Володимир Митус

Володимир Митус

Вівторок, 30 жовтня 2018 15:47

В.О. Царя Олександр Нульовий

 

Півтора місяця тому в Україні почався процес зміни влади. Саме почався, а не завершився, (як декому б хотілось). Український народ, сяк-так керований опозиційними депутатами, обрав еволюційний, легітимний шлях зміни влади. За що трійці опозиційних лідерів та їх партіям – окреме спасибі. Вони виявились куди розумнішими, ніж здавались. Переважна більшість учасників Майдану вимагали революції, тобто миттєвої зміни правлячого класу насильницьким методом. Не варто сперечатися, який шлях правильний. Не варто тому, що іншого шляху, ніж еволюційний, просто не було. Уявімо собі хід російсько-української війни у разі революційної зміни нашого державного керівництва. Єдине, жалюгідне, виправдання путлеровської агресії – звинувачення української влади в нелегітимності. Це звинувачення зараз викликає у всього світу лише зневагу і відразу до російськофашистського режиму, як і всі інші брехні їхніх гебельсів і заяви рібентропів. А якби ці звинувачення були виправдані, нехай і цілком справедливим народним гнівом щодо банди шапкокрадів? Де б зараз проходила лінія фронту? По Дніпру? Це в кращому разі, оскільки Путлер і не приховує, що хоче отримати все, не рахуючись з наслідками. Скільки часу пішло б на створення нової вертикалі влади, відновлення керованості армії та її боєздатності? Навіть в умовах еволюційної зміни влади ці завдання в повній мірі не виконані і досі. Скільки часу дав би нам Путлер на побудову державності? Зараз вже очевидно, що планувалось завоювання всієї України, причому в умовах української революції. Саме тому так по-дурному виглядають "виправдання" російської влади – вони були заздалегідь заготовані для іншої ситуації. Вочевидь, лідери Майдану добре знали про цей сценарій. І принесли в жертву Україні найдорожче, що є у політика – власну популярність, спромігшись перевести хід подій в еволюційну площину. В першу чергу завдяки їм ми маємо сьогодні хоч і обкорнану, але незалежну Україну. На Майдані ми побачили з іншого боку і майбутнього лідера нації Олега Тягнибока – не оратора-популіста, на кшталт Троцького, а мудрого, спокійного та далекоглядного політика, готового пожертвувати власними амбіціями, репутацією безкомпромісного борця з режимом, навіть своїм політичним майбутнім задля державних інтересів. Хтось вірить, що йому і його партнерам було приємно вести багатогодинні пустопорожні перемовини з бандитом, потискати скривавлені руки, спостерігати, як гинуть їхні побратими і тануть їхні "рейтинги", як чимдалі стриманіше і підозріліше сприймають їх люди на Майдані? Але кращого шляху не було. Кращого саме для України, а не для них. Тепер і ми всі це бачимо. Принаймні ті з нас, хто звик думати самостійно та аналізувати ситуацію. Після повалення влади клептократів кожен з них пішов своїм шляхом. Яценюк "допалює" свою популярність на посаді прем'єр – міністра, свідомо відмовившись від боротьби за президентську посаду, виконуючи невдячну, але необхідну роботу. Кличко не зміг змиритися з втратою популярності і здався без бою (чого ніколи не робив у боксі). Можливо – отримав удар нижче пояса від того, кого вважав соратником. Можливо – отримав спокусливу пропозицію від Фірташа (не хочеться так думати). Можливо – відчув свою неготовність стати лідером нації. Реальна причина назавжди залишиться таємницею. Одне можна сказати точно – це не жертва на користь єдності держави та світлого майбутнього, як він сам задекларував. По-перше тому, що обрання когось януковичеподібного на цих виборах повністю виключене – партія регіонів дискредитована і тане на очах, запропонувати яскравого лідера вони не можуть, про це Янукович подбав заздалегідь. По друге – тому, що підтримав не партнера по опозиції, а ставленика олігархату. Кожен, хто слідкує за політичним життям України, чудово знає справжнє обличчя нового "лідера рейтингу" і "борця за Україну". Це один з найбагатших українських олігархів, співзасновник СДПУ(О) та партії регіонів, "любий друзь" зрадника Ющенка та міністр економіки уряду клептократів Януковича. Яка це "економіка" - Яценюк вже розповів, в загальних рисах. Єдиною заслугою Порошенка є далекоглядність – він перший з олігархів усвідомив, що майдан не розійдеться, а Янукович – приречений. Не бог зна яка заслуга – на той час більшість українців це вже зрозуміла. Олігархат сподівається, що у народу коротка пам'ять, що нав'язливою рекламою можна задурити людям голови, а з олігарха зробити борця за інтереси пересічного українця. Що гроші в черговий раз переможуть правду. Чи можуть українці сподіватися, що олігарх Порошенко очолить боротьбу з олігархією та встановить соціальну справедливість, колишній чиновник Порошенко – проведе люстрацію державного управління, політичний перебіжчик Порошенко – забезпечить послідовну державну зовнішню політику? Ті, хто вірив, що президент Янукович не крастиме, бо вже накрав досить – можуть. Решта – навряд чи. Принаймні – я на це сподіваюсь. З часів проголошення незалежності спостерігаю за рейтингами наших політиків. Висновок невтішний – державна політика і в цьому непослідовна. Необхідно або заборонити соціологію або дозволити проституцію. Українська соціологія – не більше, ніж проститутка українського олігархату, політична технологія, що полегшує промивання мізків "пересічних" українців. Для тих, хто сумнівається, найближчий приклад: напередодні виборів 2012 року всі провідні "соціологічні служби" агітували не голосувати за "Свободу", адже п'ятивідсотковий бар`єр вона не долає, голоси, віддані за неї – пропадуть. "Свобода" набрала офіційно більше 10 відсотків. Реально – не менше 15, адже жодного представника в ЦВК "Свобода" не мала, ефективно захистити результати виборів – не могла. Головна слабкість "Свободи" - патологічне невміння і небажання красти чи продаватися. Як наслідок – перманентна відсутність фінансових ресурсів для повноцінної виборчої кампанії. Народ наш занадто убогий, щоб утримувати належним чином бодай одну власну партію. Отож і маємо засилля олігархів, які керують розореною ними ж країною з нашої мовчазної згоди. Важко сказати, чому Тягнибок продовжує виборчі перегони в таких умовах. Можливо – не хоче позбавляти народ права вибору, можливості побудови тієї держави, за яку ми всі боролися на Майдані. Можливо – щоб консолідувати виборців перед позачерговими парламентськими виборами, які все ще можливі. Можливо – просто звик до останнього тримати удар. А можливо – щиро вірить, що після Майдану українці спроможні на свідомий вибір і правда вперше в нашій історії переможе гроші. Одне очевидно – грошей на повноцінну кампанію в нього немає. В той час, коли Порошенко не вилазить з телевізора (в якому не поміщається), Тимошенко – влаштовує сеанси публічної істерії, обіцяючи боротись з олігархатом, тобто – сама з собою, про Тягнибока якщо і згадують, то лише для того, щоб приписати йому черговий "рейтинг", який стрімко рухається до абсолютно нереальної позначки 1%. Значить – його все ще реально бояться. Це надихає. Враховуючи, що "Свобода" не зрадила своїх виборців, нічого в них не вкрала і нічим себе не зганьбила, можна сподыватись, що Тягнибок отримає принаймні ті ж 15% підтримки, які мала "Свобода" у 2012 році. Тому і бояться. Адже в нинішній ситуації (прогнозується вкрай низька явка виборців на сході) цього може вистачити для другого кола. А якщо в друге коло вийдуть Тягнибок і Тимошенко, навіть виборці сходу прийдуть підтримати Тягнибока. Не тому, що так його люблять, звичайно, а тому, що так "люблять" Тимошенко. Адже її антирейтинг зашкалює. Саме він вартував їй президентства. Тупий шантаж (оберуть мене, щоб тільки не Януковича) обернувся їй трирічним ув'язненням. Майже 6 % громадян проголосувало проти обох. Це є ціна за небажання йти на поступки і висувати компромісну фігуру, яка б не викликала відрази у "помаранчевого" виборця. Адже найвищі свої здобутки – десятирічний контракт на закупівлю найдорожчого в світі газу без можливості дострокового розірвання але із штрафами за недобір та рішуче засудження грузинської агресії проти миролюбної путлерівської Росії "вона" на той час вже "напрацювала". Чи винна Тимошенко в приписаних їй злочинах? Не відомо, і скорше всього ніколи відомо не буде. Адже суду не було. Була театральна вистава (дуже поганого режисера) коли людина, зовні схожа на суддю, винесла рішення ім`ям чогось, зовні схожого на державу. Чи шкода мені засуджену Тимошенко? Ні, не шкода. Адже це саме вона перетворила суд на театр. Щоправда, вона розраховувала, що це вона судитиме там нас, а не Янукович – її. Досить поглянути пильним оком на її оточення, її учнів у політиці: кривавий серійний вбивця Портнов (автор судової реформи, що знищила судочинство в Україні), мисливець на людей Лозинський, Губський, Буряки, Яценко. Список можна продовжувати – далі не краще… Чи можуть українці сподіватися, що Тимошенко, яка купила для України газ за подвійну ціну, причому на 10 років уперед, поборе корупцію та олігархію? Чи можуть українці сподіватися, що Тимошенко, яка засудила грузинську агресію щодо Росії, поверне Україні Крим? Чи можуть українці сподіватися, що Тимошенко, яка оточила себе такою "командою" проведе чесну люстрацію судів та держапарату? Чи можуть українці сподіватися, що пані Григян/Тєлєгіна, яка вийшла заміж за сина першого секретаря обкому КПСС Тимошенка, забезпечить захист та розвиток української національної культури та доб'ється заборони людиноненависницької комуністичної ідеології, яка коштувала Україні цвіту нації? Ті, хто звик замість мозку послуговуватись телевізором – можуть. Чи влаштує олігархат перемога Тимошенко? Так, певною мірою. Оскільки вона одна з них. Певною мірою – бо декому доведеться поплатитись. Але заплатять не всі. І не нам. Тому "вона" - запасний варіант. А от перемога Тягнибока – для них не варіант. Тому що він з ними не пов'язаний і нічого їм не винен. Тому що за ним – потужна і дисциплінована партія однодумців, на яких він може спиратись. Тому що, якщо Тягнибок переможе на президентських виборах, а "Свобода" - на парламентських, всі олігархи можуть миттєво втратити все, награбоване непосильною працею за 22 роки. Навіть валютні кошти на офшорних рахунках. Ці кошти дійсно майже неможливо повернути до України. Якщо у влади немає такого бажання. Написати цю статтю мене змусили події сьогоднішнього дня, а саме – дивні метаморфози, що відбуваються з паном Турчиновим, зокрема його сьогоднішні гарантії державним зрадникам, які він обіцяє ухвалити власним указом, навіть без згоди парламенту. Ким вважає себе ця людина? Явно не президентом навіть, оскільки президент самостійно не ухвалює рішень про помилування, для цього існує спеціальна комісія. Можливо, Виконуючим Обов'язки Царя, як Іван Васильович Бунша? Якщо суспільство йому це дозволить, найперспективнішою в Україні стане професія терориста-державного зрадника. Якщо пощастило відірвати шматок від Батьківщини – можеш стати міністром чергової російської "автономії". Якщо не пощастило – випускай заручників, кидай зброю, отримуй турчинівське помилування. Після нього можна спробувати ще раз, збагатившись досвідом та засвоївши практичні навички… Коли Турчинова обирали Головою Верховної Ради, такий крок здавався виправданим. Не варто забувати, що це та ж сама Рада, яка ухвалювала "закони про диктатуру". В ній, як у Камасутрі, змінюються не люди, а пози. Потрібна була людина, яка з одного боку може бути підтримана такими "обранцями", з другого – відносно "своя" і для майданівців, з третього – готова на компроміси з власним сумлінням, адже за підтримку "обранцям" треба платити. Як мінімум – дозволяючи їм далі розграбовувати бюджет, в той час як ми всі затягуємо паски. А можливо – і посадами для кандидатів, що не сприймаються (м'яко кажучи) майданівцями. Пишу без осуду, адже при еволюційній зміні влади іншого шляху немає, на жаль. А революційний був неможливий з зовнішньополітичних міркувань. Тому ніхто багато від Турчинова і не чекав. Але спогади про зраду Ющенка змушує придивлятись до метаморфоз Турчинова і мучитись страшними підозрами: може десь там у президентському кабінеті причаїлись якісь бактерії або віруси, що виїдають власнику кабінету певні ділянки мозку? В день обрання на посаду Турчинов обіцяв Майдану через місяць подати у відставку. Може, вже час йому про це нагадати? Щоб не довелось потім в'язати і заспокоювати? Казатиме, що на переправі коней не міняють? Дохлих – ще й як міняють. Все одно не вивезуть, ще й на дно потягнуть. На сьогодні Аваков та Турчинов – саме ті (не дуже живі) коні і є… Результати життєдіяльності Авакова просто приголомшують – йому вдалось не затримати жодного з замовників та організаторів наймаштабнійшого масового вбивства в історії України. Важко повірити, що це випадковість. Адже серед фігурантів небагато гігантів думки. Найбільш пригальмованого (самого Януковича – старшого) довелось три доби залякувати та ганяти по всій Україні, аж поки він таки збагнув, що треба тікати. На керівні посади в міліції призначаються такі монстри, що це раз по раз збурює суспільство. Нарешті, через півтора місяці після обрання на посаду, міністр помітив, що міліції в Україні практично немає – затримати сепаратистів і захистити державні установи нікому. Страшний сюжет показало телебачення з Харкова. Якісь злі дядьки з палицями напали на міліціянтів. Та не на одного-двох, а на цілий автобус! А вони, бідолашні, поховались, голови руками понакривали, та й сидять тихенько – щоб злі дядьки їх бува не побили... Сльози на очі навертаються – ну хто ж їх нещасних захистить! Хоч кидай усі справи та їдь сам до Харкова. Якби в Авакова крім розуму була ще й совість, він міг би легко вирішити ці питання, принаймні – тимчасово. Для цього не потрібно жодного нового справедливого закону, на які така скупа наша Рада, в тому числі і закону про зброю, лобійованого "Свободою". Достатньо було нагородити іменною зброєю всіх Лицарів Революції (учасників Самооборони майдану). Списки їх у Авакова є, а от совісті – немає. Луценко колись видав сотні іменних пістолетів, у нинішніх умовах міністр внутрішніх справ міг би видати тисячі, навіть – десятки тисяч, і ніхто б йому не дорікнув, що він залучає до організації безпеки і правопорядку в державі перевірених патріотів, які за Україну ризикували життям. Адже наперед відомо, що це люди, які "відбулись", мають роботу або бізнес, родини, а тому на військову службу не підуть. Не випадково Національна Гвардія України не відрізняється від внутрішніх військ. А мала б. Національна Гвардія – це патріотичне напівпрофесійне напіввійськове формування. Гвардійці не отримують платню, самі собі заробляють на прожиття (тому нічого не вартують бюджету), однак є чітко структуровані по підрозділах, зберігають дома зброю, знають, де і як збиратися по тривозі, проходять регулярний вишкіл (у вільний від основної роботи час). Так є всюди у світі. Тільки не у нас. У нас –"особий путь". Замовчати або заговорити ідею створення Національної Гвардії не вдалося – надто вже велика і очевидна суспільству потреба в ній. Тому відбулась свідома підміна понять. Замість національної була створена по суті військова гвардія. Тому що нинішні владці бояться, що Національна Гвардія змете їх самих, як тільки вони почнуть згортати ідеали майдану, що вона захистить новий майдан. Тепер вже – від них. Щоб відклякнути від цієї структури найзапекліших патріотів, готових заради України залишити всі свої справи та йти служити до війська, керувати гвардійцями поставили тих, хто керував внутрішніми військами, розганяючи майдан. Тобто – ворогів цих самих патріотів. Чи може це теж випадковість? А чого варті вимоги до патріотів здати зброю і перейти під захист Авакова та його міліції (те, що міліції фактично немає, Аваков заявив вже після завершення термінів здачі зброї, раніше він цього якось не помічав). До речі, міліція, хоч її фактично немає, регулярно отримує заробітну платню з нашого порожнього бюджету. Більше трьохсот тисяч окладів – скажені гроші. Новим владцям грошей тих звісно шкода, але ж "цінні кадри", здатні розганяти беззбройних мирних громадян, тобто нас з вами, можуть знадобитися в будь-який момент. І так найкращих, готових на "мокру справу" довелось випустити в Крим. Путлеру вони ще потрібніші. То за відсутності вбивць хоча б садистів треба вберегти. Як же тут не випустити на волю "ягуарівця", який знущався з Гаврилюка. Гаврилюк же його пробачив. І ви б пробачили, якби вас відповідно попросити… Такі "кадри" зараз дуже цінні. Адже нові владці не знають, скільки ще ми їх терпітимемо. Ми й самі цього не знаємо. Український терпець, як відомо, найдовший, найтовщий і взагалі ні з чим не зрівняний… Але, як виявилося, теж іноді рветься. Вбити – не вб`є, але контузити може, як з`ясувалось. В світлі обрання Турчинова та Яценюка особливо цікаво звучать заяви пані Тимошенко, що вона не має жодного відношення до нинішньої влади. Мимоволі виникає пікантне питання: кого ж вона тоді представляє на засіданнях РНБО? Путлера? І чи варто було взагалі "Свободі" йти у таку владу? Дилема: залишитись чистим і чекати, поки тебе народ закличе навести лад, чи бруднитись об таких партнерів, намагаючись зробити бодай щось корисне для України? На перший погляд, перший варіант приємніший. Сиди собі такий чистий, весь в білому, і чекай, поки тобі виборці більшість у Раді віддадуть… А якщо душа болить за Україну, і біль пересилює той сморід від "партнерів"? І як би сприймали їх виборці, якби вони самі відійшли в сторону, залишивши Україну турчиновим і аваковим? Заздалегідь відкидаю звинувачення в заангажованості – я не є і ніколи не був членом "Свободи". Жоден з представників цієї партії не входить до мого кола спілкування. Я взагалі жодним чином не пов'язаний з цією організацією. Я зацікавлений не у перемозі "Свободи" а у перемозі Майдану. Свого часу я щиро вірив Ющенку, Тимошенко, Морозу, Кінаху… аж соромно згадувати… Що робити, якщо "Свобода" нас зрадить? Та не голосувати за неї, і все. І відправиться вона хутенько слідом за Ющенком, Морозом, Кінахом, і (сподіваюсь) Тимошенко. Український виборець (не плутати з донбаською біомасою!) зради не прощає і другого шансу політикам не дає. Це дарує надію, що ще житимемо, як люди. Колись. Але ж нехай ще спочатку "Свобода" зрадить. Деякі "дрібниці" дозволяють сподіватися, що цього не станеться. Насамперед – це поява в нетрях нашої журналістики (яка недалеко пішла від соціології) фахівців нового виду – політичних нострадамусів. Це спеціально навчені люди, які із запалом розповідають, (себто "прогнозують") як "Свобода" (і не тільки вона, список довгий) крастиме у майбутньому, оскільки доказів крадіжок у минулому не мають. Це порівняно нова технологія, невідома в часи Гебельса, сучасна, так би мовити, розробка. До того ж абсолютно безпечна – можна будь-кого обстріляти з великокаліберного говномета, а потім виправдатись: ну – помилився, з ким не буває, по собі міряв… Або: та вони ще не встигли розгорнутись! Ось почекайте, побачите, що далі буде! Хто не вірить – перечитайте ці статті на колись поважних опозиційних сайтах:http://blogs.pravda.com.ua/authors/zablodsky/53445e7fb0e12/http://gazeta.ua/blog/42894/voznya-vokrug-lyustracionnoj-kormushki#comment_3117835 . Схоже, що їх об'єктивність закінчується в унісон з 5 каналом телебачення. План дій олігархії визначився. З одного боку – роздування Порошенка до розмірів національного лідера (це небезпечно не тільки для України а навіть для нього самого, надто зважаючи на його комплекцію). З другого – поливання брудом Тягнибока. Придивіться – хіба ще кого так активно поливають? Навіть Добкіну в телевізорі завжди знаходиться тепле місце і чемний, шустрий ведучий… Чи є у "Свободи" альтернатива? Ще тиждень тому здавалося, що є. І це було прекрасно – відчувати, що в переддень виборів у тебе є вибір. Дві партії, не замарані в брудній українській політиці – нечувана розкіш для нашої злиденної держави, невичерпне джерело оптимізму… Однак, після вчиненого Кличком акту політичної самокастрації альтернативи, на жаль, не залишилось. Почуваюся обкраденим. "Удар" розділить політичну долю свого лідера вже на найближчих парламентських виборах. Хоча в разі перемоги Порошенка дострокових виборів може і не бути, хіба що Майдан примусить. Порошенку з цими "обранцями" комфортно. Він їхньої крові. А оскільки центр влади знову перенесено в парламент, Порошенко і його куми зроблять все можливе, щоб цей аморфний, напівмажоритарний склад працював якнайдовше. Варіант перемоги Тимошенко не варто навіть розглядати – якщо вже її не обрали тоді, під загрозою обрання Януковича, то про що зараз говорити. Вона й сама це розуміє. Та хтось інший, хто слабко орієнтується в українському політичному житті, грубо штовхає її вперед, до ганьби… Але може – це й на краще. В парі з Тимошенко Тягнибок матиме чудові шанси. В парі з Порошенком – жодних (будьмо реалістами – в цій парі весь схід підтримає Порошенка). Так що Тимошенко може ще дечим прислужитись українському народу, навіть мимоволі. І слова Тимошенко про необхідність розпуску цього "гадючника" слід розуміти правильно. Розпускати треба, але для того, щоб змінити якість української політики, а не для того, щоб запустити туди нових гадюк, більших, лютіших та отруйніших, як прагне Тимошенко. Нинішня виборча кампанія Тимошенко та її найближчого оточення більше нагадує десант китів на сушу… Розуміючи це, в паніці розбігаються навіть давні та близькі її соратники. Нечувана річ – масова втеча депутатів провладної партії… І це при тому, що Тимошенко ще не випрацювала свій ресурс – вона обов'язково потрапить до нового парламенту, як і відібрана нею особисто зграя її гадюк, як би сумно нам від цього не було... Ще й переконуватиме нас: ота що у Добкіна - гадюка так гадюка! А у мене – яка ж це гадюка?! Це – Мудрий Змій. Ну був колись гадюкою, з ким не буває, так я ж його перевиховала!

Але в довготривалій перспективі Тимошенко в українській політиці вже немає. Тому й утікають найдалекоглядніші. Які шанси у Тягнибока потрапити в другий тур, причому саме з Тимошенко? Не хочу навіть прогнозувати. Дякувати Богу, я не соціолог. Але шанси є. Навіть за таких складних умов. Адже Майдан справді відбувся, нам це не наснилося. Хочеться, щоправда, щоб Майдан ще й переміг… А що ж, як олігархи знову нас переможуть? Вийдемо на Майдан знову, та й заспіваємо: "…зги-и-нуть ва-а-ші По-ро-ше-е-енки…"

З повагою до всіх, хто зберіг розум і совість в ці непрості часи.

Володимир Митус.

Вівторок, 30 жовтня 2018 15:45

Рада продала нас і наше майбутнє

Вперше опубліковано 18.09.2015.

З болем і сумом мушу визнати: Рада продала нас і наше майбутнє.
Не маючи жодних ілюзій щодо яценюка, ярески та їм подібного, а також щодо того, кого вони насправді представляють, все ж до останньогшо сподівався не на совість депутатів (чого нема – того нема) а на інстинкт самозбереження. Не справдилось. ЯСАК ЯЦЕНЮКА-ЯРЕСЬКИ став страшною дійсністю. Проголосували навіть ті, хто ще вчора вдавали з себе «борців за народ» та «продовжувачів справи майдана» - садонеміч і … оте саме, ніяк слів не підберу, як його назвати, але точно не святим словом «Батьківщина». Вирішили, що кинути кісточку перед виборами голодним людям важливіше. Зараз вони сподіваються, що ми не розберемося, що саме вони накоїли. Отож конче мусимо розібратися, щоб зірвати їх плани. Читати про економіку майже всім сумно, але це той випадок, коли ДУЖЕ ТРЕБА. Отож приділіть кілька хвилин. Оскільки більшість читачів слабо обізнані з економікою, розглянемо проблему по частинах і без складних термінів.
Що таке ВВП, кожен мабуть здогадується. Для кацапів це путін, для решти світу – валовий внутрішній продукт, тобто загальна вартість всього, що в державі вироблено за рік. Визначається у номіналі (тобто за цінами країни – виробника) і у ПКС (паритеті купівельної спроможності), тобто у цінах США. Із загальних міркувань зрозуміло, що у бідних країнах ціни нижчі, ніж у розвинутих, а отже ВВП у ПКС у рази більший, ніж у номіналі.
Після початку війни ВВП України у номіналі впав вдвічі – із приблизно 170 мільярдів доларів до приблизно 84. Це не означає, що виробництво в Україні скоротилося вдвічі. Просто долар став утричі дорогший, а отже, все що ми виробляємо для внутрішнього споживання – втричі подешевшало. В доларах, звичайно. ВВП у ПКС впав несуттєво – насамперед за рахунок окупованих територій та частки експорту. Більшість виробленого реалізується і споживається саме на внутрішньому ринку, за гривні, саме тому ми досі живі. Адже не відбулось подорожчання продуктів харчування (крім імпортних) утричі, слідом за доларом.
Курс долара до гривні не має нічого спільного з економікою. Це наслідок змови «еліт». Річ у тім, що наша мафія – експортна. Заробляє, передусім, експортуючи залізну руду, метали та вироби з них. Для зниження собівартості, а отже – збільшення прибутків, мафія зацікавлена у низькому курсі гривні до долара. Адже продукцію вони реалізують за долари, а зарплати платять у гривнях. Але гривня не має дешевшати нескінчено, адже однією із складових собівартості є енергоносії. А їх доводиться купувати за долари. Якщо занадто обвалити гривню, їх частка у собівартості збільшується, компенсуючи економію на решті видатків.
Таким чином в Україні встановлюється курс валют. Як оптимум, що дозволяє олігархам отримувати максимальні прибутки. Здешевлення нафти мало б оживити економіку і призвести до здешевлення всієї продукції. Адже вартість нафти закладена до всього, що ми виробляємо, де - більше, де - менше. Хоча б тому, що товар треба транспортувати. В світі все взаємоповязано: якщо десь зникло – в іншому місці прибуде. Цей нехитрий закон вивів колись мудрий кацап Ломоносов, позашлюбний син петра першого і за сумісництвом – вчений. Отже, недоотримані арабськими шейхами і кремлівською дзюдохерією кошти мали б поповнити гаманці всіх споживачів товарів широкого вжитку – скрізь по всьому світу.
Однак у нас все інакше – всі доходи забрали собі олігархи. Примітивним чином – девальвувавши гривню. З початку року зубожіле населення продає останню валюту, щоб купити поїсти. Курс валют мав би падати, курс гривні – зростати. Це – якби в Україні був ринок. Але замість ринкумаємо лупооку відьму, яка друкує порожні папірці і скуповує за них валюту, грабуючи зубожілий народ.

Зібрані з населення долари і євро осідають у резервах НБУ – щоб нинішній окупаційній владі було з чим втікати, як нам терпець урветься…
Хто не вірить і потребує додаткових доказів – зверніть увагу на роздрібні ціни на бензин. Ті, що у гривнях. Рівень цін на пальне у грвнях стабільний і майже незмінний за весь період від початку обвалу нафтових цін і по сьогодення.
Отож маємо зробити висновок: як тільки ми оберемо народну українську владу замість окупаційного режиму, що править нами вже 24 роки, курс гривні до ВКВ зросте мінімім удвічі.
Що ж станеться з ВВП? З тім, що обраховується у ПКС нічого особливого не станеться, ясна річ. А от той, що у номіналі, різко зросте. Важко зараз прогнозувати, на скільки, але точно вище 125 мільярдів доларів.
До чого це я? А до угоди про репарації, що підписала яреска і освятила Рада. Взамін «списання» 20% нашого комерційного боргу (яке насправді компенсується збільшенням грабіжницького відсотку з 7,25 до 7,75 (під такі відсотки гроші крім України не позичає ніхто – ну хіба бананові республіки, але ж вони повертати не збираються) ми ще погодились на ганебний ясак. Після досягнення рівня ВВП 125 мільярдів доларів у разі, якщо подальше зростання ВВП перевищуватиме 3% на рік, ми віддаватимемо міжнародним спекулянтам 15% від четвертого - шостого відсотка і 40% від кожного наступного! Віддаватиме бюджет, отже – кожен з нас. Але бюджет і ВВП – не одне й те ж. Навіть наша влада не спроможна забрати все. В Україні часів януковича бюджет складав близько 30% від ВВП. У розвинених країн - близько 20%. Отже, з третього – шостого відсотку ми віддаватимемо більше половини, а при більш інтенсивному розвитку – більше, ніж від цього розвитку оримаємо. І так – ДВАДЦЯТЬ РОКІВ.
Починаючи із 2019 року! Тому що саме до цього року окупаційна влада сподівається безкарно грабувати Україну – до чергових виборів…
Яйценюк і яреська дружно брехали нам з трибуни, що доплачувати не доведеться, адже середній ріст економіки за всі роки незалежності не перевищував 4 % на рік. Може й так, але тільки якщо ми і далі терпітимемо їх та їм подібних мерзотників у владі. Дійсно, економіки найрозвиненіших країн світу зростають повільно – один-два відсотки на рік. Але ключове слово тут – найрозвиненіших. Ми до них не належимо. А якщо плани яреськи-яйценюка здійсняться – ніколи і не належатимемо.
Економісти добре знають, але ретельно від народу приховують, що таке наздоганяючий розвиток.
Річ у тім, що економіки бідних країн після усунення факторів, що робили їх бідними, починають стрімко зростати. Скажімо, економіка Японії у 60х-70х росла швидше, ніж 10% на рік. І доросла до другої у світі! А потім зупинилась. Чому? Тому що після досягнення певного рівня настає насичення – адже всі ресурси, і сировинні, і інтелектуальні, і трудові вже ефективно використовуються. Рівень насичення на сьогодні – 40-50 тисяч доларів на людину. В цьому діапазоні перебувають всі економіки «великої сімки» крім Італії та більшість інших заможних держав. Винятки бувають, але стосуються вони тих, хто вміє багатіти за чужий рахунок. Це карликові держави, що вміло використовують недоліки у законодавстві та особливості ментальності більших сусідів для забезпечення власного добробуту.
Ще раз наголошую: для розвитку не потрібно створювати якихось хитромудрих моделей, якими дурять нам голови пройдисвіти. Достатньо усунути штучні перешкоди.
Що ми бачимо в Україні? Колосальні резерви для розвитку! Освічене населення, багатющі природні ресурси, вдале розташування і мякий клімат, розвинена енергетика, колосальний обєм тіньової економіки. Не дивуйтесь! Останнє – найважливіший резерв. Адже набагато легше вивести з тіні те, що вже існує, ніж створювати з нуля! В Україні обсяг тіньової економіки значно перевищує обсяг легальної (рази в півтора, за приблизними підрахунками). Вивівши її з тіні можна подвоїти ВВП протягом року. Зараз ми маємо 2000 доларів ВВП на людину в номіналі. Завдяки детінизації економіки і нормалізації курсу валют можемо за рік мати 8000. Ресурси країни дозволяють наздоганяюче зростання 12 – 15% на рік! При зростанні на 15% за 5 років економіка подвоюється, а отже, з урахуванням неминучого спомалення по мірі насичення можна вийти на рівень світових лідерів (40 тисяч доларів на рік) за 15 років!
Порахуйте самі, скільки років (чи віків) потрібно, щоб досягти цього рівня при зростанні економіки 3%.
Маски зірвано – професійні брехуни, які обіцяли нам нечуване зростання добробуту після асоціації з ЕС, нарешті публічно визнали, яке майбутнє нам готують. Міжнародні спекулянти отримають надприбутки на 20 років вперед, ЄС – тверді гарантії, що ми не станемо конкурентом на їхньому ринку, залишившись лише ринком для них, окупаційний режим – право грабувати нас до 2019 року, путін – гарантії, що Україна не стане успішною і заможною раніше, ніж він здохне. Ми залишимось копирсатись у багні. Головною задачею буде виживання, люди думатимуть, що поїсти, батьки не матимуть змоги забезпечити гідне навчання дітям, діти муситимуть дивитися, як помирають їхні батьки, не отримуючи належної медичної допомоги…
Зараз влада пояснює нам, що ми маємо платити всі борги. Навіть перед росією. Янукович взяв 3 мільярди доларів у путіна, втік з ним до путіна, а ми маємо гроші путіну повернути. Бо бачте, той борг оформлений на предявника, як цінні папери. Отож путін може зобовязання продати «добросовісному набувачу» який з нас гроші через суд стягне. Які ж висновки зроьила з цієї халепи «народна влада»? Оформлює ясак цінними паперами на предявника, щоб ми навіть теоретично не могли потім оскаржити умови угоди, підписаної під тиском у скруті. Гроші з нас вмагатимуть не нинішні кредитори, а їхні партнери, «добросовісні набувачі». Є ще інший шанс позбутися ярма. Перекласти ці зобовязання на росію. Після перемоги, звичайно. ТЕЖ НЕ ВИЙДЕ. Не тому, що не переможемо, а тому, що росія зникне з карти, розвалиться на шматки. Ні з кого буде борги вимагати! Думаєте, яреська дурна, що голову в зашморг суне. Та не дурна, підла. Вона ж нашу голову суне, не свою. Собі ж залишила громадянство США, всупереч нашому законодавству. Щоб було куди тікати. Ще перед голосуванням за цей уряд нас попереджали – вона має широкі звязки в американських ділових колах. От за них ми і розплачуємось. Непоганий гешефт для її хазяїв – задурно закабалити велику країну, отримати можливість нажити сотні мільярдів доларів на рівному місці. Вчора яреська вже казала, що при ВВП 1 трильйон доларів не шкода заплатити 50 мільярдів на рік… З трильйону ВВП до бюджету потрапить мільярдів 200. Міністру фінансів України не шкода вддавати задурно міжнародним спекулянтам четвертину майбутнього бюджету. Коментувати це важко. Хочеться плакати…
Ви все ще розраховуєте, що нам хтось допоможе? Давайте подивимось, як нам вже допомогли. Насамперед: ніяких кредитів нам ніхто не дає. Це чергова брехня. Наш борг складається з 2 частин – гроші МВФ, отримані під низькі відсотки, та комерційні кредити, набрані тимошенко та януковичем під грабіжницькі відсотки. МВФ позичає нам зараз рівно стільки, щоб ми могли повертати раніше взяте у них же, тобто обслуговувати борг перед ними. Йдеться лише про пролонгацію кредитів. Нам перепозичають гроші на тіх же умовах, тобто дають відсрочку, не більше! А комерційні кредити маємо сплачувати самі. Платити нічим, адже відсотки грабіжницькі. Подивіться статистику державного боргу – він зменшується! Воююча країна, жертва агресії, сплачує зовнішній борг, а наші «партнери» на це спокійно дивляться! ЕС, маючи 3 трильйони річного сукупного бюджету, не бажає виділити Україні 20 мільярдів, тобто свої доходи за 2 дні!
Не подарувати, позичити, під звичайні для ЕС відсотки – країні, що власним коштом боронить Європу від Орди!
Порівняємо з Грецією. Греки роками брали кредити під низькі відсотки (2-3%), проїдали їх, підробляли звітність про зростання економіки, аж поки не втратили можливість позичати далі. Піраміда рухнула. І що? Та нічого… Половину боргу їм списали, решту – перепозичили під низькі відсотки. Однак вони продовжують проїдати більше, ніж заробляють. Маючи виробництво, як у Чехії, забезпечують собі споживання, як у Німеччині. От і вся криза… Зараз торгуються за подальші позики. Майбутнє своїх дітей не продають.
З фінансовою підтримкою України все зрозуміло – немає її. Що ж з політичною? Меркель та Оланд тиснуть на нас, примушуючи в односторонньому порядку виконувати мінські угоди. Чорножопий «миротворець» умиває руки. Про те, що вони роззброїли Україну під брехливі гарантії і віддали на поталу ворогу – ніхто вже й не згадує! Наша доля їх не цікавить. Вони хочуть миру. Для себе. За будь-яку ціну. Нашим коштом, звичайно. Не тому, що підтримують росію. Просто ми слабші. Та ще і не відстоюємо власні інтереси. Їм усім теж потрібна убога, голодна Україна – на неї легше тиснути.
Що мала б робити українська влада, якби була українською? Те, що всі роблять у такій ситуації – оголошувати дефолт. Ми не проїли позичене, у нас війна, агресія – маємо повне право припинити виплати по зовнішніх зобовязаннях у такій ситуації. Розлякаємо інвесторів?! Та немає їх, прокиньтеся! Янукович вже розлякав, віджавши в них все, що вони вклали. Росія он 1997 року оголошувала дефолт, і що? З 2000 року вже мала зовнішні інвестиції. Так у них війни тоді не було… Чим загрожує Україні дефолт? Та нічим! Кредитів ми й так не отримуємо. Заробляємо самі – і на себе, і на війну, і на окупаційну владу, яка продовжує нас обкрадати. Отож, відмовившись сплачувати кредити, матимемо профіцитний бюджет. Тобто не потребуватимемо нових запозичень. Так, борги потрібно сплачувати. Але не під час війни. А от окупаційна влада при оголошенні дефолту втратить не лише престиж, але і реальні гроші. Не можна оголосити лише зовнішній дефолт. Якщо держава неплатоспроможна, то перед всіма одночасно. Олігархи не отримають борги з ПДВ та інші. Тому при цій владі дефолту не буде.
Згадайте, як верещав один відомий кролик – воххабіт про 30 мільярдів доларів, які щороку краде банда януковича. Поки був в опозиції, поти й верещав. Повертати вкрадене - справа марудна, тривала. Гаразд. Але де НЕ ВКРАДЕНЕ? Нова влада «працює» вже майже 2 роки, за цей час ми мали б отримати до бюджету додатково 50 мільярдів, які вже не вкрав янукович. Але весь наш бюджет зараз менший за 30 мільярдів доларів на рік! Крадії змінилися, крадіжка продовжується. Янукович продав Україну путлеру за право 10 років її безкарно грабувати і потім втікти до нього з награбованим. Нинішні «владці» прагнуть грабувати нас хоча б до 2019 року і втікти з награбованим до своїх господарів. Заради цього вони готові на все. Продадуть наше майбутнє на 20 років вперед, аби кинути нашим батькам по 200 гривень до пенсії, оголосять всіх незгодних агентами путіна, кидатимуть до вязниці патріотів.
А як може бути інакше? 24 роки вони прожили в повній безкарності. Колишні «лідери нації» та їх кодло спокійно живуть поруч, проїдаючи награбоване в нас, янукович лише втік. Так втік із награбованим, а його поплічники досі продовжують безкарно грабувати. Не знаю, чи є Мосійчук корупціонером. Якщо і є, то аматором. Професіонали сидять у Раді - і жопоблок, і мажоритарщики, і частина коаліції. Навіть Бойко, відомий на весь світ своїми вишками, втопив сервера, та й розкошує собі, повчає нас, як жити далі. В тюрмах сидять патріоти, що боронили Україну на фронті. Сидить Сиротюк, автор терміну «революція гідності», герой майдану та доброволець, що захищав нас на фронті. Сидять «терористи», «вбивці бузини»… Влада добре знає, що для неї небезпечні саме вони. Ригів боятися нічого. Нехай гуляють на свободі, крадуть далі. Може – поділяться. А може дурні і зневірені люди знову приведуть їх до влади. Тоді і вони нинішніх не забудуть…
Що потрібно Україні?
1. Українська влада, складена з патріотів.
Зараз виявити патріота легко. «Дякуючи» війні. Патріот України – це той, хто захищає нас на фронті, а не той, хто краде в тилу. Колишній заступник голови Ради, який пішов на фронт добровольцем, а не президент, який заховав сина в парламенті.
2. Система правосуддя. Зараз її немає взагалі. Саме тому всі грабіжники і вбивці, навіть вбивці Небесної Сотні, залишаються безкарними. А непокаране зло завжди повертається. Структура пшонкіна/собакова не виконує навіть декоративну функцію. Замість реформи маємо імітацію. Судді і прокурори не люстровані. Щоб замилити нам очі створено поліцію. Вчора по телевізору жінка – поліцай зі сльозами на очах розказувала, як спійманих нею злочинців міліція випускає одразу. Ви дивуєтесь? Я – ні… «Реформа» покликана не забезпечити правосуддя, а посіяти зневіру в тих, хто прийшов до поліції змінювати суспільство.
Чи може нинішній окупаційний режим встановити в Україні правосуддя?
Щоб їх потім самих пересаджали?!
Чи можемо ми змінити їх на виборах?
Після того, як місцеві вибори проводить ЦВК часів януковича, з простроченими повноваженнями?! Рада за рік не знайшла часу створити нову ЦВК, охрендовський отримав ордена. Випадковий збіг?!
Чи стануть вальцмани - гросмани патріотами України?!
Що маємо робити? Те ж, що і раніше. Виходити на Майдан. Гнати до біса кліку вальцмана-гройсмана-яйценюка. Вимагати нову ЦВК, затверджену Майданом, новий закон про вибори за відкритими списками, негайні вибори до Ради. Страшно, що росія скористається? А в рабстві жити не страшно? Думаєте, патріоти, воїни-добровольці, що вийшли на протест 31 серпня, забули про війну? Чи їм байдужа Україна, за яку вони кров проливають? Чому патріоти терпіли вальцманів півтора роки, а зараз почали протестувати? Тому, що режим укріпився і вже становить для України більшу небезпеку, ніж росія.
Чи маємо альтернативу? Звичайно. Можемо спокійно сидіти вдома, вірити вальцману, який в житті правди не казав, погодитись із владою, що віддавати четвертину бюджету спекулянтам – благо для країни, що воїни-добровольці є агентами кремля і чекати поки відомства пшонкіна/собакова встановлять правосуддя в Україні, а яйценюк та яреська витягнуть економіку з прірви. Або поки вальцман з муденком здолають росію. А якщо ні того ні іншого чомусь не станеться – дочекатись чергових виборів, коли охрендовський оголосить про їхню поразку.
От тільки за що тоді віддали життя тисячі наших героїв?

Вівторок, 30 жовтня 2018 15:43

Беня і Банк. Казка для дорослих.

Незчисленні публікації щодо націоналізації Приватбанку  і її наслідків для нас усіх не пролили світло на причини  процесу  а лише дали можливість владцям заговорити проблему. Тому мушу здолавши природні лінощі написати ґрунтовний аналіз всього комплексу подій, у яких націоналізація є лише епізодом, хоча і суттєвим.
Спочатку мушу розповісти  про банк, а то інакше  про Бєню буде незрозуміло.
«Банк – це місце, де вам можуть позичити грошей, якщо ви спроможні довести, що вони вам не потрібні» - це найкраще визначення банку як явища належить перу геніального американського винахідника Генрі Форда. Кращого я не зустрічав. 
Банк – це певний акумулятор, який збирає велику кількість дрібних фінансових потоків  (здебільшого від  населення) і перетворює їх на невелику кількість більш потужних потоків, які спрямовуються у економіку. Це явище називається консолідацією капіталу.  Для мінімізації ризиків таких потоків має бути не менше 20-30, і всі вони мають текти до різних позичальників. Це називається диверсифікацією.
Банк бере гроші у борг без застави, а віддає під заставу. Відсутність застави частково компенсується державним контролем і солідарною відповідальністю, тобто наявністю у власників банку власного капіталу, який інвестується  банком разом з капіталом запозиченим. У випадку банкрутства цей капітал «згоряє» першим, тобто недостача покривається за його рахунок, і лише якщо його не вистачило, решта покривається за рахунок усіх вкладників рівномірно, пропорційно сумі вкладу кожного.  У цивілізованих країнах норма власного капіталу банків  визначена законодавчо і не змінюється протягом віків. Якщо це, скажімо, 10 %, то для того, щоб зібрати 1 мільярд франків запозиченого капіталу, власники банку мають вкласти у нього 100 мільйонів свого власного. Де вони його візьмуть  – їхня проблема.  Можна взяти у справу нових компаньйонів (продати акції банку), позичити у страховій компанії, обмежити прийом депозитів. Не можна тільки продовжувати приймати депозити не забезпечивши зростання власного капіталу. 
Так от – ПРИВАТНИХ БАНКІВ В УКРАЇНІ НЕМАЄ! І ніколи не було. Установи, які у нас прийнято називати банками,насправді є приватними інвестиційними компаніями, оскільки вони не відповідають вимогам диверсифікації ризиків. Український «банк» витрачає кілька відсотків запозиченого капіталу на споживчі або іпотечні кредити, виключно для того, щоб вдавати з себе банк. Не менше 90% капіталу банку інвестується у бізнес його власника. Тому як тільки виникають проблеми у, скажімо, Київського Ювелірного Заводу, вони тут же перекладаються на банк «Столичний», роблячи його банкрутом, а вкладників – заручниками.  Звичайно, приватні інвестиційні компанії існують і на Заході, але там вони не називаються банками і не вводять в оману клієнтів. Просто пропонують вищий відсоток по вкладах як премію за ризик.
А як же іноземні банки в Україні?  А немає їх! Згідно українського законодавства банком може бути виключно юридична особа, зареєстрована в Україні. Отож, усі «Райфайзени –Піреуси-Юнікредити» мають таке ж відношення до іноземних банків з тими ж назвами, як Макдональдс  у якому ви можливо обідаєте (бережи вас Бог) до однойменної американської фірми. Тобто, іноземці беруть з них гроші за прокат назви але не відповідають за їхні проблеми. Науковою мовою це зветься франчайзинг. Народною – афера. Кмітливі покидьки платять довірливим вкладникам менші відсотки, пояснюючи це мінімальними ризиками і стійкістю великого іноземного банку. А насправді внески гарантуються тим же самим Фондом гарантування вкладів, тобто державою, а отже – нашими кишенями. Така система створена олігархами навмисно – вони вважають, що  навіть ті копійки, які вони не змогли в нас відібрати, повинні працювати виключно на їхній бізнес. Саме через це в Україні фактично немає ні іноземних банків ні фондового ринку, права дрібних акціонерів державою не захищаються,  дрібний бізнес усіляко утискається. Єдиною можливістю альтернативного інвестування залишається нерухомість.  Інвестиції у нерухомість, які в усьому світі вважаються дуже ризикованими, у нас мають дохідність У РАЗИ меншу, ніж банківський депозит. Оце і є  справжній показник довіри до банківської системи. 
Тепер конкретно щодо Приватбанку.  Дані про обсяг активів я проігнорую, оскільки, як професійний оцінювач розумію, що ця цифра з реальністю не дружить. Набагато важливіші дані про обсяг залучених депозитів, виданих кредитів  та частку інсайдерських  (виданих власникам банку) кредитів (до 97%). Обсяг залучених депозитів приблизно відповідає обсягу виданих кредитів і складає близько 170 мільярдів гривень. Одразу ж виникає питання: де подівся власний капітал банку? Весь пішов на резервування? (Норма резервування – це фіксована Нацбанком частина активів банку, яка має зберігатися у готівковому вигляді для компенсації коливань у надходженні депозитів і видачі кредитів). Чому лупоока відьма заявляє про потребу докапіталізації банку на 137 мільярдів? Вочевидь, із 170 мільярдів кредитів може бути повернуто не більше 33-х. Решта – отримані під неліквідні застави і розкрадено. Це і є ті борги, які Бєня собі пробачив. Навіщо це йому – зрозуміло. Грошей багато не буває. Принаймні – для нього. (Окреме вітаннячко всім експертам – мерзотникам, які перед виборами голосять: не змінюйте їх, вони вже накралися…»).
Але навіщо це державі?
Тут справа дещо складніша і вимагає пояснень щодо курсу гривні. Маю для вас ще одну неприємну новину: в Україні НІКОЛИ НЕ БУЛО РИНКОВОГО КУРСУ ГРИВНІ. Курс завжди встановлювався олігархічним консенсусом з метою якнайкращого визискування народу. Наша мафія – експортна. Заробляє, продаючи за кордоном вироблене в Україні. Чим дешевша гривня – тим нижчі видатки на зарплати, податки, сировину та матеріали українського виробництва. Єдине, що стримує курс – дорогі імпортні енергоносії, які теж мають суттєву частку у собівартості.  Обвал цін на нафту утричі дозволив олігархам обвалити утричі гривню. Це і було зроблено через механізм рефінансування. Власники банків публічно пускали слину і соплі, плакали над долею своїх вкладників, які, бідолашні, збанкрутують разом з банками, і просили рефінансування для порятунку української економіки. Саме під цим благовидним соусом нам подали чергову грошову емісію. Адже грошей на рефінансування ні у відомого «г..роя майдану» ні у лупоокої відьми не було. Їх надрукували. Але ці гроші не пішли у економіку України, як вони всі брехали нам з екрану. На ці гривні були куплені долари, які потім вивели у закордонні банки. По-перше, таким чином одразу ж обвалили курс гривні. По-друге, у закордонних банках гроші можна розмістити максимум під 3%, а депозити банки брали у населення під мінімум 9%. Отже, банки стають зацікавлені у подальшому обвалі гривні, інфляція розкручується. Звичайно, керівництво держави знало про цю оборудку і схвалило її. А найбільші потоки рефінансування йшли якраз через Приватбанк. Не тому, що нові нащі шкуродери так люблять Бєню, а просто через те, що це найбільший банк України. Адже важко дати дрібному банку десятки мільярдів рефінансування, у нього навіть на папері немає застави під такі кошти.  От і вливали у Приватбанк десятки мільярдів гривень. Таким чином Бєня отримав компромат на всю владну верхівку, до преза включно. І почав шантажувати, що все це оприлюднить, якщо держава не викупить його банк, тобто – не забере на себе його борги. 
Влада спочатку не повірила у серйозність намірів, адже Бєня не свідок, а співучасник злочину, тому всі нагорі вірили, що він мовчатиме. Щоб розвіяти ці ілюзії Беня злив Антикорупційному бюро не лише докази злочинної приватизації Укррудпрому, на якій держава втратила щонайменше 80 мільярдів доларів, але і докази передачі хабарів кучму через пінчука. У другому випадку він не лише свідок, але і співучасник. Бєня показав, що така дрібниця його не спинить, оскільки гроші – не найголовніше в його мерзенному житті. А єдине! І злодійкуваті бариги, що досі нами керують, тупо злякались. Тим більше, що платити за цей банкет не їм, а нам. 
Отож, шановні співвітчизники, готуйтесь платити. Приблизно – по три тисячі гривень з кожного. Щоб Бєня не збіднів. І хоча вся ця історія звісно ж видумана, а всі співпадіння з відомими бізнесовими і політичними фігурами випадкова, гроші за виставу ми заплатимо цілком реальні.
А що ж ви хотіли – дурість вартує дорого. Раз терпимо далі – значить ми того варті.

Вівторок, 30 жовтня 2018 17:41

Ангара в ангарі

Якось непомітно для широкого загалу пройшла чергова «епохальна перемога» російської військової промисловості (ясна річ – найкращої в світі).  Найновіша і найкраща у світі космічна ракета – носій «Ангара» грубо порушила традиції російського ракетобудування. Замість того, щоб традиційно згоріти у вирі власного полум’я на стартовому майданчику, вона цілком інтелігентно відмовилась стартувати.
   Старт, що транслювався у прямому ефірі за присутності Путлера (небачена самовпевненість як для Росії), довелось відкласти. Спочатку – на годину, потім  - на два дні. І от нарешті збулось:  Ангару відтягли до ангару. Формально – на ремонт. Фактично – на ліквідацію. Черговий проект з`їв чергові десятки мільярдів нафтодоларів і тихо сконав. Не вперше і не в останнє. Росія і не таке бачила. Власне, російські (саме російські, а не совєцькі) ракети як слід не літали ніколи – це не новина.
   Для тих, хто не в темі: космічні ракети – носії і міжконтинентальні балістичні ракети – це по суті одне й те ж. Перші створюються внаслідок конверсії других. Історично склалось так, що міжконтинентальними ракетами в СССР займались три конструкторські бюро.Першим було КБ Корольова. Саме їхніми ракетами погрожував американцям Хрущов. Погрожував, звісно, не від гарного життя, а від страху. Адже сильному вдаватися до погроз не потрібно – його бояться і так. СССР сильним не був. Принаймні – по відношенню до США. Як би не намагались нас переконати у зворотному.
    Ракета Р-7, якою Хрущов лякав імперіалістів, абсолютно не годилася для використання за призначенням – бойового чергування з ядерною боєголовкою. Річ у тім, що у якості пального Корольов використовував гас. Для його згоряння необхідний кисень. Адже у космосі, як відомо, кисню немає. А без нього пальне не горить. Кисень охолоджували до рідкого стану і заливали у спеціальні баки, розміщені у ракеті. Ясна річ, що охолодити кисень до рідкого стану – дуже дорого. Але хто у цій убогій країні рахував гроші? На війську не економили! Гірше те, що довго втримати кисень у рідкому стані всередині ракети неможливо. Отож, ракета готувалася до старту на протязі багатьох годин, а потім, після закінчення заправки, мала одразу ж стартувати. Отож – на зброю відплати не годилася жодним чином. Могла бути використана лише для першого удару. 
    Тому було прийняте рішення використати ракету у космічній програмі, одночасно показавши її наявність і приховавши недоліки. Так стартував совєцький «мирний космос». Ракети «Союз», похідні від Р-7, досі складають основу російської космічної програми. Найсучаснішої у світі, ясна річ… 
   Виробництво ракет Р-7 було розміщене у Дніпропетровську, на Південмаші, який будувався до цього для виробництва вантажівок. Але вантажівки там так і не почали виробляти – мирному "руському" народу ракети були потрібніші. Адже вантажі і на волах возити можна. А ядерну бомбу до США на волах не довезеш… При заводі було створене допоміжне КБ з молодих інженерів. І сталося диво – ці інженери створили принципово нову ракету, куди кращу за корольовські. 
    Не без допомоги академіка Глушка, звичайно. Він вже давно носився з ідеєю нового ракетного пального – гептилу. Однак Корольов, якого ми звикли вважати новатором, будь-які нововведення приймав вкрай неохоче. Зрозуміти його можна – він працював під страшним тиском невігласів із Політбюро, які вимагали успіху за будь – яку ціну і не прощали помилок. Корольов, який змолоду пройшов через ГУЛАГ, не забув уроку. 
    А от Янгель ризикнув. Етнічний українець, нащадок примусово виселених до Сибіру селян, він не забув ні мови, ні батьківщини і за першої нагоди повернувся працювати в Україну, до Дніпропетровська.  
  Ракети Янгеля – Глушка мали величезні переваги. Гептил допускає використання замість кисню спеціальних окислювачів, які під дією високих температур виділяють газоподібний кисень прямо у камері згоряння. Зараз у якості окислювача використовується тетроксид азоту. Така ракета може перебувати на бойовому чергуванні роками, готова стартувати негайно по отриманню команди. Тому більшість совєцьких ракет літала саме на гептилі. 
   Але гептил надзвичайно токсичний. Випадків отруєння персоналу у процесі заправки ракет було сотні. Більше того, відпрацьовані ступені ракет немилосердно отруювали гептилом величезні території. Саме тому космодром збудували не в Росії, а в Казахстані. Внаслідок цього величезна ділянка казахського степу незворотно отруєна гептилом. Як не дивно, це застерегло російське керівництво від пуску гептилових ракет із своїх космодромів. Хоча інших випадків, коли б російське керівництво дбало про свою екологію чи здоров`я населення, мені невідомо. 
   Отож,  славнозвісна «Ангара» була покликана замінити гептилові ракети у російській космічній програмі і дозволити Росії проводити пуски із своєї території. Нічого принципово нового вона в собі не містить. Звичайна гасово – киснева ракета. Навряд чи принципово краща від того ж Союзу. Хіба що більша. Річ у тім, що «Союзи» спроможні виводити на навколоземну низьку орбіту всього 3 – 4 тони вантажу. А от «Ангара» - десятки тон. Теоретично. Якщо колись таки полетить. 
    Потреба в ній очевидна – росіяни традиційно страждають гігантоманією. Річ у тім, що ще за часів Хрущова було створено і третє КБ – Челомея. Там теж розробляли гептилові ракети. На сьогоднішній день це КБ виробляє ракети «Протон», спроможні виводити на низьку орбіту до 20 тонн вантажу – дійсно найбільші у світі. Однак, «Протони» також гептилові. І успішно злітають вони останнім часом дуже рідко – скоріше як виключення.
    Всі ці фактори разом призвели до створення програми «Ангара» і стали чудовим приводом для осіб, наближених до лисого імператора, розпиляти кілька незайвих мільярдів. Для порівняння: приватна космічна програма зі створення 2 типів космічних ракет та ще й космічного корабля на додачу обійшлась всього в 100 мільйонів доларів. 
     Отож, можна зробити висновок, що здичавіння Росії йде пришвидшеним темпом – вже найближчим часом космічна програма Росії буде остаточно згорнута. Адже останнім часом вона цілком залежала від українських носіїв. Дуже сподіваюсь, що співпрацю з агресором і окупантом ми таки припинимо. Назавжди. І навіщо воно нам? Що цінного можемо ми перейняти у сусідів? Адже наші ракети (Дніпро, Циклон, Зеніт) – чудово літають. На відміну від російських. Тож чи варто переймати російські традиції?! 
     Космічну програму нам слід надалі розвивати самостійно (це обіцяє чималі прибутки у майбутньому), а росіяни нехай продовжують займатися улюбленою справою: пишатися своєю величчю. Скоро шукатимуть партнерів для спільного виробництва кам’яних сокир. 

Вівторок, 30 жовтня 2018 15:35

No Action - Talk Only (NATO)

Вперше опубліковано 23.07.2016.

No Action - Talk Only (NATO) – чарівна організація, земля Обітована, куди ми то хочемо, то не хочемо, але в будь-якому разі не можемо вступити.
Що робить пристойна людина, яку не пустили у приватний клуб? Не бикує, не лізе у вікно, не розмазує сльози і соплі по обличчю, не питає у охоронця «як же так, де ж справедливість, чого їм усім можна, а мені - ні?!». Спокійно йде собі в інший клуб, або взагалі – додому, нехай і прихопивши з собою пляшку. А що робить Україна, після того як НАТО послало нас двічі? Рветься у двері втретє з криком «а я все одно увійду!»… Не задумуючись про те, що може принести самому НАТО, крім власних проблем. Згоден, країни – лідери НАТО мали б нести відповідальність за Україну, яку вони роззброїли і віддали на поталу ворогу. Але що поробиш, якщо замість відповідальності вони несуть ахінею…
Може варто спинитись і подумати: а чи нам дійсно так вже потрібно туди, і якщо потрібно – то навіщо? І якщо вже вирішимо, що потрібно, скласти план: як зробити, щоб нас туди запросили.
Якщо спитати у співгромадян, чого вони очікують від НАТО, майже всі дадуть коротку і неправильну відповідь – «безпеки». Бо безпеки там немає. І ніколи не було. Річ у тім, що «агресивний блок» ніхто ніколи всерйоз не випробовував на міцність. НАТО робить чи не найгіршу справу з усіх відомих міжнародних організацій – дає фальшиве відчуття безпеки своїм членам.
Головна військова сила блоку належить США. На сьогодні це три чверті всіх військ НАТО. Суттєву силу мають також Туреччина, Британія та Франція. Решта – потенційні жертви агресії з боку росії, Китаю чи будь – якого іншого сильного ворога. НАТО не має власних військ, а отже не може нікого захистити. Горезвісна стаття 5 уставу НАТО говорить лише про те, що той, хто оголосив війну країні – члену НАТО, оголосив війну всім країнам – членам.
А якщо не оголосив? Напав тихо, як кацап на нас? А навіть якщо оголосив, хто примусить країни – члени воювати за жертву агресії?! Приблизно так само союзницькі обовязки встановлювались у договорі між Британією, Францією та Польщею, що діяв у 30-і роки минулого століття. Гітлер напав на Польщу. Союзники оголосили йому війну, але не воювали, аж поки він сам не напав на Францію. Тільки тоді, коли були зачеплені їхні життєві інтереси, «союзники» почали воювати. Польщі вони не допомогли нічим і не збирались це робити від самого початку. Дали фальшиві гарантії безпеки, нічого не нагадує?
Правильно, Будапештський меморандум… Чим він гірший за 5-ту статтю устави НАТО? Механізми і зобовязання не прописані ні там ні там. Порушивши Будапештський меморандум, США, Британія, Франція стали такими ж недоговороспроможними як і росія. Раніше можна було казати, що гарантією надання допомоги є їхня репутація. Зараз жодної репутації вони вже не мають.
Так, НАТО виграло війну у Сербії. Але ж військові потенціали їх неспівставні. Так, США викинули совіцькі ракети з Куби. Але ж тоді були порушені їхні життєві інтереси, а не їх союзників. Ще з часів першого підручника з політології («Государь» Макіавелі) відомо, що ефективний військовий союз можливий лише між приблизно рівними за силами державами і лише проти спільного ворога. За чужі інтереси, проти чужого ворога, воюватиме тільки слабкий союзник через примус сильного. Отож, у нерівному союзі всі переваги дістаються сильнішому. Кремлівські старці не дали підстав випробувати НАТО на міцність. Справжнім ворогом вони бачили сама США, а не їх союзників. Отож американи боролися проти СССР за себе, а не за союзників.
Я цілком поділяю страх і розчарування, близькі до паніки, які охопили балтійців і поляків два роки тому. Вони втратили ілюзію тієї безпеки, якої насправді ніколи не мали. Стало зрозуміло, що від росії їх ніхто захищати не збирається. От від Фінляндії чи Швеції обовязково б захистили, а ядерну державу зачіпати лячно…
Ще одна проблема безпеки, з НАТО повязана – можлива війна між його членами. Таке вже було. Туреччина воювала з Грецією. Решта країн НАТО спокійно спостерігали, не втручаючись у процес…
Наша проблема не в НАТО, а в совковому способі мишлення. Давайте вступимо в НАТО! Вони дадуть нам безпеку. Давайте вступимо в ЕС! Вони піднімуть нам рівень життя… Чомусь не виникає питання: а на біса ми їм потрібні, щоб вони для нас щось робили?! І безпеку, і гідний рівень життя ми маємо влаштувати собі самі. Інакше не буває.
Не варто однак вважати, що НАТО взагалі нічим не може бути корисним.
Країни – члени діляться між собою новітніми напрацюваннями в галузі військової логістики та керування військами. Значення цих знань важко переоцінити. Ще під час 2 світової стало очевидним: на перше місце за важливістю вийшла логістика, потіснивши не тільки полководський талант, але і моральний дух війська. З того часу проблема тільки поглиблюється. Якщо в ті часи для ведення бойових дій необхідне було регулярне і своєчасне постачання сотень видів військової і напіввійськової продукції. Зараз номенклатура зросла до десятків тисяч. Процес управління військами теж ускладнився через появу нових видів зброї і можливостей їх застосування у різноманітних комбінаціях, як при наступі, так і в обороні. Отож вказані знання і вміння спроможні посилити боєздатність війська у рази.
Але чи потрібно Україні вступати в НАТО, щоб їх отримати? Аж ніяк, принаймні на сьогодні. Керівники НАТО, які вперто не дають нам зброї, зараз роблять все від них залежне, щоб буквально «навязати» їх Україні. Не тому, звичайно, що «добрі всередині», а через унікальну можливість перевірити теоретичні напрацювання в бою. Свою зброю вони перевіряють в інших місцях (на близькому сході, наприклад). Перевірити теоретичні напрацювання на тамтешніх тубільцях непросто, з огляду на рівень розумового розвитку їх самих і їхніх супротивників. А от ми для цього підходимо ідеально. І супротивник у нас серйозний. Але дубоподібні генерали, які складають кістяк вітчизняного генштабу, щосили пручаються…
Може, краще їх змінити на молодших бойових командирів, що пройшли через нинішню війну особисто, на фронті, аніж пертися в зачинені двері НАТО?
Друга перевага НАТО – це елітарний, закритий від чужих, найбільший у світі ринок зброї. За статутом, члени НАТО мають виділяти на військо не менше 2 відсотків ВВП. Сумарний ВВП країн НАТО – більше 30 трильйонів доларів! Більше третини від світового ВВП! Щоправда, половина цих грошей – американські. Американи, краще за інших розуміючи природу союзницьких стосунків, намагаються не купувати чужої зброї.Але і 2 відсотки від половини – немало. 300 мільярдів виходить! З них майже половина витрачається на придбання ( розробку та виробництво) зброї. Цей ринок закритий для чужих. Найкраща ілюстрація – унікальний транспортний літак АН -70, найкращий у світі, до речі. Який Україна років з 20 намагається продати НАТО в якості основного військово – транспортного. Не виходить! І не тільки через лобіювання Боїнгу Держдепом (що має місце), але і через небажання країн-членів залежати бозна від кого.
Українська промисловість, як не дивно, спроможна випускати дуже широку номенклатуру сучасної зброї. Це стало сюрпризом для всіх, особливо для путлера. Українська сучасна зброя поступається новітній американській, але здебільшого перважає ту, яку американи продають союзникам. Найкраще вони притримують для себе. Біда в тому, що обсяги виробництва досі не задовольняють навіть внутрішній попит. Через 2,5 роки війни! Найбільша провина за це лежить на верховному говнокомандувачі, який не оголосив військовий стан. Згідно конституції, це не право (як, наприклад, з розпуском ради) а обовязок. Одного цього достатньо, щоб засудити його за державну зраду. Впевнений, це неодмінно станеться. Але зараз нам від того не легше. Теоретично Укроборонпром спроможний випускати новітньої зброї на 60-70 мільярдів доларів на рік! Прибутковість продажу зброї - 80-90%. Тобто продаючи цю зброю, можна отримати в бюджет 48 – 63 мільярди доларів. Не зараз, звичайно, а після війни. Зараз зброя самим необхідна. Тогорішній бюджет України склав 30 мільярдів. Що тут коментувати…
От коли наша промисловість нарешті вийде на вказаний обсяг, а наше військо видушить кремлівських щурів, ті ж самі меркелі з оландами, які заблокували вступ України в НАТО в часи Ющенка, самі нас проситимуть, щоб ми туди нарешті вступили. І вибачаться, і на коліна стануть, при потребі. Бо честь і гідність для них поняття абстрактні, а гроші – конкретне. Такі вже вони є, ми їх не переробимо. А собівартість нашої зброї набагато нижча за їхню та американську! І рахувати гроші вони вміють… Отож, будуть зацікавлені купувати зброю в нас, а купувати зброю поза НАТО не зможуть, як і зараз.
Отоді, через кілька років, і треба вступати в НАТО. Досягши перед тим національного консенсусу, обравши справжню владу і розчавивши орду. Вступати у статусі ядерної держави, із холодним розумом і спокійною душею. Вступати у пошуках ринку, який там є, а не безпеки, якої там немає. Якщо, звичайно, НАТО до тих пір не розпадеться…
Але про це – іншим разом.

Вівторок, 30 жовтня 2018 15:29

Дні Турбунів

Вперше опубліковано в травні - вересні 2014 року.

1

Скоро мине півроку від початку російської агресії в Україні та анексії Криму. Пересічні українці затамувавши подих слідкують за реакцією світового співтовариства на цей нечуваний фашистський злочин. Картина начебто знайома, принаймні – з літератури та кіно. Всі атрибути на місці, як має бути: фюрер  – абсолютно біснуватий, рібентроп -  достатньо знахабнілий (варто хвилину його послухати), гебельси щоправда миршаві, зате он їх скільки – легіон (тільки слухати не раджу – можна отримати запалення мозку), екзальтований Путлером натовп теж нівроку – майже 100% підтримка на 1/8 частині суші, всіх незгодних – чи то шельмують чи то лінчують (здаля не видно), антипутлерівська коаліція створена (гельгочуть, наче гуси, всі білі, тільки один чорний – це ватажок, зветься Хусейн, хоча на це і`мя і не відгукується), п’ята колона теж в наявності і достатньо огидна (абсолютно не можливо ні слухати ні дивитись), міжнародний договір, що був віроломно порушений – взагалі вище всяких похвал (як-не як гарантії безпеки і територіальної цілісності від найсильніших держав світу а не якийсь там договір про ненапад), а все ж чогось не вистачає. Найспостережливіші вже помітили: не вистачає практичних дій з відсічі агресору та відновлення порушеного ним світового порядку. Почали вже гадати: коли ж воно вже почнеться. І де. І як. А воно все ніяк. Натомість нас з усіх боків щільним кільцем оточили дивні істоти, які розмахуючи мозолистими язиками висловлюють свою стурбованість невмотивованою віроломною агресією Росії щодо суверенної держави України. Натовп цей з кожним днем збільшується, а кільце стискається. Знайомтесь: це професійні Турбуни (іноді їх ще називають дипломатами). Вдивіться у їх натхненні обличчя! Вони отримують насолоду, займаючись улюбленою справою. Ні, не брешуть, як ви щойно подумали, якраз навпаки – говорять правду. Брешуть вони майже безперервно все життя - по роду служби і без найменшого задоволення. Уявіть собі, як приємно професійному брехуну говорити правду, та ще й під час виконання службових обов’язків! Оптимісти чують у їх словах обіцянку підтримки, песимісти – співчуття. Я належу до реалістів і намагаюсь чути саме те, що мені говорять. В даному випадку - стурбованість. Вдивіться в їх лощені, самозакохані обличчя, багатий, презентабельний одяг, шикарні автівки. З першого погляду очевидно, що існуючий світовий порядок їх цілком влаштовує, а отже кожне суттєве порушення цього порядку – турбує, про що вони цілком щиро нам заявляють. Старожили, які серед них є, ще пам’ятають, як особисто висловлювали свою стурбованість Китаю з приводу віроломної анексії суверенної держави Тибет у далекому 1955 році. Не чули про таку державу?  А звідки вам про неї чути? Вона ж анексована, тобто не існує, а отже і висловити нічого не може – навіть стурбованості. Існує, щоправда, Далай-лама, верховний вождь всіх буддистів, живе втілення Будди і за сумісництвом – глава того самого Тібету. Він регулярно висловлює свою стурбованість. Але тихенько-тихенько, щоб Китай не розсердився. А то ще з дому вижене.  Далай-лама щоправда живе в Індії, але для Китаю це – не проблема… Запитаєте: а чому ж Турбуни не захистили Тібет, не домоглися відновлення його державності і суверенності? А з якого дива? Вони цього і не обіцяли. Нам теж, до речі – не обіцяють повернути Крим. Обіцяють вжити заходів щодо повернення. Відчуваєте різницю? Чи Ви теж песиміст, чи (боронь Боже) оптиміст? Обіцянки вони звичайно виконають. Заходів вживуть, санкції посилять ще не раз. Ризикну спрогнозувати введення заборони на експорт до Росії новітніх шампунів для собак (там собак все одно не миють, на них там їздять, а час від часу – їдять, а отже виробники шампунів відчутних збитків не зазнають, лобіювати скасування санкцій не будуть) та імпорт з Росії діамантових кольє (своїх нікуди подіти). І російським діячам мистецтв, що підтримали анексію Криму, заборонять  в`їзд до себе (вони все одно туди не їздять, не те що Путлер). Але якщо ви сподіваєтесь, що вони  заборонять імпорт російського газу до себе та експорт вертольотоносців до Росії, а також в`їзд Путлеру – жорстоко помиляєтесь. Не заборонять. І не тому, що вони нам не співчувають (вони ж уже сказали, причому цілком щиро – співчувають, та ще й як, не дай їм Бог опинитись на нашому місці) а тому, що такі дії ще більше порушать звичний і любий їм світовий порядок, і так уже раптово порушений якимсь лисим гномом, що невідомо звідки виліз… Крім того, це зачепить їх економічні інтереси, а це вам не Крим якийсь – зачіпати їх економічні інтереси без крайньої потреби я навіть ворогу не пораджу. На це навіть Путлер не наважиться! Поки що… Що буде далі? А те, що завжди було. Історія ж повторюється. Згадаємо, як було минулого разу: лідери демократичної Європи (Євросоюзу тоді ще  не було)  29 вересня 1938 року віддали Гітлеру частину Чехословацької держави, де проживало чимало етнічних німців, щоб його «умиротворити». Чехів і словаків не спитали, але обіцяли їм зберегти непорушно те, що залишилось від Чехословаччини. Гітлер умиротворився на цілих кілька місяців та й захопив рештки Чехословаччини. Турбуни втерлись і проковтнули. Зараз одна відома фрау веде таємні переговори за принципом: визнання анексії Криму за припинення війни в Донбасі. Те, що Донбас не її, а наш - дрібниці, які її не обходять. Адже вона має силу. Принаймні, їй так здається... 1 вересня 1939 року  нападом Гітлера на Польщу почалась друга світова війна. Теоретично. Тобто, турбуни, що мали з Польщею договір про військовий союз (НАТО тоді теж ще не було) оголосили Гітлеру війну. Але не воювали. Не мали часу - висловлювали стурбованість. Воювати почали, 10 травня 1940 року, коли Гітлер напав уже не на їх союзників, а на них особисто. І не сказати, що слабкі були – англійці потім близько року воювали з Гітлером сам на сам, і не програли нічого суттєвого, ворога на свою землю не пустили. Тобто – не слабкі були, а нерішучі. Дуже вже дорожили вигідним їм світовим порядком, не хотіли його порушувати. Гітлер це знав. Думаєте, Путлер не знає? А що ж чехи, словаки, поляки? Через шість років Сталін визволив їх від Гітлера. Ще через сорок чотири роки НАТО визволило їх від нащадків Сталіна. Тепер чекають, поки хтось їх визволить від НАТО. Тому що одного разу ввіривши комусь свою долю,  тобто перетворившись із суб’єкта в об’єкт політики, повернутись назад  у статус суб’єкта  дуже важко. То що ж, нічого не можна зробити, щоб уникнути сумної долі Чехословаків? Можна, ще й як! Тільки треба робити самим, а не чекати, що Турбуни щось зроблять. Все що вони хотіли і могли – вони вже зробили. А отже нам від висловлювання своїх стурбованостей і вислуховування чужих давно пора перейти до рішучих дій. Знищення банд диверсантів, яких Путлер одразу заміщує новими, проблеми не вирішить. Я не закінчував академії Генштабу, але знаю, що на своїй території війни не виграють... А "стурбованостей" і "санкцій" Путлер зовсім не боїться. (Може, треба придумати якесь інше слово?)   Війна - найбільше лихо видуманеї людством. Однак вона не тільки забирає життя, сили і гроші, але і дає нові можливості. Причому втрати ми понесемо у будь-якому випадку. А щоб скористатись можливостями – треба ще дуже постаратись. 
Але це вже зовсім інша історія…

2

Дедалі частіше чути злагоджений (як у жаб на болоті) хор співвітчизників, що вихваляє НАТО і вимагає щонайшвидшого входження туди України. Характерно, що переважна більшість з них не уявляють, що це взагалі таке. 
     Так само як звіроподібні «повстанці» на Донбасі не уявляють, що таке сИпОратизм -  саме так вони пишуть це слово на своїх транспарантах (чи може їм ті транспаранти Пахло особисто малював?). Насправді НАТО – це політично – військовий союз, який взагалі не має власних збройних сил, а тому не спроможний сам по собі захистити будь – кого. 
     Статут НАТО проголошує, що оголошення війни одній з країн – членів НАТО є оголошенням війни всім членам НАТО. Точно таке ж положення містилось у союзному договорі Великобританії і Франції з Польщею. Після нападу Гітлера на Польщу союзники угоду виконали: війну Німеччині оголосили. Але воювати почали тільки через рік, коли німці напали вже на них.  
    Більше половини всіх збройних сил НАТО – це армія США. Так-так, тих самих США, які гарантували нам захист згідно Будапештського меморандуму. Бачите, як захищають? То звідки з`явилась ця дурна думка, що НАТО захистить своїх членів від Росії? Хто їх примусить це зробити? Всесвітня ганьба? А нинішня поведінка США та Великобританії стосовно України хіба менша ганьба? 
     Якщо зважати лише на конкретні дії, абстрагувавшись від галасливих заяв, картина складається така:
Україна просила про збройне втручання «гарантів» проти Росії. Відповідь – категорична відмова.
Україна просила про допомогу зброєю. Відповідь – надіслано сухі обіди. В кількості, недостатній навіть на один обід (якщо для всієї армії).
     Україна просила про економічну ізоляцію Росії (повне ембарго). Відповідь – персональні санкції проти кількох десятків російських діячів (не найголовніших, щоб були не образились). Начебто – ще санкції проти  певних російських компаній, які нам намагаються представити, як секторальні, проти цілих галузей російської економіки…
      Україна просила про фінансову допомогу, хоча б у вигляді кредитів. Відповідь – питання вивчається, допомогу надамо. Колись. Враховуючи, що питання вивчається вже півроку, у найближчі роки воно вирішене не буде. 
      Cкажете: НАТО – це не тільки США та Великобританія. Так, це ще Німеччина, Франція, Італія – країни, що за 22 роки нашої умовної незалежності ставились до України неприховано вороже. Це саме вони заблокували приєднання України до ПДЧ (плану дій щодо членства в НАТО).
     Є ще чимало інших членів НАТО, та чи варто про них згадувати? Якщо і варто, то тільки в тому сенсі, що вони всі не вважають за потрібне навіть виконувати взяті на себе зобов’язання перед НАТО – витрачати на власне військо не менше 2% власного ВВП. Це – просто нахлібники, які самі бажають мати захист від лідерів НАТО і не спроможні когось захищати. Єдина держава, яка має більш-менш боєздатну армію і при цьому дружно ставиться до України – це Польща. Однак до числа світових лідерів Польща не входить, захистити нас не зможе. Не впевнений, що сама зможе захиститись в разі чого. Принаймні зараз польське керівництво воліє не допомогу Україні обговорювати, а введення американських військ на свою територію. Нам же порадили зайнятись самолікуванням. Порада цілком слушна. Тільки сумніваюсь, що нинішнє бездарне наше керівництво її почує.  
      Хтось вірить, що всі ці країни захистять Україну, якщо вона підпише ще один нікчемний папірець – договір про вступ до НАТО? Чим він кращий від Будапештського меморандуму? Нічим. Він гірший. Значно. Будапештський меморандум – напіводносторонній. Тобто, Україна виконує свої зобов’язання одномоментно, а «гаранти» - безстроково. Тобто, оскільки Україна вже виконала свою частину зобов’язань – здала ядерну зброю Росії, що б вона далі не утнула – «гаранти» мають її захищати.
     Уявіть, теоретично, що Україна напала на оду з країн – гарантів (або одночасно на всі) і анексувала частину її території. Вигнати Україну з своєї землі «гаранти» мають право, а перейти Український кордон чи навіть ввести ембарго –  ні. Чому ж вони таке страхіття підписали? Тому що від самого початку не збирались виконувати.
    Отже, в нас немає жодних підстав вважати, що США та Великобританія по відношенню до нас чимось кращі, ніж Росія. Всі вони – політичні шулери, і жодна угода з ними дійсно не варта паперу, на якому написана. Якщо тільки у нас немає сили примусити їх виконувати власні зобов’язання.
    Яка сила може їх примусити? Зброя або суд. Зброя має бути ядерною, і у достатній кількості, щоб гарантовано знищити будь-якого ворога (саме тому нас і позбавили третього в світі за розміром ядерного потенціалу). Міжнародні суди знаходяться під впливом тих же самих «світових лідерів», а отже розгляд навіть найзаконніших наших вимог розтягнеться на роки і десятиліття. І якщо навіть колись ми отримаємо рішення на нашу користь, виконати його без застосування сили буде практично неможливо. Отже, знову все упирається в зброю. Ядерну, звісно. 
    Технічно і фінансово відновлення ядерного потенціалу можливе. Україна не має ядерної промисловості, але має найголовніше: всю необхідну сировину і фахівців відповідного профілю. І виробляє сучасні носії ядерної зброї, без яких вона втрачає всякий сенс. Ну не в себе ж дома її підривати, і не на волах до ворога везти…
   Часу на поновлення ядерного потенціалу потрібно менше року. Говорю про це відповідально, як фізик – науковець. Вартість проекту – кілька мільярдів доларів. Точніше зараз ніхто не скаже, по-перше тому, що вартість залежить від багатьох чинників, в тому числі політичних і соціальних, по – друге тому, що залежить від  кінцевого запланованого обсягу ядерної зброї.
    Необхідна мінімальна кількість ядерної зброї – питання дискусійне. Моя приватна думка – достатньо 500 боєголовок по 400кТ потужності на 50 МБР (міжконтинентальних балістичних ракетах) «Молодец» залізничного базування. Цей варіант найдоступніший технічно, фінансово і стратегічно.
   По-перше тому, що при існуючій точності кращих зразків закордонних МБР стаціонарне базування – вже вчорашній день. Всі МБР стаціонарного базування можуть бути знищені першим ударом ворога (особливо найімовірнішого, російського, для якого підльотний час 1-2 хвилини, недостатній для ефективного реагування навіть найсучасніших систем ПРО), а отже вже не є фактором стримування.
    МБР базовані на шасі автомобіля в Україні не виробляються, мають скромні бойові характеристики, дуже обмежену рухливість (як правило можуть переміщатися тільки в межах військової бази, через труднощі їх охорони від терористичних груп. Адже на шосе такий транспортний засіб не замаскуєш.
     Стратегічні бомбардувальники з ядерною зброєю на борту, навіть найсучасніші моделі – це позавчорашній день. Такий літак – не більше ніж зручна мішень для ворога, ідеальна ціль – повільна і висотна. 
     Залишаються підводні ракетоносці і МБР залізничного базування. Саме підводні ракетоносці складають основу стратегічних ядерних сил США та Великобританії. В Росії ситуація інша. Основа ядерних сил – наземні стаціонарні ракети «Воєвода» українського виробництва. 
     Не дивуйтесь – українського. Росія стрімко дичавіє і сповзає в варварство. ЇЇ промисловість вже не спроможна виробляти МБР. Культура виробництва (чи те, що там у них замість неї, бо ж культура і Росія – дві речі несумісні) не дозволяє.
    Росія спустила на воду три найсучасніші підводні ракетоносці, досить вдалі (жоден ще не потонув),  кажуть - тихші за американські. Кожен вартує близько двох з половиною мільярдів доларів.  От тільки користі від них Росія не отримує. На озброєння вони не прийняті.  Штатна зброя - МБР «Булава» вперто не бажає літати. Бо ж до булави треба голови, як відомо… Причому не такої, як у Путлера.
    Підводні ракетоносці четвертого покоління, створені перед розпадом СССР, так звані «чорні акули» порізані на брухт. Знову таки – через відсутність ракет. Штатна ракета Р39 вироблялась у нас, у Дніпропетровську. Росіяни налагодити виробництво не спромоглись. Україна в експорті ракет їм відмовила. Із завершенням строку експлуатації ракет ракетоносці зняли з бойового чергування.
    На сьогодні  Росія декларує наявність ракетоносців другого та третього покоління, однак на бойові чергування вони не виходять, оскільки мають від`ємну плавучість (для підводного човна це суттєвий недолік) та озброєні застарілими ракетами «синева» які теж нічим замінити, а ресурс – закінчується. А ракетоносець, що стоїть на базі – взагалі не зброя, а ідеальна мішень.
   На перший погляд підводні ракетоносці мають більше переваг і менше недоліків, ніж МБР залізничного базування, однак Україна їх не виробляє. Починати виробництво «з нуля»  - дуже дорого і довго. Крім того, гіпотетичні українські підводні ракетоносці дружня Туреччина з Чорного моря не випустить, а отже площа  території можливого базування дуже низька – не вище, ніж у МБР залізничного базування. На додачу підводний ракетоносець може знаходитись на бойовому чергуванні максимум 6 місяців на рік, оскільки вимагає регулярних  регламентних робіт на базі, а отже для забезпечення достатнього потенціалу потрібно мінімум 6 човнів і близько 1000 боєголовок. 
   Тому вибір у нас – із одного. Звичайно, для Росії вистачило б і ракет середньої дальності,  чи навіть крилатих ракет. Однак Україна економічно не може собі дозволити кілька спеціалізованих ракетних систем, насамперед через нестачу боєголовок. Реально досягнути можна обсягів виробництва десь близько 50 боєголовок на рік. Додаткова трудність – відсутність місця під полігони для ядерних випробувань. Може, варто захопити під полігон Землю Франца – Йосипа, поки всі боєздатні російські війська скупчились на нашому кордоні? Гірше нам від цього точно не стане. Крім того, щоб зупинити Путлера, необхідно перенести війну на його територію. Найкращі мішені – та ж Земля Франца – Йосипа та Калінінградська область. Принаймні, це найбільш зручні території, які можна не тільки захопити, але і втримати (що значно важче). 
    Не вірите у наші можливості? Даремно. Могутність російської армії – це міф, який у будь-якому разі саме нам випало розвінчати. Чи відбудеться російсько – українська війна? Вже відбулась. Путлер тимчасово зупинився не тому, що досяг своїх цілей, а тому, що не має достатньо військових сил для подальшої інтервенції. Боєздатні частини російської армії (всі, кого вдалось похмелити) зараз скупчені вздовж нашого кордону. Навіть «парадні» частини перетягли… 
     Варто захопити шматок російської території – і в росіян одразу зміняться пріоритети. Скоріше всього російські генерали самі свого Путлера негайно повісять. Військові, на відміну від політиків, воювати не люблять (занадто добре знають, як це робиться) і збереженням власної території більш стурбовані (бо краще розуміють наслідки її втрати).
       Скажете – сили нерівні? Даремно. Основною військовою силою у неядерному конфлікті на сьогоднішній день є система ППО. Не контролюючи небо наступати неможливо – танки та БТРи стають легкими мішенями для бойових літаків та гелікоптерів. А в цьому компоненті ми програємо не більше ніж у півтора рази. Раптовим першим ударом можна знищити все боєздатне угрупування російської ППО. Літаки у нас однакової якості, щоправда у росіян більше – десь 700 - 800 проти 500 наших. Але скільки їх у робочому стані? Україна має набагато вищі можливості з виробництва і ремонту бойових літаків, ніж Росія. Їхній авіапром лежить давно. Надсучасні бойові літаки, якими вони так люблять хвалитися - у серію не пущені. Існують в 1 - 2 екземплярах.   Радіолокаційні станції у нас однозначно кращі. Стосовно зенітно-ракетних комплексів даних по кількості не маю, однак системи на озброєнні у нас і в них стоять однакові – Бук і С 300. Виробляються у них, але за потреби ми спроможні налагодити власне виробництво (сподіваюсь, що це вже робиться).
Скажете – страшно ворога чіпати? Авжеж, і мені теж страшно. А чекати, коли він відірве від України наступний шматок – не страшно? До речі – якщо Росія найближчим часом розпочне масований наступ на Україну, то зовсім не зі сходу і не з Криму, де їх зараз чекає (сподіваюсь) наша армія, а з території Білорусі по двом напрямкам одночасно – на Київ і Тирасполь. Принаймні – це їх єдиний шанс виграти війну, хоча б тимчасово. Шкода, що наші стратеги цього чомусь не бачать. Можливо, найтупіші з них навіть вважають Білорусь окремою державою… 
     Якщо Україна зараз проведе повну мобілізацію – отримає боєздатне мільйонне військо. Регулярна російська армія його не здолає. Може – тому й не проводять. Якщо ж Росія проведе повну мобілізацію – отримає не 5 мільйонів війська (як вам мабуть здається), а революцію і громадянську війну.
     Скажете – 85% росіян підтримують Путлера? Це вони з дивана перед телевізором його підтримують. А коли доведеться кожному прихильнику особисто йти помирати невідомо за що – підтримка де й подінеться. Саме тому і не слід очікувати повної мобілізації від Росії. Як і ядерної атаки. Ну навіщо їм ядерна пустеля під боком? Це якби в Америці – вони б зраділи… 
      Що ж ми можемо очікувати у відповідь на превентивний удар по Росії? Якщо він виявиться успішним – мирних переговорів. Адже Росія залишиться без більшості бойових літаків. Принаймні - втратить ту перевагу в повітрі, якої, можливо, насправді і на сьогодні не має. Адже загальновідомо, як вони люблять надувати щоки...
    Придатних до вживання авіадвигунів Росія зараз не виробляє, Україна їм своїх не продасть (сподіваюсь). Турбуни продадуть? Так в них дорого, зайвих немає, нові робити довго, та й громадська думка не схвалить. Значить – виробити або купити літаки на заміну знищеним Росія не зможе. Принаймні – найближчим часом. А без літаків неможливо вести наступальні дії. 
   Отже – війна на цьому і закінчиться. З найменшою кров`ю, чого ми всі так бажаємо. Якщо ж атака виявиться невдалою – гірше ніж зараз не стане. Всі літаки за один виліт не втратимо – на оборону ще стане. Бо зараз російське вторгнення – лише питання часу. 
      А що ж в такому разі Турбуни? Висловлять стурбованість нам. І все? І все! Бо вони насправді теж обмежені в своїх діях, причому не лише страхом (передусім – за власний гаманець) але і Майданом. Їхнім Майданом, не нашим. 
     Не чули, що в них теж є Майдан? Тому що він у них віртуальний.  Бо активну фазу їх майдан уже пройшов. Кілька віків тому. Тепер йому не потрібно десь збиратись фізично. Турбуни змушені прислухатись до наслідків його життєдіяльності. Тобто до Громадської Думки. Навіть наймогутніший з Турбунів неспроможний її ігнорувати. Бо знає з історії, чим це для нього закінчиться.  
        А Громадська Думка у всіх країнах, на які варто зважати, зараз вважає, що Українці – не тільки жертви невмотивованої фашистської агресії, але і найтолерантніші, найтерплячіші люди на землі. Хто не вірить – продивіться запис останніх засідань Радбезу ООН, на яких Росія марно шукала собі – підтримки, а нам – засудження. Але з Громадською Думкою, щоб була від нас не відвернулась, треба працювати.
Але це вже зовсім інша історія.

3

Що найбільше турбує Турбунів? Власні статки і власний спокій. Від чого вони залежать? Насамперед – від їхнього перебуванні при владі. Так-так, не дивуйтеся – все так само, як у нас. Провідні політики України (вони ж – найбільші олігархи) постійно вимагають відділити бізнес від влади. Можливо, скоро так і станеться – люди вийдуть на вулиці, зловлять їх і розірвуть кожного навпіл. А поки що – просто гадають: як Президент виконає свою обіцянку про продаж бізнесу, кому продасть цього разу – батьку чи сину?
Є інший спосіб вирішення питання – обрати людей, які йдуть у політику не заради влади та збагачення. Якщо олігархи не бояться таких політиків, то називають їх ідеалістами (якщо вони сумирні або не мають плану побудови держави) . Якщо ж бояться – то звуть маніяками.
Насправді – це одні й ті ж люди. Ідеалісти, що готові перейти від балачок до практичних дій або нарешті затверджують план цих дій – одразу становляться маніяками. Бо ж преса та інші ЗМІ належать олігархам, а отже не є незалежними і обслуговують правлячий клас. Це знав ще найбільший терорист всіх часів і народів В.І.Ленін.
Чому «Свобода» 22 роки носить ярлик терористів? Вони вбивають людей? Проводять масові експропріації на користь партійної каси? Беруть заручників задля виконання їх політичних вимог? Помічені в корупції? Ні про що подібне ми не чули. А обов’язково почули б, якби такі факти, бодай поодинокі, дійсно мали б місце. Враховуючи, кому належать наші ЗМІ. Вони помічені в страшнішому злочині: мають план побудови української держави. Реальний план. І мають багато дуже дисциплінованих прихильників, готових цей план виконувати. Це для олігархів найстрашніше.
Ви вважаєте, що українська держава вже побудована? То придивіться уважніше, і ви побачите, що це і не держава зовсім. Більшість основних функцій держави (організація захисту від зовнішнього ворога, правосуддя, освіти, медицини, соціального захисту, культури) або не виконується, або виконується незадовільним чином. І не українська. Подивіться, хто у нас при владі ці 22 роки і спробуйте відшукати поміж них українців.
Як відрізнити партії, що становлять небезпеку для режиму? Дуже просто! Це ті, які отримують на виборах набагато більше голосів, ніж обіцяють їм «рейтинги». Вдумайтесь, що пишуть про них у пресі, і як написане співвідноситься з побаченим і почутим вами особисто.
Чому Тягнибок – «маніяк», а Луценко – «ідеаліст»? Тому, що Луценко не становить небезпеки для олігархів. Вони вже в цьому розібрались. Бо колись і Луценко був «маніяком».
Не вірите? Погортайте старі газети (часів Кучми). Луценко всім своїм життям доводить, що він чесний, порядний патріот, що абсолютно не знається на людях і не знає, як будувати державу. Не вірите? То згадайте: з 21 депутата, що потрапили до Ради по списках «Самооборони» 15 «стушкувалися». Більше 70% - результат, недосяжний навіть для Ющенка і Тимошенко!
Чому так відбувається? Процес закономірний, адже в політику приходять люди, які не мають ні згуртованої команди ні чіткого плану дій. Мерзотники, яких завжди більшість у політиці, одразу «тушкуються». Порядні люди – політику полишають (як Вакарчук), або сліпо борсаються далі, розпорошуючи увагу виборця. Цим вони і корисні режиму! Тому їм – стільки уваги в пресі і на телебаченні. Можуть і «рейтинг» кращий безкоштовно намалювати – адже це собі на користь, а не їм… Це золотий фонд наших олігархів, основа їх правління.
Бо ж тушкани – одноразові. А з Луценка користь можна мати все життя (або поки виборцю не набридне). Згадайте хоча б «РУХ». Він же не на порожньому місці виник. Його створили саме комуністи, які непогано знаються на теорії утримання влади. Інакше не всиділи б стільки років на крові і кістках закатованих патріотів, не створили б найбільшу тюрму народів в історії людства. РУХ виконував свою функцію (відбирав голоси виборців-патріотів) довго і сумлінно. А головне – абсолютно щиро. Так і було задумано, адже нещирість багато людей відчувають. Але РУХ не мав ідеології. Взагалі ніякої. Там мирно уживались Чорновіл, Павличко, Лавринович…
Тому небезпеки для олігархів «РУХ» не становив жодної. Вони просто не знали, що будувати. І як… Просто мовчали про це. Кричав вголос лише Кучма. Бо дуже вже дурний. За що його й цінували… Але коли «РУХ» таки консолідував виборців – патріотів і став врівень з партіями влади, олігархи злякались, що цю силу очолять справжні націоналісти. Тоді «РУХ» розкололи. Чи вбили Чорновола? Не маю доказів. Своєю вкрай нерозумною діяльністю цей щирий патріот і чесний громадянин приносив користь тільки олігархам. Отже – начебто і сенсу не було. Але ж наші олігархи далеко не всі відзначені надлишком розуму, могли цього і не розуміти… Питання дискусійне.
Олігархат має дієвий спосіб боротьби з політичними партіями, що становлять загрозу їх пануванню. Це розкол. В партію вводяться люди, що делеговані олігархами. Це легко зробити, бо вони мають гроші. Потім ці люди, зібравшись в достатній кількості, розколюють партію або виганяють з неї патріотів. Це теж для них не важко – бо мають владу. І отримують розкручений «бренд», на якому ще раз обдуряться виборці – патріоти, бо в більшості ходу подій не розуміють, від інформації відгороджені валом брехні у ЗМІ. Вся партія стає «тушканом». Політики, що з неї вигнані або відколоті, мусять починати все спочатку. Знову без грошей.
Тому особисто мене завжди насторожує дорога рекламна компанія опозиційної партії… Чому «Свободу» досі не розкололи? Тому що це не партія в звичному сенсі. Це закрита організація орденського типу. Туди не вступають усі бажаючі. Члени партії кооптують кандидатів у свій склад. Цьому вони в комуністів навчилися. Там система та ж сама. Багато хто невдоволений. Що це за партія така? Чому не можна до неї вільно вступити? Скільки їх? Хто вони? Як і хто приймає там рішення? Чому вони такі «непрозорі»? Відповідь проста: інші в наших умовах не виживають…
Чому Путлер влаштував істерію саме щодо «бЕндерівців»? Бо розуміє, що саме вони – реальний ворог. Олігархів він купить або залякає. Головне – відклякнути від націоналістів побільше виборців. Для цього всі засоби згодяться. Скажете, тему «бЕндерівців» експлуатують через вже наявний у них негативний імідж? А звідки він взявся? Комуністи, які десятиліттями лякали бандерівцями народи СССР, добре розуміли небезпеку ідеології. Адже мали свою, нехай і облудну. Знали, що без ідеології державу не збудувати.
В основі кожної держави лежить Державний Міф. В основі Державного Міфу – Державна Ідея. Саме вони пояснюють громадянам: чому ми живемо всі разом, у складі цієї держави.
Скажете – існують держави без національної ідеї? Існують держави без нації. А от держави без Державної Ідеї – не існує. У США це ідея свободи підприємництва. Державний Міф – «країна рівних можливостей». Нам не підходить – багатих та підприємливих наш народ не любить. До судом, до корчів.
У Швейцарії – це ідея особистої свободи. Думаєте: ага, те що треба! Ми – козацька нація, воля для нас – над усе, за неї вмиратимемо, аби тільки в рабстві не жити. Все це правда – згадайте хоча б Майдан і Небесну Сотню. Але не вся правда. Ідея свободи має зворотній бік. Це терпимість до сусіда, який робить щось, для нас неприємне чи неприйнятне. Оцим ми якраз не страждаємо. Згадайте ставлення переважної більшості українців до секс-меншин. Якщо чесно – мене теж від них нудить… Але ж я не підтримую Державну Ідею Свободи. І більшість співвітчизників її не підтримує. Надлишком терпимості ми точно не страждаємо. Навіть задля безвізового режиму з Євросоюзом наш парламент не спроможний ухвалити закон про терпимість до секс-меншин.
Є релігійна ідея. Але церква наша православна скомпрометована і розділена. Панотці – колишні і нинішні кадебісти. Ми – колишні і нинішні атеїсти (в тому числі – наукові…). Знову нам не годиться.
Є ще облудні ідеї: комунізм, нацизм, расизм, «особий путь» і т.д. Стабільних, процвітаючих, довго існуючих держав вони не створюють. Доведено історією.
Ідея Ситого Шлунку, така популярна на сході України, взагалі не працює, бо не відповідає на основне питання: чому ми живемо разом? Що нас об’єднує? Ситий шлунок хочуть мати усі. То чим ми відрізняємось від решти?
Яка ж Ідея нам залишається? Націоналізм. Саме на ньому побудовані майже всі сучасні процвітаючі держави. Чим він відрізняється від нацизму? Націоналізм – це любов до свого, нацизм – ненависть до чужого. На ненависті нічого пристойного не збудуєш. Саме тому – Росія приречена. В найближчий час. Путлер зробив ставку на посилення ненависті – і рахунок пішов на місяці. Ми ж не відчуваємо ненависті до росіян – навіть після того, як вони майже одноголосно підтримали вчинений проти нас злочин. Ми просто думаємо, як від них захиститись.
Може, не варто видумувати щось своє, краще послухати того, хто знає? Мабуть, найкраще знає той, хто першим попередив про небезпеку. З 1991 року починаючи «свободівці» криком кричать про російську загрозу, про можливу окупацію, про необхідність утримання сильного війська, ядерного потенціалу. Двадцять років з них сміялися всі наші журналісти, як з наївних та застрашених селюків. Тепер мовчать. Вже не смішно?!
Що пропонує «Свобода» зараз? Негайно роздавати всім громадянам зброю. То може прислухаємось, поки не пізно? Але вже очевидно, що ця влада зброю нам не дасть. Ніяка вона не народна. Народного в ній стільки ж, як у партії Литвина. Досить послухати виступ Турчинова про громадянську війну, якої він не допустить. Звичайно – для нього вигідніше окупацію допустити, може якісь статки Путлер йому й залишить. Людина, що прийшла до влади на хвилі революції, відмовляється дати зброю народу, який її до влади привів. Все що завгодно робитиме, аби не втратити владу.
Адже війни між сходом і заходом в Україні не буде. Проблеми у нас спільні. І вороги спільні. А от війна народу проти олігархів цілком можлива. Чисельна перевага на боці народу, якщо він ще матиме вдосталь зброї – хто захистить олігархів? Зараз один мерзотник з автоматом тероризує цілий квартал міста. Уявіть, що з ним буде, якщо кожен дорослий громадянин матиме бойову зброю. Скажете, зброю захоплять терористи? Навіщо? У них якраз зброя є. А от чисельної переваги – немає. Скажете – постріляємо один одного? А чого б це? З п’яних очей? То не видавайте короткоствольну зброю, придатну до повсякденного носіння.
У США страшна злочинність? Але ж там зброю мають не всі. Тільки ті, хто дуже хоче. Відсотків 10-15. У країнах, де кожен дорослий чоловік зобов’язаний тримати вдома вогнепальну зброю і за потреби захищати з нею державу (Куба, Швейцарія) – рівень злочинності дуже низький. Адже злочинець майже гарантовано отримає опір. А воно йому треба?
Крім того, останні події в Донецькій області довели очевидний факт: головні злочинці у нас – це міліціонери. Воно й не дивно. Чотири роки формуванням міліції займався професійний бандит-рецедивіст на прізвисько Хам. Фахівців вижили. Та й самі вони, люди, що присвятили життя закону, не захотіли служити Хаму і хамській владі. Хто там залишився? Ті, хто прийшов за безкарністю, за хабарями. На жаль.
Не хочеться брати зброю в руки? І мені не хочеться. Але і рабом Путлерівським бути не хочеться. Адже очевидно, що ніхто крім нас нас не захистить. Міліції немає, СБУ- теж.
І звідки чекати допомоги? Що робити з Турбунами, щоб хоча б трохи допомогли? Або принаймні не заважали… Турбувати їх треба. Але грамотно. Через Громадську Думку. Вони зі своєю Громадською думкою працюють, чом би і нам з нею не попрацювати? Щоб відволікти свій народ від важливих проблем, не дати втручатися в політичні процеси, Турбуни відвертають його увагу. Будь чим. Згодяться і модний серіал, і «наукова» передача про уламки літаючої тарілки або про триногого страуса. Це називається сенсацією.
Але ж сенсації бувають різні. Безпричинна окупація суверенної держави в Європі – це теж сенсація. Таке не замовчиш. Бо всіх турбує, не лише Турбунів. Україна – головна сенсація в світі зараз! Волелюбний народ, що скинув кривавого диктатора і потерпає тепер від сусідського, ще кривавішого. Це таки сенсація! Цим треба користатись! Регулярно, планомірно підігрівати інтерес.
І розповідати не про те, як погано нам зараз (це крім нас нікого не цікавить) а про те, як погано завтра стане їм, якщо ситуація не зміниться. Не скиглити, як нам погано без Криму, а розповідати, як погано буде їм без Ніцци, Шварцвальду, та Техасу, з терористами під кожним мостом і загрозою повної окупації. Саме цим, а не жалюгідними потугами налагодити діалог з агресором, що прагне нас закріпачити або знищити, слід займатись нашим дипломатам, якщо вони справді такі патріотичні, як люблять нам розповідати. А то чомусь починає здаватись, що Клімкін - це скорочення від Клім Чугункін...
Не втомлюватись нагадувати, що міжнародні договори більше нічим не гарантовані, що ООН не може запобігти злочинам постійних членів Ради Безпеки проти суверенних країн, а отже не виконує жодну корисну функцію і потребує реформування, що лідери «демократичних» країн – брехуни і зрадники, які забрали у незалежної держави ядерну зброю та й залишили її напризволяще перед агресором-гарантом, наплювавши на свої зобов’язання, що один жалюгідний лисий гном тероризує весь світ, а не одну державу, і їм теж ніде буде сховатися, якщо він всіх Турбунів остаточно залякає… А про що зараз можна вести переговори з фашистами – просто не розумію… Це – лише вияв слабкості. Єдине, що не прощається в дипломатії! Захищати національні інтереси потрібно всіма можливими засобами. Але спочатку їх треба чітко усвідомити!
Але це вже зовсім інша історія.

4.

В чому ж полягають наші національні інтереси? Точно – не в стабільності. Така стабільність, як при Януковичі, нам точно не потрібна. Будемо виходити з того, що нам потрібно те ж саме, що і решті європейських народів: заможне життя, якісна медицина, чесна влада, розвиток нашої самоідетничності (мови, культури, мистецтва, науки). Якщо поглянути тверезим оком на сучасні європейські держави, побачимо, що вони переймаються виключно першою складовою, максимум – ще і другою, та і то не для всіх.
Сучасні держави використовують свою військову і політичну міць виключно для просування власних економічних інтересів. Міць як самоціль їх не приваблює. Якщо будувати державу заради того, щоб вона була сильною – вийде в нас не держава, а Росія. Що далеко не одне й те ж!  Отож, спочатку про економічні інтереси України. Більш за все нам потрібна незалежність. Справжня.
По-перше – енергетична. Досягти її цілком можливо самотужки.  Однак є необхідна умова – власний урановий цикл. Покладатись у цьому питанні на милість ядерних держав не варто. «Гаранти безпеки» нас в цьому вже переконали. Отож – з договору про нерозповсюдження ядерної зброї треба виходити. Негайно. Крім того потрібно звести газовий баланс таким чином, щоб не залежати від закордонних закупівель енергоносіїв.Як це зробити - детально описав раніше. Енергетично незалежна держава – вже напівнезалежна.
Друга половина економічної незалежності – це мінімальний об’єм критичного імпорту. Тобто такого, без якого Україна довго не протримається. Один з найважливіших компонентів вже маємо – це продукти харчування. Більше 80% продуктів, що споживаються українцями – власного виробництва, отож з голоду не помремо. Вже добре. Наступна позиція – ліки. З цим – найгірше. Отож потрібна державна програма з виробництва максимально можливого асортименту ліків в Україні. Маємо потужності, фахівців, отож – можна здолати.
Далі – легка промисловість. Адже без штанів ходити незручно. Про це ще Жванецький говорив. Тут проблема у собівартості. Адже технічних труднощів немає – штани ж не ракета, слава Богу. Дешевше, ніж китайці, ми одяг зробити не можемо. Але можемо зробити кращий. Загальновідомо, що легка промисловість – це одна з тих галузей, де при наявності ринкових умов державні підприємства нерентабельні. Отож, виробництво має бути приватне, але з державним контролем якості і охоронною маркою (на зразок совецького «знака якості»). Щоб купуючи український одяг покупець знав, що купує якісну річ. Дружна і здорова поведінка українців щодо бойкоту російських товарів дає підстави сподіватись, що вітчизняний покупець придбає вітчизняний одяг дорожче, ніж пропонується китайський. 
Якщо, звичайно, якість буде гарантована. Основним джерелом китайського економічного дива і кризи євроамериканського способу виробництва є факт, що якість товару вже не є ціноутворюючим параметром. Китайці першими це збагнули. Адже купуючи на ринку штани ви не можете визначити їх якість. Не знаєте, коли вони потруться і полиняють. Цим і користуються китайці. Вони пропонують нам вибір – купити дешевий неякісний товар, або дорогий, швидше за все – теж неякісний. Вибір, який ми робимо – очевидний. Виробники якісних товарів намагаються боротись за покупця шляхом створення брендів. Однак це омана. Бренд сам по собі є товаром, а отже гарантувати собою якість іншого товару не може. Крім явної злочинної підробки брендових виробів, з якою хоч і тяжко, але можна боротись, існують інші форми обману. По-перше – це продаж збанкрутілих брендів «на заріз». 
    Приклад – славетний бренд «Вольво» після краху фірми придбали китайці. Уявіть, що вони вироблятимуть під цим брендом… А коли він втратить репутацію – куплять новий. От і все. По-друге – брехлива реклама. Найдорожчим брендом України є «Олейна». Кожен фахівець вам підтвердить, що ця олія не має жодних переваг перед продукцією конкурентів, не кажучи вже про фантастичні якості, якими наділяє її реклама. І що з того? Ринок складається не з фахівців. Допоки вистачає серіалозалежних бабусь, які щовечора самозомбуються перед телевізором, продажі Олейни не знизяться і ціна не впаде. По-третє – зниження власником бренда якості своєї продукції (з будь – яких причин). Приклад – виробництво мобільних телефонів «Нокія»  перенесли з Німеччини до Румунії.
     Отже: єдиний спосіб боротьби з засиллям китайців – державні гарантії якості і суворий захист від підробок. Те ж саме стосується і продуктів харчування. Україна здатна виробляти продуктів у 7-8 разів більше, ніж потрібно для власного споживання. Не виробляє, бо важко продати. Але якщо заборонити генномодифіковані рослини, використання агресивної польової хімії, використання 85-90% хімічних  добавок у продуктах, гарантувати якість продукції – то можна зайняти колосальний напіввільний сегмент ринку – виробництво так званих «біопродуктів». 
     Але для цього потрібна саме державна програма контролю якості. Не потрібно нічого нового видумувати – можна взяти готову данську модель.
    Далі – нафта. Кров економіки. Українська економіка явно страждає на малокрів`я. Але вихід теж є. Етанол замість бензину і біодизель замість звичайного. Плюс – можливість виробляти синтетичний бензин з вугілля. Нічого нового в цьому немає. Ще Гітлер намагався виробляти синтетичні бензини. Але занадто дорого виходило. 
    Далі – комп’ютери та електроніка. Загальновідомо, що сучасні комп’ютерні процесори виробляє одна країна світу – США. І антимонопольні санкції до неї ніхто не застосовує. Менш відомий загалу факт: розвинені країни світу підтримують розробку альтернативних процесорів власного виробництва. Вони реально розробляються, лише відстають у розвитку, а отже комерційно нерентабельні. Поки американські доступні. На всяк випадок європейці перестраховуються – а раптом американці на них санкції накладуть? Без комп’ютерів уявити собі сучасну державу – неможливо. 
    Як не дивно, Україна теж розробляє свої процесори. Тільки відстаємо ми від США не на 2-3 роки, як Німеччина, а на 6-7. Росія ж відстала назавжди. Українська зброя виробляється майже виключно з українських деталей, російська – з європейською електронікою. Власної немає. Звичайно, можна і без електроніки виробляти зброю: ломи, сокіри… Але морально вона вже застаріла. 
   В цілому ситуація з економічною незалежністю не безнадійна – можна здобути, якщо працювати. Але слід розуміти, що створити повністю замкнуту економіку зараз не під силу нікому - світ глобалізується. Йдеться про критичний імпорт. Тобто той, без якого взагалі жити не можна. Навіть недовго. Необхідно якомога його зменшити. Адже, для того, щоб щось купити, спочатку треба щось продати. 
   Ця нехитра істина з відомого мультфільму в економіці називається торгівельним балансом. А отже, критичному імпорту має відповідати за обсягом критичний експорт. Той, від якого покупець не зможе відмовитись, навіть якщо дуже хоче ввести проти нас санкції. А з цим у нас біда. Сьогоднішні господарі світу чхати на нас хотіли. І чхають.  
    Тому що єдиний об’єкт критичного експорту України на сьогодні – це послуги з транзиту газу до Євросоюзу. Недаремно турбуни щодня нагадують нам про неприпустимість зриву поставок. Україна зобов’язана залишитись надійним постачальником. Ну от зобов’язана і все. Тільки Україна. Їй ніхто нічим не зобов’язаний, навіть гаранти безпеки. А все тому, що у нас немає влади. Жодної. Є люди, які українською владою здаються. Якщо пильно не придивлятись. Українська влада вже давно перекрила б не тільки газові крани, але і нафтові, і залізничний та шосейний транзит.
    Юридично – маємо повне право. У нас війна. Ми – жертва агресії. Жоден суд не може примусити Україну виконувати зобов’язання перед агресором. Але не треба і примушувати. Ті, хто прикидається нашою владою, занадто зав’язані на прибутках від торгівлі з Євросоюзом. Що їм та Україна, якщо живі гроші можна втратити. А то й кондитерську фабрику десь у Ліпецьку злий Путлер конфіскує…
    Якщо нам пощастить, критичним експортом може стати продовольство. Більшість фахівців з економіки сходяться на думці, що наступна  світова криза буде продовольчою. От тільки коли вона почнеться? Поки що нинішня криза не закінчилась. І не збирається, до речі… Але маємо не чекати наступної кризи, а наростити виробництво продовольства. Навіть без передової агротехніки можливе збільшення виробництва сільгосппродукції у кілька разів. Протягом 1-2 років, якщо навести елементарний лад в економіці і прищемити хвости монополістам – трейдерам. 
   Бо на сьогодні у нас в сільському господарстві – те, що і скрізь. Хто не працює – той їсть. 
   Тяжко? Довго? Але інакше економічної незалежності нам не бачити. Скажете - живуть же люди без економічної незалежності, деякі і непогано живуть, нам би так… Ми не маємо такої можливості.
    Умовою виживання нашої держави є власна ядерна зброя. А при відмові від неядерного статусу ми одразу зазнаємо колективної атаки турбунів. Адже їм це зовсім не потрібно – поява ще однієї країни, з якою доведеться рахуватись. Світ же давно поділено на сфери впливу. І не сподівайтесь, що наш статус жертви агресії та наші заклики не підтримувати агресора справлять враження на турбунів. Їхня позиція підлістю і облудністю не поступиться російській. 
   Нам казатимуть, що дуже-дуже співчувають, але не допустять появи нової ядерної держави, адже це послабить світову безпеку в цілому, тобто стурбує їх ще більше. І почнеться шантаж – ви відмовляєтесь від ядерної програми, або ми вводимо санкції. Проти України їх легше ввести, ніж проти Росії.  По – перше, Росія більша за Україну, а отже вплив її на турбунів вищий. По–друге, Росія має досить великий обсяг критичного експорту, оскільки на відміну від нас має хоч і збочений, але уряд, який дбає про важелі впливу на турбунів уже більше 20 років, поки наші владці лише напихають кишені, не думаючи, чи буде чим їх напихати завтра. По–третє, турбуни тисячами корупційних ниток пов’язані з Росією.  Всі впливові особи оплетені ними як слід – на цьому Путлер знається, адже КГБіст колишнім не буває. 
   Не вірите, що турбуни, які закликають нас боротись з корупцією, самі наскрізь корумповані? Добре, можете не вірити далі. От тільки ситуація від цього не зміниться. Погляньте хоча б на Іран. А іранці навіть не декларували створення ядерної зброї – говорили виключно про мирний атом. І що з ними зробили турбуни? Не важливо, принаймні з точки зору турбунів,  що Іран не був жертвою агресії з боку ядерних країн, до того ж країн – гарантів. 
  Можливо, ще буде. Якщо керівництву їхньому клепки не вистачить. Насправді, санкцій не буде лише в одному випадку – якщо турбуни переконаються, що санкції нічого їм не дадуть. Тобто, якщо вони бачитимуть, що українська влада (коли вона в нас буде) не проміняє ядерну зброю на жодні блага і обіцянки, бо розуміє, що йдеться про саме існування держави. А з іншого боку – якщо вони побачать, що Україна виживе при будь – яких їхніх санкціях. І ядерну зброю їм не
   віддасть. От тоді вони знайдуть красиві слова про те, що Україна – це жертва агресії, для якої треба зробити виняток із загальних правил. Але тільки тоді. Не раніше!
    Найбільше непокоїть те, що ми невідворотно втрачаємо єдиний наш критичний експорт. Навіть якщо ми будемо сумлінно транспортувати газ явно ворожої держави до держав неявно ворожих, статус експортера ми не збережемо – це чергова облуда, локшина, яку вішають нам на вуха турбуни і наші продажні політики. На протязі кількох років Україна втратить транзитний статус постачальника газу, а разом з тим – єдиний на сьогодні важіль у зовнішній політиці. 
  Причиною цього є не наша позиція (дипломатичною мовою - нелюдськи толерантна до наших ворогів, народною – зрадницька) а остаточне усвідомлення турбунами простої ідеї – Росія тепер ворог. Навіть якщо набиває твої кишені. Бо турбує сильніше, ніж набиває. Зберегти статус транзитера ми не можемо за жодних обставин – за 2-3 роки будуть збудовані газогони з північної африки і термінали для американського скрапленого газу. Європа твердо вирішила позбутись залежності від Росії. Зараз їхня головна задача – протриматись до реалізації нових газових проектів, примусити нас далі транспортувати російський газ. Бо зараз вони від нас залежні так само як від Росії. Але лише на найближчі 2-3 роки.
    А ми саме зараз, не зволікаючи, ще можемо завдати удару по ворогу, поки він ще не приготувався.  Бо немає жодного сенсу відбирати у ворога те, що йому вже не потрібно. Якщо українська влада (коли вона в нас нарешті з`явиться) діятиме негайно і рішуче – маємо шанс завдати смертельного удару по Росії і дуже болючого по турбунам. Думаєте, вони нас за це зненавидять? Помиляєтесь. Ненависть, як і образа – поняття побутові, а не дипломатичні. Навпаки – нас помітять, а якщо правильно діятимемо і надалі – почнуть поважати. Країну, яка веде пасторські бесіди та переговори з терористами – не поважає ніхто.
    Де нам взяти об’єкти критичного експорту – точно не скажу. Необхідно розвивати унікальні технології, які в нас є. А вони таки є. Необхідно впроваджувати новітні розробки наших вчених. Вони теж є. Потрібне унікальне виробництво, яке не вдасться швидко налагодити за кордоном. Але при цьому – конче необхідне турбунам. Що конкретно дасть результат – ніхто зараз не знає. Але робити треба саме це, вже зараз – в цьому запорука нашого виживання. А не у модернізації гірничо-збагачувальної промисловості та металургії.
     Чим вищого рівня критичного експорту вдасться нам досягти – тим легше і швидше відвоює Україна своє місце під сонцем. Без боротьби нам його ніхто не віддасть. Дійсно, більшість великих країн радо глобалізуються, приймають участь у міжнародному розподілі праці. Так дійсно господарювати ефективніше. Але ці країни вже відбулися, турбуни давно змирились один з одним, а ми тільки починаємо боротьбу за своє місце. 
    Приймаючи вже зараз участь у міжнародному розподілі праці ми послаблюємо свою незалежність і здаємо позиції, ризикуючи назавжди залишитись країною третього (якщо не четвертого) світу. Це треба робити, але після утвердження української держави, а не зараз. І підходити треба з розумом, а не по-російськи.
    Це ж придумати – заявити про себе, як про енергетичну наддержаву!  Цій  заяві таргани у Путлерівській голові досі аплодують стоячи!  Перший випадок в історії людства, коли сировинний придаток пишається своїм статусом. Статус сировинного придатку – це головна ознака колоній або колишніх колоній, свідчення неспроможності держави налагодити промислове виробництво. Росіяни поставили себе на один щабель з арабськими нафтовими шейхами. І це не випадковість, їх економіки мають спільні проблеми – колосальний рівень корупції, відсутність високоякісних менеджерів, рабовласницько  – відкупна система організації держави.
    Росіяни, як і араби, не спроможні налагодити найпростішу переробку природних багатств, якими торгують. Наскільки б збільшився потенціал тієї ж Росії, якби вони спромоглися налагодити випуск мінеральних добрив з газу і високоякісних мастил та пального – з нафти! Адже ринки нафти і газу – обмежені за обсягом, а тих же мінеральних добрив у світі стабільно не вистачає. Та і вивезти їх можна залізницею у будь – якому напрямку, не потрібна злощасна труба, яку вони намагаються в нас відібрати останні 20 років. 
   Отож – з них не варто брати приклад. Необхідно впроваджувати принципово нові технології. Тут ми маємо певні шанси обігнати конкурентів і зайняти певні ніші на ринках високих технологій. Річ у тім, що євроамериканська економіка перебуває у глибокій кризі, вона стала занадто консервативною і неповороткою.  Причин кілька.
    Основна – всі ці держави по суті приватизовані їхніми ж банками, тобто жменькою товстосумів – олігархів, справжніх хазяїв, що ховаються за спинами турбунів – точно як у нас! І як могло бути інакше, якщо ми від початку брали за взірець їх гнилу державну модель. Наших владців зрозуміти можна – це дозволило їм привласнити всі національні багатства. А нам воно для чого?! 
  Маємо зараз унікальний шанс повного перезавантаження держави. Можемо вигнати геть наших олігархів і відібрати у них вкрадене. Можемо обрати справжніх патріотів у владу, відкинути облудну ліберальну модель і будувати заможну державу для нас усіх, а не для жменьки обраних. Треба тільки судити політиків по справах, а не по словах, не вестися на заклики продажних соціологів, не вірити облудній агітації з телевізора.
П Зараз унікальний історичний момент – наше майбутнє дійсно у наших руках. Треба тільки його розгледіти. 
 
Але це вже зовсім інша історія. 

5

Війна не тільки завдає нам болю і клопотів, але і створює нові можливості.

По – перше – це консолідація нації і сепарація зрадників. А їх немало. Крім українців, росіян, білорусів, евреїв, татар, греків, Україну населяє ще одна дуже чисельна нація – бидлосовок. Або "совецький челавєк". І його немало – відсотків 10, щонайменше! Там, де концентрація його найбільша – виникають найбільші проблеми. У Криму концентрація бидлосовка перевищує 30%. Знаємо більш – менш точно, за реальним числом учасників "референдуму". На Донбасі – мабуть відсотків 20. Маємо унікальний шанс їх позбутися. Не шляхом фізичного знищення, звичайно - по відношенню до них це був би нічим не виправданий гуманізм… Їх потрібно просто позбавити громадянства. Назавжди, без права повернення. Зараз це неважко зробити – достатньо ідентифікувати всіх учасників мітингів під російськими прапорами. Відеоматеріалів зібрано достатньо. Раніше не було можливості виділити (на об'єктивних, законних засадах) всіх Шарікових і Швондерів України. Адже вибори у нас таємні, а отже цілком слушні пропозиції деяких ораторів оголосити виборців Януковича розумово неповноцінними і недієздатними неможливо виконати на практиці. Зараз ситуація інша. Доклавши певних зусиль можна отримати взагалі безцінні документи (списки учасників "референдумів" у Криму та Донбасі). Всіх цих "людей" що зрадили країну, з якої годувались, не треба навіть судити за державну зраду (на що вони всі безперечно заслуговують з формально – юридичної точки зору). Достатньо примусово виселити до Росії всіх бидлосовків, що мають російське громадянство. В решті решт це ж і для них благо – нехай люблять свого Путлера зблизька. Тих, хто російського громадянства не має (або декларує це) - залишити жити в Україні як осіб без громадянства з тим, що в разі отримання - громадянства будь-якої країни вони будуть негайно туди депортовані. І не потрібно позбавляти їх пенсій та соціальних пільг, досить того, що вони будуть позбавлені можливості обирати для нас темне минуле замість світлого майбутнього і влаштовувати мітинги під прапорами ворожої держави (право на мирні зібрання держава повинна забезпечувати виключно своїм громадянам). Ці нехитрі кроки дозволять нам зміцнити, згуртувати націю хоча б до польських стандартів. І турбуни в умовах, що склались, не насміляться заперечити наше право на такий крок. Адже це не сегрегація громадян за релігійною, національною чи расовою ознакою, а самозахист держави, на який вона безсумнівно має право за всіма міжнародними законами. Скажете, латиші без всякої війни провели саме сегрегацію за національною ознакою, надавши громадянство лише корінним латишам (тім, що жили в Латвії до 1938 року та їх нащадкам), а решті видавши "паспорт негра" (там на титульній сторінці написано "не громадянин", скорочено – "негр")? А поміж цих "негрів" - чимало патріотів Латвії (тобто вже колишніх патріотів). Чистої води нацизм. І як же їх покарали турбуни – професійні борці з нацизмом? Прийняли до НАТО та Євросоюзу! Так то ж Латвія. До нас у турбунів геть інше ставлення – відчувають, кляті, загрозу. Занадто великий потенціал в України – це вам не Латвія. Отож – "бандерівці" для них вже фашисти, хоча расових чисток не проводили і не збираються. І не треба. Навіщо відштовхувати щирих українських патріотів інших національностей? Не варто наступати на чужі граблі.

По-друге – це можливість повернути собі ядерну зброю, а разом з нею – реальну політичну незалежність, гарантію збереження держави, політичну вагу. Юридично ми зараз маємо на це повне право. Перед війною – не мали. Дякувати за безпомічність маємо Кравчуку. Повернувши ядерну зброю, Україна могла б добитися переформатування ООН шляхом скасування права вето в Раді безпеки. Докази того, що ця організація в її нинішньому стані не здатна покарати агресора з числа постійних членів Радбезу, ми вже маємо. Це не теорія, а конкретна наша халепа. Отже, вийшовши з договору про нерозповсюдження ядерної зброї, Україна може вимагати за наступне підписання цього договору (уже в статусі ядерної країни) відміни права вето в Радбезі. Думаєте, що це неможливо? Цілком можливо, якщо тільки задекларувати готовність надати ядерну зброю українського виробництва для самозахисту всім державам, які зазнають військової агресії з боку будь-якої з країн, що мають право вето. Іншими словами – допомогати тим, кому не спроможна допомогти ООН в її нинішньому стані. Тоді право вето втратить практичний сенс, і щоб не втратити політичний контроль над світом взагалі, та не допустити збільшення впливу України в світі, Турбуни його хутенько відмінять. Оберуть менше зло, за давньою своєю традицією.

По-третє – можемо раз і назавжди розірвати будь – які економічні і політичні стосунки з Росією. Першим кроком має стати виключення Росії з ООН. Невимовне глупство Росії у зовнішній політиці, яке здається Путлеру твердістю, робить цю задачу цілком реальною. Тим самим, до речі, максимально прискоримо її агонію, позбавивши можливості нас грабувати і здобудемо, нарешті, економічну самостійність. Якщо наша майбутня влада діятиме чітко і рішуче, не зважаючи на зойки турбунів, які втрачатимуть при цьому найдорожче (свої гроші) – за якийсь рік жодної Росії ви на карті вже не побачите. Вона розпадеться так само швидко, як СССР (який теж збирався існувати вічно і вічно лякати собою весь світ). Перекривши кордони для російського транзиту ми порвемо корупційні нитки між Путлером і турбунами, примусимо турбунів розірвати економічні стосунки з Росією. Політично Росія вже нікому в світі не потрібна. Як тільки стане непотрібна економічно – тут їй і кінець. Адже турбуни не терпітимуть російську загрозу задарма. Лише – за великі гроші. Як зараз, коли жадібність засліплює їх розум (чи що там у них замість нього). Можемо розірвати це порочне коло! І жити далі більш-менш спокійно. В оточенні хоч і безкінечно диких, але слабких і роздрібнених сусідів. Своєю дикістю вони, звичайно, і надалі становитимуть для нас небезпеку, але загрози нашому існуванню як держави вже не являтимуть.

По-четверте: маємо можливість модернізувати свою промисловість. Ми 23 роки жили за рахунок підприємств, успадкованих від СССР. Більшість з них вже тоді були застарілими. Маємо шанс припинити вкладатися у модернізацію чорної металургії та хімічної промисловості і розпочати виробництво високотехнологічної продукції.

По-п`яте: маємо шанс відродити нашу культуру і науку, тобто – найцінніше, що тільки може мати держава. Нарешті ми збагнули, що треба знімати своє кіно, причому – художнє, а не дивитись російське "мило", здуру вважаючи його своїм. Що треба виховувати і підтримувати своїх письменників, а не читати нескінчені російські детективи про пригоди "тупого" чи "глухого". Що треба підтримувати нашу класичну музику і насамперед – наших музикантів і співаків, найкращих у світі, без жодного перебільшення (це чи не єдиний позитивний спадок совецької системи, що зберігся до наших днів)! Що треба розвивати свою науку, як базу для найсучаснішої промисловості, нашого майбутнього. Що краще інвестувати в театри ніж у тюрми. Що поробиш - усі наші владці десь у глибині душі (чи що у них там є) відчували, що решту життя проведуть не в театрі… Може, настав вже час обирати тих, хто не інвестуватиме в тюрми? Скажете, ми занадто бідні, щоб мати власну науку і власне мистецтво? Та ні, шановні, все якраз навпаки. Ми бідні, бо не розвиваємо власну науку і нищимо власне мистецтво.

Головне – не згаяти ці можливості, як ми це робили всю нашу історію. Недаремно ж кажуть, що українці ніколи не втрачають можливості втратити можливість... На жаль, часу в нас небагато. Все це потрібно робити швидко, поки увага всього світу прикута до нас, поки тривають в Україні Дні Турбунів.

З повагою до всіх, хто зберіг розум і совість у ці непрості часи.

Володимир Митус.

Вівторок, 16 жовтня 2018 00:20

Вибір є! Залишилось його зробити.

Націоналісти зробили сильний хід, вкотре продемонструвавши, що Україна для них важливіша за посади і партійну субординацію. Кандидатом у Президенти висунуто Руслана Кошулинського. Втім, саме такий розвиток подій я прогнозував ще рік тому. Тепер маєш вибір, шановний читачу.

Кому ти довіриш Україну, стікаючу кров’ю у нерівній війні?

Герою, що виносив на власних плечах поранених з Інститутської, виконував обов’язки Президента у два найважчі дні нашої історії, зорганізувавши рішення Ради про припинення кровопролиття, а потім, відсторонений від посади вірними служками олігархів, пішов добровольцем боронити Україну на фронт?

Чи Петру Іловайському, що не виконав жодної зі своїх передвиборчих обіцянок і заховав сина від фронту в Раді?

Чи Блідій з Косою, що купила для тебе в кацапів найдорожчий у світі газ і не визнала кацапської агресії в Грузії?

Чи Тиловому Полковнику?

Чи любителю вил і корів нетрадиційної орієнтації?

Чи скабрезному російськомовному коміку?

Чи комусь із риго-анальних недобитків, ім’я яким легіон?

Обирай, кого хочеш! Тільки не скигли потім, що не мав вибору.

                Брати і сестри! Щиро вітаю вас всіх із звільненням з духовного рабства. Така багатоочікувана і малоімовірна подія таки трапилась. Визнаю, я не вірив до останнього. Надто вже нерівні були умови, надто високі ставки. Віковічний ворог втратив той чарівний обруч, що скріплював його недодержаву. Третій Рим закінчився. Тут і зараз. Якщо москва хоче вціліти – їй доведеться тепер стати Другою Меккою. Втім – зараз не про це.

                Патріарх Варфоломій довів, що є Духовною Особою. В сенсі – не за посадою, а по суті. Людиною, для якої Духовне важливіше за блага земні. Важко уявити, які спокуси були для нього заготовані. Коли ціна питання – виживання орди, то за ціною не стоять. Погрози, певна річ, теж звучали. Що ж за пряник без батога?! Втім, Патріарх Варфоломій обрав духовне. Розуміючи, що після Собору 2016 року співпраця з москвою в будь-якій іншій формі, аніж капітуляція, неможлива, а отже орда неминуче і швидко сповзе в розкол, він вирішив відірвати від розкольників найбільший шматок, не відпустити у прірву українську паству. Йому вистачило сили, рішучості, хоробрості, часу, розуму, і ще лише Бог знає чого. Сказати, що це було складно – нічого не сказати. Тому й не вірив я грішний. Та Дива Божі тим і дивують, що іноді трапляються. Співпало багато чого. І незвично сильна і рішуча позиція нашої влади, зазвичай боязкої і половинчастої. І прагнення Ердогана всадити у спину плішивому ще один ніж. І підтримка США, зовсім неочікувана, надто у цьому питанні. І мужня та мудра поведінка Патріарха Філарета. І внутрішньоукраїнський консенсус з цього питання, що сам по собі – неабияке диво.

                Втім, уникнувши спокуси благами земними, Патріарх Варфоломій постав перед Спокусами Духовними. В приступі ейфорії, коли один-єдиний раз жорстока і несправедлива наша доля вчинила з нами по справедливості, ми не маємо забувати, що Патріарх Варфоломій в жодному разі не є патріотом України чи нашим союзником у війні. У нього свої інтереси. Як щойно з’ясувалось – виключно духовні. Але нам від того не легше. Патріарх Варфоломій є очільником православного світу. Всього, а не лише України. Головний його інтерес в Україні – не укріплення нашої держави, а розвиток Церкви. Об’єктивно, йому потрібно, щоб якомога більше парафій Московського Сатанату перейшли у новостворену українську церкву. Найкращим засобом для цього є відкладення надання автокефалії. Адже клір  - це теж живі люди. Причому – доволі специфічні. Люди, для яких головне – це процедурні питання. Зняття анафеми з нашого Патріарха і визнання нашої церкви – це чудово. Але людям, які тридцять років кричали в церквах про безблагодатність київських розкольників, буде неймовірно тяжко йти у підпорядкування до сотні разів проклятого ними Філарета. Бо, як відомо, немає ненависті міцнішої, ніж ненависть ката до жертви. Нова церква, не освячена традицією (навіть якщо їй насправді тисяча років) не є привабливою для такої людини. Інша річ – перейти до Константинопольського Патріархату – православної церкви №1 у світі. Тож задля виконання свого покликання архіпастиря Варфоломій матиме Спокусу Духовну - відкласти Томос. Не назавжди, звичайно. Але принаймні на роки. Поки церква наша, розідрана в лахміття кацапами, не буде належно впорядкована. Але немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Тим більше, що дієвих засобів впливу на вищестоячого у православії просто не передбачено. А станом на сьогодні Філарет – лише монах Вселенської патріархії. Один із сотень. Статус Патріарха і взагалі наша церковна структура Патріархом Варфоломієм не визнані. Нічого дивного – адже їх ще тільки належить створити. Але що потім? Чи не змінимо ми московську залежність на турецьку? Адже Патріарх Варфоломій теж не вічний, Бог знає, хто прийде після нього, і чи буде він Духовною Особою… Принаймні, якщо ми застрягнемо на півдорозі, у підпорядкуванні Вселенського Патріархату, єдиним засобом впливу з боку нашої церкви залишиться… загроза розколу. Тільки вже не буде до кого апелювати…

Патріарх Філарет давно довів, що є Духовною Особою. За часів СССР він мав буквально все. В новітні часи міг би мати ще більше. Якби сидів тихо і слухався куратора з КГБ. Московська церква купається в золоті. І так було завжди. Філарет (уродженець донбасу Михайло Денисенко) обрав інший шлях, сповнений страждань, поневірянь, анафем та інших прокльоонів. І все заради створення незалежної Української Православної Церкви. Велич його чину ми усвідомили лише з початком московської агресії. Страшно навіть уявити наше військо без капеланів, а тил – із ворожими «священниками», що недбало ховають московські погони під рясами. Всі ми пам’ятаємо, як під час вшанування жертв війни митрополлітр онучій і ще два виплодки КГБ залишились сидіти, самі у цілій залі Ради. Всі мої знайомі, кого зумів опитати, в тому числі віряни і навіть клірики, зізнались, що потай мріяли тієї миті дати покидькам копняка…  Все життя Патріарха Київського Філарета є свідченням того, що земне не має над ним влади. Залишається лише дивуватись, як така людина змогла пройти через «говнило КГБ» і вижити в умовах московського ордена леніна сатанату і зайняти ключову церковну посаду в Україні... Мабуть, це теж можна пояснити лише Дивом і Промислом Божим.

                Тепер Владика Філарет теж постав перед Спокусою Духовною. Адже його мета докорінно відрізняється від пріоритетів Вселенської патріархії. Він будує Українську Церкву, яка зможе стати моральним авторитетом нації і опорою нашої держави. Тож визнання автокефалії для нього критично необхідне. Церква має діяти під його омофором, а не керуватися іззовні. І гнатися за кількістю парафій йому ні до чого.  Церква, що прийме в свої лави нинішнього намісника Києво-Печерської лаври та інших покидьків -  ніколи не стане моральним авторитетом для народу. Її очищення триватиме надзвичайно довго. Більше того, якщо виродки матимуть більшість – вони зможуть захопити нашу Церкву і перетворити її на слухняну філію московського сатанату. Адже Владика Філарет не лише не вічний, а й дуже похилого віку… Зараз він сподівається, що КГБшна погань сама не піде до нової Церкви, але вголос змушений виголошувати, що готовий прийняти всіх. Це правила гри, нав’язані Фанаром. Але спокуса залишити московських попів, а особливо епископів і монахів, поза новою  Церквою, а потім оперативно вигнати їх з України, може переважити. Бо це найкоротший і найефективніший шлях побудови справжньої Української Церкви.

Усі, хто хоч трохи обізнаний з перипетіями церковними, добре знають, що Патріарх Варфоломій вкрай критично налаштований до Патріарха Філарета. Тож якщо побачите їх у позі, що нагадує братні обійми, майте на увазі, що насправді це позиція борців на килимі. Бо хоч люди вони й хороші, але інтереси мають зовсім різні.

Не знаю, скільки в Україні залишилось арсеналів боєприпасів, але до закінчення каденції шоколадного гаранта мають вибухнути всі. Це не значить, що буде знищено все повністю – головним тут є сам факт вибуху.

            Нам нав’язливо пропонують версію теракту – і так щоразу. Якщо не вдається – наполягають на нехлюйстві. Насправді – все простіше. Усі склади ЗСУ протягом всього періоду незалежності нещадно розграбовувались генералітетом, офіцерами, прапорщиками, навіть солдатами, що мали туди доступ. Настав час замітати сліди, от і все. Адже наступним президентом цілком може стати хтось людиноподібний, хто не стане вибріхуватись і пояснювати, чому не ввів військовий стан і вчинив тим державну зраду, а просто візьме і введе, у відповідності зі своїми конституційними обов’язками.

            Зграї платних (але зовсім недорогих) порохоботів п’ятий рік нам пояснюють, що ми зробили все необхідне для оборони держави без введення військового стану. Що різниці ніякої немає… Пояснюю різницю на конкретному прикладі. Якби в Україні був введений військовий стан, офіцерів, що командували обороною складу, вже розстріляли б перед строєм. Жорстоко? Так! Негуманно? Звичайно! Але дієво!!! Бо разом з невинно постраждалими дістав би своє покарання терорист, що підірвав склади.  А найімовірніше, що диверсії б не було – якраз через знання терористом Законів військового часу. Звісно, такі закони порушують людські права. Але під час війни здатність держави себе захистити виходить на перший план. Не маючи боєприпасів неможливо провести не тільки наступальну, а й більш-менш масштабну оборонну операцію. Держава стає беззахисною перед зовнішнім ворогом. Мільйони людей ризикують потрапити в кацапське рабство. Це їхні права, особливо право на життя, захищають Закони військового часу.

            Чи можна розглядати версії трагічної випадковості, нехлюйства, кацапської диверсії? Звичайно ж можна. Але тоді варто розглянути і більш імовірні: нашестя марсіан, Гнів Божий, удар лептонного поля. Арсенали неймовірно вразливі для диверсій. Тож якби військові не вміли їх захищати – ніяких арсеналів не було б. Принаймні – у воюючих країнах. Тому оповідки про великі території і невдале місцерозташування – залишимо на втіху професійним брехунам на чолі з говнокомандувачем. Нехлюйство теж  не розглядаємо всерйоз, бо під час війни задачею №1 військового командування є саме захист складів боєприпасів. Навіть дубоподібним випускникам Академії Генштабу СССР це зрозуміло – цю думку до них там донесли, не сумнівайтесь.  Випадковості, звичайно, бувають. Але майже завжди кимсь ретельно готуються. Назвати п’ятий підрив складу боєприпасів за неповний п’ятий рік випадковістю – язик не повернеться, мабуть, навіть у вальцмана.

            Ніколи не писав на цю тему, не хотілось зайвий раз вказувати на послаблення нашого війська  – здавалось, що вальцманам  вистачить інстинкту самозбереження, щоб припинити вакханалію. Адже війна нікуди не поділася. І потрібно то було всього нічого: замінити керівництво арсеналами, прогнати нових очільників через поліграф. Якщо вже очкуєш  військовий стан ввести. Але, на жаль, хапальний рефлекс виявився сильнішим за рештки розуму. Адже все йде добре: «@у@ня на рибальському»  справно отримує держзамовлення на річкові бронекатери (основа ВМСУ, якщо хто не знає), а «богдан» - на «швидкі» для фронту (щоправда, не дуже швидкі, не сказати б «стаціонарні»). Собачі будки «рошен» множаться, гроші тічуть рікою, а всіх, хто про це згадує – можна оголосити агентами москви. Бо засоби масової дезинформації всі свої: що накажеш – те й збрешуть.

            Що буде далі? А як завжди… Картавий кум – алкаш без профільної освіти порушить чергову безнадійну, як він сам, справу. А постраждалим у якості додаткового покарання пришлють гройсмана. Піплу – наклеять нових плакатів про Віру, яку не поділяють, Мову, якою не говорять у побуті і яку не хочуть захищати у парламенті, та Армію, яку позбавляють боєприпасів, бо щось стала занадто боєздатною, «ділові партнери» з московії можуть не так зрозуміти. І що все це – вальцмани з гройсманами. І що найстрашніше – про те, що саме вони і є Україна.

            Але час розплати невмолимо наближається. Тож можна очікувати чого завгодно – навіть запровадження Військового стану. За день до виборів…

            Здається вже доведено, що минулого разу нас врятувало нетерпіння – якби ми з Майданом чекали строкових виборів – України вже не було б. Тож зараз перед нами непростий вибір. Маємо вирішити, яка небезпека для держави більша: армія без боєприпасів чи без легітимного говнокомандувача…

Тривіальна відповідь: тому, що ходити строєм доводиться не їм. Але якщо придивитись уважніше – не все так просто. Річ у тім, що ми маємо справу з класичним атавізмом.

                Ще в доісторичні часи люди з’ясували, що порядок б’є силу. Організоване військо завжди сильніше за неорганізоване такої ж кількості. Ще Леонід, вождь зооспартанців, добре знав, що неважливо, скільки в тебе взагалі війська. Важливо лише – скільки ти можеш зосередити на лінії зіткнення. Його зусиллями з цією доктриною детально ознайомився Ксеркс (цар, а не копір). В часи панування холодної зброї перемога діставалася тому, хто маг воювати щільнішим строєм, тобто виставити більше мечів (шпаг, сокир, кистенів і т.д.) на погонний метр строю. Крім злагодження в бою (вміння не виколоти око сусіду) щільний стрій вимагав навичок узгодженого пересування. Як переміщатися у щільному строю? Лише карбуючи крок, щоб не відтоптати п’яти передньому і не постраждати від заднього. З курсу історії нам відомі деякі приклади щільного строю: македонська фаланга, римський легіон, каре... Наші  предки, приміром, в бою любили ставати широко, щоб зопалу не чіпляти своїх бойовими сокирами. Проти степняків такі звичаї добре діяли, бо їх кіннота була ще менш щільна у наступі. Але з часом на нашу землю ступили вікінги, що воювали піші, щільним строєм. Швидко з’ясувалося, що наймогутніший воїн поступається двом супротивникам, які разом займають місця менше, ніж він один. Урок дістався дорогою ціною, і не лише нам. Тодішні вікінги тероризували чи не всю Європу. Паризький бандит граф Гуго Капюшон перший з поміж франків зумів навчити своє військо щільному строю. Оскільки банди вікінгів були відносно невеликими (не більше сотні на кожному кораблі), як тільки військо Капюшона засвоїло новий стиль, його чисельна перевага одразу ж почала даватись взнаки. Сусіди захотіли, щоб він бив приблуд не лише від свого імені, але і від їхнього. І обрали його королем, а рідне село Капюшона Париж стало столицею нової держави. Династіія Капюшонів (Капетингів) правила Францією протягом кількох віків. Давньоруські князі теж мусили здійснити аналогічну реформу. Інакше б не вижили.

                Після епохи холодної зброї почались часи примітивної вогнепальної. Перезаряджання мушкета займало багато часу, зазвичай солдати не встигали дати більше одного-двох залпів о наближення ворога впритул, тож щільність строю набула ще більшого значення. Бо вона забезпечувала щільність вогню.

                До чого тут парад? Річ у тім, що від самого початку основною його функцією було залякування потенційного ворога. Парад проводили задля високих послів, на їхню честь, так би мовити. От подивіться, гості дорогі, як щільно наше військо тримає стрій, як багато його є… Подумайте, панове, може вам краще придовбатись до когось іншого?!

                З часом виявилась і друга, допоміжна функція параду: заспокоїти власних платників податків. Мовляв, дивіться: вас є кому захищати.

                З часів появи автоматичної зброї звичка воювати щільним строєм стала згубною. Я. Гашек з натури описував генерала, який на навчаннях водив свій полк колонами проти кулеметів і був настільки тупим, що призначення його до Генерального штабу залишалось лише питанням часу…             З появою високоточної зброї ситуація для любителів щільного строю знову погіршилась. Звичайно, поняття атавізму доволі умовне: для Шарікова атавізмом був хвіст, а для Шаріка – вміння говорити. Все залежить від напрямку розвитку… Але саме напрям розвитку систем озброєнь не лише унеможливлює застосування щільного строю, але і загрожує у найближчому майбутньому наповнити новим змістом старий кацапський принцип «больше трех не собираться». Війна стає розосередженою.  Тож демонструвати ворогу щільність строю зараз – заняття невдячне. І взагалі найкращий спосіб бути запідозреним у тупості.  Демонстрація військової техніки теж потроху втрачає сенс, оскільки з одного боку ворог завдяки розвідці і без параду знає, яка техніка у тебе на озброєнні, а з другого – не може бути певен, що танк на параді не фанерний, а ракета – не надувна. Помацати ж не дають – тільки дивитись, та й то здалеку…

                Лякати ворога строєм і предметами, схожими на бойову техніку під час війни – взагалі абсурд. Ворог ВЖЕ напав. І лякають його тепер на фронті наші захисники. Саме там зараз визначається реальна сила нашого війська.

                Друга функція параду на сьогодні теж не потрібна. Усі ми знаємо, кому завдячуємо тим, що кацап не завоював нашу державу. Путлер спинився на Донбасі не через те, що добрий всередині, і не через допомогу наших «партнерів» у вигляді безлічі глибочезних  стурбованостей  і безрозмірних занепокоєностей. А лише тому, що його спинили. Спинили кількадесят тисяч добровольців, озброєних самими автоматами. Ті самі, кого зараз з таким задоволенням шельмує і принижує «наше» військове командування. Але ми всі – дякуємо і пам’ятаємо. І розуміємо, що саме їм завдячуємо волею, а не паркетним генералам, що обпльовують їхній чин, і не товстопузим цивільним «командувачам», що не нюхали пороху, але заради піару запаковують свої огрядні туші в зшиті на замовлення однострої. Пам'ять про їхній чин і стримує зараз кацапа, що подібно гієні нападає лише на беззахисного.

                Нам не потрібен парад, щоб переконатись, що Україна має захисників. Ми бачимо їх щодня по телевізору, а іноді й на власні очі, втомлених, змучених, непохитних. Часом у багнюці по коліна, інколи в воді по шию, а коли й у снігу по пояс. І без усякого параду точно знаємо, що ворог не пройде.

                То кому ж потрібен цей парад, заради якого вже другий тиждень військо мордують непотрібними вправами, а киян – обмеженням руху транспорту?! Правильно здогадалися – верховному говнокомандувачу, який прагне відчути свою співучасть у чужому подвигу. А якщо знову, не дай Бог, трапиться кацапський «святковий» наступ – не так страшно йому буде, бідасі. Матиме, чим зайнятись і за ким сховатись…

Go to top