процесу але особистої схильності до нього не має, послуговуючись в міру сил чужими думками, ретельно пережуваними. Третій – ті, хто взагалі не підозрює про існування розумових процесів і живе рефлексами. Політтехнологи охоче працюють з усіма групами, не надаючи перевагу жодній. Але інструменти для різних груп обираються зовсім різні.
З «третім сортом» все зрозуміло. Як кажуть у народі – і не таке поїдять. Олігархи – ляльководи та їх наймити – політтехнологи небезпідставно вважають, що цьому «контингенту» і опоблоку вистачіть, нічого бісер метати та гроші витрачати.
З «другим сортом» складніше – для них на останні гроші збіднілі наші грабіжники готують нові дурилки. Минулого разу ними стали Народний Фронт та «Солідарність» порошенка. Перший створили «з нуля», не пожалівши грошей на вигідну справу та накачали відомими особами, в тому числі героями Майдану та добровольчого руху, другу – дістали з шафи, обтрусили та розпіарили через власні ЗМІ та продажних соціологів. Інших ЗМІ та соціологів, до речі, в Україні немає… Таким чином, «охопили» всіх: НФ – тих, хто усвідомлював неминучість війни з окупантом, БПП – тих, хто мріяв «якось пересидіти» чи «проскочити проміж крапельками». На сьогодні вже зрозуміло, що ці «партії» відіграні назавжди. Не біда – замість них вже створюються нові.
Найцікавіша поведінка тих, хто був використаний олігархами у якості ширми, за чиїми плечами погань пролізла до ради – героїв Майдану та війни, відомих «чесних» журналістів, просто впізнаваних людей.
Я особисто, як виборець, не почув від ЖОДНОГО з них цілком доречних вибачень, на кшалт «Люди добрі, пробачте мені! Я не політик, і взагалі щира і наївна людина. Мені соромно, що я своїм, абсолютно не заслуженим, авторитетом посприяв поверненню до ради олігархів та їх посіпак, тим самим затримавши побудову української держави, про яку щиро мрію і за яку боровся, не шкодуючи сил! Я йду з політики назавжди і займуся тим, чим можу бути корисним суспільству». Навпаки: всі вони волають про відкритість і самоочищення (збираються собі публічно клізму ставити?!) і навіть не задумуються - а навіщо вони нам потрібні? Може нам варто якихось чистіших обрати, тих, хто не потребує клізми?
І якщо до героїв – майданівців та фронтовиків питань менше (герой цілком може бути ідіотом, патріотизм не вимагає великих розумових здібностей, адже це поклик душі, а не розуму), то у чесності «чесних журналістів» та «чесних політиків» не можна не засумніватися. Ці професії таки вимагають певного інтелектуального рівня, така людина не може не розуміти азів політики:
1. Політика – гра колективна. Одинаку там робити нічого, яким би геніальним він не був.
2. Колектив у політиці – це ПАРТІЯ, тобто спільнота осіб, обєднана ОДНІЄЮ метою. Тобто партія – це ідеологія, а не особистість. Ліберал з націоналістом можуть бути друзями по життю але НЕ МОЖУТЬ перебувати в одній політичній партії. Особа лідера, яким би популярним він не був, не може бути обєднавчим фактором для його прихильників. Обєднувати можуть ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ, тобто спільне уявлення про майбутнє держави, яку вони будують. Якщо цього немає – тоді кучма з трибуни має питати депутатів: «Яку країну будувати? Скажіть мені, і я побудую!». Йому дійсно однаково було, що будувати – ліберальну національну чи соціалістичну Україну. Аби лише в процесі будівництва не заважали красти…
Отож, маємо визнати, що «ЧЕСНІ» політики та журналісти, які привели у парламент всіх цих мартиненків-кононенків, дуже добре знають, що роблять і з якого боку масло на бутерброді. На відміну від виборців, які ще не зовсім розчаровані всякими лещенками – наємами – арєвими і намагаються з дурного розуму відділяти «злого царя» від «добрих бояр», які його привели і нам на голови посадили.
Отож, до змін!
Банду Професійних Паразитів (БПП) замінить собою нова партія НАЛ ( Наєм – Лещенко), яка вже встигла провести установчий зїзд і навіть з дурного розуму «засвітити» спонсора, щоб у людей, які звикли думати самостійно, зникли останні сумніви, чий це нал.
Нові Флібустьєри (НФ) передають добряче погризену кролями естафетну паличку новоствореній партії КАСА (Касько – Сакварелідзе). Останні двоє, вочевидь, обіцятимуть народу поширити свої успіхи у реформі прокуратури на всю країну. До них (видам професійну таємницю) в останній момент приєднається новий, але дуже досвідчений (і таке буває!) український політик, схожий на життєрадісного бобра. Згідно плану, це має надати проекту прискорення напередодні виборів, щоб конкуренти не встигли відреагувати…
Тепер потрібно визначитись, чим вони відрізняються. Звісно, в Україні це не обовязково – два напіврухи з ідентичними програмами довго і успішно боролись між собою і навіть встигли в процесі боротьби народити третього – «рух за рух» чи як там його, не проти ночі згадуючи...
Але наявність принципової відмінності у програмі значно полегшує процес політичної боротьби і покращує результат борців. Програми у них приблизно однакові – «за все хороше проти всього поганого». Раніше найкращий результат давали дискусії щодо мовного питання. Одні обіцяли не утискати російської, другі – утискати українську. Виборці мліли від захоплення. Але часи змінилися (на відміну від політиків) – зараз за таку дискусію ці політики ризикують бути повішеними власними виборцями на власних вишиванках. Отож довелося пристосовуватись.
У воюючій країні (у нас йде війна з ордою, це не секрет ні для кого крім порошенка) найболючішим для суспільства є ставлення до війни. Розділення за цією ознакою дозволяє якнайповніше охопити весь спектр виборців. Що і показали минулі вибори. Отож тему ніхто змінювати не буде.
Хто з них (НАЛ чи КАСА) виступатиме за війну до перемоги, а хто – за умиротворення агресора – поки не знаю. Час покаже. Ближче до осені, а отже і до виборів. І яка, власне, різниця. Ролі вони поділять, не сумнівайтесь. Коли нам обіцяли «одну модерну монолітну сучасну партію» ляльководи ще не знали, що БПП так швидко втоне. Тепер якого рейтинга йому не малюй – це все одно, що небіжчику градусника ставити. Не в тім біда, що ніхто за них не проголосує, а в тім, що ніхто ж не повірить, що за них взагалі хтось голосував. Але про це згодом.
Що буде далі? Те ж саме. НАЛ і КАСА пройдуть до ради і сформують коаліцію. Потім почнуть грабувати нас, бо саме для цього вони і створені. Потім, напередодні наступних дострокових виборів, реформуються.
Політологія знає три види реформування партій – розділення, злиття і ребрендинг (перейменування).
КАСА розділиться на ЧОРНУ та СІРУ (Згадайте ПОРУ).
НАЛ обєднається з аграріями безсмертного і трансформується у БЕЗНАЛ. (Згадайте РУХ – два НАПІВРУХИ – НУ – НСНУ - НУНС).
І знову підуть на вибори. Разом з новими проектами, які за цей час створять і через зомбоящик нам підсунуть. Потім вичерпають свою корисність і підуть на смітник. Політика – вона меркантильна… Місця сантиментам там немає… Принаймні – так задумано ляльководами.
Паралельно завовтузився і кличко. Цей могутній, але змучений регулярними контузіями мозок нарешті помітив неймовірне зростання тарифів і падіння рейтингу БПП, а можливо навіть зробив геніальний висновок про взаємозвязок між цими явищами. І два роки не пройшло. І вирішив терміново від БПП «відстібнутися».
Звичайно, без переформатування УДАР жодного політичного майбутнього не має. Як політтехнолог з великим досвідом, раджу розділити його навпіл ( бо хто ж захоче з ним об`єднуватись) – на радикальну і помірковану частини (УГАР і УДАВ відповідно). Тим більше, що і Великий Брат у Лідера є, та ще і наприкінці кар`єри, якраз після багатообіцяючої контузії (майже готовий політик) – буде кому довірити другу половину партії. Можливо, вдасться втриматись у Великій Політиці. А що? Скільки не кепкували бандерівці, що «старий Рух краще нових двух», це ніяк не завадило напіврухам відродитися і злитися в екстазі (даруйте, в НУ). Довелося їм для цього, щоправда ющенка дочекатись, бо ніяк не могли визначитись, хто з них рухливіший – костенко чи тарасюк. Але тут взагалі ідеальна ситуація спостерігається – брат брату око не виклює…
Про те, що готують «першому сорту» та про саксаулів Великої Політики – наступного разу.

Вперше опубліковано у квітні 2014 року.

Однією з головних причин Майдану стала повна відсутність правоохоронної системи в Україні.
Що робити людині, яка не має можливості відстояти свої законні інтереси в суді? Іти на Майдан, разом з іншими знедоленими виборювати собі свободу… Судова система України останніми роками під турботливою рукою Хама Межигірського перестала виконувати навіть функцію муляжу – домінуючим варіантом мотивації судового рішення стало: «суд вважає, що права позивача не було порушено». Коротко і зрозуміло.
Тобто, зрозуміло, що про правосуддя і законність у судах вже не йдеться. Що можна заперечити судді, який замість того, щоб мотивовано, фахово пояснити, чому певні вчинки чи бездіяльність не підпадають під дію конкретно вказаної позивачем статті закону, висловлює свою приватну думку про Ваші права та їх обсяг?
Подати апеляцію на рішення цього «судді» колегії його однодумців, які вважають так само і перепишуть рішення районного суду слово в слово?
Нинішній прем’єр незадовго до втечі Януковича заявив, що суду в Україні практично вже немає. Необхідно проведення повної люстрації всього суддівського корпусу. За кілька місяців при владі пан Яценюк вже забув про свої обіцянки. Вочевидь, правосуддя в Україні з`явилось – для нього особисто. А наші проблеми його вже не цікавлять.
Закон про відновлення довіри до судової системи – не працює. Люстраційна комісія суддів так і не створена. Або ретельно переховується,замість працювати.
Те, що діється у прокуратурі – взагалі жах. Прокурорів просто тасують, як карти в колоді, перекидаючи з місця на місце. Генеральний прокурор виправдовується: на відповідальні посади в прокуратурі згідно Закону про прокуратуру можуть призначатися лише люди з досвідом роботи в органах прокуратури. Хто має такий досвід – всім відомо. Саме ті, хто самі мають бути об’єктами уваги прокуратури. Коли вона дійсно в нас буде.
З міліцією все теж зрозуміло: немає її. Тобто є люди, які займають відповідні посади і отримують відповідні посадові оклади. А от правоохоронців – немає. Це продемонстрували не лише події у Криму та Донбасі, але і теракти в Одесі, і сам Майдан.
Отож всі три няньки українського правосуддя виявились недієздатними, м’яко кажучи. Раніше наші владці радо звалювали проблеми з хворої голови на більш хвору. Чого варте хоча б скиглення міністра МВС Луценка про те, як злі прокурори псують чудову роботу його чесних і непідкупних підлеглих. У цей же час корупція процвітала прямо у міністерстві, безпосередньо перед його довгим носом. Варто було піднятися на другий поверх прохідної міністерства, щоб у цьому переконатись. Отримати довідку про несудимість швидше ніж за тиждень було неможливо. Через технічні проблеми. Однак у вікні видачі всім охочим відкрито рекомендували звернутись до… приватної фірми на Кловському узвозі, де довідку могли виготовити у присутності замовника. Без жодних технічних проблем. На фірмовому бланку з печаткою МВС - у приватній фірмі! Щоправда – вже за інші гроші…
Але злочинці в часи Ющенка не несли ніякого покарання, попри всі героїчні дії міліції – через погану прокуратуру (згідно заяв Луценка). Прокуратура кивала на суд, суд – на міліцію. Тепер вже зрозуміло, що всі вони варті одне одного.
Що має робити влада в такій ситуації? Очевидна річ – люструвати всі три органи, можливо – неодноразово, аж до приведення у робочий стан. Адже це питання виживання держави: суспільство завжди породжує конфлікти, а отже не може існувати без суду. Вибір класичний: або правосуддя – або суд Лінча. Спеціально для ідейних прихильників Лінча наводжу маловідомий факт: його врешті-решт теж «засудили» за його «стандартом судочинства».
Отож, правосуддя все ж таки має свої переваги. Особливо – з точки зору держави. А отже, держава мала б бути кровно зацікавлена у відновленні правосуддя. Надто в умовах, коли чисельність прихильників системи Лінча пересягнула критичну межу. Що ж ми бачимо на практиці: жодних спроб зміни законів про міліцію і прокуратуру. Повна відсутність люстрації. Замість цього – недолугі спроби створення четвертого органу, Державного бюро розслідувань.
Вочевидь, для посилення і поглиблення безвідповідальності. Адже чотири нездорові голови годяться для цього куди краще, ніж три. В обґрунтуванні цих дивних рухів нам приводять посилання начебто на європейську практику. Європа, бачте, вимагає від нас забрати у прокуратури функцію слідства. Насправді Європа вимагає іншого – встановлення правосуддя в Україні. А то ми вже завалили Європейський суд з прав людини роботою на сто років уперед. Насправді, ніде в світі (принаймні, в цивілізованому світі) немає чотирикомпонентної правоохоронної системи.
Просто у деяких країн поліція виконує оперативні і слідчі функції, а прокуратура – лише підтримку звинувачення у суді. В інших – поліція виконує виключно оперативну функцію, а слідство передане прокуратурі – як у нас. Особливої різниці немає. Якщо система працює, звичайно. І не треба посилатись на ФБР в США. Воно опікується лише найважливішими злочинами. Тими, що мають державну вагу. Отож – швидше є аналогом нашого слідчого управління СБУ.
Насправді, замість реформи та люстрації правоохоронної системи нам підсовують чергове роздування штатів і створення нових теплих місць для збанкрутілих корупціонерів. Пояснюють, що ця Рада нічого іншого прийняти не може. Однак розпускати її теж не можна. Бо немає Закону про вибори, який має прийняти вона ж. Але не хоче. Отож, за логікою нової влади, цей склад парламенту має функціонувати аж до свого природнього вимирання. Адже по закінченню 5 – річного терміну їм так само не захочеться йти з теплих насиджених місць. А прийняття Закону про вибори так само залежатиме тільки від них. І примусити їх цей закон прийняти – нікому. Вони ж недоторкані!
І те, що вони присвоюють собі повноваження, з якими їх не обирали, тобто роблять точно те ж саме, за що збираються судити Януковича, їх нітрохи не бентежить. Як це не дивно, кілька місяців після майдану їм вистачило, щоб знову відчути себе в безпеці.
Як назвати людей, неспроможних вчитися навіть на власних помилках? Як можуть вони керувати державою? Вочевидь, добившись правосуддя для себе особисто, нова влада повністю перестала перейматись проблемою правосуддя для нас. Цілком можливо, що “реформи” будуть поглиблюватись, додадуть п’яту, шосту, а там і сьому няньку – до «класичного» кворуму. От тільки «дитина» і так давно вже без ока… Зате Феміда у нас – напрочуд зряча. З жадібно відкритими витрішкуватими очима… Отож, зарано нам ще розбирати барикади на Майдані…

Go to top