Володимир Митус

Володимир Митус

П'ятниця, 22 березня 2019 15:53

НОВІ СВИНАРЧУКИ: рЕВЕРЖУК І пОЛТАВА.

«ГРА з ВОГНЕМ» на ЗІКу поступово стає найцікавішою передачею українського ТБ, принаймні – для психіатрів. Навмисно не називаю ведучу цього шоу, аби читачі поглянули на неї власними очима – явище без перебільшення незабутнє. Кілька тижнів тому, спостерігаючи як ця тупа дупа  королева репортажу протягом доброї години вчить двох міністрів закордонних справ України основам світової політики, я наївно подумав: от воно, дно журналістики.  Та, за словами нашого геніального сучасника Процишина «наше дно не має дна», в чому наочно переконався вчора. Тоді скандалу не сталося: дипломати люди витримані, терпляче вислухали «словесний понос», час від часу мовчки переглядаючись, та й пішли собі. Приблизно так у кіно виглядає консиліум психіатрів при огляді безнадійно хворого. Як в реалі – не бачив, слава Богу…  Вчора, врешті, дійшло й до скандалу. Запрошений до студії Герой України Степан Ількович Хмара поставив істотам, яких помилково вважав своїми опонентами в дискусії, низку питань стосовно нинішнього «гаранта».

1.Чому порошенко на самому початку своєї каденції домовився про двотижневе перемир’я і спокійно спостерігав, як кацапи звозять на донбас і розміщують на позиціях  важку бойову техніку, з якої потім вбили стількох українських патріотів.

2.Чому гіркіну вдалось безперешкодно евакуювати свою банду зі Слов’янська до Донецька? Хто дав наказ пропустити?

3.Чому під час Ілловайскої трагедії все військове керівництво на чолі з самим порошенком стояли на параді, поки наші патріоти гинули в «котлі»? Хто конкретно домовився про «коридор» для наших героїв, де їх зрештою і знищили кацапи?

4.Чому нікого не покарано ні за злочини на Майдані, ні за провальні  військові операції, ні за розкрадання військового бюджету?

Питань було багато, саме спираючись на них Степан Ількович, як людина, схильна до логічного мислення, робить цілком логічний висновок про державну зраду порошенка. Втім, всі вони повисли в повітрі. «Опоненти», користуючись перевагою в силі голосу, просто перебивали й «закрикували» ветерана української політики під блаженними посмішками ведучої. Спостерігаючи, як два відомих «порохобота», самозвані ЛОМи і так звані журналісти, потрясаючи могутніми щоками кричать на нашого героя, я не одразу зрозумів, кого вони нагадують.  Свинарчуки! Вірніше – кандидати у свинарчуки. Ладні на все, аби тільки проштовхатися поближче до корита. Хто бачив «самовиправдання» свинарчука – молошого, той зрозуміє, про що йдеться. Зрозумів, що підсвідомо чекаю, поки вони втомляться прикидатись і зірвуться з крику на свій рідний свинячий вереск… Якщо сон розуму, як відомо,  породжує чудовиськ, то його повна відсутність у поєднанні з атрофією совісті породжує свинарчуків – єдину опору існуючого потворного режиму. В це важко повірити, принаймні я з першого разу не повірив, але реверджук з полтавою-карповим звинуватили Хмару… в роботі на московію!  Повірив власним вухам, лише почувши вдруге. Але що ж їм робити, якщо по суті питань відповісти нічого, методичка, писана уколотими політтехнологами порошенка, одна на всі випадки, розуму Бог не дав, а совісті вдалось позбутись самостійно?! Саме так: націоналіста, багаторічного політв’язня московського режиму, Героя України, два мерзенних покидька звинуватили у співпраці з ворогом і окупантом. Два примітивні організми, які в ім’я України лише жерли, не покладаючи щелеп, звинуватили героя, що віддав нашій державі все своє життя і здоров’я, у зраді! Озброїлись невідпорним аргументом: Савченко теж Герой України, а зрадниця! Зазвичай оці ниці істоти волають, що винним в Україні визнає лише суд. Безпрограшна позиція для провладного мерзотника в державі, де немає правосуддя як явища! Але це коли звинувачують їх або їхніх господарів. А от коли навпаки, треба кого оббрехати, про суд можна й забути. Оскільки аргументація виявилась слабуватою, навіть для типового глядача з розм’кшеним телевізором мозком,  наймані копрофаги  раз по раз закидали нашому герою, що роблять йому «поблажку на вік», натякаючи на деменцію.  Степан Ількович проявив нечувану витримку, за що йому додатково низький уклін і побажання здоров’я такого міцного, щоб  вистачило пережити обох цих виродків. Шкода, що саме по таких істотах, що за духовним і розумовим розвитком перебувають десь на рівні хробака, українці роблять висновки про журналістику як професію.  Але вони ще матимуть можливість переконатися, що це не так. Окупаційна влада зникне, як роса на сонці, Україна стане нарешті на шлях розвитку, а журналісти займатимуться інформуванням, а не дезінформуванням суспільства. Не ці, звичайно, інші… Цих не можна допускати навіть до чищення туалетів. Із санітарних міркувань. Навіть я, при всій уяві науковця і письменника, не берусь передбачити, до чого вони будуть придатні після скорого і неминучого падіння режиму…

            Врешті учасники програми порозходились собі, а от питання, поставлені Хмарою, залишились...

Холуям олігархів, що ллють на наші голови своє лайно з телевізора, добряче припекло хвіст. Бо на відміну від свого ЛОХТОРАТУ вони знають СПРАВЖНЮ соціологію. І розуміють, що от-от доведеться пояснювати, чому не вдалося видати бажане за дійсне передбачити результати виборів. Вчорашні численні появи на олігархічних каналах Руслана Кошулинського засвідчили, що замовчати його не вдалося – не загубився він серед десятків технічних кандидатів, тих же служок олігархату. Тепер тактика зміниться: замість «не помічати» почнуть обливати помиями. Закинути Кошулинському нічого, але ж помиїв багато, їх не шкода. Тим більше, що вправних брехунів в нашій державі  карають хіба депутатським мандатом. Брехуха Гапко (вона ж попадя Гапон), що не покладаючи лап мазала «свободу» власним лайном у 2014 році, отримала місце у Садонемочі і обійняла посаду голови парламентського комітету. Щопрада, «садистів» вона потім теж «кинула», але то вже інша історія. Якщо нутро гниле – то таки вилізе, навіть на шкоду власнику. Тепер «телеексперди» і «поціолухи», вже отримавши свої срібники від олігархів і вилизавши їхніх кандидатів в усі місця, намагаються підстелити собі соломки. Бо ж вибори не останні. Що, як лохторат щось запідозрить? Тоді на їхні теплі місця знайдуться «нові рила»… Тож перші пояснення, що мовляв не оббрехали, а «помилились» - вже з’являються:

https://gazeta.ua/articles/life/_mozhe-buti-efekt-vibuhovogo-golosuvannya-ekspert-pro-novi-rejtingi-kandidativ/892017

Хоча навіть тут Кошулинського намагаються не згадувати, але натяк прозорий, достатній, щоб потім тявкнути «ми ж казали…». Звісна річ, вони зроблять все можливе, щоб спотворити вибір українців і не допустити перемоги Кошулинського. Бо йому жополизи «не до потреби» – без роботи залишаться, а нічого, окрім брехати – не вміють. Хоч з голоду помирай…

         Чомусь чим ближче до виборів, тим частіше згадується мудрий головлікар дурдому Моргуліс, котрий, як відомо поціновувачам творчості Висоцького, заборонив хворим телевізор. Шкодую, що навколо так багато хворих, а я не маю його повноважень. Тим більше, що вони самі мені потім подякували б. Тож якщо у вас замість голови – телевізор, то не вмикайте його! Хоча б поки передвиборчий шал не минеться. Про Ваше психічне здоров’я йдеться, не про моє. Але мій інтерес теж присутній: мені далі поруч із вами жити. Під керівництвом того, кого ми разом з вами оберемо.

                Зроблені нижче висновки грунтуються на спостереженні за українськими виборами починаючи з 1991 року, на їх об’єктивних результатах і суб’єктивних уявленнях автора про обсяг фальсифікацій і махінацій, та жодним чином не враховують продукти життєдіяльності українських «соціологів»,  телевізійних «експертів» та інших публічних маніпуляторів.

                Поле і косарі:

1.Найбільший сегмент, чи то ділянка, це так звані «халявщики», або, якщо завгодно, жертви популістів – 30-35% від числа виборців. Про розумові здібності та моральні якості цих виборців промовчу, щоб не наживати зайвих ворогів. Маркер: «Що ти мені даси?» - питання, адресоване ними потенційному обранцю.  Попри те, що політики нічого й нікому не дають. Чесний політик не має чого дати. Нечесний – іде у владу, щоб брати, а не давати. Тож навіть якщо щось дасть – потім однак забере більше. Але ця думка занадто глибока для «халявщиків».  Коситимуть: Тимошенко, Зеленський, Ляшко, Каплін, і ще чимала група товаришів.

2. Ліберали, тобто прихильники ринкової економіки без обмежень – 25-30%. Маркер: непереборне бажання вступити в ЄС, а тепер ще й в НАТО. Сегмент неоднорідний, спектр – від «напівхалявщиків», які впевнені, що варто вступити в ЄС і багаті європейці нам все дадуть, до лібертаріанців. Коситимуть: Гриценко, Зеленський, Наливайченко, Дерев’янко, Смешко, Безсмертний і ще цілий ряд організмів.

3. Націоналісти, тобто прихильники побудови національної держави – 15-20%. Теж неоднорідний сегмент, включає широкий спектр від націонал-демократів до ультрарадикалів.  Коситиме: Кошулинський.

4. Вороги України і всього українського – 12-15%. Коситимуть: Бойко, Вілкул, Зеленський і кілька зовсім дрібних істот.

5. Прихильники влади. Зазвичай в Україні це 5% тих, кому добре при будь-якій владі. Нинішній режим наплодив платних агітаторів за себе (т.з. порохоботів), тож сегмент може збільшитись на їх кількість, яка не піддається точному обліку, але навряд чи аж надто велика, з огляду на патологічну жадібність Порошенка.

Дії (станом на сьогодні та прогноз):

Тимошенко намагається встигнути роздати якнайбільше обіцянок, бо для неї цей бій - останній. Проти неї: пам’ять, якою, як це не дивно, наділені більшість «халявщиків» і важка особиста історія (передусім москвофільство та газові оборудки).  Її карти безнадійно сплутав Зеленський.

Зеленський мовчить у намаганні зійти за розумного. Кожен публічний виступ для нього – це значні електоральні втрати. Втім, відсутність виступів – теж втрати, хоч і менші. Має непогані перспективи, оскільки косить три поля одночасно. Вороги України вважають його «своїм» через російськомовність, жарти про Україну і обіцянку стати на коліна перед путіним, «халявщики» взагалі бачать перед собою образ «чесного хлопця з народу» Голобородька, бо за рівнем розвитку неспроможні відрізнити актора від персонажа, частина «лібералів» (не найрозумніша) вважає його успішним і незалежним бізнесменом, зразком для наслідування.

Кошулинський консолідує націоналістичний сегмент виборця, щоб не повелися на чергових «бойових кроликів». Зустрічає максимальний спротив від влади і телевізійну блокаду від олігархів та їх слухняних прихвостнів: «соціологів» та телевізійних «експертів».

Порошенко під час минулих виборів обдурив не лише «халявщиків» (їм на роду написано бути обдуреними), а й лібералів, яким обіцяв реформи, і ворогів, яким обіцяв мир (але не здався путіну, тож, у їх розумінні, мир не забезпечив). Тож єдиний сегмент, який  йому тепер можна якщо не скосити, то бодай поскубти – націоналісти. Звідси  й «армовір» як стратегія виборів. Насправді є звичайним торгівцем страхом. Виборці з доброю пам’яттю пам’ятають маніпуляції минулих виборів, коли він обіцяв закінчити війну за 2 тижні, лякав небезпекою відсутності легітимного президента у військовий час і неприпустимістю затягувати вибори на другий тур, а його кум бігав з каналу на канал і кричав, наче обдовбаний: на зекономлені від другого туру гроші куплю два вертольоти «Апачі» і всіх ворогів побєдю!  Зараз, отримавши крах у національному сегменті виборців через скандали з розкраданням військового бюджету, намагатиметься максимально залякати виборця тезою: я не здав Україну путіну, отже й надалі не здам, а всі решта – то вороги й запроданці, не міняйте мене на переправі!

Гриценко намагається розвинути безсумнівний успіх, пов’язаний із зняттям на його користь найпотужнішого конкурента на власному сегменті поля, зустрічає максимальний спротив влади.

Бойко через путіна і його прихвостнів торгується з Ахмєтовим за зняття Вілкула, оскільки шанси  на друге коло може отримати тільки при повній консолідації свого електорального сегмента.

Висновки:

1.       Найбільш імовірна пара фіналістів за умови нинішнього розкладу і більш-менш чесного підрахунку голосів – Кошулинський і Гриценко. Прохідний бал у друге коло складе близько 15%. Кошулинському під силу набрати стільки і навіть більше за умови консолідації свого електорату і вдалого захисту результатів. Як особистості закинути йому нічого – має ідеальну біографію претендента на посаду президента воюючої країни. Вперше в історії України націоналісти мають реальні шанси на перемогу через вчасне об’єднання навколо одного кандидата, висунення бездоганної кандидатури і відсутність  популярних лідерів у інших сегментах електорального поля. Проти Кошулинського грають два фактори: дурна звичка частини виборців голосувати «за менше зло, щоб голос не пропав», що, по суті, є ознакою слабкості і невпевненості в собі, та недостатня впізнаваність серед виборців (принаймні порівняно з Тягнибоком і Ярошем). Позиції Гриценка дещо гірші, через наявність конкурентів у власному сегменті, що розпорошуватиме голоси, і брудну піар-компанію, розв’язану проти нього владою.

2.       Зеленський має  шанси на потрапляння в друге коло, якщо не встигне «накосячити» до дня виборів, а його виборці вирішать, як виняток, піти в цей день не на пиво, а на вибори. Не слід забувати, що його «обирають» багато виборців, що ще не визначились, просто, щоб від них відчепились. Тож спрогнозувати реальний результат неможливо. Очевидно, що Зеленський планувався Коломойським «на продаж» Тимошенко, та своїми результатами заскочив зненацька власника, який, на відміну від нас, знає справжні результати соцологічних досліджень. Переговори про його зняття, певна річ, ведуться, однак ускладнюються тим, що голоси на виборах не передаються автоматично за сигналом обранця, Тимошенко може успадкувати від Зеленського лише «халявного» виборця. Тож зняття Зеленського одночасно підсилить Бойка, Вілкула, і навіть Гриценка, як це не дивно. Тож зараз у Коломойського намагаються порахувати, хто має більші шанси: Тимошенко чи Зеленський. Порахувати це неможливо, тож вирішуватиметься в будь-якому разі вольовим зусиллям або жеребом.

3.       Порошенко має шанс на другий тур лише за умови масової скупки голосів та колосальних фальсифікацій. Від першого його намагається застерегти Аваков і вся підконтрольна (на його думку) йому структура. Від другого переконують відмовитись націоналісти. Останні силові акції Нацкорпусу показали всім, а насамперед Порошенку, що людей, готових помирати за нього, обмаль. Здається, Порошенко лише останніми днями усвідомив, що шансів на переобрання у нього практично немає – звідси незвична нервозність і різкі рухи.

4.       Тимошенко не має шансів за нинішнього розкладу сил, але гарантовано пройде у друге коло у випадку зняття Зеленського на її користь. Просто тому, що косить найширший сегмент поля. Тож під килимом розгорнеться нечувана активність. Проблема в тому, що Зеленський, потрапляння якого в друге коло малоймовірне, має непогані шанси в  другому колі виграти, якщо вже потрапить.  До нинішнього часу перемагав завжди кандидат, що зумів «скосити» кілька секторів. Тимошенко ж у другому колі безнадійно програє всім окрім Бойка і, можливо, Порошенка. Політична біографія Тимошенко тепер грає проти неї. Тож зараз відбувається облік зелені в усіх сенсах – майбутнє України знову може опинитися  в руках олігархів, зокрема Коломойського. Ну хто ж нам винен, що ми такі дурні…

5.       Бойко має досить примарні шанси, може потрапити в друге коло у випадку зняття Зеленського й Вілкула. Але теоретично і такий розклад можливий, бо вирішуємо знову не ми…

Найстрашніші для майбутнього України розклади: Тимошенко-Бойко у другому турі, або перемога Зеленського. На щастя, не найбільш імовірні. Може Бог на д нами  змилується.

Інших учасників розглядати мабуть не варто.  Вплив зелені в політиці ще ніхто не скасував. І йдеться тут не про колір поля, яке косять наші обранці, і навіть не про Зеленського, який просто маріонетка. Причому безсловесна. Тож вибори обіцяють бути цікавими і точно не такими, як розказують нам по телевізору. А що ж «соціологи»? А нічого, втруться й відбрешуться, як завжди. Згадалось чомусь, як якась какашкіна за тиждень до майдану заявляла, що протестні настрої в суспільстві знаходяться «на історичному мінімумі». Тож коли читаєте продукцію життєдіяльності «соціологів» і слухаєте телевізійних експертів, майте на увазі: ви добровільно погоджуєтесь, що вами маніпулюють. Найкраща порада, яку можу вам дати, шановні читачі: відключіть телевізор (принаймні – до завершення виборчого процесу) і прийдіть на вибори.

Понеділок, 04 березня 2019 18:28

Авторитаризм без авторитету.

Між московським  та київським режимами набагато більше спільного, аніж здається. Їх поєднує спільна засаднича проблема: відсутність авторитету в авторитарного лідера. А ці слова недаремно однокорінні. В давні часи авторитет вождя тримався здебільшого на силі, іноді – на розумі. А що робити, як нема ні того, ні іншого? Тоді його утримувала традиція, головна роль у якій відводилась церкві. Бо ж вся влада від Бога, я відомо… Принаймні – тоді була. Важко порівнювати диктаторські режими нинішні і недалекого минулого – вони всі різні. Однак переважна більшість диктаторів приходила до влади відносно мирно, спираючись на свій авторитет у суспільстві. Франко, стресснер, кастро, салазар, тіто та й найбільш бридкі персонажі, як от гітлер чи муссоліні, попри розбіжності в політичних поглядах і методах їх впровадженнях мали спільний знаменник – особистий авторитет серед керованого суспільства. Московія має іншу традицію, яку силується нав’язати й колишнім колоніям: авторитаризм без авторитету. Московський авторитаризм з ординських часів забезпечувався терором до населення і корупцією до посіпак. Це і є батіг і пряник, але піднесені в абсолют.  Вони й забезпечували стабільність влади над рабами, у яких перетворили населення. Що ми бачимо там зараз? Сіре убожество, лисий гном, що вдає з себе мачо, задля утримання при владі раз по раз звертається до найтемніших сторін підвідомчого стада, експлуатуючи «гордость дєржави», тобто неприроднє почуття, що заміщує в свідомості раба прагнення волі. Як зрадник мріє, щоб усі навколо виявились зрадниками, як він, так і раб марить не волею а збільшенням поголів’я рабів у свого володаря. На цьому вже сім віків стоїть орда.

            Україну лихоманить через те, що живий, повний сили і прагнення волі народ, що не піддався ординському способу упокорення, отримав неминучий конфлікт із окупаційною ординською адміністрацією. Користаючись владою і контролем над ЗМІ нам раз по раз нав’язують ілюзію вибору поміж частин однієї банди. Немає ніяких нових обличь у правлячій верхівці, це облуда. Це ті ж старі морди, тільки навиворіт. Генпогкугог, наприклад, син колишнього секретаря обкому КПСС, гончаренко – це насправді костусєв-син. І так далі по списку. Отак і правлять – поки народ не розібрався. І зараз ми маємо справу  з вкрай небезпечним побічним наслідком такого правління, заснованого на брехні. Відбувається цілеспрямоване розмивання основ суспільної моралі.  Вже декілька днів телевізор криком кричить про величний подвиг Дому Свинарчуків, які врятували, виявляється, наше військо від розгрому.  Холуї і холуйчики позмінно розповідають глядачам, що красти гроші з бюджету, конвертувати їх у чорний нал, виводити за кордон, скуповувати за бюджетні кошти списані тут же в Україні запчастини – це, виявляється, подвиг! Волонтерам свинарчуки нагадують, як ті самі всіма правдами-неправдами везли, несли, тягли через кордон зброю і військове спорядження для наших захисників. Забувають, щоправда, одну дрібничку: волонтери то все купували за свої власні кошти, а свинарчуки – за вкрадені з бюджету, тобто у нас. Користуючись тим, що переважна більшість глядачів є постсовками, які не розуміють тотожності між своїм і бюджетним, подвиг волонтерів прирівнюють до пограбування війська.  Навколо відбуваються не менш потворні речі: мер Олевська, наприклад, стоїть на мітингу з плакатом проти себе, порошенко, виявляється, власним коштом відремонтував бойову техніку (всі, хто особисто знайомий з гарантом і його патологічною жадібністю, від цієї звістки довго іржали, наче коні), вона, що обіцяє повернути вклади Сбербанка СССР, та ще й проіндексовані (не уточнюючи, де візьме на це мінімум 4 річні бюджети), воно, що дає зуб (мабуть імплант),  і як апофеоз - ряжені судєйки, що офіційно дозволяють корупцію.

Націю привчають до думки, що корупція – це благо! Бо всі так роблять, і нічого.

Табель про ранги, введений пєтькою Лупооким триста років тому, діє в постколоніальній Україні до сьогоднішнього дня. Ті ж самі 14 рангів дерслужбовця, щоправда, вже без назв. Колежські ассенізатори і решта чудернацьких назв залишились у минулому. Може час відроджувати?

Як варіант:

1.Корупційний реєстратор.

2. Молодший радник корупції.

І так аж до Народного Корупціонера.

Нагороди теж спеціальні треба вводити:

«За перемогу над громадою», «За мародерство на пожежі», «За корупцію» (щонайменше 5 ступенів), «За здирництво»,  «За відкати на війні», для журналюшок – «Премію ім. геббельса»,  для колишніх гарантів – звання «Аморальний авторитет нації».

Дивлячись телевізор я нарешті зрозумів, що робив порошенко на мальдівах в умовах суворої таємниці. Ні, не відпочивав, як ми, нерозумні, думали, а проходив таємні, пришвидчені, двотижневі курси генералісімусів, переймав науку перемагати, так би мовити, у найкращих світових фахівців, яких звіз туди і оплатив власним коштом. І ходив він там виключно в однострої кольору хакі і в берцях, поборюючи плоть,  притому денно і нощно молився, винятково українською (у перервах між заняттями). Сподіваюсь вже найближчим часом почути цю версію з телевізору. Цікаво: хто отримає за неї новий орден? Я не претендую…        

            Насправді відбувається страшна річ, властива передусім орді: не маючи змоги піднятись  над  суспільством у моральному плані, окупаційна ординська влада намагається опустити суспільство до свого рівня. Нічого нового в цьому немає. Згадайте Брежнєвське «всі крадуть». Але те, що добре для орди – страшно для нас. Ординські методи управління не працюють із нашим народом. Але якщо кацапам нічого втрачати в плані суспільної моралі, то в Україні вона   може внаслідок цих конвульсій зникнути як явище. Силу моральної складової життя прийнято недооцінювати. Але насправді навіть найкращі і найтвердіші представники роду людського потребують щонайменше моральної підтримки, хоча б мовчазної, від суспільства.  Уявіть, що коїться в душі волонтера, якого порівняли зі свинарчуком. Чи в душі воїна, якого порівнюють з порошенком?! Втративши моральну основу суспільства – ми втратимо державу, бо кращим представникам нації не буде заради чого жити і вмирати. Без суспільної моралі держава неможлива – лише орда, що є антитезою до держави. Чи не задорога ціна за продовження окупаційної влади? Може, час викинути на смітник стару засалену колоду брудних політиків, вимкнути телевізор, який нищить людську мораль і гідність,  і включити нарешті мозок?! Послати рейтинги прямісінько у сраку тим, хто тридцять років нас ними обдурює, і почитати біографії кандидатів. Так, не програми, а саме біографії. Бо який сенс читати програму брехуна? Це лише витрачений час. Люди не змінюються докорінним чином. Що кандидат робив раніше – те ж, майже напевно, робитиме і в майбутньому. Той, хто крав – крастиме. Той, хто глузував з України – глузуватиме й далі.  Хто захищав нас на фронті – захищатиме й на президентській посаді.  Просто уважно поцікавтесь: а що ця людина вже зробила для України? І що вона за це отримала? Які має статки? Чи могла все це надбати при такій біографії? Якщо статків обмаль – то чи відповідає це її реальному стилю життя? І ви одразу зрозумієте, що при сорока з гаком кандидатах насправді вибір у вас із одного. Якщо, звісно, хочете жити вільною людиною у заможній країні, а не холуєм в орді.

Кожен слідчий чи прокурор знає, що головне в проведенні слідчих дій – не вийти на себе.

Тому навряд чи варто дивуватись черговому рішенню проституційного суду. Оскільки на обрії проступила перспектива створення антикорупційного суду під контролем західних «партнерів», ці «добродії» просто не могли не скористатися нагодою скасувати закон, за яким їм усім найближчим часом довелось би сидіти. І плювати їм на наш безвіз і кредитні лінії, що будуть зупинені внаслідок їх життєдіяльності. Бо скільки вовка не годуй, а своя сорочка до тіла ближче. Дивує інше: схоже на те, що проституційний суд вперше в своїй історії вирішив прийняти незалежне рішення замість слухняного виконання всіх забаганок влади, навіть найбільш збочених. Усі справжні громадяни України з нетерпінням чекали цього моменту, та результат нас не потішив. Замість захищати наші інтереси, судді вирішили захистити свої власні. Яка прикра несподіванка…

Спитаєте: чому це рішення прийнято всупереч чинній владі? Адже там теж гладковський на гладковському і свинарчуком поганяє? Бо невчасно. Одразу після виборів – інша річ. Аплодували б стоячи. Нам би нагадали про незалежність судової гілки влади у Європі, куди майже всі ми так прагнемо, і привітали з наближенням до мети. А їм по ордену виписали. Кудись же треба їх подіти, якщо вже накарбували, а пристойна людина українську нагороду і в руки не візьме… А от перед виборами – це явна самодіяльність. Нерви здали. Ну не вірять вони, що пограбовані до нитки українці знову оберуть тих самих. І правильно роблять, до речі, що не вірять… А зміна влади – це зміна складу суду, тобто їх… От нерви й не витримали, по людськи можна зрозуміти.  Чи загнали вони нас у безвихідь? Звісно, що ні. Навіть якщо тебе вже з’їли – все одно маєш два виходи.

Два виходи має влада. Можна змінити склад суду, третина якого призначається президентом, третина – радою. І скасувати ганебне рішення. Про третю третину мовчу – чекати, що зїзд суддів обере когось пристойнішого – це все одно що читати, як Мюнхаузен витяг себе з болота за волосся і вірити… Але і двох третин цілком вистачить. Зважаючи, що четверо суддів таки проголосували проти, їх можна й залишити.  Знаково, що серед них немає жодного, призначеного З’їздом суддів…

Чи буде це зроблено? Ні, бо є й другий вихід: брехати нам про незалежність судової системи і необхідність поважати рішення суду, яким би воно не було і хто б його не ухвалив, імітувати бурхливу діяльність, але не встигнути до парламентських виборів, за будь-яку ціну не встигнути. Бо сидіти за цим законом доведеться і їм. Практично всім. Хоч закон і не має зворотної сили, тобто не поширюється на вкрадене до його прийняття, але й після того жоден з них не збіднів на державній службі, не сумнівайтеся. Тож нічого, окрім брехні, від них чекати не варто. Але не засмучуйтесь! Адже у нас теж є два виходи!

Перший: обрати тих, хто не має кримінальних статків і не боїться притягнути злодіїв до відповідальності. Адже окрім усього людського непотребу, що демонструється нам телевізором у якості «основних» кандидатів у президенти, ми таки маємо, за кого голосувати. Я свій вибір зробив давно, і ще два роки тому передбачив висунення Кошулинського від націоналістів. Жоден телевізійний «політолух» не зробив такого припущення. Адже націоналісти – це єдині ідеологічні партії в Україні. Тільки в ідеологічній партії лідер може дозволити собі розкіш поступитись місцем колезі, що має вищий електоральний потенціал, як зробив Тягнибок. Адже вони йдуть відстоювати спільну ідею. А для торжества ідеї не важливо, хто очолить боротьбу за неї.  Власники - лідери інших партій такої можливості позбавлені. Бо йдуть патрати бюджет. А президент отримає найбільшу частку. Хто ж її іншому віддасть?!  Крім того, «новий» ще й може виявитись більш-менш порядною людиною, і якщо вже не відмовиться від розкрадання держави, то хоча б спробує стримати свої апетити. От і немає в Тягнибока наслідувачів серед лібералів. Тож маємо унікальну можливість замість чергового мурла з гіпертрофованим хапальним рефлексом і повною відсутністю совісті обрати Лицаря Честі, що під кулями виносив наших поранених з Інститутської, має досвід роботи на посаді, бо два найстрашніші дні нашої новітньої історії очолював державу і не дав їй ані розвалитися ані впасти у вир громадянської війни, яку намагались роздмухати кацапи, а потім, коли ми не оцінили його подвигу і не переобрали до ради – рік відслужив на фронті сержантом, нас з вами захищаючи. Так, В.О. Президента України – сержантом на фронті. У нього немає корупційних статків, які треба захищати, нема й страху перед окупантом, як зовнішнім – кацапом, так і внутрішнім – олігархом. Тож вимкніть телевізор, увімкніть мозок, і сходіть на вибори. Тоді півсправи  буде зроблено. Кошулинський  негайно замінить трьох суддів, які продали ваше майбутнє за свої статки.

                Ризикну зробити прогноз і на парламентські вибори. Націоналісти знову підуть одним списком. Ви докоряли їх невмінням домовлятися? Вони єдині змогли! Якби «ліберали» спромоглися висунути єдину кандидатуру – їх представник би переміг, бо прихильників лібералізму в  убогій Україні більше, ніж націоналізму – це вам ще один доказ сили телевізора. Але попри це – не об’єдналися. Кожен хоче патрати бюджет самотужки…

У майбутньому списку націоналістів ви не побачите Тягнибока і більшість колишніх депутатів – лідерів партії. Замість них підуть суворі дядьки в одностроях. Герої, що захистили нас від кацапської окупації, запропонують нам захист від олігархів. Люди, я яких за спиною тільки їхня власна кров, пролита за Україну, вийдуть проти злодіїв і хабарників з мішками крадених доларів за спинами, які смоктали вашу кров  з часів совка. «Політолухи» не спроможні передбачити такий розвиток подій, а як хто й зможе – то промовчить. Бо майже всі нинішні депутати – насправді просто кримінальні бізнесмени, які за жодні блага не поступляться мандатом, що дає імунітет. А для Тягнибока і його товаришів мандат депутата – це лише додаткове навантаження. Бо не будуть вони красти, не для того йдуть. Уявіть, скільки міг би накрасти кожен з нинішніх владців, опинившись на місці Кошулинського – єдиним представником вищої влади, що не втік. А Кошулинського скинули вже на другий день – бо не крав і їм не давав. Про повноваження Президента не писав лише лінивий: що поробиш – повальна грамотність. Кожен спроможний прочитати Конституцію і переказати власними словами. Тож не буду повторювати. Краще нагадаю, на чому вертить ту конституцію проституційний суд, щоб ви задумались, чи принаймні спробували. Бо головні повноваження президента, не прописані в жодному законі – третейский суддя між корупціонерами, пахан нашого кримінального світу. Президент, який добровільно відмовиться від цієї функції – увійде в історію, а не вляпається в неї, як усі його попередники.

Тож замість програм почитайте краще біографії кандидатів, подумайте, що вони вже зробили для держави.. Замість смакування обіцянок – проаналізуйте дії. І одразу зрозумієте, що обіцянки майже чотирьох десятків кандидатів не варто читати взагалі, бо вони ніколи не будуть виконані. Порошенко он скільки свого часу наобіцяв. Потім навіть вибачатись пробував. Що, комусь легше стало від тих обіцянок?! А з поміж тих хто залишились – Кошулинський єдиний, хто спирається на потужні політичні партії, що налічують десятки тисяч людей. Решті немає на кого спертись, навіть якщо вони й щиро хочуть змін. Зараз не до порівняння програм, задача інша стоїть – не потрапити в жопу. Нюанси програм стануть важливими потім, після виконання цієї програми-мінімум, а не замість. Тож вибір у нас насправді з одного. А от виходи таки два. Другий не такий приємний, зате звичний і спокійний. Лежати тихо, вдаючи мертвого. Чекати, поки олігархічний організм тебе перетравить і направить до потрібного йому виходу. Тільки тоді не скаржтеся на сморід і не дивуйтесь тому, на що ви перетворитесь. В новому становищі можна навіть спробувати знайти переваги. Принаймні перестанете тонути у воді. І робити нічого не треба – можна лежачи на дивані, сварити владу, заздрити європейцям і ображатись на весь світ. Ми ще не в  жопі, як вам мабуть здається, а лише рухаємось туди. І в наших силах змінити напрям, несподіваним і дуже неприємним чином нагадати про себе тим, хто вважає, що вже з’їв нас із тельбухами. Для цього не потрібно вчиняти щодня по подвигу. Достатньо раз у житті подумати і  двічі зробити правильний вибір. І злі чар впадуть. А можна далі слухати «поціолухів», які за гроші олігархів на каналах олігархів призначають нам кандидатів від олігархів (з підвищеною прохідністю) і з дурного дива голосувати за них «щоб голос не пропав» - і тоді він пропаде гарантовано. Разом із вами.

Прихильникам лібералізму час вже задуматись і збагнути, що їхні обранці, що на словах усі як один за негайний вступ до ЄС, своїми діями женуть Україну у зворотньому напрямку. Бо ніколи не допустять встановлення в Україні правосуддя, без якого держава не може розвиватися. Не зможуть, адже стануть першими його жертвами. Бо власні статки і свобода для них куди важливіші за ваш безвіз, тож прірва між тим, що вони говорять, і тим, що мусять робити – буде лише поглиблюватись. Ніхто не прийме до ЄС країну, що являє собою проблему. Там чекають сильних і успішних. А збудувати сильну і успішну Україну можуть лише націоналісти. Тож чи не розумніше голосувати саме за них, принаймні поки що? Бо лише їхня влада наблизить вас до вашої мети. А коли ми з націоналістами на чолі збудуємо таки вільну, незалежну, багату Україну,  можна буде й про вступ до ЄС подискутувати. Якщо вам тоді все ще туди хотітиметься... Зараз чесні люди мають об’єднатися, щоб обрати чесного президента і чесних депутатів. Інші вимоги варто висувати, коли ця буде виконана, тобто політична система очиститься.

 Якщо чесних людей в Україні більшість – ми таки матимемо нову владу і справжню країн, хоч і не одразу. Якщо ж більшість складають дрібні злодюжки, які заздрять великим злодіям і мріють вкрасти побільше й собі – Україна приречена, і кров героїв пролита марно. Тоді двадцять сьоме лютого увійде в історію як День Корупції і можливо навіть буде колись оголошено державним святом, якщо держава до того часу ще існуватиме.

Чому ця студія  від початку була російськомовною, пояснювати мабуть не варто. Хоча б тому,  що виросла з команди масляковського «КВН», який за визначенням російський. І ще тому, що артисти родом з російськомовного міста Кривий Ріг. А от чому вони досі не перейшли на українську, коли на шостому році війни навіть найбільш «упоротим» російськомовним українцям стало очевидним, що московія використовує мову як зброю? Вони ж доволі успішно грають патріотів України, а деякі, не виключено, і насправді є патріотами. Зелінський той же без проблем говорить українською у разі потреби (хто не чув – ще наслухаєтесь). Проблема тут у семантиці. Є така наука, що досліджує взаємозв’язок між словами і явищами, які тими словами описуються. Це якщо вже дуже спрощено.

Які слова зринають у свідомості і просяться на язик при перегляді «кварталівських» програм у телевізорі? Пошлость, Скабрезность, Гнусность – «несвята трійця»  москвинського шоу-бізу. Решта вже потім. Я далекий від думки в цьому звинувачувати артистів. По перше тому, що давно вийшов з того віку, коли акторів ототожнюють з їх персонажами (не даремно ж переважна більшість симпатиків Зю-преза - зовсім молоді люди). По друге – вони пропонують те, що має попит у глядача. Проблема якраз у ньому, це добре знає кожен письменник. Якщо хочеш, щоб твої твори мали успіх – маєш зацікавити читача, «дати хабар», якщо завгодно. Якщо не хочеш – навіщо взагалі пишеш? Ти мазохіст чи інтраверт? Саме тому більшість сучасних широковідомих українськомовних письменників рясно пересипають свої твори матюками. Власне, тут переплутано причини і наслідки. Якраз через таку лексику вони передусім і  широковідомі. Це своєрідний хабар читачу: дивись, мовляв, бидлюк, я такий же, як ти. Читай, пишайся собою. А що: кацапи ж вже пропонують пишатися матюками як основою їхньої культури. Це не дурний жарт, а цілком реальні виступи їхніх пропагандонів у телевізорі. Тож першопричина – скацапілий український читач, жертва трьохсотлітнього духовного рабства. Я завжди вважав, що матюкаючись людина стає схожою на кацапа, тобто втрачає подобу Божу в собі. Сучасні романи читаю до першого матюка чи поки не засну від нудьги. Тож вкрай рідко вдається щось дочитати. Винятки все ж трапляються, на те вони й винятки. Нещодавно волею долі познайомився з творчістю Мирослави Горностаєвої. Неймовірні історичні повісті просто лякають достовірністю образів і побутових деталей, сюжет притягує увагу і не відпускає до останньої сторінки. І що? А нічого! Твори, які вже добрий десяток років викладені в інтернеті у вільному доступі і  давно мали б стати частиною шкільної програми з літератури, залишаються абсолютно незнайомими читачу. Я сам, попри багаторічний щирий інтерес до української історичної прози, натрапив на них випадково – мабуть Бог змилувався. Програмісти кажуть: гугль знає все. Та спробуйте ввести запит: сучасний український історичний роман (повість, текст…).  Вашому здивованому оку відкриються гори любовних оповідок, бульварного чтива, чиїхсь рефератів, світлин голих бабів типу «жопа-паравоз», що саме увійшли в моду – чого завгодно, але не того, що шукали. В кращому разі – реклами друкованих книг на історичну тематику.  Чому – не знаю. Чи йдеться про світову змову з метою відрізати українців від історичної пам’яті? Чи, можливо, задавати такі питання вже вважається непристойним чи немодним настільки, що гугль відповідає на більш актуальні запити, аніж мої? Чи просто скацапілому читачу все це не потрібно? Я, грішний, теж змушений іти на поступки читачу, доводячи сюжет до такої гостроти й динаміки, що він геть втрачає правдоподібність. Філологи знають, що це ознаки насамперед дитячої літератури, тобто сучасний читач «впадає в дитинство». Але інакше взагалі не читатимуть…

                Досі не розумієте, про що це я? То спробуйте знайти переклад трьох слів, наведених угорі курсивом, і з подивом переконаєтесь, що в українській мові їх немає. ВЗАГАЛІ!!!  Перекласти більш-менш адекватно неможливо. І не тому, що мова наша бідна – вона одна з найбагатших у світі. Отут і починається семантика. Цих слів немає тому, що в нашій культурі немає таких понять. Ну не водиться гнус у наших лісах…  Мова – це інструмент спілкування, насамперед. В ескімоській мові є більше тридцяти слів для опису різних видів снігу. В більшості африканських мов – немає жодного, щоб перекласти «сніг» іноді потрібно кілька рядків тексту! Бо немає потреби… Почуття, що пробуджує творчість «кварталу» -  не властиві українцю і українській культурі, от і не виникло необхідності у спеціальних словах для їх позначення. Кожен твір багато втрачає при перекладі – перекладачі то добре знають. Саме тому переклад – це окремий жанр мистецтва. Я, наприклад, мрію перекласти «Швейка», не задля того, щоб прославитись, а просто через те, що добре знаю чеську мову і бачу, скільки втрачає український читач. Шкода його по людськи… А от якщо перекласти українською творчість «кварталу» - від неї не залишиться нічого, гідного уваги. От і весь секрет. Я не кажу, що в них немає смішних номерів. Є, звичайно. Гумор властивий кожній культурі, окрім, можливо, культури бактерій. Пошлий, гнусний, скабрезний анекдот теж буває смішним. Бо гумор – це співставлення неспівставного, як пояснив нам Жванецький. Він є складовою культури, але не визначальною, а однією з… Я не кажу, що «квартал» не несе в собі жодної культури. Несе, аж крекче. Але москвинську, не нашу. І об’єктивно працює на утримання українців у ординському духовному рабстві. І працюватиме ще довго: а чому б і ні, якщо попит є, а Україна по праву вважається найтолерантнішою державою світу, бо принципово не втручається навіть у власні внутрішні справи.

Неділя, 03 лютого 2019 13:50

Донесе чи не донесе?

                Ганьба усім недругам, які вважають мене черствим, геть позбавленим співчуття!

Сьогодні цілісіньку ніч снився мені гарант. І не як звичайно: грошей за комуналку не вимагав, томосом на качалці по голові не бив, шоколадом силоміць не годував. А так снивсь, що під ранок аж серце розболілось. Адже сьогодні спливає останній день, коли кандидати в президенти мають подати документи до ЦВК. А разом з документами треба вносити й грошову заставу. Причому самовисуванці мають з’явитися особисто. Я десь у глибині душі розумію корпорацію Рошен БПП: така інвестиція занадто ризикована навіть для звиклого до всього компрадорського капіталу. Та й висувати таке при всім чеснім народі – сором навіть для тих, хто сорому не має. Але ж по людськи це виглядає свинством. Очільник держави через них  змушений власноруч принести і віддати власних два з половиною мільйони гривень! Без надії зустрітися з ними ще раз (бо ж йому відома справжня соціологія, а не ті «рейтинги» які хаває піпл).  Усі, хто знає про патологічну, маніакальну жадібність гаранта, розуміють, які муки він зараз переживає – Тантал нервово палить у куточку… Подумати тільки: підкуп виборця – бюджетним коштом, агітація – теж, телебачення добровільно-безкоштовно показує (хто сумнівається – спитайте Зураба, він знає).  А тут плати, і край! Власноруч і своїми, нажитими непосильною працею!!!

От і снилось мені всю ніч, як бідаха вкотре перераховує усю суму м’ятими одногривневими купюрами (щоб не так шкода віддавати), і плаче, немов алігатор. І я плачу з ним. Бідаха обзвонив друзів, у марній надії, що вони його відмовлять, та де там! Леонід перший сказав щось незрозуміле навіть йому самому, геть позбавлене змісту. Втім, як завжди. Леонід другий радив іти й на другий і на третій термін і в жодному разі не здаватись, віктор перший (кум) апетитно прицмокуючи, порадив брати приклад з нього і ганьбитися до кінця,  віктор другий не сказав нічого, бо в Ростові саме електрики не було – ненаситний кримський  енергохвіст випив, а віктор нульовий , теж кум, але не його, а Того, Кого На Ім’я Не Згадують (не тому, що бояться, а щоб не матюкатись), крізь зуби порадив не дражнити того, чий він кум і не мінятись ні з ким на переправі. Кумпгокугог, клацаючи зубами від хвилювання, розказав, як вранці, під час гоління, раптом ясно побачив Дзеркального Корупа – ту саму велику рибу, якою марно марив усі ці роки. І сказала йому та риба, що комусь із  них з кумом після програних виборів точно сидіти, тож краще бути спритнішим і встигти першим, бо нічого доброго у тій Менській колонії нема, якщо вже по правді. А от пара парадних робочих рукавиць роботи кума і алюмінієва кружка зі слідами його гострих зубів стали б окрасою колекції, тож щоб не забув прислати, у разі чого. І Коза Тисячоліття спозаранку так  жалісливо мекала – словом, не на добро це…

                Вже під ранок нещасний гарант, вкотре переконавшись, що купюри ніде не злиплись і зайвої він не поклав, у марній надії заспокоїтись почав за звичкою лічити баранів своїх виборців, але тих виявилось куди менше, аніж гривень, бідаха не встиг заснути і почав лічити їх по другому колу.

                Словом, прокинувся я, випив брому, викрутив над ванною подушку, і чекаю із завмиранням серця: донесе чи ні… В будь-якому разі - вже недовго залишилось мучитись – і йому і нам…

Вівторок, 22 січня 2019 18:09

Петлюру знов зневажили

Петлюру знов зневажили – навіть після смерті  примушують дивитись на садиста-маніяка щорса, ката українців і ворога всього українського. Змилуйтесь над Головним Отаманом!  Він не може відійти, він же пам’ятник! Апелюю до совісті… ні, не мера, не мерії, не уряду. Який сенс звертатися до того, чого немає?! Уклінно прошу добрих людей,  які позбавили щорсового коня абсолютно зайвої ноги: поверніть її!   Щиро переконаний, що ви  тонкі  естети і  щирі патріоти, яким душа болить за Україну. Нізащо не повірю, що Ви мали намір з тієї ноги нажитися! Навіть думки такої не допускаю. Ви просто виправили кричущу помилку скульптора і заодно привернули увагу до проблеми декомунізації у Києві. Настав час повернути ногу! Це єдина можливість позбутися опудала ще при нінішньому міському голові  опудалі. І припаяти її не забудьте, ви ж не варвари якісь московські, тільки не коню, а самому щорсу – йому потрібніше. Шкода, що не можна припаяти ту ногу кличку – йому  навіть краще пасує, але він ще недостатньо забронзовів…

З чим вас усіх і вітаю, шановні українці. Луснула найтовща скрєпка кацапської недодержави-орди. Це і є головний наслідок вчорашніх подій. Розвалено Державний Міф, покладений в основу московії. Те, що відбулось – не внутрішньо українська подія, як намагаються її представити. Чи не вперше за три століття Україна суттєво впливає на світову політику. Вирішальним чином. Звільнення України з духовного рабства для москви – це удар ломом поміж рогів. Воно, убоге, ще плететься, саме не знаючи куди, але копита вже заплітаються і падіння – справа недалекого часу. Впав міф Третього Риму. Той самий, що тримав їх усіх разом, забезпечував всесвітньовідомою смердючою «духовністю». В його ім’я чинилися найстрашніші злочини, ним виправдовувалися бузувірства, від яких кров холоне в жилах. Звичайно, це була лише декорація, милостиво дозволена мовчазною згодою цивілізованого світу. І от декорація впала, і москва постала перед нашими очима тим, чим завжди була – Трєтім міром (третім світом)… В такому статусі вона не потрібна нікому, навіть сама собі.

            А що отримали ми, українці? Насамперед – Українську церкву. Не ПРАВОСЛАВНУ в Україні, як нам пропонували щедрі візантійці. Зрозуміти їх можна, хоча навряд чи потрібно. Про їхні інтереси я вже писав, щоб не повторюватись: http://www.mytus.net/index.php/publitsystyka/item/24-autumn-of-the-patriarchs

Тепер вже можна написати про методи досягнення цих інтересів.

Планувалося не більше не менше як створення «церкви для всіх», для катів,  катованих, і свідків катування, під керівництвом представника Фанару. Сценарій був доволі простим: спочатку Київському Патріархату обіцяли провести Архієрейський Собор виключно серед тих, хто підписав звернення про Томос.  Тобто віддати Томос представнику УПЦКП, називаючи речі своїми іменами. Ім’я цього представника теж ні для кого не було секретом. А побачивши, що «розкольники» заковтнули наживку,  Варфоломій, як досвідчений шулер пересмикнув, навіть гірше - поміняв правила під час гри, запросивши всіх єпископів, приписаних до України. Тобто, більшість на соборі мала б належати РПЦ, а митрополитом вони б обрали свого онучія. Подальші кроки неважко передбачити – Київський патріархат не прийме такої «автофекалії». Бо погодитись на це – не лише не здобути нічого, але і втратити те, що мали. Залишити українців без церкви, військо – без капеланів. Задля врегулювання конфлікту керівники Собору запропонували б свою «компромісну» кандидатуру – одного з екзархів. Вони зовсім не випадково виявилися етнічними українцями, особисто відданими Варфоломію. Таким чином хитрий візантієць отримав би підконтрольну йому митрополію, до якої зібрав би всіх або майже всіх кліриків і прихожан (що особливо важливо!) всіх Українських церков (а заодно й неукраїнських, окупаційних – мовляв куди ж їх подіти, та й прихожани їхні зайвими не будуть). При такому сценарії Томос ми все одно отримали б. Але не скоро – за кілька років. І в навантаження до нього отримали б заодно падла-лєбєдя і цілий звіринець подібних йому збоченців, домінуючих у Синоді, і чужого митрополита. Чи не задорого нам запропонували «канонізм»? Про його справжню вартість для нас (без врахування впливу його на москву) тут – http://www.mytus.net/index.php/archive/item/38-canonism-and-canonizats

От Філарет зі своїми й вирішили, що таки задорого.  Але  відмовитись – означає втратити підтримку суспільства, «розігрітого» журналюшками та «експертами» до стану кипіння, переконаного, що без Томосу життя немає. Хоча до цього якось жили, але то вже забулося. Отож – «Дайош Томос!». За будь-яку ціну!!! Все – пастка зачинилась. Класичний цугванг. Але замість здатися чи з розпачу відмовитись від гри і втекти – Філарет з командою вирішили виграти у шулера за його правилами. І виграли. Це класичний випадок, коли два супротивника краще, аніж один!  

Вождь самосвятів гундяй, при всіх його недоліках, ідіотом точно не є. Він зрозумів і вирішив поламати візантійську «схему». Прорахувавши, що перемога його «шісткам» не світить за жодного розкладу, він просто заборонив їм участь під загрозою оприлюднення компромату.

            Намагаючись врятувати «схему» Варфоломій вніс у правила чергові корективи – Собор вирішено проводити Помісний, раптово змінивши формат і збільшивши число учасників і тим самим невизначеність. Одночасно кожному єпископу окупаційної церкви було надіслано особисте запрошення Варфоломія. Треба бути ієрархом, щоб вповні зрозуміти, що це означає для православного єпископа: запрошення од «Самого»! Персональне! Це і честь, і слава, і обіцянка захисту, і індульгенція теж…

            А щоб послабити позиції очільників двох церков, до їх запрошень приписали «прохання» не балотуватися. Церква – структура, подібна до війська. Тільки суворіша. «Прохання» керівника там – чемна форма наказу, і ніщо інше. Адже після скасування кацапських «прав» на нашу митрополію УСІ українські клірики з позицій канонічного права є підлеглими Варфоломія. 

            Врешті: хто виписує Томоси – той і правий.

            Завдяки своїм знанням особливостей церковного життя москви і Фанара, завдяки власній впевненості у своїх єпископах і навіть кліриках, яких вони приведуть із собою, Патріарх Київський виграв безнадійну партію. Він нагадує зрячого в країні сліпих. Де помилився Варфоломій? Недооцінив силу московського компромату на окупаційних єпископів, якість кліру УПЦКП, переоцінив честолюбство Філарета.

            Варто згадати всіх тих, хто місяцями промивав вам мізки оповідками про клятих українських  ієрархів, які зривають святу справу особистими амбіціями. Згадайте тих, хто вливав вам у голову ці думки, силуючись защепнути мишоловку за Філаретом! Хоча б для того, щоб зрозуміти: якщо вони й патріоти, то точно – не України. Для нас вони вороги. Саме так, навіть не противники. Бо війна. І кожен, хто діє в інтересах ворога – сам ворог. Іншого не дано. Всім численим поціновувачам таланту щасливого власника надлишкової незакатаної губи – окреме вітаннячко… Господь дає вам шанс порозумнішати.

            «Із міліцейського протоколу: студент Іванов, перебуваючи в зоопарку у стані алкогольного сп’яніння, вліз до вольєру і показав крокодилу дулю зі словами «викуси-закуси». Крокодил в точності виконав побажання студента». Старий радянський анекдот.

            Крокодил не задовольнив студента, хоч і виконав усі його побажання. Не зі своєї вини, а виключно через те, що студент просив не того, чого насправді прагнув. Точно те ж саме зробив Філарет з Варфоломієм. Виконав усі побажання, вкотре продемонструвавши, що мирські суєти для нього не важать нічого. Навіть останню несподівану вимогу: розпустити свою церкву до Собору – виконав, не зморгнувши. Цікава вимога, правда? Від Симеона та Олександра Варфоломій  нічого подібного не вимагав, як це не дивно… Зате тепер українці остаточно зрозуміли, що спричинило загибель могутньої Візантійської Імперії – надлишок хитрожопості.  

            А щоб не вводити Всесвятість у спокусу погулювати тут у нас самому років з десять і притримати Томос до кращих часів, нову митрополію заблокували у стані напівфабрикату, навіть не приховуючи, що це триватиме аж до отримання Томосу. Спробуй, покеруй церквою, в якій із апарату – один митрополит… Додатковим бонусом від такого рішення стала неможливість прийняття у клір архієреїв РПЦМП, які очконули прийти на Собор. Звісна річ, їх довелося запросити до нової церкви. Бо це ще одна вимога Варфоломія. Який досі керує нашою церквою. От Епіфаній їх і запросив. Приблизно так, як нас до ЄС і НАТО запрошують: «двері наші для Вас відкриті. А яма перед ними килимком застелена…». А після отримання Томосу розмова з ними буде вже іншою. В дусі християнства. Візантійського.

            А спокуса у Варфоломія таки буде. Бо виконавши його вимоги, Філарет задовольнив його в тій же мірі, як і крокодил студента. Новостворена ПЦУ по факту ВЖЕ контролюється Філаретом. Статут змінять одразу ж після Томосу. Це теж не приховують. Поки що прийняли присланий з Фанару. Згідно побажання  студента...

            Чи не оберуть Філарета главою вже автокефальної церкви? Теоретично – можуть. А практично: навіщо? Церквою керуватиме Епіфаній, обраний самим Філаретом як найкращий продовжувач його справи ще в часи УПЦКП. Чим займеться Філарет? Керуватиме Епіфанієм. Як його титулуватимуть? А вам не однаково, якщо йому самому однаково?! Це не має жодного значення, бо наступні покоління українців однак зватимуть його інакше: Святий Філарет Київський.

            До речі, шановні вірячи: сьогодні виповнюється рівно 100 років з дня проведення першого Собору для здобуття незалежної Української церкви. З чим Вас і вітаю. Швидко впорались, як по церковних мірках, насамперед через те, що більше половини цього столітнього терміну питанням опікувався Філарет Київський. Живих у Православ’ї здається не канонізують.  А дарма – квадратний німб йому личить.

Вівторок, 11 грудня 2018 14:35

Панове! Змінюйте пози!

Не встигла політично активна частина  суспільства оговтатись від утворення могутнього передвиборчого блоку «За Жопу» (що виник шляхом злиття «За життя» рабіновича з частиною «опоблоку»), як отримала черговий удар під дих.

                «Громадянська позиція»  Гриценка начебто об’єднується з Чумаком (не з тим, що воду заряджає, а з депутатом і генералом, прости Господи, юстиції), причому анонсовано не лише спільна участь у президентських виборах, а й похід разом на парламентські. Узгодженим кандидатом у президенти стане, швидше за все, Грицак (той, що СБУ), що видається логічним компромісом між Гриценком і Чумаком. Нова партія називатиметься, вочевидь, «Чумацька позиція».

                Як політолог з великим досвідом і феноменальною пам’яттю ризикну спрогнозувати ще один об’єднавчий проект, цього разу між садовим і ляшко. Робоча назва – «Садко», лозунг – «Наступ на вила».

                В обставинах, що склалися, не можна виключати навіть об’єднання партій «НаЛ» і «КаСа» - як соціально споріднених, що ще напередодні видавалось неймовірним. http://www.mytus.net/index.php/archive/item/59-chomu-nal-proletiv-mymo-kasy

                Вочевидь наші політики вирішили, що регулярна зміна поз із цікавих на ще цікавіші з успіхом замінить народу запит на «нові обличчя». Тож влаштовуйтесь зручніше і спостерігайте – цей цирк для вас! Далі буде ще цікавіше.

Схоже, доведеться мені графічні редактори освоювати - бо слів вже не вистачає...​

Go to top