Володимир Митус

Володимир Митус

Вівторок, 30 жовтня 2018 17:16

Чому вони досі тут?

Вперше опубліковано 02.08.2016.

Два роки збігло відтоді, як я вперше написав нарис зі справжньої історії Московського Сатанату.
Повторюватись не варто – стаття досі на сайті. Питання в іншому: чому ми досі, через два з половиною роки війни, продовжуємо терпіти це «канонічне» утворення, дозволяємо йому псувати наше повітря і отруювати наші душі? Чому Україна досі не має власної помісної церкви?
Не варто вважати, що це питання відноситься лише до сфери інтересів вірян. Воно має державну вагу.
Хто був на фронті, той знає, що на війні атеїстів немає. Всі армії світу мають у своєму складі капеланів (військових священників), бо це полегшує страшні муки душі військового. Солдату розривають душу два почуття: страх загинути і небажання вбивати. Це нормальні почуття здорової психічно людини. Я не маю наміру описувати збочені стани – наприклад, коли пережиті втрати і жага помсти випалюють душу і людина починає відчувати задоволення від вбивства. Врешті решт війна – це злочин, що чиниться не окремими індивідуумами, а державами. І вояки держави – жертви змушені робити те, що не може знайти відгук у здоровій душі. Військовий священник допомогає вояку залишитись людиною, заспокоїти власну душу, приборкати страх, тим самим посилюючи боєздатність війська, як би не цинічно це звучало. Тому в інституті капеланства держава кровно зацікавлена, навіть якщо вона збудована на атеїстичних засадах. Врешті решт замполіт – це не що інше, як збочена форма капелана.
Можна по різному ставитись до патріарха Філарета і його церкви, але уявіть собі, що було б, якби Київського Патріархату не існувало! Держава і вояки опинилися б сам на сам із слугами Московського Сатанату, які відмовляються навіть відспівувати наших героїв, кажуть нам у очі, що нашого народу не існує, а нашої мови Бог не чує. Може і добре б, щоб не чув, бо їх бог – Сатана. Більшість людей, необізнаних у тонкощах віри, помилково вважають, що Сатанізм – це поклоніння абстрактному злу, чорні меси та інший Голівуд… Насправді Сатанізм – це поклоніння собі. Сатаніст – це той, хто вважає Богом себе. Неупереджено поглянувши на історію СССР можна одразу ж дійти висновку, що державною релігією цього утворення був саме сатанізм.
Влада насаджувала всі зовнішні атрибути культу: замість нетлінних мощів святих – ленінська тушка, що невблаганно розкладається попри всі спроби бальзамування, замість ікон - портрети вождів, замість молитов – партзбори, замість Нагорної проповіді – Моральний кодекс будівника комунізму, замість Святого письма – збірники творів Маркса-Енгельса-Леніна. Список можна продовжувати, але чи варто? Головне – що підмінена суть, внутрішнє наповнення віри. Замість любові до ближнього – ненависть до всіх, замість милосердя і прощення – «стукачество», виховання людини як «царя природи» з одночасним поклонінням вождям, як «старшим богам»… Московія, яка від самого свого заснування у пітьмі віків була Царством Ненависті, нарешті офіційно оформила свій «катехізис сатаніста». Нинішня РПЦ – породження сатанинської держави. «Відтворена» в роки Другої світової війни у кривавих підземеллях НКВД за наказом вусатого покидька, вона допомогала мобілізувати населення на користь «державницьких» (себто шовіністичних) ідей.
Від самого початку ця структура була не просто частиною державного апарату (як і її попередниця, знищена після революції) але ПІДРОЗДІЛОМ СПЕЦСЛУЖБ. Уявіть собі: у державі – жертві агресії вільно, легально працює підрозділ спецслужб агресора? Дикість? Безумовно. Але гібридну війну породжують гібриди, причому з обох боків фронту. У нас їх навіть більше. Вони заохочують зголоднілих пенсіонерів жертвувати останні копійки на військо, а самі в цей час розтягають по офшорах мільярди, у цих нещасних старих награбовані. Це і є наша держава. Принаймні – вони самі так вважають. Щиро був здивований довготривалою суперечкою – дозволяти чи забороняти піп – парад. Звичайно, забороняти його не можна. Забороняти треба «церкву», яка його організовує.
Але забороняти - означає виходити із такої зручної «гібридної» стратегії, втрачати ринки збуту і цілі підприємства, а отже – грубі гроші. Що тоді в офшори везти? Отож, для нас видумали нехитру побрехеньку (наш през на це майстер). Нехай, мовляв, Вселенський Патріарх наведе лад у православ’ї, визнає Київський патріархат, а потім ми вже їм усім покажемо. А зараз ніяк не можна – ну не стерплять ніжні душі наших християн відсутність канонічної православної церкви… Знають, бісові душі, що чекати на Варфоломея можна довго – довго.
Уявіть собі Вселенського Патріарха, главу Церкви, на якого покладено обов’язок підтримувати лад у православ’ї, але якому не надано жодних коштів на це. Будучи, по суті, іноземцем та іновірцем у мусульманській Туреччині, Варфоломей у якості фінансової бази має більш ніж скромні внески всього кількох тисяч прихожан, належних до його церкви, і більш ніж нескромні пожертви РПЦ (так у них називають хабарі). При чому, Патріарх навіть не має впевненості у тому, що є за кого списи ламати. Просто виходячи з нашої буремної історії, кульбітів багатовекторної політики. Що, як раптом повернуться ці навіжені українці «у лоно канонічної РПЦ»? І ким він виглядатиме перед колегами, намарно втративши джерело доходів? Всі взаємновизнані (тобто канонічні) православні церкви автокефальні, тобто ділитися з ним не будуть. Це бог на всіх один, а гроші у кожного патріарха свої… І виявиться він поміж бородатими колегами віслюком, який задумав відсунути іншого від годівниці, а мусив врешті відсунутись сам. Чи думаєте, він не знає, дияконом якої церкви є наш през?! Про совість не скажу, але дурні до патріарших посад не дослужуються (крім московії, звичайно).
Роль світового православ’я у нашій війні взагалі мерзенна. Визнаю це з глибоким сумом, як і свою приналежність до цієї конфесії. Третій рік московія під прапорами православ’я проливає нашу кров у війні, яку сама визначає як релігійну, на захист одновірців … від одновірців. Я особисто не почув від жодного з 13 православних патріархів жодного слова на захист українських одновірців і засудження сатанинської орди. Чи хоча б визнання, що ця війна і кацапські претензії не мають жодного відношення до православ’я. Врешті – чому дивуватись. Ці церкви бідні, насамперед через бідність їхніх держав. Московська ж «церква» багата, бо фінансується з державного бюджету як спецслужба, і дуже щедра на пожертви. Для слухняних патріархів, звісна річ.
Тому мене все частіше відвідує думка: чому ми чіпляємося за цих мерзотників, як воша за кожух, навіщо прагнемо визнання від посіпак нашого найлютішого ворога?
Чи не розумніше створити Українську Помісну Християнську Церкву взагалі без згадки про православ’я? Не для того, щоб змінити обрядність, догматизм, Символ Віри (все це можна залишити православним, традиційним для нашої культури) а щоб не бруднитися об продажних «братів у Христі». Власне, подібна церква – православна за змістом, але не за формою, існує вже багато віків. Це УГКЦ, уніатська церква, багата славною історією боротьби за нашу волю і незалежність. От тільки вона не наша, на превеликий жаль. Створювати державну церкву на її базі не можна – це означало б лише зміну хомута на власній шиї. Замість наших кацапських «братів» і їх продажних прислужників вона буде відстоювати інтереси Святого Престолу, авторитет якого, піднятий святим польським Папою Войтилою на нечувану висоту, дуже похитнувся після зустрічі нинішнього понтифіка з гундяєм. Чого варта лише спільна декларація про громадянську війну в Україні! Я далекий від думки, що Папа продався кацапам – все його життя свідчить про небувалий аскетизм. Він просто вирішує проблеми своєї Церкви нашим коштом. Чи потрібно нам це?
Невже у своїй любові до Бога українці зобов’язані спиратись на чужий авторитет і питати дозволу у ворогів наших. Бог сказав нам: «де двоє чи троє зібралось в імя моє – там і церква». Може варто таки зібратися, всім разом і не забуваючи – в імя кого? Наш народ замінив собою прогнилу державу у найбуремніший момент історії, організував, озброїв, нагодував своє військо.
Чому ми маємо віддавати долю Церкви у брудні руки наших політиків?! Історія знає багато прикладів успішної церковної реформи, яка змінила на краще життя народу і долю країни. Англійський король Генрі Восьмий, наприклад, не побоявся заборонити домінуюче на той час у Європі католицтво і створити власну, Англіканську церкву з собою на чолі. Причиною стали проблеми успадкування трону (у короля народжувалися лише дочки, а церква не дозволяла йому розлучення і черговий шлюб) і зажерливість самої церкви, яка забирала десятину у зубожілих від війни людей. Інтереси верхів і низів збіглися. Наслідки відомі: Британія стала однією з найзаможніших країн світу, англіканська церква там досі є домінуючою.
Щоправда, реформа очолювалась королем. Але ж він не ховав гроші в офшорах, не вів бізнес з ворогом, не мав підприємств на ворожій території. Наша прогнила держава успішно експлуатує пережитки «совка» у мисленні багатьох українців. У даному випадку – дурне переконання, що хтось має за нас для нас щось зробити – Варфоломій, Франциск, порошенко, хто завгодно, аби лише не ми!
Може, нам час обійтися без неї, знову взявши свою долю в свої руки? Зібрати кілька мільйонів підписів під петицією. Але не до петі, а до панотців Святослава і Філарета, з проханням про обєднання УПЦКП та УГКЦ. Без підпорядкування жодній зовнішній силі, без дозволу від очільників католицтва і православ’я, лише за своєю і нашою волею. Вони вже давно довели, що люблять Україну. Кожен по своєму, але щиро. А церковний клір зазвичай подібний до предстоятелів. Обєднавши дві найвпливовіші, патріотичні церкви в єдину помісну ми забезпечимо стійкість держави від впливу зовнішнього ворога і остаточне звільнення співвітчизників з кацапського духовного рабства.
Ще рік тому не повірив би, що муситиму виступити проти православ’я, але сам хід подій невблаганно підштовхує до цього. Адже ми третій рік поспіль з останніх сил обороняємось від підступного, сильного, підлого ворога без будь – якої зовнішньої підтримки! Інакше чим я відрізнятимусь від патріотів - співвітчизників, які досі ходять у вражу «церкву» за звичкою, через її «канонічність», здуру, чи просто, щоб не думати. Про ворогів не йдеться, їх треба відправити звідси слідом за РПЦ.
А закиди про свободу совісті і права людини у цей скрутний час маємо рішуче відкинути, як ворожі прояви. У ворогів наших совісті немає, а людьми їх вважати важко. Держава не може не втручатися у церковні справи, коли йде війна і агресор використовує питання віри як засіб війни а свою «церкву» як інструмент поневолення українців. А якщо не втручається – значить її просто немає. Згнила. Маємо вирішувати свої проблеми самі. Інша річ, для чого нам таку «державу» годувати, якщо користі з неї – нуль? Може, маємо створити іншу, справжню, на чолі з патріотами, готовими вмерти за неї, а не мерзенними торгашами. Тим більше, що зараз патріотів одразу видно – вони на фронті або фронту допомагають, чим можуть, синів не ховають у раді і самі не ховаються... Але це вже наступне питання…

Вівторок, 30 жовтня 2018 17:14

Чому НАЛ пролетів мимо КАСИ.

Вперше опубліковано 17.07.2016.

Виборча кампанія до ради таки почалася. А багато хто не вірив у дострокові вибори. Думали, сидітимуть ці «обранці» на наших шиях ще три роки… Але сидиться їм дедалі тяжче – шиї наші добряче схудли і муляють їм дупи.
Першим сигналом наближення виборів став успішний вихід з анабіозу пана Гриценка. Спостережливі громадяни давно помітили, що ця могутня політична фігура прасує ефір лише перед виборами. Отримавши на виборах чергового прочухана – зникає у невідомому напрямку і там десь збирається з силами для наступного спурту. Втім, це не єдина закономірність, помічена спостережливими людьми… Напередодні виборів відбувається масовий старт нових політичних проектів. Створюються нові партії або дістаються з шафи биті міллю старі, добре забуті.
Ті самі політтехнологи, які ділили нас на три сорти у 2005-му, але так і не доділили, тепер діями демонструють відданість своїй власній теорії. Річ у тім, що ділили нас насправді не за місцем проживання (згідно тієї відомої карти) а за особливістю розумових процесів. Умовно кажучи, перший сорт – це ті, хто звик думати самостійно і на думки «авторитетів» не зважати. Другий – ті, хто загалом з повагою ставиться до мислення як процесу але особистої схильності до нього не має, послуговуючись в міру сил чужими думками, ретельно пережуваними. Третій – ті, хто взагалі не підозрює про існування розумових процесів і живе рефлексами. Політтехнологи охоче працюють з усіма групами, не надаючи перевагу жодній. Але інструменти для різних груп обираються зовсім різні.
З «третім сортом» все зрозуміло. Як кажуть у народі – і не таке поїдять. Олігархи – ляльководи та їх наймити – політтехнологи небезпідставно вважають, що цьому «контингенту» і опоблоку вистачіть, нічого бісер метати та гроші витрачати.
З «другим сортом» складніше – для них на останні гроші збіднілі наші грабіжники готують нові дурилки. Минулого разу ними стали Народний Фронт та «Солідарність» порошенка. Перший створили «з нуля», не пожалівши грошей на вигідну справу та накачали відомими особами, в тому числі героями Майдану та добровольчого руху, другу – дістали з шафи, обтрусили та розпіарили через власні ЗМІ та продажних соціологів. Інших ЗМІ та соціологів, до речі, в Україні немає… Таким чином, «охопили» всіх: НФ – тих, хто усвідомлював неминучість війни з окупантом, БПП – тих, хто мріяв «якось пересидіти» чи «проскочити проміж крапельками». На сьогодні вже зрозуміло, що ці «партії» відіграні назавжди. Не біда – замість них вже створюються нові.
Найцікавіша поведінка тих, хто був використаний олігархами у якості ширми, за чиїми плечами погань пролізла до ради – героїв Майдану та війни, відомих «чесних» журналістів, просто впізнаваних людей.
Я особисто, як виборець, не почув від ЖОДНОГО з них цілком доречних вибачень, на кшалт «Люди добрі, пробачте мені! Я не політик, і взагалі щира і наївна людина. Мені соромно, що я своїм, абсолютно не заслуженим, авторитетом посприяв поверненню до ради олігархів та їх посіпак, тим самим затримавши побудову української держави, про яку щиро мрію і за яку боровся, не шкодуючи сил! Я йду з політики назавжди і займуся тим, чим можу бути корисним суспільству». Навпаки: всі вони волають про відкритість і самоочищення (збираються собі публічно клізму ставити?!) і навіть не задумуються - а навіщо вони нам потрібні? Може нам варто якихось чистіших обрати, тих, хто не потребує клізми?
І якщо до героїв – майданівців та фронтовиків питань менше (герой цілком може бути ідіотом, патріотизм не вимагає великих розумових здібностей, адже це поклик душі, а не розуму), то у чесності «чесних журналістів» та «чесних політиків» не можна не засумніватися. Ці професії таки вимагають певного інтелектуального рівня, така людина не може не розуміти азів політики:
1. Політика – гра колективна. Одинаку там робити нічого, яким би геніальним він не був.
2. Колектив у політиці – це ПАРТІЯ, тобто спільнота осіб, обєднана ОДНІЄЮ метою. Тобто партія – це ідеологія, а не особистість. Ліберал з націоналістом можуть бути друзями по життю але НЕ МОЖУТЬ перебувати в одній політичній партії. Особа лідера, яким би популярним він не був, не може бути обєднавчим фактором для його прихильників. Обєднувати можуть ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ, тобто спільне уявлення про майбутнє держави, яку вони будують. Якщо цього немає – тоді кучма з трибуни має питати депутатів: «Яку країну будувати? Скажіть мені, і я побудую!». Йому дійсно однаково було, що будувати – ліберальну національну чи соціалістичну Україну. Аби лише в процесі будівництва не заважали красти…
Отож, маємо визнати, що «ЧЕСНІ» політики та журналісти, які привели у парламент всіх цих мартиненків-кононенків, дуже добре знають, що роблять і з якого боку масло на бутерброді. На відміну від виборців, які ще не зовсім розчаровані всякими лещенками – наємами – арєвими і намагаються з дурного розуму відділяти «злого царя» від «добрих бояр», які його привели і нам на голови посадили.
Отож, до змін!
Банду Професійних Паразитів (БПП) замінить собою нова партія НАЛ ( Наєм – Лещенко), яка вже встигла провести установчий зїзд і навіть з дурного розуму «засвітити» спонсора, щоб у людей, які звикли думати самостійно, зникли останні сумніви, чий це нал.
Нові Флібустьєри (НФ) передають добряче погризену кролями естафетну паличку новоствореній партії КАСА (Касько – Сакварелідзе). Останні двоє, вочевидь, обіцятимуть народу поширити свої успіхи у реформі прокуратури на всю країну. До них (видам професійну таємницю) в останній момент приєднається новий, але дуже досвідчений (і таке буває!) український політик, схожий на життєрадісного бобра. Згідно плану, це має надати проекту прискорення напередодні виборів, щоб конкуренти не встигли відреагувати…
Тепер потрібно визначитись, чим вони відрізняються. Звісно, в Україні це не обовязково – два напіврухи з ідентичними програмами довго і успішно боролись між собою і навіть встигли в процесі боротьби народити третього – «рух за рух» чи як там його, не проти ночі згадуючи...
Але наявність принципової відмінності у програмі значно полегшує процес політичної боротьби і покращує результат борців. Програми у них приблизно однакові – «за все хороше проти всього поганого». Раніше найкращий результат давали дискусії щодо мовного питання. Одні обіцяли не утискати російської, другі – утискати українську. Виборці мліли від захоплення. Але часи змінилися (на відміну від політиків) – зараз за таку дискусію ці політики ризикують бути повішеними власними виборцями на власних вишиванках. Отож довелося пристосовуватись.
У воюючій країні (у нас йде війна з ордою, це не секрет ні для кого крім порошенка) найболючішим для суспільства є ставлення до війни. Розділення за цією ознакою дозволяє якнайповніше охопити весь спектр виборців. Що і показали минулі вибори. Отож тему ніхто змінювати не буде.
Хто з них (НАЛ чи КАСА) виступатиме за війну до перемоги, а хто – за умиротворення агресора – поки не знаю. Час покаже. Ближче до осені, а отже і до виборів. І яка, власне, різниця. Ролі вони поділять, не сумнівайтесь. Коли нам обіцяли «одну модерну монолітну сучасну партію» ляльководи ще не знали, що БПП так швидко втоне. Тепер якого рейтинга йому не малюй – це все одно, що небіжчику градусника ставити. Не в тім біда, що ніхто за них не проголосує, а в тім, що ніхто ж не повірить, що за них взагалі хтось голосував. Але про це згодом.
Що буде далі? Те ж саме. НАЛ і КАСА пройдуть до ради і сформують коаліцію. Потім почнуть грабувати нас, бо саме для цього вони і створені. Потім, напередодні наступних дострокових виборів, реформуються.
Політологія знає три види реформування партій – розділення, злиття і ребрендинг (перейменування).
КАСА розділиться на ЧОРНУ та СІРУ (Згадайте ПОРУ).
НАЛ обєднається з аграріями безсмертного і трансформується у БЕЗНАЛ. (Згадайте РУХ – два НАПІВРУХИ – НУ – НСНУ - НУНС).
І знову підуть на вибори. Разом з новими проектами, які за цей час створять і через зомбоящик нам підсунуть. Потім вичерпають свою корисність і підуть на смітник. Політика – вона меркантильна… Місця сантиментам там немає… Принаймні – так задумано ляльководами.
Паралельно завовтузився і кличко. Цей могутній, але змучений регулярними контузіями мозок нарешті помітив неймовірне зростання тарифів і падіння рейтингу БПП, а можливо навіть зробив геніальний висновок про взаємозвязок між цими явищами. І два роки не пройшло. І вирішив терміново від БПП «відстібнутися».
Звичайно, без переформатування УДАР жодного політичного майбутнього не має. Як політтехнолог з великим досвідом, раджу розділити його навпіл ( бо хто ж захоче з ним об`єднуватись) – на радикальну і помірковану частини (УГАР і УДАВ відповідно). Тим більше, що і Великий Брат у Лідера є, та ще і наприкінці кар`єри, якраз після багатообіцяючої контузії (майже готовий політик) – буде кому довірити другу половину партії. Можливо, вдасться втриматись у Великій Політиці. А що? Скільки не кепкували бандерівці, що «старий Рух краще нових двух», це ніяк не завадило напіврухам відродитися і злитися в екстазі (даруйте, в НУ). Довелося їм для цього, щоправда ющенка дочекатись, бо ніяк не могли визначитись, хто з них рухливіший – костенко чи тарасюк. Але тут взагалі ідеальна ситуація спостерігається – брат брату око не виклює…
Про те, що готують «першому сорту» та про саксаулів Великої Політики – наступного разу.

Вперше опубліковано у квітні 2014 року.

Однією з головних причин Майдану стала повна відсутність правоохоронної системи в Україні.
Що робити людині, яка не має можливості відстояти свої законні інтереси в суді? Іти на Майдан, разом з іншими знедоленими виборювати собі свободу… Судова система України останніми роками під турботливою рукою Хама Межигірського перестала виконувати навіть функцію муляжу – домінуючим варіантом мотивації судового рішення стало: «суд вважає, що права позивача не було порушено». Коротко і зрозуміло.
Тобто, зрозуміло, що про правосуддя і законність у судах вже не йдеться. Що можна заперечити судді, який замість того, щоб мотивовано, фахово пояснити, чому певні вчинки чи бездіяльність не підпадають під дію конкретно вказаної позивачем статті закону, висловлює свою приватну думку про Ваші права та їх обсяг?
Подати апеляцію на рішення цього «судді» колегії його однодумців, які вважають так само і перепишуть рішення районного суду слово в слово?
Нинішній прем’єр незадовго до втечі Януковича заявив, що суду в Україні практично вже немає. Необхідно проведення повної люстрації всього суддівського корпусу. За кілька місяців при владі пан Яценюк вже забув про свої обіцянки. Вочевидь, правосуддя в Україні з`явилось – для нього особисто. А наші проблеми його вже не цікавлять.
Закон про відновлення довіри до судової системи – не працює. Люстраційна комісія суддів так і не створена. Або ретельно переховується,замість працювати.
Те, що діється у прокуратурі – взагалі жах. Прокурорів просто тасують, як карти в колоді, перекидаючи з місця на місце. Генеральний прокурор виправдовується: на відповідальні посади в прокуратурі згідно Закону про прокуратуру можуть призначатися лише люди з досвідом роботи в органах прокуратури. Хто має такий досвід – всім відомо. Саме ті, хто самі мають бути об’єктами уваги прокуратури. Коли вона дійсно в нас буде.
З міліцією все теж зрозуміло: немає її. Тобто є люди, які займають відповідні посади і отримують відповідні посадові оклади. А от правоохоронців – немає. Це продемонстрували не лише події у Криму та Донбасі, але і теракти в Одесі, і сам Майдан.
Отож всі три няньки українського правосуддя виявились недієздатними, м’яко кажучи. Раніше наші владці радо звалювали проблеми з хворої голови на більш хвору. Чого варте хоча б скиглення міністра МВС Луценка про те, як злі прокурори псують чудову роботу його чесних і непідкупних підлеглих. У цей же час корупція процвітала прямо у міністерстві, безпосередньо перед його довгим носом. Варто було піднятися на другий поверх прохідної міністерства, щоб у цьому переконатись. Отримати довідку про несудимість швидше ніж за тиждень було неможливо. Через технічні проблеми. Однак у вікні видачі всім охочим відкрито рекомендували звернутись до… приватної фірми на Кловському узвозі, де довідку могли виготовити у присутності замовника. Без жодних технічних проблем. На фірмовому бланку з печаткою МВС - у приватній фірмі! Щоправда – вже за інші гроші…
Але злочинці в часи Ющенка не несли ніякого покарання, попри всі героїчні дії міліції – через погану прокуратуру (згідно заяв Луценка). Прокуратура кивала на суд, суд – на міліцію. Тепер вже зрозуміло, що всі вони варті одне одного.
Що має робити влада в такій ситуації? Очевидна річ – люструвати всі три органи, можливо – неодноразово, аж до приведення у робочий стан. Адже це питання виживання держави: суспільство завжди породжує конфлікти, а отже не може існувати без суду. Вибір класичний: або правосуддя – або суд Лінча. Спеціально для ідейних прихильників Лінча наводжу маловідомий факт: його врешті-решт теж «засудили» за його «стандартом судочинства».
Отож, правосуддя все ж таки має свої переваги. Особливо – з точки зору держави. А отже, держава мала б бути кровно зацікавлена у відновленні правосуддя. Надто в умовах, коли чисельність прихильників системи Лінча пересягнула критичну межу. Що ж ми бачимо на практиці: жодних спроб зміни законів про міліцію і прокуратуру. Повна відсутність люстрації. Замість цього – недолугі спроби створення четвертого органу, Державного бюро розслідувань.
Вочевидь, для посилення і поглиблення безвідповідальності. Адже чотири нездорові голови годяться для цього куди краще, ніж три. В обґрунтуванні цих дивних рухів нам приводять посилання начебто на європейську практику. Європа, бачте, вимагає від нас забрати у прокуратури функцію слідства. Насправді Європа вимагає іншого – встановлення правосуддя в Україні. А то ми вже завалили Європейський суд з прав людини роботою на сто років уперед. Насправді, ніде в світі (принаймні, в цивілізованому світі) немає чотирикомпонентної правоохоронної системи.
Просто у деяких країн поліція виконує оперативні і слідчі функції, а прокуратура – лише підтримку звинувачення у суді. В інших – поліція виконує виключно оперативну функцію, а слідство передане прокуратурі – як у нас. Особливої різниці немає. Якщо система працює, звичайно. І не треба посилатись на ФБР в США. Воно опікується лише найважливішими злочинами. Тими, що мають державну вагу. Отож – швидше є аналогом нашого слідчого управління СБУ.
Насправді, замість реформи та люстрації правоохоронної системи нам підсовують чергове роздування штатів і створення нових теплих місць для збанкрутілих корупціонерів. Пояснюють, що ця Рада нічого іншого прийняти не може. Однак розпускати її теж не можна. Бо немає Закону про вибори, який має прийняти вона ж. Але не хоче. Отож, за логікою нової влади, цей склад парламенту має функціонувати аж до свого природнього вимирання. Адже по закінченню 5 – річного терміну їм так само не захочеться йти з теплих насиджених місць. А прийняття Закону про вибори так само залежатиме тільки від них. І примусити їх цей закон прийняти – нікому. Вони ж недоторкані!
І те, що вони присвоюють собі повноваження, з якими їх не обирали, тобто роблять точно те ж саме, за що збираються судити Януковича, їх нітрохи не бентежить. Як це не дивно, кілька місяців після майдану їм вистачило, щоб знову відчути себе в безпеці.
Як назвати людей, неспроможних вчитися навіть на власних помилках? Як можуть вони керувати державою? Вочевидь, добившись правосуддя для себе особисто, нова влада повністю перестала перейматись проблемою правосуддя для нас. Цілком можливо, що “реформи” будуть поглиблюватись, додадуть п’яту, шосту, а там і сьому няньку – до «класичного» кворуму. От тільки «дитина» і так давно вже без ока… Зате Феміда у нас – напрочуд зряча. З жадібно відкритими витрішкуватими очима… Отож, зарано нам ще розбирати барикади на Майдані…

Вівторок, 30 жовтня 2018 17:09

Ціна рукостискання.

Вперше опубліковано 05.09.2014.

Події останніх днів до болю нагадують дні минулі. А саме – «касетний скандал» і звинувачення Кучми у вбивстві Гонгадзе. Схоже, що режисер той же… На цей раз жертвою обрали Порошенка. Особисто мене важко запідозрити у симпатії до нього. Хоча звинувачувати слід було б не його, а «пересічного українця» (досі не знаю, хто ж його пересік…).
Це ж треба – обрати президентом у часи війни підприємця! Це мала б бути «людина війни», сильна, рішуча, безкомпромісна - Тягнибок, Ярош, чи Гриценко, нарешті… Обрали – найгіршого з можливих. Так, звісно, набрехав він нам з три короба: і бізнес продасть, і війну за два тижні переможно завершить, і люстрацію проведе, і корупцію поборе… Але ж знали, що обираємо великого підприємця, та ще й з досвідом дипломатичної служби, тобто – професійного брехуна.
Тож і нарікати маємо скоріше на себе, а ті, хто за нього голосував – на власну дурість і довірливість. Навряд чи можна очікувати від нього більше, ніж він може зробити… Он зРаду розпустив, і спасибі йому. Щоправда, не наступного дня після інавгурації, як обіцяв, а через три місяці, але і на тому спасибі… Міг і цього не зробити. Що з нього, однотурового, взяти… Очевидно, що у справах військових він знається як баран в апельсинах, за характером – схильний до компромісу, а не до бою.
Але погляньте, в чому його зараз звинувачують: начебто «здав на м'ясо» кацапам добровольчі батальйони МВС. Лише через те, що сформовані вони Коломойським і можуть колись стати його «приватною армією». Чи не дурість? У час війни ніхто союзників не знищує, навіть з огляду на можливі повоєнні проблеми з ними. Хмельницький он союзників-татар терпів, хоча розоряли вони Україну не соромлячись. Що вдієш – краще поганий союзник ніж ніякого.
Стосунки з союзниками з`ясовують після перемоги на спільним ворогом. Завжди! Хто не вірить – приділіть годинку, прочитайте «Государь» Маккіавелі. Цікава книжка… Що може виграти Порошенко від такого вчинку? Ганьбу, падіння рейтингів перед виборами, зневіру народу у командуванні і Президентові особисто. Як би ми не переконували себе самих і один одного – це вже сталось. Адже більшість виборців, ніде правди діти, до логічного аналізу не схильні… Кому це вигідно? Відповідь очевидна – тільки Путлеру. Варіантів тут лише три:
1. Справи Росії такі кепські, що доводиться задіювати всі можливості. Не виключено, що так і є. Адже про справжній стан російської армії ми знаємо небагато, та і то, передусім, з кацапських серіалів та брехливих казок, які вони видають за історію. Що знаємо напевно: Росія – це країна злодіїв і хабарників. Отже, скоріше всього, вся дорога зброя давно викрадена і вивезена на продаж за кордон. Дивлячись на російських генералів, (та і на наших також) важко уявити, що вони живуть на зарплату.
Дії росіян вражають: відправити великі підрозділи контрактників, тобто найкращих своїх військових, у повномасштабний наступ на українську армію без підтримки з повітря! Тобто – на знищення…
Чим це пояснити? Точно не страхом перед нашими «союзниками» чи бажанням «не світитись» у війні, продовжуючи видавати Вітчизняну війну за громадянську. Всі дії Путлера направлені на те, щоб показати «світовій бридоті» : чхати я на вас хотів! Що ж залишається? Або Путлеру плювати на втрати, чи ба, навіть більше – потрібні великі втрати для розпалювання ненависті до України, або – літаків просто немає. Тобто, немає тих, що здатні літати. Ну не те, щоб зовсім не було, просто їх кілька десятків проти кількох сотень наших.
Визнати це Путлер не може – інакше ризикує отримати український наступ на Москву. Без авіації зупинити його буде нічим. Втратити останні літаки у нашому небі – не можна з тих же причин.
Що ми знаємо про авіацію напевне? Що максимальна кількість бойових літаків, які може мати Україна – близько 550, Росія – близько 800. Це всього, якщо рахувати всі вироблені і не продані. Скільки з них придатні до бою – лише Бог знає.
Всі засоби «примусу України до дружби» провалилися: ні окупація Криму, ні економічні санкції, ні відключення газу, ні брехлива агітація дебільних «донбасят» за незалежність, ні допомога зброєю та власними дебілами – не дали результату. Вірніше – дали зворотній. Що залишається?
Повномасштабна війна. А якщо для неї немає достатніх сил і засобів? Тоді – лише підрив довіри до командування. За будь-яку ціну! Адже кожному зрозуміло: якщо добровольчі підрозділи без важкої зброї зіштовхнулись з кадровими підрозділами російської армії, три дні волали про допомогу, але не отримали жодної, попри обіцянки Генштабу і Президента, то їх загибель – наслідок зради на дуже високому рівні. А в армії відповідальність чітко розділена між посадовцями. Отож зрадників майже напевно виявлять. Ввести свого агента у ворожий генштаб – операція надскладна. Видавати такого агента без крайньої потреби ніхто не буде. Можливо – зараз та сама крайня потреба.
Але це лише один, найкращий для України варіант. Інші – куди гірші.
2. Можливо – зрадників серед нашого генералітету повно, тому і не шкода Путлеру втратити кількох. Ті, що прийдуть на їх місце, скоріше за все теж будуть путлерівськими агентами. Це теж цілком можливо. Ми вже збагнули, що війна проти України готувалася багато років, армія та СБУ розвалювались саме під керівництвом путлерівських запроданців. Цілком логічно, що просували вони нагору виключно своїх – таких же запроданців. Але ж можливо, що Президент України призначить абсолютно нових людей, нехай і без належного досвіду роботи на посадах – адже теж вміє рахувати до трьох. Це Путлер теж має враховувати. Тому виникає третій варіант – найгірший для нас.
3. Що дало Порошенку рукостискання з окупантом? Лише ганьбу. Причому, він не міг про це не знати: адже саме переговори з Януковичем обвалили рейтинги лідерів тодішньої опозиції: Яценюка, Тягнибока і Кличка. А вони перебували в ситуації куди більш виграшній: як не як, спілкувались із всенародно обраним президентом України, яким би дегенератом і покидьком він не був. Порошенко ж їхав спілкуватись з окупантом! Отож, мав на думці щось за це лапостискання отримати. І не вступ Росії у відкриту війну з Україною – щось зовсім інше.
Пояснення Клімкіна відкидаємо одразу, як жалюгідну брехню: не можна, бачите, окупанта публічно ображати, а то переговорів не буде. Окупант не поздоровив Порошенка з Днем Незалежності України. З політичної точки зору – це така ж сама образа. Отже, за цією логікою, Порошенко взагалі не мав їхати до Мінська.
Пояснення наших мудрунів, що Порошенко «забив клин» між Путлером та його союзниками – теж мусимо відкинути. Назарбаєв і Лукашенка звісно ж налякані Путлером. Однак у своїх діях не вільні. Якщо навіть Україна не повністю звільнилася з під впливу Росії, уявіть тільки: під яким «ковпаком» знаходяться ці маріонеткові «президенти»! Путлера взагалі не турбує їх думка з будь – якого приводу! Він їх і за президентів не вважає – це видно навіть з його поведінки.
Що ж робив Порошенко у Мінську?
Приїхав засвідчити єврокомісарам свою миролюбність? Але ж вже очевидно, що провідні європейські політики підкуплені Путлером. Інакше б він так нахабно не діяв. Отож – враження єврокомісарів можуть вплинути лише на глибину їх стурбованості і розмір занепокоєності. Заради цього репутацією не жертвують!
Приїхав обговорити долю сумнозвісної ліпецької кондитерської фабрики і зберегти її у своїй власності? Можливо. Однак не в обмін на Україну. Бо втративши Україну втратить все, а не одну фабрику. Таких угод вправні комерсанти не укладають! А Порошенко комерсант таки вправний!
Навіщо він поїхав до Мінська? Скоріше за все, правди ми ніколи не дізнаємося. А наслідки вже можемо оцінити: пряма військова агресія Росії в Донбасі. Що ж насправді засвідчило рукостискання нашого президента з агресором? Слабкість або дурість! Нічого іншого, що б там не патякали наші дипломати. Біда лише, що це не приватна слабкість або дурість окремої людини. Ця людина – Президент України. А отже йдеться про слабкість або дурість державного керівництва і держави в цілому…
Але слабкість України, якщо й існує, не є очевидною для ворога. А виказувати слабкість, у якій твій ворог не впевнений – це знову ж таки дурість! Може, саме це і побачив Путлер в очах Порошенка?
Тим більше, що його кадрові призначення підтверджують такий висновок. Чого вартий хоча б генерал-від-геніталій! А КлімЧугункін! Можливо, Путлер зробив найгірший для нас висновок: з цим …. (президентом) я справлюся за будь – яких обставин. І жодні радники тут не допоможуть недолугому: загальновідомо, що керівник обирає радників дурніших від себе. Згадайте хоча б оточення Януковича…
Принаймні вже побіжний аналіз українсько – російських стосунків за останні півроку підтверджує: кожна спроба переговорів суттєво погіршує наше становище. Чого вартувало хоча б недолуге одностороннє припинення вогню. Хіба це менша дурість, ніж те, що зроблено в Мінську?! Такий аналіз, причому ґрунтовний, а не побіжний – невід`ємний обов’язок фахівців вітчизняного МЗС.
Отож: або «фахівці» такі, або президент, або знову ж – зрада десь на самій горі в недолугому найближчому оточенні призначеному … президентом.
Вибір у Путлера зараз небагатий: або забиратися геть, в тому числі із Криму (тоді російські шовіністи спихнуть його з трону одразу ж), або почати повномасштабні бойові дії і програти війну, розваливши Росію негайно (і знову ж втратити все, рахуючи життя), або, за давньою ординською традицією – підкупити ворога. Як вчинив, наприклад, Петро Перший під Бандерами: потрапивши в оточення просто підкупив візиря, який командував турецькою армією, і благополучно втік. Султан наказав не змазувати салом кілок, на який посадили візиря,(щоб довше мучився) отож використати свої срібники зрадник не встиг. Але ж історія вчить нас лише тому, що нічому не вчить… Отож найкращий вихід для Путлера зараз – «мирний договір», причому не між Росією і Україною, а між Україною і путлерівськими терористами, визнання (повне або часткове) ДНР і ЛНР, особливий статус Донбасу (якщо не повна федералізація України). Саме цього добиватимуться зрадники, підкуплені Путлером. Найбільша небезпека такої зради полягає в ілюзії зрадника, що можна отримати гроші і зберегти Україну (принаймні – частково), а отже – встигнути витратити свої срібники. А Путлер отримав би важіль впливу на політику України, гарячу точку на її території і зберіг за собою вкрадене – Крим. З тим, щоб за першої – ліпшої нагоди продовжити агресію і віддхопити ще щось. Для Росії – варіант ідеальний. От тільки досягти його можна виключно шляхом зради вищого керівництва України. Адже Росія слабне. Всі події останніх днів – тому підтвердження. Наступ на Донбасі захлинувся, хоча Росія кинула туди кращі війська. На штурм з Криму та Придністровя після цього просто не наважились – адже в разі невдалого наступу кацапів українські військові увірвуться до Криму та Придністровя на їхніх плечах. Отже – повна втрата плацдармів і катастрофа. А військ, придатних до використання, катастрофічно не вистачає. Про це свідчить передислокація частини окупаційного угруповання з Криму до Ростовської області. Без крайньої необхідності окупаційні війська ніхто не послаблює – адже окупована територія з військового погляду є найбільш вразливим місцем. Все це робиться з однією метою – не перемогти (це вже неможливо) а завдати якнайбільше збитків Україні та вбити якомога більше українців (хоча б цивільних, якщо військові виявились не по зубах). Мета очевидна – щоб зрадники в нашому керівництві могли виправдати свою зраду турботою про захист життя українців та збереження їх майна і самі могли б звинуватити в зраді щирих патріотів, оголосивши їх маніяками і садистами, яким не шкода бідних українських діточок та їх домівок...
Що робити?
1. Пересвідчитись шляхом логічного аналізу, що Порошенко не зрадник. Принаймні –поки що. Адже в його положенні зраджувати невигідно. А він не справляє враження людини, яка щось робитиме проти своєї вигоди. Принаймні, його успіхи в бізнесі це засвідчують.
2. Переконати в цьому тих, хто нас оточує.
3. Не приймати участь у путлерівському плані дискредитації Президента України, що б ми про нього не думали. На сьогодні це єдиний легітимно обраний орган влади в Україні. А чи відбудуться парламентські вибори і коли – велике питання…
4. Зрозуміти, що нинішній Президент України – не Марк Аврелій і не Олександр Македонський. На жаль. Тому – не висувати до нього надмірних вимог. Адже іншого президента в нас немає і найближчим часом не буде.
5. Не голосувати на виборах за його «паперову» партію на чолі з професійним говоруном Луценком. Інакше ризикуємо отримати парламент, схожий на президента.
6. Спонукати його до конкретний дій і застерігати від інших дій (не менш конкретних) в межах його розумових і юридичних можливостей (надзвичайно скромних, на жаль). Тобто, звістка про його наступний «вояж з лапостисканням» повинна автоматично виводити нас на Майдан.
7. Безкомпромісно вимагати негайної відставки кожного високопосадовця, який заговорить про необхідність переговорів з терористами і спеціального статусу для Донбасу – чим би вони не виправдовували такі вимоги. Адже це і є справжні зрадники.
8. Необхідно також організувати майдан за введення військового стану, відновлення ядерного статусу та законодавче забезпечення цивільної зброї для населення.
Останнє – швидше вимога до майбутнього парламенту, на жаль. Ризикуємо не дочекатись – адже наслідки ще 2-3 лапостискань страшно навіть уявити. З давнини ж відомо: сотня баранів, очолюваних левом, сильніша, ніж сотня левів, очолюваних бараном….

Вівторок, 30 жовтня 2018 17:00

Федеразм: симптомы и лечение.

Вперше опубліковано у квітні 2014 року.

Вопреки собственным убеждениям, вынужден писать на русском, поскольку эпидемия этого странного заболевания косит исключительно русскоязычных.
Основные симптомы: упорное и безапелляционное требование изменения государственного строя Украины на федеративный, протекающее на фоне полного непонимания основ государственного устройства и значения термина федерация, неспособность сформулировать собственные политические требования,  упорное нежелание слушать собеседника, говорящего на украинском языке.
   Заболевание вызывается неизвестной нашей науке бациллой, выведенной в России в качестве биологического оружия. Передаётся посредством российских СМИ (главным образом – телевидением).  Угрожает  территориальной целостности Украины, в тяжелой форме может вызывать необратимые  повреждение мозга больного (если таковой у больного имеется). 
   Cитуация усугубляется тем, что подавляющее большинство украинских граждан, страдающих федеразмом, в той или иной степени являются патриотами Украины и при условии успешного излечения могли бы принести ей большую и неоспоримую пользу. В затуманенном болезнью сознании требование предоставления финансовой самостоятельности родному региону переплетается с необходимостью предоставления этому региону статуса федеративного округа.
  На самом деле общего между этими требованиями немного. Если посмотреть трезвым глазом. Субъект федерации – это «недогосударство», хотя и не в том смысле, который придают этому слову злые кремлёвские гномы - недопрезиденты. Другими словами, это политическое образование, похожее на государство, но не обладающее суверенитетом.  Все известные федерации создавались путём  объединения нескольких государств (как правило – перед лицом общего врага). 
   Причиной возникновения федерации является то, что государства, объединяясь перед внешней угрозой, которой не могут противостоять поодиночке, стараются при объединении сохранить присущий каждому из них жизненный уклад (особенности налогообложения, представления о справедливости и нормах общежития, существенно отличающихся в разных культурах и отражающиеся в системе судопроизводства, уголовном и гражданском законодательстве). Проще говоря, создавая государство и делегируя ему функции обороны, внешней политики, государственной безопасности и ряда других функций, субъекты федерации (бывшие независимые государства) сохраняют за собой независимые парламенты, законодательства, суды, органы охраны правопорядка и государственного управления. 
   История не знает случая создания федерации на базе унитарного государства. Наоборот, федеративные государства стремятся со временем превратиться в унитарные. Иначе и быть не может. Ведь унитарное государство более эффективно. Оно имеет один государственный аппарат, а не несколько, а значит – лучше, эффективнее и дешевле управляется. А культурные, этнические и прочие различия, ставшие причиной федеративного устройства в прошлом, в процессе совместного сосуществования на протяжении долгих лет в составе одного государства – неминуемо сглаживаются.
   Зачем нужна федерализация Украины Путлеру – понятно. «Недогосударство» легче объявить государством и «убедить»  его руководство «добровольно» отдаться России. Особенно, если делать это под прицелом хорошо обученных террористов. Конечно, для фашистского режима абсолютно безразлично, что аннексировать,  Донецкую область или Донецкий федеральный округ. Скажете: область не имеет права выходить из состава Украины? Ну и что! Крымская автономная республика тоже такого права не имела. Очень ей это помогло? 
   На самом деле в современных условиях главная трудность не захватить, а удержать чужую территорию. Это даже Путлер понимает. Федерализация призвана смягчить последствия оккупации для России, поскольку у порабощённого населения создаётся иллюзия, что оно не является жертвой насилия, а сделало свой осознанный выбор. Так легче смириться с ролью жертвы, внутренний моральный компромисс требует меньших усилий. 
Украине федерализация точно не нужна, так как никаких благ она не принесёт, а государственное управление, и без того неэффективное, ещё более усложнится и вздорожает. В случае моноэтнического государства, да ещё с одной превалирующей религией, никакой полезной нагрузки федерализация нести не может.
   А вот зачем это нужно больному федеразмом?  Ему федерализация тоже не нужна, только он этого не осознаёт. На то он и больной. Ввести второй государственный язык федерализация тоже не поможет.  Единственное место в Украине, где русский язык является государственным – это Крым. Большинство населения Украины хорошо знает, где сейчас Крым, и не допустит введения второго государственного языка или делегирования полномочий по введению второго языка субъекту федерации. 
   Само существование АРК и статус русского языка в нём противоречит Конституции Украины и является подарком холуев-коммунистов их кремлёвским хозяевам. Что дал федеральный статус крымчанам, кроме права на первоочередную аннексию? 14 тысяч чиновников - тунеядцев в самом дотационном регионе Украины!  Экономического роста федеральный статус Крыму точно не обеспечил.
   Что действительно нужно сделать для того, чтобы обеспечить финансовую независимость регионов? Принять новый закон, распределяющий налоги (например: 40% - в государственный бюджет на общегосударственные нужды, 60% - в бюджет региона). Вот и всё! Никакой федерализации для этого не требуется. 
Поможет ли такая реформа Украине? В краткосрочной перспективе - трудно сказать. Отрицательным эффектом станет разный уровень оплаты бюджетников в разных регионах. А ведь бюджетники – это не только чиновники. Это, в основном, врачи, учителя, и другие социально полезные элементы. А поскольку все эти категории граждан могут свободно перемещаться по территории Украины, лучшие специалисты соберутся там, где лучше платят, следствием станет разный уровень медицины, образования, культуры в разных регионах, что вызовет нарастание социальной напряженности. 
   Положительным эффектом должна стать заинтересованность местного руководства в успешном развитии бизнеса в регионе (чтобы денег стало больше) через заинтересованность в конечном результате (больше налогов собрали – больше денег в регионе останется). Ведь сейчас «губернатору» важнее иметь хорошие отношения с центральным руководством, распределяющим финансовые потоки, чем заботиться о развитии бизнеса в своём регионе. 
   Однако это – в идеале. На практике, с учётом того, что в  регионах, стремящихся к федерализации, избирают в местные органы власти таких же монстров, как в Крыму,  результаты будут тоже – как в Крыму. Эти люди искренне считают, что смысл бизнеса – не в прибыли и выплачиваемых с неё налогах, а в откате. Пока мер города, изучая представленный ему инфраструктурный проект, будет говорить подрядчику «я здесь себя не вижу» - ситуация не изменится. 
   Лично я вовсе не против финансовой независимости регионов. Ну хотят жители Донбасса сброситься на дотацию угольной отрасли  (12 миллиардов гривен в год), чтобы не отягощать государственный бюджет – так почему бы им это не разрешить.  И Донбассу приятно – не нужно никого кормить…  Сейчас Донбасс дотируется (в том числе и за счет ненавистных ему львовских бандеровцев). А вот Харьков и Днепропетровск на первый взгляд выиграют – ведь эти области являются крупными донорами бюджета. Но это только на первый взгляд. Весь этот большой хай насчёт финансовой независимости подняли «местные элиты» восточной Украины, поскольку вполне обосновано полагают, что грабить государственный бюджет больше не смогут. А при финансовой самостоятельности они могли бы ещё долго грабить родной регион, пока его жители проснутся… 
   Ну заботятся жители Донбасса о Ахметове, беспокоятся, как бы ему не разориться, хотят предоставить ему для разграбления полномасштабный областной бюджет, раз уж государственный стал для него недоступным – так ведь это их право. Почему бы не пойти им навстречу? 
   На самом деле, немедленную экономическую выгоду от финансовой самостоятельности регионов получат только Киев и Западная Украина, поскольку в этих регионах наиболее зрелое гражданское общество. То есть, способное выбрать наименее коррумпированных  руководителей и наиболее эффективно их контролировать. Последнее особо важно. Поэтому куда больше финансовой независимости для своего региона я хотел бы получить возможность контролировать расходы местного бюджета. Это ведь совсем не трудно! Если захотеть…
   Достаточно принять закон об обязательном размещении в интернете информации о всех расходах местных бюджетов, с указанием стоимости приобретения товаров и услуг, а также наименование поставщика. Во многих странах Европы это уже сделано. Наши коррумпированные руководители не хотят. Значит – мы должны хотеть. Очень сильно, сильнее, чем они не хотят. И тогда, если председатель областного исполкома вместо ремонта городской канализации для нас приобрёл лимузин для себя, мы сможем не только решительно, но и оперативно (что немаловажно) выразить ему наше мнение о нём и его месте в этом мире…
   В длительной перспективе даже для жителей восточных областей введение финансовой независимости принесёт неоспоримую пользу. Увидев существенную разницу в уровне жизни у себя и в западных областях, жители Востока будут вынуждены найти ответ на вопрос: почему у них там так хорошо и где же наши деньги? Кого мы кормим теперь? Так что финансовую независимость можно вводить. Но только на уровне областей! 
   Ведь в Украине нет ни единой безнадёжной области, начисто лишенной промышленности и не способной свести концы с концами даже по минимуму. Ну разве что Крым. Так ведь о нём временно заботится Путлер… А вот на районном уровне ситуация иная – поскольку промышленность сосредоточена в крупных городах, сельскохозяйственные районы (а их около половины)  без дотации – не жизнеспособны. Ведь сельхозпроизводители от уплаты налогов почти освобождены. (Может быть, именно поэтому цены на продукты в Украине – одни из самых высоких в Европе…). Как бы там ни было – введение финансовой независимости на уровне районов (а тем более на уровне сельсоветов!) загонит в коллапс всю страну. 
   Возможно, это тоже чей-то коварный план. Ведь любую идею можно дискредитировать, доведя до абсурда.  
Теперь – самое важное: как лечить федеразм? Как и всякое другое инфекционное заболевание! Главное – перекрыть источники умышленного заражения (российское телевидение и прислуживающие ему некоторые украинские каналы).
    Кстати:  то, что происходит в России – это не федерация, а система откупов, характерная для поздних рабовладельческих  и ранних феодальных государств. Россия унаследовала эту систему непосредственно от Орды. Верховный правитель назначает баскаков (сборщиков дани)  в каждый улус (субъект федерации). Размер изымаемой дани, подбор и снятие баскаков зависят от каприза правителя. Законодательство теоретически существует, даже разное в разных субъектах федерации, но на практике всё равно не выполняется. 
   Требуя от Украины федерализации, Путлер «забывает» рассказать нам о том, что губернаторы в России не избираются, а назначаются лично им (хотя он тоже ни разу не избирался, унаследовав власть от Ельцина), величина налогов, изымаемых в каждой губернии определяется   им же, а несогласных с такой системой судит опять же он… Вы хотели бы жить в такой стране? Уверен, даже страдающие федеразмом не захотят. Просто они ничего этого не знают – зомбоящик об этом молчит. 
   А наше (или уже не наше?) правительство, которое всё это знает, не считает нужным публично разъяснить народу эти «нюансы». Так что каждый из вас, уважаемые читатели, может внести свой вклад в борьбу с эпидемией: если у вас в семье или на работе кто-то страдает федеразмом, дайте ему прочесть эту статью или изложите ему кратко приведенные в ней факты. Тем более, что их нетрудно проверить, полчаса покопавшись в интернете.
    А если клиническая картина сложная:  например, больной будет утверждать, что все самые богатые и процветающие страны мира –  это федерации (США, Германия, Канада и т.д.), напомните ему, что Сомали и Эфиопия – это тоже федерации. Просто об их успехах телевизор умалчивает… Как правило, после этого наступает полное исцеление.
    Если же больной не реагирует – скорее всего, Вы ошиблись в диагнозе. Это не федеразм, а шовинизм. Страшное заболевание, неизлечимое даже в начальной стадии. Бушующая в России эпидемия шовинизма  в ближайшие годы или даже месяцы приведёт к полной  самоликвидации последней империи на Земле.  Дожить бы до этого счастливого дня. 

Вівторок, 30 жовтня 2018 16:58

Стратегічне плазування.

Вперше опубліковано 31.01.2017.

Відносини між державами нагадують відносини між людьми. Але лише нагадують, бо насправді вони ще жорстокіші. Хулігана, що перестрів вас у темному провулку, годі намагитися переконати чемним звертанням. Воно його лише заохочує дати вам прочухана бо на його думку свідчить про вашу слабкість в переляк, і аж ніяк не про добре виховання. Отож замість чемної бесіди на філософські теми ви будете винагороджені  добрим прочуханом.      Причому реальний ваш фізичний стан і морально-вольові якості в даному випадку не убезпечать вас від фізичних і моральних травм. Нападнику на цьому безперечно залежить. Якщо ви дужий чолов’яга з лютим норовом, то він може залишитись калікою на решту життя. Але це буде потім. Від нападу і травм вас це ніяк не вбереже, а лише принесе (або не принесе, в залежності від вашого виховання і світогляду) моральне задоволення. Якщо ви хочете уникнути сутички і зберегти обличчя (в обох сенсах цього слова) – найкращою тактикою буде одразу грубо послати його туди, куди він гарантовано не піде попри всі ваші зусилля. Це найкращий шанс (хоч і не стовідсотковий) уникнути бою. Можна, звичайно, мовчки зацідити в пику, не вступаючи в дискусію. Якщо ви впевнені, що ваш удар гарантовано вкладе хулігана у лікарню. Інакше – бійки все одно не уникнути… Набагато гірша для вас  ситуація – коли хуліган прогулюється у компанії дівчат. Тоді уникнути бійки ще складніше, адже він намагатиметься справити на них враження, а отже не проявить жодної схильності до компромісу, навіть якщо йому буде дійсно непереливки. Найкраща тактика в такому випадку – попросити прикурити першим. Навіть якщо ви не палите – цей варіант розвитку подій буде набагато кориснішим для вашого здоровя.
      До чого це я? До того, що держави   у відносинах між собою дотримуються логіки якраз такого хулігана. Політик намагається справити враження на виборців або підданих, як хуліган на дівчат.
Побачивши когось, на його думку, можливо хибну, слабшого за себе, політичний лідер намагається за його рахунок справити враження на своїх «дівчат» а може і розжитися чимось корисним. І навіть якщо в ході диспуту він зрозуміє свою помилку в оцінці суперника – відступати вже пізно. Саме тому держави так різко реагують на будь-які, навіть незначні, дії інших держав, які, на думку їхніх очільників, можуть хоча б теоретично зашкодити державним інтересам. Оскільки лідеру держави відступати сором, пробний камінь завжди кидає журналіст або «експерт», тобто людина, офіційно з державою не пов’язана. Потім, якщо реакції немає, або реакція квола, претензію заявляє маргінальний політик. Адже реакції на перший випад могло не бути просто через недогляд. Якщо ж реакції знову немає – претензії починають висловлювати провідні політики, які вже почуяли здобич.  Саме тому держави так гостро реагують навіть на висловлювання якогось маргінала. Їм ніколи розбиратись, поре він ахінею від себе, чи розганяє для когось політичну кампанію. Йому одразу дають по рогах, та й годі. І йому корисно, і його державі не так образливо.
     Тема волинської різанини сплила не сьогодні і не вчора. Я чудово розумію, що цю ганебну сторінку Українсько – Польської історії розкручують кацапи та їхні прислужники. Бо ні Україна ні Польща дивідендів від уважного розгляду цього питання не отримають гарантовано. Складна історія стосунків між нашими народами розпочалась у сиву давнину. Можливо колись я напишу про це детально, але зараз достатньо сказати, що вона не сприяла довірі між нашими народами. Поляки в нашій спільній історії  набагато більш завинили, ніж українці, але не тому, що ми добріші і людяніші, а тому, що вони жили в більш виграшних умовах по відношенню до нас. Адже саме нам діставались всі удари дикого степу. Думаєте, вони були нам вдячні за захист? Не більше, ніж зараз. Просто вони мали можливість щось урвати у послабленого черговою ордою сусіда – і уривали. 
      Позицію поляків у другій світовій війні зрозуміти можна. Але аж ніяк не виправдати. Бо це позиція лютого і безпринципного ворога. Красна армія вдарила полякам у тил, значною мірою спричинивши їхню поразку у другій світовій війні. Як не дивно, вони мали всі шанси зупинити німців, якби не кацапи. У 1943 році польський уряд у вигнанні дійшов висновку, що Німеччина приречена. Отож – ділити світ по-новому будуть кацапи. А вони прийшли на територію Польщі під гаслом захисту братніх українців. І дарма, що українці кацапів про це не просили, і дарма, що Україна була окупована кацапами виключно через підлу зраду поляками українців у часи Пілсудського і Петлюри. Було прийнято рішення усунути причину, що призвела до завоювання їхньої країни, як вони її розуміли. Тому що справжньою причиною була їхня ж підлість і зрадливість. Якби Україна вберегла самостійність, другої світової війни могло і не бути – її призвідники кацапи просто не мали б ресурсу для спроби завоювати Європу.  Але менше з тим – було вирішено просто виселити всіх українців з території, яка до війни належала Польщі. Для цього польські партизани розпочали терор проти українського мирного населення. Звичайно, вони б цього не робили, якби могли передбачити наслідки.  Так само, як хуліган не нападав би, якби здогадався, що має справу з професійним боксером. Але українці мали репутацію занадто мирного народу, щоб вижити в цьому світі. Керівництво УПА не мало змоги захистити мирне українське населення – українські села межалися з польськими, у кожному гарнізон не поставиш. Тому вони постали перед простою, але важкою альтернативою – масово втікати всім людом зі своїх домівок, де вони прожили не роки, а віки, чи організувати зустрічний терор. Вони обрали друге і у мене не повернеться язик звинуватити їх у тому, хоча мені і гидко навіть уявити те, що відбувалося. Але на війні мораль відходить на другий план. На жаль. Війна вся аморальна, як явище, і шукати в ній благородство – марна річ. 
     Після утворення незалежної України наші і їхні політики вирішили (і цілком слушно) замовчувати цю сторінку історії, щоб не роздмухувати ворожнечу. Рішення було прийняте на рівні парламентів. Далі ви знаєте. Спочатку польські журналісти, потім маргінали, а за ними і провідні польські політики почали розкручувати істерію про бідних кресовян, замучених лютими бандерівцями. Наша продажна влада мовчала, як боягуз перед хуліганом. Наслідком стало грубе порушення Польщею міждержавних угод з Україною, прийняття резолюції, у якій українців звинувачують у геноциді поляків. Це при тому, що української держави юридично тоді не існувало, на відміну від польської, а геноцид – це предусім  державна політика. З точки зору законодавства мала місце громадянська війна (бо учасники з обох боків були громадянами однієї держави – Польщі). Замість адекватної відповіді – як мінімум симетричної (прийняття аналогічного акту про жертв польського геноциду нашої нації, на що ми мали куди більше юридичних підстав), наша окупаційна влада випустила на світ божий цілу зграю «експердів», які почали срати нам у мозок істериками про користь поміркованості, потребу «бути розумнішим» і ризик втрати головного союзника.  
        Щоколадний барига поїхав плазувати перед пам’ятником вбитим полякам, зневаживши пам'ять вбитих українців. Бо що до українців вальцману – чуже йому не болить. Отримавши таку реакцію, поляки зробили наступний крок, неминучий у цій ситуації. Почалися марші кресовян та їхніх нащадків з випадами проти України та гаслами «Смерть українцям». Коли СБУ заборонила їх організатору вїзд до України, поляки нахабно почали погрожувати розірванням стосунків. Барига злякався і скасував заборону, заохотивши ворога до наступних кроків. 
         Сьогодні вже маємо заяву їхнього «папи» http://fakty.ua/229599-kachinskij-postavil-ukraine-ultimatum-ili-polsha-ili-upa  з вимогою переписати власну історію так, як це буде приємно полякам. Наступним кроком буде вимога переписати конституцію. А чого ж? Чому лисому недоробленому гному можна, а йому – ні?! Адже Україна стоїть у позиції бздуна, що не наважується на відсіч. Кацапія анексувала нашу територію, веде проти нас неоголошену війну, а ми навіть дипломатичні стосунки з нею не розірвали, навіть ворогом назвати боїмося. То чого полякам нас боятися? 
       Чому претензії Польщі адресовані саме Україні? Від німців і кацапів поляки постраждали куди більше, ніж від нас. А справа в тому, що німці і кацапи своєю поведінкою не дають підстав сподіватись полякам щось отримати від них (крім удару в рило). Тому і товчуть слабака, тобто нас. І не важливо, що вони роблять чергову фатальну помилку, внаслідок якої вмиються кровю. Вони вже не раз це робили, не раз вмивались, але так нічому і не навчились.  
       Чим бучнішу істерію роздмухають поляки – тим важче їм буде зупинитися. Тобто - нам їх зупинити. Якщо на початку цієї істерії було досить демаршу, потім – парламентського акту, то зараз катастрофу може зупинити лише розрив стосунків з цим урядом – аж поки до влади в Польщі не прийде хтось адекватніший. Але вже зрозуміло, що наша окупаційна влада на це не спроможна. Отож події розвиватимуться далі прогнозовано і невблаганно і закінчаться повномасштабною війною з Польщею. Таким чином, нинішня влада веде нас до війни на два фронти. І лише її усунення допоможе запобігти катастрофі.
        Звичайно, можна слухати «експердів». Їх багато зараз у телевізорі, на будь-який смак. Тих самих, що радили нам виявити розум і толерантність до поляків. Вони розкажуть вам, що все це несинітниця, ми братні народи і найближчі союзники, що Польща не має шансу на повну перемогу, що для неї війна стане цілковитою катастрофою, а тому вони ніколи не наважаться напасти.  Характерно, що ще зовсім нещодавно ті ж самі експерди говорили нам ті самі розумні речі, але про росію. І шельмували «свободівських» аналітиків, які добрих десяток років попереджали нас про неминучу кацапську агресію і радили готуватись. Єдиною різницею в підходах до України є те, що кацапія розраховує на свою ядерну зброю, яка, на їхню хибну думку, убезпечить їх від розплати. Їм здається, що лише вони можуть воювати на нашій землі, зрівнюючи з землею наші міста і знищуючи кращих синів нашого народу, а от нам до них зась – бо в них бонба! Поляки ж покладаються на те, що їх від розплати захистить НАТО. От і вся різниця. І ті і ті впевнені, що навіть якщо нічого не виграють, то принаймні нічого і не втратять внаслідок війни.
        А може все таки розумніше послухати тих, хто своєчасно і заздалегідь попередив нас про кацапську агресію? Почути їхні цілком логічні аргументи, що історично Польща такий самий ворог України, як і росія, і ще велике питання, хто з них приніс більше горя стражденному народу нашому, що у Польщі живе мінімум 2 мільйони вимушених переселенців з України, виселених сталінським режимом та їхніх прямих нащадків, які побачили цілком реальну, на їхню думку, можливість повернутися на рідну землю, вигнавши звідти українців. І щоб без війни переконати їх у помилковості їхніх оцінок – потрібні фахівці, що володіють потужним даром переконання. Звичайно, Україна витримає і війну на два фронти. Але якою ціною? Як мінімум ми заплатимо кровю патріотів, як максимум – втратимо Волинь і Галичину.
       Звичайно ж, цивілізований світ не визнає анексії, як не визнає зараз анексії Криму. Звичайно ж, нас це дуже втішить, переконавши у власній правоті, толерантності і високій духовності. Ну, крім тих з нас, хто втратить свої домівки, як втратили їх сотні тисяч, а може і мільйони щирих патріотів України з Донбасу і Криму. 
Що ми втратимо, розірвавши стосунки з Польщею? По-перше – добрячу частку в загальному потоці стурбованостей і занепокоєностей, невпинно генерованих Заходом. По-друге – нашого адвоката в ЄС. Щоправда, адвокат з поляків приблизно такий, як був з дідуся Леніна. (Для тих, хто не в курсі – після отримання диплому юриста він одразу вступив на службу до реномованої адвокатської компанії, де йому, як початківцю, доручили три прості і виграшні справи. Але Ленін зумів здійснити неможливе – програти всі три. На те ж він і геній. Тому і вирішив, що робити революції в нього вийде краще.)
       Ні асоціацію, ні безвізовий режим, ні військову чи там фінансову підтримку Україна від ЄС так і не отримала, за три роки після початку війни! То може, це і не адвокат зовсім, а лише розрекламований піарник? А якщо і адвокат – чи не краще від такого здібного відмовитись?  А от виграти ми можемо дуже багато – мир з Польщею. Збережені життя патріотів і домівки їхніх рідних. От тільки не при цій владі. Отож усім, хто верещить «не заважайте легітимним красти, а то путін нападе!» може варто задуматись, принаймні тим з них, хто не мерзенні агенти ворога, а прості недоумки.  І всім разом – на Майдан? Чи чекатимемо далі, сподіваючись, що патріоти своєю кровю за все заплатять?

Вівторок, 30 жовтня 2018 16:56

Сон у літню ніч.

Вперше опубліковано 26.07.2016.

- Привет, Покемон!
- Здравствуй, Вова!
- Ты как с Президентом разговариваешь, медвежая морда! Государственный престиж поганишь?!
- Так здесь же нет никого…
- А я?!!!
- А ты же говорил, что мы друзья. Помнишь, тогда, в спортзале. На камеру говорил!
- Ммм… извини, Димон… Все время забываю, что ты дебил…
- И ещё говорил, что к Президенту нужно относится уважительно. А сам обзываешся…
- Ну да… а ты здесь каким боком?
- Так ведь я тоже Президент. Ну был, в смысле… Ты ещё говорил, что Президент – это на всю жизнь. Как триппер…
- Когда это ты им был?!
- Перед тобой!
- Не гони! Передо мной этот синяк был… забываю, как его…
- Ну это… между тобой я был…
- Ещё раз скажешь, что меня двое – язык отрежу! Даже наедине не смей! Даже мысленно! Это Главная Государственная Тайна Империи! Отложи в своей большой пустой башке: он – это я! Тьфу ты, черт, заговариваться с тобой начал! Так вот: я – это он!! Прямо в водянке запечатли, раз мозгом не богат!
- Так я же не в том смысле…
- А я в том! И запомни ещё одно: ты не Президент, ты местоблеватель… ну это, местобля… Короче, ты мне место на троне грел, пока я ваньку валял!
- Какого Ваньку? Иванова, в смысле? Которого?
- Две мысли зараз для тебя уже много. Не пытайся осилить третью! Я к тебе, собственно, по делу. Сразу хотел сказать, да ты меня с порога заманал! Скажешь Мутному, что я всё порешал. Разрулил, короче… Пусть шлёт своих спортунов в Рио! Спасибо МОКУ! Не подвели, дорогие мои! Но до чего же сука дорогие! В общем, скажешь взять всем запасные трусы (мало ли чего, а до дому далеко), по два ведра водки и трехнедельный запас мочи. Пусть скажет Конежоповичу, чтобы обеспечил. Все, иди!
- Да откуда у Конежоповича водка?! Его архаровцы у хохлов спирт за танки выменивают. Он хотел впроситься, а они морду кирпичом – знать мол ничего не знаем, танки в ходе наступления уничтожены!
- Мочой пусть обеспечит, идиот!
- Тык… у них эта… своя вроде должна быть. Как же без этого?
- От их мочи писсуары лопаются! Кстати, передай: там, в Рио, ссать только в кусты. Предварительно проверив, чтобы там никого не было! Техника безопасности – прежде всего. Пусть им Мутный скажет – кто хоть раз в туалет там сходит – может домой не возвращаться. Нет, не то, глупость сказал! Того в мешок – и домой без разговоров! В целлофановый! И семью в общагу выселим. Нет, фиг в общагу – на дерево! Самому интересно – чем их Мутный так нашприцевал? Самому может попробовать?... Да нет, не хочу рисковать… Вдруг оно с ботоксом не сочетается… Да, кстати – Конежопович то ещё тупее тебя будет, чурка нерусская, так что ты сам к нему зайди, объясни важность момента. А то ещё у спецназа наберёт, ему ума хватит. А там все на стероидах и анаше. Или в стройбате. У тех вообще пи… В их спирте мочи почти нет. Скажи, пусть у Александровцев возьмёт… У тех питание хорошее, режим, трезвость и всё такое… Вокал – дело тонкое. Это тебе не спорт… И проверь, чтобы группа совпадала! Лично проверь! Мутному не поручай, а то напетляет, как прошлый раз…
- Так группа – это у крови. Ну… вроде бы… Ты чего?!
- Группа сейчас у тебя будет! Бегом выполнять!
- Подожди, а водка как же?!
- Довели страну – премьеру похмелится нечем… ты вообще-то закусывай. Тогда наутро легче…
- Да нет, ты не понял…
- Тебя хрен поймёшь. Без опохмелки – то. То-то я гляжу – глаза на выкате и улыбка дурацкая… Скажу Золотцу, пусть занесёт тебе канистру из моих запасов. Старый хохляцкий спирт, довоенный, не нефтяной – натуральный. Только не разбавляй, а то не вставит…
- Да я про олимпийцев! У меня ещё бацькин самогон есть. Немного, в смысле… На сборную не хватит… ИМ где водку брать?
- Так ведь ещё в двухтысячном я их секретным указом приравнял к силовикам. В смысле самогоноварения. В смысле не наказывать. В смысле их за самогон. Тьфу, черт, набрался от тебя… Я что-ли им гнать должен?! Дома пусть наберут! И Конежоповичу скажешь, чтобы выдал им по две 10-литровые канистры, каждому, а то так и попрут с вёдрами, идиоты. Всё объяснять надо. Прямо как тебе… Новые только пусть даёт, жлоб тувинский, не из-под соляры. А то в самолёт не пустят. Сейчас и зайди!
- К Конежоповичу?! С утра?! Боязно… он то точно не похмелялся. Пусть он сперва Мутного отделает, а я попозже загляну…
- Не дрейфь, с порога кричи, что от меня пришел, тогда не посмеет… Да погромче кричи, он глуховатый стал последнее время… С тех пор, как «Протон» не взлетел… Ну, не то, чтобы совсем не взлетел, но в общем, ты помнишь…
- Слышь, ты это… МОКрым много дал?
- Может тебе ещё сказать, кому и сколько?! Расписки показать?!
- Да нет, я в смысле… денег-то нет…
- Это ты доступно крымским бабкам впарил, идиот… Это ты военным крымским должен был сказать. Это их возвеличивает… Держаться… Если только не конкретизировать – за что… Ну, в смысле, возвеличило бы, если бы ты не перепутал. Но это полбеды. Ты зачем, баран, военным гречку пообещал?! Они со сталинских времён ничего другого не ели! Гречку надо было бабкам обещать! Думал бы, что говоришь – сейчас бы не шамкал…
- Ты обещал новые импланты…
- Где я их сейчас возьму?! Они ж под санкциями! Или под антисанкциями?.. Не-а, под антисанкциями мясо... Вот снимут санкции – враз вставлю. Если ещё будет куда…
- И где бы я бабкам гречку добыл? Вояки-то не отдадут, у них другой жратвы нет, как оказалось…
- Димон! Я же сказал «пообещать» а не «дать». Если ты такой идиот, что ничего запомнить не можешь – заведи записную книжку. А лучше две, как у меня.
- И что, помогает?
- Не-а. Забываю записывать…
- Что записывать?
- Твои приказы, идиот! Мысли свои забываю записывать… эпохальные… Забываются, проклятые…
- Может, это и к лучшему?
- Ты что плетёшь?!
- Ну вот забыл бы записать крымнаш, глядишь, и я с зубами был бы…
- Ты сейчас реально без зубов останешься. В смысле – без всех… Иди работай, я тебе посильное задание дал…
- Так я за деньги…
- Зачем тебе деньги – живёшь на всем готовом, паразит социальный…
- Ты это, не серчай… я же премьер… мне полагается знать, откуда ты деньги для МОКрых брал… формально я за них отвечаю. В смысле, за деньги, а не за МОКрых…
- Не ссы, Покемон. Бабло из Фонда Национального Благоразумия. Последнее, блин. А МОКрые так дело повернули, что ещё федерациям башлять…
- Каким федерациям?
- Всем. Ну, кроме легкоатлетической, этим уже поздно…
- Боже, это сколько же ещё надо?! Где брать?!
- Из Пенсионного Фонда возьмём, не беда.
- Бога побойся! Пенсионеры второй месяц без пенсий!
- Насчет Бога – не по адресу. Это к Гундросу. Он наместник, у него доверенность, я в их тёрки не лезу… А спорт – это святое. Скрепа…
- Вова, очнись! В стране людям жрать нечего!
- Сколько, говоришь, у нас пенсионеров?
- Миллионов тридцать. За вычетом тех, что на Дальнем Востоке…
- Ну вот! А ты говоришь «жрать нечего»! А что, тех, на Дальнем Востоке, китайцы уже сожрали? Счет им выставить, за ценный источник белка…
- Да нет, наоборот, они туда на ПМЖ свалили, неофициально. Там жить дешевле – не знаю, почему…
- Откармливают? Резонно… Китайцы – они мудрые. Нам бы у них поучиться… Кстати, Конь Педальный туда собирается, так ты по пути занеси ему средство от кашля… Там кашлять нельзя… Уже не можем мы себе позволить там кашлять, те дни блаженные прошли, как сказал поэт…
- Так это же уздечка!
- Ты занеси, он поймёт. Поэт, всё-таки. Не такой мудак, как ты… Хотя это ещё как посмотреть… Катар ему в печёнку… Скажи – Президент прислал. Лично! А на словах велел передать: не дай бог хоть раз там закашляешься – домой не возвращайся. На твоё стойло – тысячи претендентов. Моложе и интеллигентней… А в Китае ещё до хрена земли не паханой. На Тибете. И воздух там свежий, для здоровья пользительный… Ты записывай, не стесняйся, передать–то надо дословно. Ну, по пути заучишь… Ступай. Стой, куда попёр?! Не слышишь – телефон звонит? Кто это тебе с утра наяривает? И аппарат новый… что там на диске написано? Нету диска, написано «ЧМО»… Что, То Самое? И о чем это ты с ним говоришь, мне не докладывая? Бери, бери трубочку, не стесняйся, а я послушаю…
- Да не хочу я с ним разговаривать! Опять о преимуществах демократии парить будет…
- У-уу гнида черножопая! За мои башли тебе лекции по политологии читает?! Ну я ему заплачу в следующий раз…
- Ты что, и ЕМУ платишь?!
- А ты думал - куда стабфонд делся-то? За любовь платить надо. А за крутизну тем более… Заплатил, кому надо – и делай что хочешь… Главное – чтобы не наоборот… Ты бери, бери трубочку…
- Да пусть мне лучше руки отсохнут!
- Сейчас сделаем…
- Положь биту, я же твой друг! А…

Раптово прокидаюся, стираю з чола холодний піт (це у жарку липневу ніч!), вимикаю будильника і занурююсь у гіркі роздуми.
Чим же це я так Господа прогнівив, що всяка нечисть сниться? Та ще і вражою мовою говорить. Хоча б мову людську вивчили, якщо вже мають нахабство добрим людям без дозволу снитися…
Чим же це таку муру мені навіяло! А, згадав – знову новини читав перед сном… Про Олімпіаду… Спостережливі співввітчизники вже мабуть помітили, що за два з половиною роки московію, яка порушила всі закони, як Божі так і людські, не виключено з жодної міжнародної організації. Не треба про Велику сімку – це неформальний клуб істот, які ненавидять одне одного але мусять терпіти задля примноження статків. Біда в іншому. Я достатньо пожив на Заході, щоб зрозуміти: їхня цивілізація тримається на трьох китах. Це Брехня, Жадібність і Підлість. І поки путін платить – ніхто нізвідки його не виключить. Західний світ все одно не зміниш, бо ніяких людських рис у його владцях помітити не вдається… Але сумно не це. Гірко, що у кацапів після двох з половиною років війни, диких втрат від обвалу нафти, санкцій і антисанкцій, все ще є гроші. Принаймні – на спорт. А значить, найкращі з нас і далі гинутимуть під вий їхніх снарядів (начинених нашим цирконієм) і завивання політиків про мир і мінські угоди…

Вівторок, 30 жовтня 2018 16:54

Сезон полювання відкрито.

Вперше опубліковано 15.01.2017.

Потихеньку еволюціоную поглядами в міру набуття життєвого досвіду. Ніколи не приховував своїх поглядів про необхідність роздачі довгоствольної зброї на руки, для домашнього зберігання, всім військовозобов’язаним. Звичайно, без права носіння по вулиці до оголошення військового стану. Просто тому, що це об’єктивна потреба виживання держави в умовах війни з сильнішим і агресивнішим сусідом. Хто не вірить – спитайте кубинців. Вони точно знають, як це робиться. І річ не в тім, що я так вже безмежно люблю нашу злодійкувату державу, а в тім, що в нинішніх умовах виживання держави, навіть такої, як маємо зараз, є необхідною умовою виживання нації. Навіть найтупіші вже мабуть зрозуміли, що наша поразка у цій війні матиме наслідком «братній» геноцид, який український народ навряд чи переживе.
Отож тут немає чого обговорювати. Порівняно з вищою метою – виживанням українців як нації, такими можливими негативними наслідками, як погіршення криміногенної ситуації можна і треба знехтувати. Крім того, такі заходи дали б додатковий бонус народу – можливість захищати своє житло. І примусило б владу рахуватись з думкою народу щодня, а не тільки влаштовувати дурне шоу під час «виборів» імені чергового підрахуя. Принаймні про вибори на окупованих територіях і особливий статус донбасу за таких умов навіть не йшлося б. Влада просто позбулася б можливості принагідно продати державу і український (ледве не написав «свій») народ. Саме тому це життєво важливе питання досі не вирішене і не вирішиться без тиску суспільства.
А от з короткостволом складніше, особливо з дозволом на приховане носіння. На перший погляд недоліків більше, ніж бонусів. Оскільки крім професійних злочинців навколо повно просто психічно неврівноважених людей. Причому, з огляду на неподобства, що нас оточують, і явну тенденцію до збільшення їх кількості попри всі наші зусилля, кількість цих психічно неврівноважених теж буде зростати. Отож виникало слушне питання: чи є відчуття захищеності від власного пістолета, часто абсолютно невиправдане, достатньою компенсацією за зростання насильства, викликане наслідками нервових зривів? Адже скажімо для прикладу, відома письменниця, яка через відмову в спілкуванні українською мовою кинула в обличчя касиру пригоршню мідяків, маючи пістоля цілком могла б в даній ситуації пристрелити ту касирку як собаку і тим зруйнувати одразу дві родини – касирки і свою власну. А так – вони розійшлися незадоволені одна одною, але принаймні живі і не на нарах. Як прорахувати, що переважить – я не знав, а тому утримувався від дискусій на цю тему.
Однак влада вирішила це питання за нас. Всенародновідомий собаков видав 4000 короткостволів нинішнім владцям. Тобто держава визначилась за нас: боярам – зброя, холопи – мішень. Про рівність громадян перед законом ніхто вже навіть не згадує, і в проституційний суд ніхто навіть формального позову не подав. І не дивно, адже всі, хто має право туди звернутись – зброю вже отримали. Отож ми, як громадянське суспільство, просто не маємо вибору – мусимо боротись за вільне носіння короткоствольної зброї.
Для тих, хто любить конкретику, живий приклад:
Якби ми вибороли це право раніше, а не жували губу, як ми це любимо і вміємо, наслідки відомого інциденту були б зовсім іншими: у цьому світі стало б на двох пашинських менше, у зв’язку з чим повітря стало б чистішим, санітарно-епідеміологічна обстановка в країні покращилась, а депу-таті відчули б, що їхня недоторканість необмежена тільки юридично.
Бо дуже схоже, що оскільки ми так і не наважились відкрити сезон полювання на них, вони відкрили сезон полювання на нас...

Вівторок, 30 жовтня 2018 16:52

Рюкзак не винесе двох.

Вперше опубліковано 07.11.2017.

Не впевнений, що є сенс шукати складне пояснення там, де існує просте.
Як казав колись Аркадій Райкін: У нас є все! Але не для всіх!
Іншими словами – усіх багато, а усього – мало.
Наші нинішні владці не дають нам жодних підстав вважати їх людьми.
Чи можна вважати людиною преза, що ховає під час війни гроші по офшорах (у той час, коли голодні бабусі несуть волонтерам останні сто гривень у скоцюблених руках) і наживається на торгівлі з ворогом і виробництві цукерок на ворожій території? Хіба можна вважати істотою розумною міністра внутрішніх справ, який заявляє, що співробітник ввіреного йому міністерства кинув гранату в інших співробітників його міністерства, а винна у цьому, звісно ж, «Свобода»?
Усвідомивши, що вони самі відмовили собі у статусі Homo Sapiens, подивимось на них тверезим оком зоолога, не намагаючись ускладнювати поведінку простіших організмів.
В умовах нестачі кормової бази у тваринному світі розгортається внутрішньовидова боротьба – найжорстокіший варіант природного відбору, що підтвердить кожен біолог.
Нестача кормової бази зумовлена трьома факторами.
1. В ході природнього відбору господарники стали настільки міцними, що господарство вже їх не витримує.
2. Маємо війну з московією і окупацію частини території (якщо хто досі не помітив).
3. Поголів’я владців неухильно зростає, оскільки санітарний відстріл давно не проводився.
Виборці з унікальною пам’яттю либонь ще пам’ятають колишнього прем’єра, неповноцінного представника загону неповнозубих. Усе почалося з того, що власними стараннями, при дружній допомозі групи товаришів, він у рекордно стислі строки обнулив свій рейтинг і потягнув за собою на дно всю свою «партію». Цим не завагались скористатись закляті друзі з блоку панамських патріотів. Шантажуючи неповнозубого перевиборами, на яких представникам його виду нічого не світило, «брати по крові» змусили його піти з посади. Логіка тут залізна: краще втратити щось, аніж усе. Однак отриманого вистачило не надовго. Кормова база продовжувала скорочуватись. І сталось те, що врешті мало статись – свиноподібні поглянули на неповнозубих неситим оком і примружились ізнову. Врешті, кролики, навіть якщо вони схудли, це ж іще й цінне хутро…
Ось тільки вийшла заковика: свиноподібні забирають останнє, а той, кому нічого втрачати, раптом стає відважним, як пацюк, загнаний у кут одним пітерським уркою. Шкода, до речі, що той пацюк так і не довершив свою справу – мозок виїв та й побіг собі… Але зараз йдеться не про те. Кролики спромоглися на опір, свиноподібні здійняли вереск, як це заведено у них. Не допомогло! Тоді вирішили підкопатись… Звична тактика для цього виду.
За кого вболівати у цьому матчі?
Ні за кого. Рюкзак не винесе двоїх. Якщо нам пощастить – то і одного не винесе.

Вівторок, 30 жовтня 2018 16:50

Понти Собакова

Сумні події не дають промовчати. Загинуло п’ятеро українських громадян. Пять родин залишились без годувальника.  Сам през вже заявив, що винні будуть встановлені і покарані. Отже, покарано нікого не буде. Подія знакова: вперше в історії України зафіксовано такі масові втрати правоохоронців поза зоною бойових дій. Ворог втрат не поніс, оскільки участі в бою не приймав.
       Не беруся спрогнозувати, хто буде оголошений винним у нашому королівстві кривих дзеркал. Після сумних подій 31 серпня минулого року, коли співробітник МВС кинув гранату в натовп інших співробітників МВС, міністр МВС оголосив винним … ВО «Свобода». Самого міністра ніхто винним не оголосив. Навіть тінь підозри на нього не впала. До чого тут він, взагалі! Він цілком відповідає покладеним на нього завданням: чудово вміє організовувати переслідування українських патріотів, створювати зондер-команди  для ліквідації політичних опонентів (вічна пам'ять Сашку Білому, чиє вбивство ніхто навіть не намагається розслідувати), звинувачувати ворогів режиму у посібництві окупантам, продукувати і розповсюджувати вали брехні.
       Найбільш лякає реакція суспільства: широкі маси без подиву і обурення спостерігають за новими кадрами . Нікого не шокують ні барига – міністр МВС, ні генпрокурор без юридичної освіти, ні загін Універсальних Грузинів, кожен з яких може бути хоч оперним співаком, хоч космонавтом, хоч губернатором, хоч начальником поліції – і все з однаковим успіхом. 
       Сидить тепер през у безкрайньому своєму кабінеті і гірку думу думає... Може, спробувати замість грузинів залучити ескімосів? У них темперамент не такий запальний... А що вони відморожені – ну то й що. Хто у цій владі не відморожений… А що робити? Не українців же запрошувати?! Бо ж серед них можуть трапитись патріоти України, лиха від них потім не оберешся – раптом почнуть з корупцією боротись, правосуддя встановлювати… Як тоді красти?
       І яку ще реформу цьому клятому народові запропонувати?! Перейменували ментів у понтів, собакова в авакова, і що?! Знову невдоволені… Що за народ такий знавіснілий, що з ним робити?! Може кинути все, і гайнути всім разом до своїх, в Ізраїль… Але ж там красти нічого… І куди майно подіти, чесно награбоване – з собою не візьмеш, а продати під час війни важко, доброї ціни не дадуть. А війну закінчити – доходи впадуть, та і народ може всю владу знести, чиїм агентом його тоді оголошувати… Зачароване коло якесь… А майна того зібралось стільки, що від нього вже і траст осліп (очі від подиву повилазили).  Пообіцяти ще щось? Так все, що міг придумати – вже пообіцяв. Не допомагає.
     Але ж терпіння народу не безмежне, навіть наш легендарний, ні з чим не зрівняний терпець іноді лускається… Що ж маємо побажати нашим «обранцям»? Може так: 
НЕ БІЙТЕСЬ СІМНАДЦЯТОГО РОКУ, ЯКИЙ БУВ, А БІЙТЕСЬ – ЯКИЙ БУДЕ…

Go to top