Володимир Митус

Володимир Митус

Вівторок, 30 жовтня 2018 16:22

Лубочна політика.

Вперше опубліковано 07.12.2016.

Вчора з непідробним жахом прочитав інтерв’ю пана Лубківського.
Стосовно того, який яйценюх геній, як він відстоює інтереси України у світі, залишаючись провідним українським політиком, і яку трагічну помилку здійснив през з його відставкою – принаймні по-людськи зрозуміло. Чиїм радником працює, того і хвалить.
Нажахало повідомлення нам, сірим та убогим, що меркель – наш друг і союзник.
Давайте разом перерахуємо її добрі справи та допомогу Україні.
2005 – не знайшла навіть 5 хвилин, щоб зустрітися з ющем, який прибув до німеччини і був відфутболений до німецького президента, який виконує функції англійської королеви, але не має її авторитету. Публічне приниження України.
2008 – перешкодила надання Україні та Грузії ПДЧ в НАТО, що привело до російсько – Грузинської та російсько – Української воєн.
2010 – організувала будівництво Північного потоку. З 2012 року він обходиться Україні приблизно у 800 млн. євро збитків щорічно.
2014 – сприяла підписанню мінських угод, згідно яких війна в Україні – це АТО, а росія – це миротворець. Всіляко перешкоджала всім спробам третіх сторін надати Україні зброю для захисту.
2015 – грубим тиском на нашого преза домоглась розгляду в раді законопроекту про вибори на окупованих територіях донбасу, що призвело до кривавих подій під радою 31 серпня.
2016 – протисла рішення про передачу газпрому резервних потужностей газогону OPAL, що грубо порушує Угоду про асоціацію між Україною та ЄС і Енергетичну хартію (Третій енергопакет) і починаючи з наступного року обійдеться Україні у 400 млн. євро щорічно.
2016 – зірвала надання Україні та Грузії безвізового режиму, чим остаточно поховала репутацію ЄС.
Але з нею все зрозуміло - це кадровий агент КГБ ще з радянських часів. Мова не про неї, а про Лубківського.
Ця дивна істота ще недавно займала посаду першого заступника міністра закордонних справ, отож ніяк не може не знати того, що вказано вище. Навпаки – має знати ще багато чого, про що я можу лише здогадуватись.
Отож виникає до нього аж два закономірних питання:
1. Це ж якою треба бути меркеллю, щоб після всього цього зватим її нашим другом і союзником.
2. Скільки років нам доведеться чекати перших українських дипломатичних успіхів при такій якості вітчизняних дипломатів? Може, до МЗС нам теж якихсь ескімосів набрати?

Вівторок, 30 жовтня 2018 16:19

Криве рило у кривому дзеркалі.

Вперше опубліковано 01.09.2015.

Спостерігав вчора (у стані отетеріння) як депутати від коаліції блокують трибуну, щоб не дати опозиції змінити конституцію. В якій ще країні таке побачиш?! Писати не хотілось – надто вже сумно на душі від крові та брехні. Однак прочитавши статті шанованих мною панів Гараня і Лірника був вражений повним нерозумінням ситуації цими без сумніву розумними людьми…
Як казали давні римляни – шукай, кому вигідно. То кому ж?
«Свободі»? Що вона виграє? Нагадує нам вкотре про свій радикалізм і готовність боротися будь – якими методами? Так ми цього і не забували. Теракт призведе до подальшої радикалізації радикально налаштованих громадян і переляку решти. «Свобода» бореться саме за решту. Радикально налаштовані і так на їхньому боці. Крім любителів вил, звичайно. Але то не радикали, а демагоги. І виборці їхні – не найрозумніші люди на світі, мяко кажучи… «Свобода» ж розраховує на тих, хто думає сам, а не живе рефлексами. Помірковану частину думаючих людей теракт від «Свободи» відштовхне.
Розбурхати суспільство? А навіщо? Політична структура, що має у своєму складі кілька тисяч бойовиків, може будь-якої миті ліквідувати непопулярного і брехливого президента без особливих наслідків для себе. Адже захищати його ніхто не захоче і жалкувати за ним ніхто не буде. Але що потім? Наступ кацапської армії на Україну, позбавлену легітимного керівництва? Якби свободівці прагнули влади за будь – яку ціну, вони ліквідували б свого часу януковича. Саме до цього їх підштовхував путін, вимагаючи від януковича не йти на поступки. Саме до такого сценарію готувалась російська пропаганда, звідси і дурні казки про хунту, якої ніхто не бачив.
Адже путін міряв свободівців по собі – він би не вагався, маючи можливість захопити владу. Бо влада для нього – найвища цінність. Для свободівців найвища цінність – держава. Саме тому вони втримались від захоплення влади тоді, пішли на тимчасовий союз з крадіями і дали своїх міністрів в уряд яценюка, стерпіли фальшування виборів. Саме тому Тягнибок ходив на переговори з януковичем. Всі ці дії призвели до падіння рейтингу «свободи». Але рейтинг для них теж другорядний – у порівнянні з державою.
Чому вони, стерпівши стільки наруги від нинішньої влади, все ж вийшли на протест? Бо оцінили, що нинішня влада розвалює державу швидше і вправніше, ніж путін. Державні інтереси знов таки переважили. Підозрювати їх у спробі захопити владу зараз – несинітниця. Єдина користь від ситуації для них – те, що тепер руйнівні для держави зміни до конституції точно не будуть прийняті. Але їх не прийняли б і без цього. 265 голосів після такого шаленого тиску – це вирок. Ті, кого не переламали через коліно зараз, і не купили, це неподобство вже не підтримають. Певний ризик був би, якби зібрали 280-285 голосів. А так – це пірова перемога. На момент початку штурму це вже було відомо.
Порошенку? Теж несинітниця. Що він виграє? Налякає «свободівців» і все громадянське суспільство щоб не виходили на протести, терпіли його далі, бо розпочне громадянську війну? Так він ВЖЕ має владу. Після теракту він частково втрачає контроль над державою. Його політичні позиції в світі слабшають, поле для маневру звужується. Отож владу він частково втрачає.
Путіну? На перший погляд здається, що так. Він послаблює опонента і розпалює громадянську війну в Україні? Але чи вигідно йому послаблювати опонента? Головні риси нинішнього президента – брехливість, тупість і жадібність. Чудовий партнер для путіна – слабкий, поступливий і передбачуваний. Людина, для якої втрата влади – ніщо порівняно з втратою власності. Якій жадібність не дозволяє припинити бізнес на території ворога а тупість примушує обіцяти те, що не збирається виконувати. Порівняно з ним навіть янукович – гігант думки. Обіцяв почути кожного – хіба не почув? Обіцяв покращити життя вже сьогодні – покращив. Собі. А нам – і не обіцяв… Принаймні він точно не обіцяв продати власний бізнес… Тож чи варто такого ще послаблювати?
Навіщо? Щоб замінили? Єдина прийнятна для путіна кандидатура – тимошенко. Вона належить гному з тельбухами. Свого часу, будучи премєром, розвалила коаліцію і внаслідок мусила купувати голоси комуністів. І все це – лише щоб не визнати росію агресором у Грузії, чого вимагали партнери з НУНС. Однак шанси на її обрання мізерні – при всьому фінансовому і адміністративному ресурсі її партія заледве пролізла до парламенту. Зараз вона бореться за виживання у політиці. Якщо на неї і роблять ставку у росії – то тільки на далеку перспективу. А внаслідок масових заворушень до влади прийде хтось дійсно войовничий і безкомпромісний. Не обовязково Тягнибок або Ярош, може бути хтось із авторитетних військових командирів. Але точно не другий порошенко. Що виграє росія? Повномаштабну війну? Так вона сама її не витримає, інакше вже давно б почала. Що інше могло стримати путіна від повномаштабного нападу? Квола реакція європейських турбунів? Повага до міжнародних договорів і зобовязань? Чи може йому шкода власних солдат? Для росії абсолютно не суттєво, прийме Україна такі зміни до конституції чи ні. Бо порошенко недостатньо прогнувся – застиг у розкаряку. Такі зміни конституції дійсно можуть розхитати Україну, але задач путіна не вирішують. Доведеться йому нагинати порошенка ще раз.
Що він отримає від неприйняття змін до конституції, якщо мета ставилась саме така? Покаже турбунам, що Україна не виконує мінські угоди, які він сам ніколи не виконував і не збирався виконувати? Ну то і що? Розпочне в Україні громадянську війну? Воно б і непогано. Для нього, звичайно. Тоді більшість його проблем вирішаться самі собою. Але, при всій повазі до пана Лірника, я не бачу українців з другої сторони. Гройсман, Вальцман, Яценюк, Луценко… Хто з них українець? Це не українська влада, а банда мародерів. «Нові» люди сіли на старі потоки. От і все життя по-новому. Інтерес у них один – втриматись на посаді якнайдовше. Бо кожен день влади – це величезні гроші, у нас вкрадені. Що буде з Україною після їхнього владарювання – їх не цікавить. Вони просто втечуть з награбованим на історичну батьківщину. Принаймні – дуже на це розраховують.
Днями в Раді розглядатимуть реструктуризацію боргів від Яреско. Борги вирішено перекласти на внуків. Зараз нам списують 20% боргу, але після відновлення економіки ми маємо віддавати кредиторам левову частку зростаючих доходів. Всі задоволені. І яценюк, який, звичайно ж, знає що робити, як він нам чесно вчора заявив. Коли прийде час розплачуватись він вже буде далеко. Принаймні – сподівається. І кредиторам, його одноплемінникам, теж приємність – стільки грошей на дурняк. Так, треба почекати. Але ж вони не бідують, а отримають з нас вдесятеро…
А що нас і наших нащадків позбавляють навіть шансу на розвиток – то їх не обходить. Вони ж не українці. Ми самі винні, раз їх терпимо і не пручаємось. Цікаво, хтось може собі уявити спікера ізраїльського кнессету на прізвище Петренко, скажімо? Але то в них, дикунів, а ми ж толерантні – дамо останнє з себе зняти, щоб тільки у антисемітизмі не запідозрили… Отож – цілком заслуговуємо платити довіку Ясак Яресько-Яценюка… Але ж і нашій дурості є межа. Ми готові терпіти їхню владу, віддавати їм останні копійки, але воювати за них не підемо. Отож громадянської війни не буде. Вона могла б початись рік – півтора тому. Власне, на це путін і розраховував – перемогти нас нашими руками, як тоді, в Руїну. Не вийшло. Виявилось, що між українськомовними і російськомовними українцями дуже багато спільного. Майже все. А з росією їх нічого не поєднує. Також з`ясувалось, що громадянам України інших національностей властивий український патріотизм. Не всім, звичайно, але переважній більшості. От і отримав путін замість України місця компактного проживання ватників. Ну і почесне право їх годувати…
Отож маємо визнати, що вигода путіна від теракту – сумнівна. Хоча не можна виключати і такий варіант – росіяни славляться повним нерозумінням причинно-наслідкових звязків і часто-густо діють собі на шкоду.
Однак очевидну вигоду отримують інші – ті, кого відтерли від корита зовсім і ті, кому дають іноді трошки сьорбнути. Перші – ахметов, фірташ, льовочкін та їх кодло. Вони сподіваються добитися перевиборів Ради і отримати вплив на новий її склад. Другі – на кшалт покійного Єремеєва, ситуативні союзники влади. Не можна не визнати, що вчорашні події стали кінцем коаліції. А отже попит на їх послуги зросте неймовірно.
А з ним – і ціна… Адже нинішній владі перевибори невигідні. Ніхто не гарантує, що їх теж вдасться зфальшувати. А раптом ні? А якщо українці оберуть нарешті український уряд? Тоді вони втрачають все. Може – навіть заодно із життям. Скажете – фантастика? Так, між нами і становленням громадянського суспільства та національної самосвідомості лежать десятиріччя, якщо не віки. Але це за звичайних умов. Війна завжди пришвидшує консолідацію нації і становлення суспільства. Отож, мрія може стати реальністю.
Цікава також реакція влади. Аваков вже затримав вбивцю. Це при тому, що за вбивства на Майдані досі ніхто не покараний! Вже відомо, що це військовий доброволець – свободівець. Нас запевняють, що військовий – доброволець, який рік на фронті захищає Україну, кинув бойову гранату у натовп українських військових, до того ж – беззбройних. Щоб у це повірити – треба бути аваковим. Людині таке не під силу…
Я не є фахівцем зброярської справи, однак мушу відзначити – ніякої гранати не було. Якби в натовп, не дай Бог, кинули бойову гранату – вбитих було б більше десятка. Якби кинули оборонну гранату, як запевняє аваков – терорист би вкоротив віку і собі. Адже радіус враження оборонної гранати більший, ніж відстань, на яку її можна кинути. Тому вона і оборонна. А терорист не встиг викопати для себе окопа, на відео це видно… Кинули насправді вибуховий пакет, щоб вразити по можливості більше людей, але по можливості не на смерть. Але ж вже повідомлено, що терориста затримали з такою ж гранатою.
Більше того, у нього знайшли і кільце від використаної гранати. Цікаво, навіщо він його зберігав? Збирався вправити в ніс авакову, як на селі вправляють кабанам, щоб не рили баюри у дворі? Пошкодував викинути, хотів використати як брелок для ключів? Не звик смітити на вулиці? Чи хотів забезпечити недолугу міліцію доказами проти себе? Адже самим їм не впоратися… Вся діяльність авакова на посаді свідчить, що він вірний слуга тому, хто платить. Згадаймо вбивство Музичка його зондер-командою, арешт «вбивць» Бузини, видатні досягнення у розкритті резонансних справ, кришування міліцією ганебних «виборів» у Чернігові.
Доказів у мене звичайно ж немає. Лише роздуми. Однак вони цілком однозначно вказують і на виконавців і на замовників…

Вівторок, 30 жовтня 2018 16:17

Кого ж там не було?

Вперше опубліковано 26.12.2016.

Чимало вже написано і сказано про падіння кацапського літака біля Сочі, як про причини так і про особи загиблих. На борту дійсно підібралась цікава компанія: «вєжліві плясуни», «вєжліві пєвуни», пропагандони кацап-тв, лікар – викрадач дітей. Мене ж як аналітика цікавлять ті, кого там не було. Принаймні – офіційно. Місткість літака ТУ-154 складає 180 осіб. Кожен, хто хоч раз літав спецрейсом до «гарячих точок» знає, що такі літаки завжди переповнені. І не дивно – організація такого рейсу справа складна (з точки зору безпеки) і витратна. Московія до того ж має зараз великі проблеми із рухомим складом. Літаки падають мало не щодня, бо є важчими за повітря, як справедливо помітив їхній же комік. Власного виробництва у них немає, що б вони там не говорили – всі їхні нові літаки складаються переважно з імпортних комплектуючих, в тому числі і українських. Закуповувати літаки за кордоном не можуть, бо санкції. Минулого тижня у них відбулася ще одна велика авіакатастрофа, яка чомусь пройшла повз увагу громадськості. У Сибіру розбився із сотнею військових на борту літак ІЛ-18. Для тих, хто не в курсі – це допотопний апарат, останні представники цього виду давно списані. Однак труднощі у організації авіаперевезень, насамперед у Сибіру, змусили випустити це страхіття у рейс. Річ у тім, що Україна зняла з обслуговування старезні АН-24, які обслуговували північні регіони кацапії і тепер там банально ні на чому літати. Міста і поселення крайньої півночі залишаються відрізаними ... ледь не сказав «від цивілізації», що у даному випадку було б незаслуженим компліментом. Принаймні – відрізаними для цивільних пасажирів.
З огляду на всі ці обставини імовірність того, що літак ішов напівпорожнім – наближається до нуля. Навіщо канапам приховувати кількість жертв? Причини можуть бути різні.
По-перше найвірогідніше, що мав місце теракт. Принаймні, факт вибуху вже можна вважати доведеним: зявилось нічне відео з місця подій, де зафіксовано вибух, літак не лише миттєво зник з радарів, але і миттєво обірвав радіозв’язок.
Існує, звичайно, імовірність, що вибух стався через технічний стан літака або порушення при заправці пального. Знаючи вік літака і традиційну кацапську рукожопість виключати такого не можна, але версія теракту набагато імовірніша. А в такому разі жертві завжди вигідно приховати наслідки, щоб знизити суспільний резонанс і не заохочувати організаторів.
По-друге особи загиблих, якщо це публічні особистості, або навпаки – абсолютно не публічні (співробітники спецслужб), можуть спричинити небажані наслідки при обнародуванні.
Приховувати час і обставини смерті своїх публічних осіб для кацапів невдивовижу. Свого часу маршала Митрофана Нєдєліна, заживо згорілого при випробуванні ракети, оголосили загиблим в автокатастрофі лише через кілька тижнів після загибелі. Ще раніше першого Чінгіз-хана Темучина, загиблого вочевидь у битві під Калкою, оголосили померлим аж через 3 роки, протягом яких його ніхто не бачив. Орда має у цій справі багатий досвід і державні традиції. Якщо йдеться про публічних осіб – скоро дізнаємось, про кого. Отож, чекаємо на правду, як на те шило в мішку, а якщо серед відомих особистостей «братського народу» найближчим часом почнеться раптовий мор – не дивуємось, а рахуємо – приблизно до 90.
Існує, щоправда, ще одна можливість – що півсалона було задіяно під якийсь вантаж, але це також малоймовірно, оскільки дефіцит пасажирських літаків у них значно вищий, ніж транспортних. Воно і не диво – у військово-транспортній авіації вимоги до безпеки значно нижчі, ніж у пасажирській. Наші АН-26 спокійно продовжують там літати, попри відсутність техобслуговування. До речі, кацапи, що останнім часом прямують до міст крайньої півночі, здебільшого мусять мандрувати стоячи, у вантажній кабіні АН-26, як і належить худобі, але то таке…
Відповідаючи на можливі питання: ні, не співчуваю (хоча і на кістках танцювати не люблю). Просто сподіваюсь, що людей на борту не було.

Вівторок, 30 жовтня 2018 16:14

Канонізм і канонізець.

Вперше опубліковано 2014 року.

Російська церква сьогодні – остання фортеця і одночасно головна опора фашистської Росії на нашій землі. На сьогодні – це єдина диверсійна організація, діяльність якої не переслідується українськими спецслужбами. Ще два місяці тому ФСБ, ГРУ так само вільно хазяйнували в Україні. Зараз залишилась тільки РПЦ. Не випадково так переймається Путлер свободою віросповідання в Україні. Відчуває, що остання з його спецслужб найближчим часом може бути «зачищена» на нашій землі. Мабуть у жодному іншому питанні Московія не нагромадила такої кількості нахабної брехні, як у церковному. І не дивно – РПЦ є наріжним каменем Імперського Міфу і одночасно інструментом упокорення поневолених народів і диверсійно-підривної роботи проти сусідніх православних держав. Згадайте, що спільного між класичною формулою царату «православіє, самодержавіє, народність» та сучасним «руським міром» (у трактовці Путлера). РПЦ і там і там на першому місці. Особливо цинічним виглядає брехливе базікання московських попів про «не канонічність» українських православних церков. Тема благодатна, адже більшість вірян РПЦ не розуміють, що це таке. Клепки не вистачає розібратися, що до чого, але язик не втомлюється розляпувати заклинання «ми канонічні а вони (ви) не благодатні». Ну що ж, давайте розбиратися що до чого… Спочатку – що ж таке канонічність? Це відповідність церковного життя конкретної Церкви канонам Православ`я. Вже тут починається підміна понять. Канон – це церковний аналог світського поняття закон. Йдеться про закони церковного співіснування та самоуправління, організації життя релігійної общини та громади, які не мають жодного відношення до догматизму, тобто суті віри. Тепер поглянемо на РПЦ зблизька. РПЦ – це «русская православная церковь». Вся назва – суцільна брехня. По-перше – не руська. Російська. По-друге – не православна. Адже основа православ’я – аскетизм до себе і любов до ближнього. РПЦ в цьому не помічена. М`яко кажучи. Там все якраз навпаки. По третє – не церква. «Де двоє чи троє зібралось в ім`я моє – там і я серед них» - от і все визначення Церкви. Але РПЦ збирається зовсім з іншого приводу. Причому не лише зараз. Так було завжди. Отож, спочатку – історія. Звідки ж таке диво взялося? Християнство поширювалось на територію Залісся (Москви тоді ще не було) безпосередньо з Київської Русі, тобто за канонами Київська церква є материнською щодо Московської, а не навпаки. Київ отримав православ’я від Константинополя, і саме Константинопольська церква є материнською щодо Київської. Наскільки швидко просувалось православ’я до Залісся – сказати важко. Принаймні, на початку 12 сторіччя воно ще не укорінилось, хоча вже тісно переплелось з давніми язичницькими культами. Невідомо, чи боролось з цим тодішнє церковне керівництво чи навпаки, використовувало залишки старої віри задля просування нової. Митрополит Київський посідав чільне місце серед ієрархів Константинопольської церкви, був екзархом, тобто заступником патріарха. Майже всі давні митрополити Київські призначались патріархом з числа грецького або болгарського духовенства, Русь батьківщиною не вважали. Після розорення Києва татаро-монголами у 1240 році більшість київських митрополитів воліли жити в Орді. Щоб збагнути логіку подальших подій, потрібно розуміти, що Залісся (майбутня Московія) того часу було не державою, а улусом Золотої Орди. Причому – єдиним православним улусом. Історично православ’я завжди тяжіло до підкорення світській владі, на відміну від католицької церкви, яка завжди намагалась підкорити світську владу собі. У другій половині 13 століття найбільш спокійною і придатною для проживання частиною митрополії київським митрополитам здавалось саме Залісся. Більшість з них там і жили. Решта – часто гостювали. Спочатку – у Володимирі, а потім у Москві - новій столиці улусу, збудованій татарами як резиденція представника чінгіз-хана - баскака (збірника данини і управителя, щось на зразок сучасного російського губернатора). Церква розгорнула активну місіонерську діяльність в Орді, була створена Сарайська єпархія. Однак навернути Орду в православ’я не вдалось – татари обрали іслам. Незважаючи на це позиції православної церкви в Орді були дуже міцні. Ординці рано зрозуміли роль церкви у стабільності держави і через це уславились унікальною віротерпимістю до всіх церков, які підтримували їхнє панування над поневоленими народами. Можливо саме вони винайшли сумнозвісну «реальну політику». Стосунки були взаємовигідними: церква утверджувала владу баскаків (пізніше – князів) у Московському улусі, ординці – захищали церкву і утримувались від грабежів і насильства щодо духовних осіб. Все б нічого, але політична ситуація змінювалась: замість зруйнованої Ордою Київської Русі на основі Полоцького князівства утворилось ВКЛ (Велике Князівство Литовське), яке не визнавало влади Орди, не платило данини, а наприкінці 13 сторіччя завдало Орді нищівної поразки і остаточно утвердилось на нинішніх українських землях. Великі князі литовські походили з тієї ж династії, що і давні київські, створювана держава була здебільшого православною, тому розорені землі Київської Русі органічно влились у ВКЛ. Новогрудек як столиця незалежної православної держави став для київських митрополитів більш комфортним місцем, ніж ординська Москва. Почалась 150 – літня боротьба за церкву. Навіть справжній Церкві важко виконувати свої функції одночасно у двох воюючих державах, а «церкві», що являє собою ідеологічний відділ однієї з цих держав – зовсім неможливо. Адже інша держава не стане з цим миритися – і небезпідставно. Кому потрібен ідеологічний диверсант у власному домі? Москва і Новогрудек діяли у цій суперечці приблизно однаково: як тільки канонічний митрополит обирав своє місце проживання (а разом з ним і політичну орієнтацію) конкурент організовував силами місцевого духовенства обрання неканонічного митрополита. Москва діяла рішучіше, традиційно азійськими методами – підкупом і шантажем. На додачу литовські князі припустилися тактичної помилки: змушували митрополитів жити у все ще розореному і неспокійному прикордонному Києві, намагаючись цим підкреслити як статус митрополита так і приналежність Києва до ВКЛ. Швидкому і відносно безболісному розділенню церков заважала позиція Москви. Московіти хотіли традиційно отримати все, а компромісом вважали повну капітуляцію суперника (давня ординська звичка, що збереглась непорушною по сьогоднішній день). Литовські князі, в свою чергу, не могли миритися з тим, що глава церкви ворожої держави носить звання Митрополита Київського, небезпідставно вбачаючи в цьому зазіхання на власну територію. Нічого часом не нагадує? Канонічність московської церкви завершилась у 1378 році. Того року нововисвячений митрополит Київський Кіпріан відправився з пасторською поїздкою до Московії, мабуть міркуючи, чию сторону зайняти. Та й об’єктивної інформації про Московію патріархія не мала – попередником Кіпріана на посаді митрополита був московіт, типовий «великорос» із типово слов`янським прізвищем Бяконт. Наслідки пастирського візиту та знайомства з правлячою верхівкою Московії були несподіваними: митрополит відлучив від церкви тодішнього московського князя Дмітрія (того самого, Донського) а разом з ним… всю московську православну церкву. Це не був політичний крок – Московія як така тоді не мала ваги в політичному сенсі. Один з численних улусів орди в той час жодної самостійної політики не проводив і проводити не міг. Спитаєте: а як же Куликівська битва?! А ніяк. У цій битві Московія не була суб’єктом політики. Московський князь приймав участь у придушенні повстання темника Мамая проти влади чінгіз-хана Тохти. Дмітрій воював за право бути рабом і платити данину. Це право він відстояв. Московія платила данину Орді, а потім – Кримському Ханству ще більше 350 років – аж до Катеринівських часів. Але Кіпріана налякала сама московська церква. Вчений болгарин, похмурий і відлюдькуватий аскет (типовий представник тогочасного православного візантійського духовенства) зблизька поглянув на московитську церкву. І його охопив жах. Пояснюючи свій вчинок патріарху, він написав, що побачене ним на Московії – не має жодного стосунку до православ’я. Церква убогої країни купається в розкоші, духовенство (дике і неграмотне) замість опікуватися розвитком і освітою суспільства – вірно служить лише ідеї звеличення князя та Орди і в цьому бачить єдиний сенс свого існування, догматизм і обрядність порушено внаслідок впливу язичництва. Як бачите – діагноз точний, цілком підходить для описання сучасного російського «православ’я». Тому що церква, покарана Кіпріаном, і не збиралася виправлятись. Натомість московіти порвали всякі зв’язки з материнською церквою і почали обирати собі митрополитів собором власних єпископів. Тобто зробили саме те, за що, біснуючись, проклинають зараз «розкольницьке» і «неблагодатне» українське православ’я. Все, що робилося з цією церквою після 1378 року – нагромадження порушень канонічного права. Після 1378 року здавалось, що патріархія остаточно зайняла сторону ВКЛ, яке зміцніло, в той час як Орда ослабла. Однак біда прийшла з іншого боку – дикі турки знищили тисячолітню Візантійську Імперію. Патріархія опинилась у страшній скруті, позбавлена державного фінансування. Адже переможці були мусульманами… Це стало слушною нагодою для московітів, які знайшли аргументи, щоб схилити на свій бік митрополита Фотія, який переїхав жити до Москви, але нахабно продовжував називатись Київським. Про анафему вирішили «забути» з політичних і фінансових міркувань. Хоча і не зняли, щоб зайвий раз не ганьбитися. Патріархія вже не могла дозволити собі втратити значну частину пастви, якої б якості вона не була. Литовський князь розуміючи це теж посилив тиск на ослаблену патріархію і погрожував перейти в католицтво. Скрута примусила патріархію шукати порозуміння з католицькою церквою. Невдала спроба унії дала московському духовенству довгоочікуваний привід звинуватити митрополита Ізідора, наступника Фотія, у зраді православ’я. Разом із ним у зраді звинуватили і патріархію. Москва була проголошена єдиним джерелом істинного православ’я, «третім Римом». Бажання бути третім – взагалі типово російське. Ідеологія «третього Риму» як претензія Московії на верховенство в світовому православ’ї «підкріплювалось» і формальною підставою – шлюбом московського князя з племінницею останнього Візантійського імператора (в її становищі обирати не доводилось). Уже в 1448 році московське духовенство обрало свого незалежного, неканонічного митрополита. Він вже називався Московським, а не Київським. В Орді почалась громадянська війна між двома гілками Чінгезідів – кримськими Гіреями і нащадками Ногая. У цій війні Московія, уміло маневруючи, потроху здобувала незалежність. Приблизно в цей час Московія розжилась атрибутами двох вже не існуючих держав – у Візантії вкрали герб (той самий, із двохголовим орлом), у Київської Русі – назву. Звичка цупити все, що погано лежить, стала основою нової держави і поклала початок творенню Державного Міфу Росії. В якості Державної Ідеї був обраний Панславізм - претензія на першість у слов`янському світі, історичне право на керівництво всіма слов`янськими народами. Внаслідок цього московіти змушені прикидатись слов`янами та усіляко відхрещуватись від свого угро-фінського походження. Адже інших причин стидатися предків вони не мають. І мадяри і фіни, їхні етнічні родичі, стали високорозвиненими європейськими народами, створили яскраві, самобутні культури. Тож іншої причини приховувати своє походження московіти не мають… Визнання московське православ’я досягло аж у 1589 році типовим для цієї церкви і держави способом: цар Борис Годунов запросив Вселенського патріарха Єремія у Москву для переговорів щодо повернення московської церкви в лоно православ’я. По прибутті до Москви патріарха схопили і кинули до буцегарні. Не минуло і півроку, як він визнав московську церкву православною, а Московського митрополита – Московським патріархом. Якби ще півроку посидів – може і Богом би його визнав… Тим часом Україну спіткали жахливі часи. Біди почалися з того, що у ВКЛ запанував дуумвірат. Два сини Гедеміна Великого, Кейстут і Ольгерд, успішно винищили решту братів і правили разом. Звичайно, було їм удвох тіснувато, а дітям їхнім – і зовсім нестерпно. А тут на біду вимерла польська королівська династія. Ягайло Ольгердович став королем польським, засновником династії Ягеллонів, Вітовт Кейстутович став повноправним володарем ВКЛ. І все б нічого, але польська шляхта, більш чисельна і організована, ніж литовська, наполягала на об`єднанні з ВКЛ. Для цього, власне, і литовського князя на трон запросили. Як не опирались Вітовт і Ягайло – довелось потихеньку об’єднуватись. Були і зовнішні причини для об`єднання – залишки Орди все ще становили загрозу. Та й нова орда з`явилася – турки. Але поляки, яких в об’єднаній державі (а саме так перекладається з польської Ржечь Посполита) було більшість, віротерпимістю не відзначались, м`яко кажучи. За підтримки католицької церкви, дуже могутньої у той час, почався наступ на православ’я. Вселенська Патріархія нічим допомогти не могла – сама шукала допомоги у православних народів… Неслов`янські народи, які входили до ВКЛ –жмудь, жемайти, ліви, чудь, та інші – легко прийняли католицтво. Саме тому в майбутньому їхня знать піднялася у ВКЛ над слов`янською, Радзвіли і Сапіги стали фактичними володарями північної частини ВКЛ. Навіть столицю перенесли до жемайтії – у Вільно. Слов`янські народи, що становили беззаперечну більшість у ВКЛ (українці та білоруси насамперед) за батьківську віру тримались міцно, на поступки не йшли. Молодшого брата короля Ягайли, Свидригайла Ольгердовича, який через недогляд старшого брата випадково вцілів, та ще й не зрадив православної віри, православні ієрархи проголосили королем Руським. Спалахнула громадянська війна. Єдине, що ми знаємо напевне про короля Руського – війну він програв. Була вона довга, страшна і кривава. Свидригайло постійно пересувався між Смоленськом, Туровом, Києвом і Черніговом. Мабуть царювалось йому тяжко. Життя його було довге і тяжке, але віри він не зрадив. Майже всі згадки про нього московські «історики», творці імперського міфу, просто винищили. Разом із безцінними літописами. Надто коли отримали нагоду – загарбали частину Польщі. На сьогоднішній день все, що нам залишилось з літописів княжої доби – це так званий Радзвіловський літопис. Але писаний він дещо пізніше за Свидригайла і без жодної прихильності до нього – історію ж пишуть переможці… Може тому і вцілів. Всі так звані «літописні своди» (Іпатієвський, Лаврентієвський літописи, Хлебніковський список, Печерський патерик та інші, менш відомі) були сфальшовані творцями імперського міфу у 17-18 сторіччях, коли Московія вже відкрито висловлювала свої претензії на світове панування. Саме задля спроби видати їх за давньоруські оригінали вони були створені рукописними, бо на той час навіть у відсталій Московії книгодрукування повністю витіснило перепищчиків книжок, та і дорогим пергаментом вже не послуговувались… Але на той час не існувало наукових методів визначення віку рукописів. А от зараз – вони існують. Тому всі вищеперераховані твори оригіналами зараз вважаються лише у Росії… Після смерті короля Свидригайла православна частина ВКЛ, історична Русь, була поневолена польсько-литовською державою. Православні владики Русі – князі Вишневецькі, Острозькі, Ольшанські, намагались досягти рівноправного статусу, але марно. Нова держава не тільки гнобила українців і білорусів, але ще й не захищала від татарів. Війна стала справою приватною. Татарів зустрічав у Дикому Полі черговий князь Вишневецький із власним військом. І лише у випадку «царського виходу», коли всі татарські воїни сунули на Русь під орудою самого кримського хана, Вишневецькі звертались по допомогу до родичів - князів Острозьких і Ольшанських, які жили далі від Криму. Йдеться про тих самих ханів, котрі регулярно спалювали Москву і заганяв «царя» московського у болота за Кострому «збирати військо» як пояснюють російські історики. Мабуть у пустельних болотах нечорнозем’я війська того було – як ряски… Потім татари повертались до Криму і цар вилазив на світ божий. З військом. Це відбувалось так часто, що вже сприймалось у Московії не як трагедія, а скоріше як традиція. З тими ж самими кримськими ханами руські князі успішно воювали приватним чином – без жодної допомоги польської держави. Це – щодо «могутності» тодішньої Московії…Така була реальна розстановка сил у 15 сторіччі. Після завоювання Візантії турки – сельджуки негайно почали з`ясовувати стосунки з татарами. Те, що мусульмани між собою не воюють – не більше, ніж легенда. Це їм Коран не велить між собою воювати. Нам теж, між іншим, Господь заповів любити ближнього, а не вбивати. Та що з того… Наприкінці 15 сторіччя татари склали васальну присягу туркам, після чого обидві орди разом посунули на Україну. Настало страшне для українців 16 століття… Князі Вишневецькі виявилися неспроможними захистити навіть родове гніздо – мусили перебиратися із Вишневця до Прилук. Дмитро Вишневецький кілька разів особисто відвідував Стамбул (де і був страчений під час останнього візиту), у відчаї намагався шукати допомоги навіть у Москві, чого не робив жоден його попередник. Московська церква не допомогла одновірцям здобути підтримку у московського «царя». Заснування Січі за дніпровськими порогами також було жестом відчаю, марною спробою запобігти навалі. Так виникло козацтво – збройний опір християн мусульманам. Через десятки страшних років ця праця дала плоди – почалися звитяжні походи Сагайдачного. Мусульманська навала дістала нарешті гідну відсіч. Українська нація почала боротьбу за визволення з під влади Польщі, яка оббирала але не захищала, тобто все ще поводилась як завойовник. У 1596 році Польща вдалась до ідеологічної диверсії, вбивши страшний клин поміж українцями – проголосила церковну унію. Католицтво пішло у релігійному питанні на величезні поступки – нова «уніатська» церква зберегла православні догматизм, Символ Віри, обрядність, юліанський календар. По суті, змінилось лише підпорядкування – замість Константинопольського Патріарха нова церква підпорядковувалась Римському Папі. Тому більшість тогочасного духовенства прийняла унію з радістю. Народ – здебільшого не сприйняв. Як і більшість української шляхти. Різні сторони процесу трактують унію по-різному. Святий Престол наполягає, що пішов на великі моральні втрати заради захисту православних братів у Христі від релігійної нетерпимості ревних у вірі поляків. Московська патріархія заявляє, що це була експансія католицтва на її канонічну територію. Те, що ця територія до Московії і її церкви тоді ніяким чином не належала – облудних брехунів не спиняє. Виходячи з логіки історичного процесу церковну унію слід вважати наслідком збігу інтересів Польщі (послаблення руху опору серед українців через ліквідацію головного подразника) та Ватикану (розширення духовної влади на схід). А що ж Московська Патріархія? А нічого. Промовчала – запав язик у дупу… Адже тоді сили для експансії Москва ще не мала, а отже і підтримувати українську православну церкву не вважала за потрібне… Скажете – не мала можливостей? Як би не так. Адже українська церква просила у неї не грошей і не зброї, а саме трішечки отієї «канонічності» через відсутність якої частина з нас здуру досі тяжко страждає. Справа в тім, що через перехід церковної верхівки в уніацтво православна церква в Україні залишилась без ієрархії. Але марно наші священники просили нововизнану Візантією Московську Патріархію про висвячення нових єпископів. Московитів цікавили зовсім не духовні потреби братів по вірі. Вони вже приглядались до ватажків козацьких повстань – чи не вдасться, бува чим поживитись… А церква наша залишилась без ієрархії аж до 1620 року, коли її поновив на вимогу могутнього гетьмана Сагайдачного Єрусалимський Патріарх, що нагодою проїздив через українські землі… Адже Візантійська Патріархія тоді вже не сміла навіть пукнути без дозволу султана. Реальної можливості створити незалежну державу українці тоді не мали. Ми були оточені з усіх боків вкрай агресивними ворогами: Польщею, Росією, Кримом та Туреччиною, кожен з яких прагнув повного поневолення нашого народу. Створити державу в таких умовах, воюючи на чотири фронти, дуже важко. Не знайшлось у той час у нас такого непереможного військового генія, як Сагайдачний. В часи його влади суспільство було ще не готове почати визвольну боротьбу. Мало хто знає, що гетьман помер від ран зовсім молодим, він славився міцним здоров`ям і цілком міг би дожити до 50-х років 17 сторіччя і створити незалежну Україну. Для полководця, який зміг завоювати не тільки якусь Москву, але і Стамбул, столицю наймогутнішої імперії тодішнього світу, ця задача була цілком посильною… Це – щодо ролі особистості в історії. Після Визвольної війни, у часи гетьмана Виговського Україна все ж мала шанс на кращу долю - можливість стати третім, рівноправним учасником федерації Польщі та Литви, зберігши власну віру і звичаї. Перший крок був успішним –під Стародубом і Конотопом козацьке військо знищило вщент російське дворянське ополчення. Військових сил для опору у Московії не залишалось. Замовчати цю сторінку ганебної історії - невдалої спроби інтервенції проти «братського» народу не вдалося, тому перемогу московити приписали татарам, значна кількість яких дійсно виступила у союзі з Виговським. Другий крок також був успішним – налякані звитягою козаків поляки погодились на почесний мир і введення православ’я як другої рівноправної релігії у державі. Але у вирішальний час саме зрада українського православного духовенства загнала Україну на три з половиною віки у московську тюрму народів. Адже РПЦ надзвичайно зручна для людини бездуховної. Стільки спокус: заможне безбідне життя, повага, безпека, захист авторитарної влади від будь-якої критики в твій адрес. Повна вседозволеність. Якщо, звичайно, з хазяїном не сваритись. Духовній людині в такій церкві – нестерпно. Саме тому майже всі справжні російські святі – відлюдники… Після того, як останній владний гетьман Дем`ян Многогрішний підписав капітуляцію перед князем Ромодановським, українська церква була приречена. Такі дурниці як канонічність і норми людської моралі, християнська любов до ближнього московських панотців ніколи не обтяжували і перед злочином не зупиняли, коли вже виникала щаслива нагода щось цінне прибрати до рук. Українське духовенство пережило шантаж життям рідних, тортури, приниження. Все – заради «високої мети» переведення київської метрополії у підпорядкування Московської Патріархії. У 1685 році Митрополит Київський Гідеон «зламався» і погодився перейти з Візантійської Патріархії до Московської. Згоду Візантійського Патріарха купили за гроші, в кращих московських традиціях, у 1686 році. Щоправда вже за рік Царградський Патріарший собор скасував рішення і навіть позбавив патріарха-хабарника сану (надзвичайно рідкісний випадок у церковному житті), та запізно вже було… Московські «божі люди» вже вхопили поживу зубами. Так і тримають до цих пір. РПЦ «надбала» черговий шматок «канонічної території», через «посягання» на яку зараз сама здіймає свинячий вереск… Те, що жодна інша церква такого «надбання» не визнає, їх не обходить. У них свій власний, московитський канон – «кто успел, тот и съел». Тому не слід плутати православну канонічність із московським канонізмом. І от тут уже українська церква нарешті отримала «братьску підтримку» від росіян. Одразу ж було заборонено служіння і книгодрукування українською мовою. Через зросійщення нашої церкви почалось зросійщення української нації задля створення імперії. Наступний пароксизм канонізму спіткав РПЦ у роки правління Петра І. Змолоду цей упир відвідав Англію, де збагатився цінним досвідом повного підпорядкування церкви державі. У самій Росії Петра вважали антихристом більшість монахів і священників. Певні підстави у них були. Справа не у патологічній жорстокості з проявами крайнього садизму, властивій Петру. Адже це для тогочасних московських царів було радше нормою, ніж винятком. Але влаштовувані ним час від часу «всеп`янєйшие собори» були глумлінням над церквою, що тодішнім суспільством ще не сприймалося за норму. Після смерті 1700 року патріарха Адріана Петро заборонив вибирати нового патріарха, після чого 20 років поступово реформував церкву на англіканський зразок. Врешті замість Патріарха церквою став керувати Святєйший Синод, очолюваний світською особою – обер-прокурором. РПЦ остаточно втратила останні атрибути церкви і юридично трансформувалась у структурний підрозділ царської адміністрації. Рабської відданості церкви царям було вже не досить… Східні Патріархи промовчали, бо давно вже були на утриманні Московської держави. Характерно, що ця «церква» зберегла назву, а не перетворилась, за прикладом Англії, у якусь «московитську» чи «царську». У Московії дуже вже полюбляють крадені назви… В такому вигляді ця славна «церква» проіснувала аж до революції 1917 року. Саме їй ми завдячуємо революцією, звірствами громадянської війни, голодомором. Так-так, не дивуйтесь. Церква – це теж зброя в досвідчених руках. Можливо – найсильніша… Один з найвидатніших російських православних мислителів Павло Флоренський уже перебуваючи в таборах Гулагу з болем писав: Росія – не православна і ніколи православною не була. У православній країні такі жахіття неможливі. Моря крові, пролиті радянськими упирями – наслідок багатовікового «виховання» московітів такою «церквою». Адже всі ці злочини творили свої, місцеві виродки. І було їх – мільйони… Їхні нащадки зараз аплодують Путлеру за війну з Україною. А що ж церква? Спочатку була жорстоко придушена за фанатичну підтримку царату та білого руху. Потім, під час страшної війни, черговий упир – Сталін згадав про неї і «відродив» у нетрях НКВД. Адже у той страшний час йому потрібна була вся можлива підтримка, от і згадали про користь від церковного відділу держави у минулому. Переловили випадково вцілілих ієрархів, оголосили їх Синодом, а щоб мало не здавалось, обрали ще й «патріарха». Ним став епископ Сергій Старгородський. Ані екзархом ані «місцеблюстителем» патріаршого престолу він до цього ніколи не був. На посаду призначений не Собором, а наказом по НКВД. Московський канонізм в черговий раз восторжествував… Але, тим не менше, ця церква визнається рештою православних церков як «канонічна». Біда в тому, що нинішні православні патріархи – теж прихильники сумнозвісної «реальної політики», на основі якої Захід намагався останнім часом будувати стосунки з Росією. Адже РПЦ багата. Та і як не бути багатою, якщо це не церква, а ідеологічний підрозділ російських спецслужб. ЇЇ бюджет – частина державного бюджету. Підкупом і шантажем московська церква домоглась визнання у світі. То чого ж ми маємо соромитись своєї власної церкви і намагатись повернутись в це «лоно»? Відділення московського православ’я від київського свого часу було зумовлене виключно політичними причинами, так само як сучасне відділення українського православ’я від московського. Потрібно рішуче відкинути ці загребущі руки від власної шиї. Якого удару ми здатні завдати по цьому «православ’ю»? Та вже завдали. Смертельного. І навіть не по концепції «русскага міра», як багато хто вважає, а по самій основі – по концепції «третього Риму». Раптом з`ясовується: Київ, який вони віками вважають своїм джерелом державності і духовним центром – столиця іншої, притому ворожої держави. Українська церква виходить з під влади московської. Українці – не різновид росіян, а поневолений царатом сусідній народ, етнічно дуже відмінний від «великоросів». Російська церква менша за українську – менше вірян, менше приходів. Чому українська держава досі терпить російську церкву? А немає її. Держави, звісно, а не церкви. Ми ще маємо цю державу збудувати. І РПЦ – одна з головних перешкод на цьому шляху. Заборони її – і до небес підніметься сморід професійних борців за «свободу совісті». А як бути із захистом свободи совісті, якщо самої совісті – немає? Так що забороняти доведеться, але треба рахуватись з наслідками. Насамперед – з різко негативною реакцією Заходу, почасти навіть щирою, адже там мало хто розуміє,що таке РПЦ. Багато хто взагалі не вірить, що така «церква» може існувати в сучасному світі. Так само, як не вірили вони в анексію української землі Росією у 21 сторіччі та ще й після Будапештського меморандуму. Хоча наші політики – націоналісти про це криком кричали. Але як переконати того, хто не хоче чути? Патріарх Гундяй Московський після окупації Криму мовчить, як заворожений. РПЦ потрапила у цугванг. Це стан, при якому будь-яка дія погіршує ситуацію. Схвалить РПЦ окупацію Криму – і кінець УПЦ МП. Засудити – не може, адже є частиною російського державного апарату і підвідомча особисто Путлеру по лінії ФСБ. Отож воліє не помічати. Дивне, до речі утворення ця УПЦ МП – ще один прояв «російського канонізму». За статусом – самокерована церква. Але канонічним правом такий статус не передбачений. Є церкви автономні і автокефальні. Автокефалія УПЦ МП не дарована. А якщо і буде дарована – де гарантія, що її визнає решта православних церков, які досі не визнали належність київської метрополії до Московської Патріархії? За православними канонами автокефалію може дарувати тільки материнська церква. Московська точно не є материнською щодо Київської. Бо молодша. Який можливий подальший розвиток подій? Не знаю. Можливо, Вселенська Патріархія дарує автокефалію Українській православній церкві, попри те, що досі перебуває на утриманні Москви. Адже альтернатива – перехід найбільшого православного народу у католицтво. Тут уже не до грошей, час і про душу подумати…От тільки якій церкві дарувати автокефалію? Стараннями ідеологічних диверсантів з ФСБ та РПЦ їх в Україні чимало – разів у 5 більше, ніж потрібно. Отже, держава буде вимушена грубо і рішуче втрутитись у церковні справи, хоча з точки зору церковної і загальнолюдської це зовсім недобре. Але в умовах, коли сусідня держава просуває на нашій землі диверсійний загін, замаскований під церкву, а нашим православним церквам грубо перешкоджає у об`єднанні і діяльності, у нашої держави просто немає іншого виходу. Наш народ заслуговує на власну церкву, яка вочевидь стане найбільшою у сучасному православ’ї. Держава зобов’язана обрати з поміж українських православних церков одну, байдуже яку, і домогтися її визнання Вселенським патріархом і дарування їй автокефалії. Це треба зробити негайно, не задля заспокоєння РПЦ і заклопотаних проблемою канонічності їхніх зомбованих прихожан. Адже всі вони визнають тільки «московський канонізм», тобто – Святе Слово Путлера. Жодні аргументи з області церковного права їх не переконають. Адже вони нічого і слухати не бажають. Крім Путлера і пророка його Гундяя. Канонічна церква потрібна насамперед українському кліру. Аби знав, навколо кого об’єднуватись. Бо лише об’єднана українська церква може протистояти новій загрозі. І загроза ця не РПЦ, яка вже сьогодні є темним минулим нашого православ’я. На Україну рішуче наступає Греко-Католицька Церква, та сама уніатська, адже вона нікуди не поділася. Навпаки, очолювана молодим, завзятим, розумним архієпископом, незаплямованим співпрацею з КГБ та ФСБ, підтримувана найчисельнішою і найвпливовішою християнською церквою світу, могутністю і авторитетом Святого Престолу, вона розвивається в Україні нечуваними темпами. Більше того, багато щирих українських патріотів належать до цієї церкви і щиро вважають її запорукою перемоги над монстром РПЦ, надто зважаючи на героїчну боротьбу греко-католицького кліру проти більшовизму та РПЦ. Але РПЦ ми вже перемогли, хоча ще і не зрозуміли цього. Саме через цю перемогу і біситься зараз Путлер. Але при цьому якось забувається, що Греко-Католицька Церква – не Українська, а Римська, передусім відстоюватиме інтереси Ватикану, а не Києва, і в разі нашого зволікання Святий Престол назавжди позбавить нас можливості мати власну Українську церкву. А поки що два Патріархати змагаються між собою за звання найпатріархальнійшого, а три Автокефальні церкви визначають з поміж себе найавтокефальнійшу, старанно не помічаючи, як до них нечутною м`якою ходою невблаганно наближається повний і остаточний канонізець.

Вівторок, 30 жовтня 2018 16:13

Кава на Х...

Вперше опубліковано 23.12.2017.

Завтра, на Майдані, рівно опівдні, збираються любителі кави від паця. Символічно… Перед Різдвом, згідно народного повір’я, уся нечисть влазить на світ Божий. Чудовий час для початку антимайдану. Схоже, що паць знайшов таки забуту десь у шухляді столу рукописну методичку папєрєдніка «Как папасть в растов» і тепер натхненно перечитує, вчить на пам'ять, щоб чого не пропустити ненароком. Поки що всі граблі спрацювали безвідмовно, жодного етапу не забув. Молодець, здібний учень…
Якраз учора пацюки паця відпустили кацапську крису – куди подітися, такі цінні кадри на дорозі не валяються. Комусь же треба на завтра кавоманів збирати. І хто зна, скількох журналістів доведеться вбивати в майбутньому. Не в тому паць становищі, щоб такими кадрами розкидатися.
Те, що паць і його пацюки у лайні по маківку – вже не намагаються заперечувати навіть пацеботи. Вони тепер просто кажуть, що то шоколад… А пацю страшно. Час розплати наближається, хочеться на когось спертись, за чиюсь спину заховатись. Бодай за таку. Нехай люблять хоча б за гроші, якщо задарма немає бажаючих. Бандюковичу теж у аналогічній ситуації страшно було. А страх – поганий порадник. Пацю мріється путінг – велелюдне збіговисько екзальтованих людей, готових вмерти за нього. Але для путінгу потрібні кацапи. В Україні замість путінга виходить антимайдан. Просто тому, що українці – не кацапи. Не лижуть руку, що б’є їх по пиці і забирає останнє. Не хочуть, кляті, і край! Невдячний народ трапився, що тут скажеш…
Тож зберуться завтра жерці платної любові усіх статей, поп’ють пацевої кави, може й цукерок лежалих винесе, не викидати ж… Погорланять про любов, та й розійдуться. Бо стояти на морозі за гроші – дорого. Стільки їм паць не дасть. «Донецькі», при всій мерзенності натури, хоча б розуміли: для того, щоб щось розікрасти, потрібно спочатку щось інвестувати. У тітушок, у проституційні суди і проституток політиків, у еспертів, соціологів, журналістів легкої поведінки… Паць, звісно, усе то знає, як робиться, поруч стояв… Але жаба душить…
Чи прийде хтось за велінням серця? Аякже! На відміну від політика, патріот, навіть військовий, захисник вітчизни, може собі дозволити бути ідіотом. Теорема доведена депутатом Н. Савченко. На антимайдан теж виходили деякі за покликом серця. Сам таких зустрічав тоді… Але багато їх не буде. Повний ідіотизм тим і цінний, що рідкісний. Врешті, ми стояли на Майдані і за них. Щоб вони теж могли вільно висловити свою думку, чи що там у них замість неї. В тому числі – і випивши кави завтра на Хрещатику. Тож порадіємо за них і не псуватимемо їм свято, бо хто зазіхає на чужу свободу – сам свободи не вартий. І подивимось на них. Уважно, незлостиво, але здаля. Із санітарно-гігієнічних міркувань.
Для нас у цьому явищі теж є певний позитив. Побачимо, скільки у паця прихильників, хто насправді буде його захищати, коли прийдеться. А прийдеться скоро. Бандюкович почав збирати тітушню якраз перед неминучим і скорим крахом свого режиму. Тож чекати нам вже не довго. Можна по різному ставитись до Міхо, але очолюваний ним протест показав дві важливі речі.
1.Наболіло. Багатьом. Легендарний наш Терпець витягся у волосину і бринить, наче струна. Скоро урветься!
2. «Силовики» не збираються виконувати злочинні накази. На відміну від паця і пацюків урок Майдану вони засвоїли. Не всі, на жаль, але переважна більшість.
Можливо, подивившись на своїх захисників, паць розм’якне, наче ошпарений, і зникне сумна необхідність його смалити… Але це навряд. Він не дурний, просто ДУЖЕ жадібний. Звичайному українцю важко навіть уявити, наскільки. Щоб жадібність вимкнула інстинкт самозбереження – вона має бути не просто хворобливою, а патологічною…
А от кави шкода. В моїй уяві вона завжди асоціюється з Кавовою кантатою Баха і затишними вечірніми посиденьками у холодний зимовий вечір в колі рідних і близьких… Шкода, якщо благородний напій стане символом антимайдану і будитиме в уяві образи гопоти, бруду і паця з пацюками. Можливо, вони ще оберуть інший символ свого руху. А як ні - особисто я готовий від кави відмовитись, коли геть кепсько стане. Відмовився ж три роки тому від пацевих цукерок. І нічого – навіть не схуд…
Тож завтра – «КАВА НА Х..» Перший етап.

Вперше опубліковано 11.12.2016.

Минулого четверга сувора реальність змусила мене залишити затишну, сяк-так натоплену за скажені гроші домівку, і відправитись у небезпечну мандрівку зимовим Києвом.
Мусив їхати до податкової, переходити з єдиного податку на загальну систему оподаткування, оскільки роботи немає а платити ЄСВ (Єдиний Соціальний Внесок) рідна держава вимагає… А ЄСВ визначається як 22% від мінімальної зарплати, завбачливо підвищеної Круглоликим Поцманом до 3200 гривень. Ясна річ, підвищення зарплати – річ хороша. Якщо вже не можна знизити українцям пенсії – можна розкрутити інфляцію. Оскільки всі спроби пограбування нації через обвал гривні і комунальні тарифи не дали результату (більшість пенсіонерів все ще живі), влада вдалась до крайніх заходів: Мінімальна зарплата підвищена вдвічі, пенсії – на 10%. Отож, найпростіший розрахунок, доступний навіть прем’єру без середньої освіти, показує, що у вітчизняних пенсіонерів буде вилучено 45% пенсії. Адже підвищення мінімальної зарплати відбулось не тому, що економіка зросла (у що не вірить навіть МВФ) і не тому, що Поцмани стали менше красти (у це не повірю навіть я, хто ще недавно вірив у Діда Мороза) а за рахунок інфляції. Пересічна пенсія у 1350 гривень (50 доларів за нинішнім курсом 27) зросте до 1485 гривень (тобто до 27.5 доларів за майбутнім курсом 54). Звичайно, 22.5 долара на місяць – не бозна-яка премія за кмітливість для Поцмана, але ж пенсіонерів у нас чимало, тож трохи набіжить… Я начебто не пенсіонер, і в разі збереження нинішньої злодійської «еліти» до пенсії навряд чи доживу, отож на що мені скаржитись?!
Але платити нічим, та і не хочеться, бо добре розумію, що від моїх копійок не пенсіонери стануть заможнішими, а Поцман – гладшим. А для його здоровя це небезпечно. Та і совість мене може замучити – коли він лусне, а це неминуче станеться, мені не даватиме спокою думка, що до цього причетні і мої злиденні копійки. Отож мушу до податкової . Взимку з дому виходити страшно, не зважаючи на мій зріст метр дев’яносто два, вірніше саме через нього – бо високо падати. Адже якщо згадати, хто в нашім Києві мер, дурні думки про можливість пройтись по чистому тротуару у грудні полишають голову миттєво, як після нокдауну.
Кличко цілком виправдав найсміливіші очікування: тротуари перебували у такому стані, що найбезпечніше було б пересуватись по пластунськи. Тим більше, що за родинною легендою серед моїх предків були і козаки – пластуни. Але цінну навичку давно втрачено, та й одягу шкода. Мусив іти, обережно, як канатоходець, часом зупиняючись, щоб допомогти підвестись менш обережним товаришам по нещастю…
Однак сюрприз від мера виявився не єдиним. І правильно! Що це за сюрприз, якщо про нього наперед відомо! Наступний сюрприз чекав на зупинці. Тролейбуса довелося чекати понад півгодини. На морозі. Повз зупинку один за одним проносились маршрутні Богдани, у кожному вікні яких спостерігались у середньому одна розплющена, але щаслива пика, і дві дупи, вираз яких не давали роздивитись штани… Чомусь згадалося, як натхненно нинішній мер обіцяв вирішити транспортну проблему в Києві: купити 1000 автобусів і 500 тролейбусів (це приблизно стільки ж, як працює у місті сьогодні) і виштовхати маршрутників взаший з Києва, щоб місце не займали і аварійних ситуацій не створювали. Всі ми колись слухали з вірою, надією і любовю його полум’яні промови. І як було не вірити, якщо виштовхування взаший – одна з небагатьох його корисних навичок… Щоправда, тоді він ще не був нашим мером, але ми зопалу не звернули уваги на цю важливу подробицю. Це вже зараз, навчені власним гірким досвідом, ми розуміємо, що він дійсно міг би стати для нас не найгіршим брехуном (даруйте, хотів сказати – президентом). Окрема подяка йому, що не став…
На зворотньому шляху мусив чекати тролейбуса ще 40 хвилин, гадаючи – що ж могло статись? Грип скосив всіх водіїв? Всі тролейбуси виведено з ладу москальською ДРГ? Недобитий ригіанал Ахметка відключив контактну мережу?
Відповідь дістав вже ввечері. В телевізорі, на каналі УТН. Виявляється, саме сьогодні мер записував звернення-звіт до киян. Записував у величезному ангарі, де у якості декорацій зібрали всі снігозбиральні машини, автобуси і тролейбуси, які ще не тронуті іржею. Мер наказав автобуси і тролейбуси ретельно вимити, що дозволило майже успішно видати їх за нові, щойно придбані. Сам герой виїхав давати звіт на майже новому снігозбиральному комбайні. Півдня репетицій далися взнаки – мер не тільки загальмував перед трибуною (комбайном, а не як завжди) але і спромігся не зачепити жодної одиниці декорацій і не збити жодного перехожого. Щоправда, вже виходячи з комбайна він включив-таки щітки лобового скла, що виглядало дивно в ангарі. Але може то був такий творчий задум, чи просто набридло репетирувати… Звіт я слухати не став, отож уник запалення мозку, яке отримали водії. Вони ж мусили слухати мера вживу, без жодних шансів вирубити звук… Я теж навряд чи зміг би вирубити мера, але мав щастя слухати його через телевізор і сповна скористався такою перевагою…
Наступного дня ситуація з ожеледицею нормалізувалась (вона звісно ж розтанула, а не те, що ви подумали), з тролейбусами – теж більш-менш. Найміцніші мозком водії змогли повернутися до роботи. Але осад залишився… Хтось може мені пояснити: якщо Кличко таки Київський Міський ГОЛОВА, чому на вхідних дверях абревіатура КМД..А. Може, не голова все-таки?
А якщо трапиться новорічне диво, і наш мер, повернувшись до свого розкішного будинку на своєму розкішному лімузині з персональним водієм, після смачної вечері, привезеної з елітного ресторану, перед жарким каміном у колі люблячої родини з келишком улюбленої гальмівної рідини у натружених руках, прочитає цю статтю і спробує замислитись над абсолютно незрозумілими йому проблемами, не раджу йому напружувати мозок, змучений чисельними струсами. Я не настільки жорстокий. Нехай йому просто гикнеться. Легенько, як при нокауті.

Вівторок, 30 жовтня 2018 16:01

Зачем убили Немцова.

Именно зачем, а не за что. Было за что… Он был одним из самых смелых и самых резких критиков фашистского режима путина. Чтобы бить себя в грудь копытом, клянясь в верности родине – много храбрости не требуется. А вот бросать обоснованные обвинения в преступлениях психопату – самодержцу, обожаемому 85% человекоподобных подданных… Здесь нужна храбрость особенная, граничащая с самоотречением христианских святых.
А вот зачем его убили?
Учитывая общее состояние того, что в кацапстане по привычке называют правосудием, убийство не лучший способ мести. Известно, чьей. Злобный лысый гном, внезапно вообразивший себя нибелунгом, не прочь помучить жертву вдоволь. Надежда Савченко – яркий тому пример. Повод нашли бы без проблем, а то и вовсе без повода обошлись бы (в нынешнем кацапстане это даже считается особым шиком).
Убийство, причем гангстерское, наглое, было необходимо лишь в одном случае – чтобы заставить молчать. Поэтому особенно интересно вспомнить, что говорил Борис Ефимович незадолго до убийства. Говорил он исключительно много и осуждать его за это нельзя. Как истинный патриот России, он не мог смотреть равнодушно на то, что с ней происходит. В выражениях он не стеснялся – поскольку патриотом кацапстана никогда не был. Он мечтал о свободной, демократической России, и делал всё возможное, чтобы она появилась. Пусть даже очень нескоро, после его смерти. Он ведь был совершенно бескорыстным человеком. Странное качество для бывшего министра, не правда ли? Может быть, именно поэтому и не задержался долго на министерском посту. Последней каплей стал, кажется, его запрет на приобретение иномарок для чиновного люду. Вельможные задницы, вкусившие прелестей мерседеса, ауди, роллс-ройса, не пожелали снова адаптироваться под волгу…
В потоке обвинений, звучавших непрерывно из его уст в обличение нынешней власти, особняком стоит одно. Исключительное. Оно же – последнее. Накануне смерти Немцов объявил путина китайским шпионом. Наверное – угадал. Не обязательно в узком смысле. Вряд ли путин получал от китайцев деньги. Ведь именно он, по слухам, является самым богатым … в мире. Хотел написать «человеком» но рука не поднялась…
Главная задача вора – сохранить украденное. После «болотных» митингов трон под гномом закачался. Консолидация против внешнего врага даёт только кратковременный эффект. А какая страна способна защитить урода от гнева дяди Сема? Ни в коем случае не КНДР – тем самим бы выжить. А вот Китай вполне подходит.
Причём – только он, при ближайшем рассмотрении. Единственная из мировых сверхдержав, полностью независимая от США и сопоставимая по экономическому потенциалу. Логично предположить, что именно там гном намеревается укрыться со всем награбленным, когда жареный петух начнет клевать. Но для того, чтобы с ним в Китае не обошлись так, как он – с януковичем, нужно стать другом Китая. И не на словах, а сделать что-то ценное для Китая в глазах каждого китайца.
Чего не хватает Китаю? Ресурсов. О чём мечтает каждый китаец? О Сибири. Что сделал путин в последнее время? Предложил продать китайцам задёшево (считай – подарить) все перспективные месторождения Сибири. А без них Сибирь – только обуза, необходимость кормить местное население. Именно эту информацию обнародовал Немцов перед убийством. Для него был неприемлимым обмен Сибири на Крым. Дорого как-то получается…
Именно эта информация способна «взорвать» эфир кацапстана, если по недосмотру или злому умыслу кремлёвских пропагандонов туда просочится. А умысел как раз в этом случае вполне возможен. В каждом режиме есть желающие быть святее Папы… Ведь единственное, отсутствием чего не страдает типичный кацап (включая и пропагандонов) – это патриотизм. Причём – в самой тяжелой, извращённой и неизлечимой форме. Поэтому возникла реальная опасность, что информацию в эфир «сольют». Особенно если её будет регулярно повторять Немцов. А в плане настойчивости с ним тягаться было трудно… Таким образом, гном рисковал тем, что необходимость драпать в Китай возникнет прежде, чем он подготовит и удобрит почву…
Можно, конечно, искать другие объяснения. Например – какие-то мифические неопровержимые доказательства присутствия российской армии на нашей территории, о которых почему-то вдруг заговорили все вокруг, но о которых ни разу не обмолвился сам Немцов в канун гибели. Какие уж тут доказательства… Неопровержимых для кацапов – не существует в природе. Остальным – и так уже всё очевидно. Но как правило, из всех объяснений правильным является самое простое и непротиворечивое.
Вечная Вам память и Царство Небесное, уважаемый Борис Ефимович!

Вівторок, 30 жовтня 2018 15:59

Заповідник Гоблінів

 

Вперше опубліковано у 2014 році

Це не рімейк шедевру великого К. Саймака (не дав мені Бог хисту «пАкращити» Великого Майстра), і навіть не про Крим, як багатьом мабуть здалось. Цей нарис – про те місце, куди Крим зараз рухається.  
  Це місце має й інші назви, найпристойніша з них – Росія. Хоча теж непристойна – бо крадена.  Як би там не було – ви вже збагнули, про що йдеться. Пишу не тому, що тема подобається, а для того, щоб нам знати, як ворога здолати. Найважливіше в подоланні ворога – зрозуміти, хто твій ворог. Здається, сумнівів не залишилось. Основний наш ворог у цьому світі – Росія. Але для перемоги цього мало. Потрібно знати, як твій ворог існує (не повертається язик сказати «живе»: як кажуть в Одесі – «хіба це життя»), де його вразливі місця. А вони є в кожного, навіть у Кащея були. Варто тільки ретельно пошукати.
    Що пропагує ворог і що він пропонує нам? Русскій мір. Що ж це таке? Згідно з твердженням самого московського фюрера, це спілка людей, які говорять російською мовою (де б вони не жили), ставлять цінності Руського міра вище за власне благополуччя і навіть за власне життя. Що ж це за цінності такі? Виявляється, це істинне (московське) православ’я, право бути рабом фюрера і пишатися його силою і своїм рабством. Скажете, таких людей не буває? Та ні, їх повно, навіть термін медичний для них придумали: «зомбі». Схвальна реакція росіян на цю ідею підтверджує: сусідня держава населена переважно ними.  
    Придивимось уважніше, що ж це за місце таке, що плодить таких монстрів, і які вразливі точки воно має. Отож почнемо з початку: з назви. Хто ж вони такі і чому так дивно називаються? Не «хто» а чиї»? Русские!  Ви правильно здогадались. Це ті, хто належить Русі. Раби. Так вже склалася історія.  
    Жили собі в басейні Дніпра слов`яни. Звалися Руси. Звідки взялись – каламутне питання. І до теми не дуже відноситься. Звідки походить назва – теж достеменно невідомо. Можливо, давні скандинавські мандрівники прозвали. Рос старонорвежською мовою означає гирло. Стара столиця Норвегії тоді звалася Нідарос (гирло Ніда). В сучасній норвежській це слово пишеться «ос». Нова столиця названа за старим принципом - гирло річки Ло. До осла жодного відношення не має. Можливо, так і назвали давні норвежці плем’я, що мешкало в місці, де зливалися три могутні ріки. З фантазією у них, як бачимо, було негусто…
   Але це тільки гіпотеза. Важливо інше – саме це плем’я стало центром давнього племінного союзу під назвою «Русь». Основна їх заслуга перед сусідами – стратегічно вдале місце проживання, де сходились всі шляхи. Адже доріг тоді не було, мандрували водою. Як би там не було, членів цього племені звали русами, а представників інших племен цього союзу – русичами.  Русичі – це передусім  сіверяни і древляни – найближчі сусіди русів. Слов`янські племена, долучені до цієї держави пізніше, вже після її формування, стали називати «русинами».
   Зараз  русинами називають себе українці, які говорять на дивному суржику і не бажають вчити літературної мови. Ще сто років тому, в часи І. Франка, так називали всіх західних українців. Але в середньовіччя не лише їх предки, волиняни і галичани, а й решта окраїнних слов`янських племен називались саме так. Це і в’ятичі, і дреговичі, і полочани, і словени, і багато інших племен, навіть назв яких історія до нас не донесла. 
  Основою економіки Русі, як не соромно нам це визнавати, була торгівля рабами.  Самим русичам раби не були потрібні – при тій культурі виробництва, що процвітала на нашій землі у 8-11 сторіччі, утримання рабів було економічно недоцільним. А от торгівля ними була дуже прибутковою. Бо для вивезення в Константинополь рабів не вирощували а ловили. Не своїх, звичайно. Сусідів.
   Територія тогочасної Московії якраз і була місцем, де їх переважно ловили. Просто тому, що зручно було. На заході та  південному заході від Русі держави вже сформувались, ловити своїх людей не давали. На північному заході жили люди суворі і войовничі. Таких не наловиш. Дивись, щоб самого не спіймали. На півдні і південному сході – степ. Жили там кочівники, люди прудкі і спритні. Теж багато не наловиш… От і ловили в Заліссі (так називали русичі Московію, коли Москви ще не було).
   Жили там народи угро-фінського кореня. Держави не створили, бо  природні умови не дозволяли їм селитись скупчено. Скрізь болота, ліси, землі орної мало, та й та земля та – глина, багато на ній не виростиш. От і жили малими родами, розрізнено – ідеальна здобич. З розбійниками – русичами змирились, як із непереборним злом. І самі звикли називатись – руськими. Тому й іго ординське прийняли легко – кращої долі не знали. Новий господар від старого не дуже й відрізнявся.
    Саме татари збудували Москву – місто, де сидів їхній баскак (збірник данини). Справа в тому, що Орда мала рабовласницько - федеративний устрій. Може тому він такий милий досі ординським посіпакам в Україні. Справді, величезною багатонаціональною імперією зручніше керувати на «федеративних» засадах: захоплена територія отримує свого хана - колаборанта або пришлого  баскака, який платить Чінгіз-хану данину та утримує військо, з яким на вимогу Чингіз-хана вирушає в похід.
   З сучасною федерацією, на зразок США, така державна структура нічого спільного не має.
   На час монгольського нашестя знедолені руські князі – вигнанці вже масово переселилися на Залісся: місця глухі, малолюдні, старшими родичами не зайняті, з сотнею дружинників можна контролювати величезну територію, дрібний розбійник може почуватись тут незалежним князем. Саме з них і вербувалися баскаки, пізніше – князі.
     Російський етнос утворився як суміш правлячого (руського, а потім – татарського) та поневоленого (угро-фінського). Саме тому російська мова така складна і насичена винятками з правил. Адже це складна суміш угро-фінських, тюркських та словянських мов. Так завжди буває при змішуванні кількох  мов. Погляньте хоча б на англійську (суміш кельтької, англо-саксонської та норманської мов) де слова взагалі звучать не так, як пишуться. 
   Після розпаду Орди у 14 сторіччі у московського улусу з`явився шанс на незалежність, оскільки розпочалася громадянська війна всередині ослабленої орди. Маневруючи між нащадками Ногая і кримськими Гиреями (дві гілки Чінгізідів) московські князі з часом незалежність здобули. А після загарбання Криму російські царі уявили себе нащадками всієї Орди. Так-так, на той час – уже російські.
    Московія за часів Івана IV підкупом домагалася від іноземних послів (рідкісних і нечисленних в той час) щоб їх країну іменували Росією. Чому саме в цей час? Тому, що останній руський король Свидригайло вже давно помер, князі-володарі України (Вишневецькі, Острозькі, Ольшанські) вже не писалися «руськими». Мабуть – із сорому за програну Польщі війну та втрату державності.  А отже славетна назва залишилась нічийною.
   Історія знає чимало прикладів, коли назву зниклої держави разом з її історією крали сусіди. Наприклад, нинішня Литва має до ВКЛ (Великого Князівства Литовського) таке ж відношення, як Московія до Київської русі.   
  Мабуть тоді ж виник і панславізм – офіційна політична доктрина царату, в наш час відома як «концепція старшого брата». Простими словами: з метою загарбання сусідніх земель і поневолення слов`янських народів Росія вдає з себе спадкоємця Київської Русі, найстаршу слов`янську державу, яка має «історичне право та історичну місію» керувати слов`янським світом. Панславізм – і є та Державна Ідея, на якій тримається Росія. Зібрати докупи всі слов`янські землі. Що з ними далі робити – ще не вирішили. Не на часі, бо зібрати ніяк не вдається. Тікають слов`яни від московітів. Не розуміють свого щастя.
   Зараз Україна взагалі завдала по цій ідеї смертельного удару. Подивившись на сусіда тверезим оком українці раптом заявили: а ніякі ви нам не брати. І не слов`яни. І не православні, в більшості своїй. Свого часу в творення імперського міфу кинуті величезні ресурси: віками вичищалась історія, дочистились  до того, що від Київської Русі не залишилось жодного документу. Жодного аркуша! За двісті років царат цілеспрямовано винищив всі архіви України-Русі. Але ж відомо, що переважну більшість паперів складають не літописи, а «побутові» документи: скарги, судові рішення, заповіти і т.д. Яка ж потреба була нищити всі ці папери? Яку таємницю вони приховували? Єдине, що приходить на думку – мова. Мабуть, всі вони були написані українською мовою.  Інших версій у мене немає.
   Фахівці з санскриту стверджують, що з слов`янських мов українська – найдавніша, найближча до санскриту. Виходить що «брат» - не старший… Спливають цікаві археологічні дані – на Московії практично відсутні слов`янські  середньовічні поховання. Скрізь – поховання угро-фінського типу. Виходить, що і не брат це зовсім… А якщо придивитися до московського православ’я – так виявиться, що він ще й бусурман. 
    Найбільший слов`янський народ остаточно вийшов з під впливу Москви. Під окупацією залишається одна лише слов`янська нація – білоруси. Та й то бацька вовком дивиться… Кінець панславізму! Але без Державної Ідеї держава існувати не може! Адже кожній державі потрібно щось, що об’єднує її населення і вирізняє його з поміж сусідів, що виправдовує сам факт існування даної держави, причому – в даних межах. Це і є Державна Ідея.
   Що може запропонувати нинішній московський фюрер своїм рабам? Звісно, що не лібералізм і свободу. Національну ідею? Але ж нації немає! Росія – поліетнічна, росіян – меншість. Тому всі спроби організувати всілякі рухи за принципом «Росія для росіян» тільки послаблюють державу. Загарбання Криму – не випадковість. Фюрер біснуватий, але ж не геть дурний. Цей злочин був скоєний саме для того, щоб Росія опинилась в міжнародній ізоляції. Зараз для неї – це єдиний порятунок. Ідеологія «обложеної фортеці» здатна консолідувати різношерсте населення і створити з нього якусь подобу народу. Але тільки на короткий строк. Потім наступає розчарування і апатія.
    Тому фюрер та його посіпаки гарячково шукають об’єднавчу ідею на довгострокову перспективу. Релігія не дуже годиться – серед підданих найбільше мусульман, яких московські православні сприймають дуже негативно, багато також буддистів. А найбільше – атеїстів. Тяжкий спадок СССР… Спробуй знайти між ними всіма компроміс! Культура? Але вона залежить від релігії. Погодьтеся, що християнські, мусульманські та буддистські культури дуже відмінні одна від одної. Тому ставку зроблено на російську мову та засновану на ній облудну субкультуру.
    У численних серіалах, призначений для широких рабських мас, яким телевізор заміняє розум, нав’язливо, цілеспрямовано, безсоромно вихваляють удаваний героїзм своїх предків. І навіть не тих, хвостатих, а зовсім недавніх.
     Останні жертви сталінізму ще не померли, а Сталін уже не упир, а «ефективний менеджер», а його кати – доблесні НКВД-сти, герої серіалів. І що ви думаєте – дивляться і вірять. Навіть ті, кого ці «герої» в дитинстві катували. Крім серіалів – ще «патріотичні» ток-шоу та огидна попса. І в котрий раз свіже переписана на потребу дня історія – для школярів. Щоб виросли справжніми, правильними рабами. І вчасно зайняли місце біля телевізора. От і вся сучасна «російська культура».
    Тому об’єктивно кожен громадянин України, який вживає цю отруйну жвачку для розуму і спілкується хоча б у побуті російською мовою – зараз допомагає Путлеру і його імперії. Ми маємо всі це усвідомити і рішуче відмовитись від російської мови. Добровільно, свідомо, з розумінням необхідності цього кроку для перемоги над ворогом. 
   Російська економіка – перехідна від рабовласницької до ранньофеодальної. «Федерація» їхня є не що інше, як система відкупів, характерна для рабовласницького та феодального суспільства. Фюрер віддає частини імперії на відкуп баскакам (губернаторам). Вони збирають данину, передають її в Москву, на певну частину залишку утримують «правоохоронців», які упокорюють рабів, решту – крадуть. Фюрер за рахунок данини утримує військо та своїх наближених сатрапів. От і вся державна структура. Для 13 сторіччя вона була передовою, для 21 – є безнадійно застарілою. Навіть феодальною її вважати не можна.
     Адже крім властивостей, характерних для феодалізму (нерозділеність гілок влади, роздробленість країни) Росія має риси, характерні для рабовласницького ладу. Насамперед – це концентрація власності в одних руках.  При феодалізмі існує чітка система взаємних зобов’язань, яка зветься васалітетом. Король обмежений у своїх правах, в тому числі і у праві власності, цією системою, зобов’язаний її боронити. Феодальний король не може позбавити васала майна за власною примхою, без законних підстав. При рабовласницькій імперії все навпаки – власник у державі один. Він розпоряджається всім майном і нічим не обмежений в своїх діях. Щодо нього не діють жодні закони чи обмеження. Він роздає майно не у власність, а у користування. І у кожний момент може відняти. Просто з примхи. Ніхто в нього навіть пояснень не має права вимагати. Це саме те, що ми бачимо у нинішній Росії.
   І якщо Путін найбільш подібний саме до Гітлера, то його держава – до Римської імперії часів Нерона, а не до Британської імперії, як багато хто вважає. От тільки Путлер до Нерона не дотягує – той не тільки міста палив, але і вірші встигав писати. Отже – намагався зробити свій внесок в культуру(як він її розумів). Нинішнє ж російське керівництво виробляє лише органічні добрива… 
   З часів Петра І Росія намагалась перейти від рабовласництва до феодалізму і навіть досягла в цьому певних успіхів. Пережитки феодалізму зберігаються навіть зараз, коли вона стрімко рухається назад, у рабовласництво. Насамперед – це суд і закони. Так, вони  вже не діють, нагадуючи швидше декорацію. На те вони й пережитки. 
  Чому ж ця імперія досі не розпалася? Причин дві – економічна і політична.
   Економічна полягає в тому, що Росія експлуатує велетенські природні багатства, що належать поневоленим народам. При сприятливій ринковій кон’юнктурі світових цін на енергоносії експорт сировини підтримує неефективність «відкупної» системи, яка сама по собі дійсно функціонувати не може. Адже в системі відсутні конкуренція і зацікавленість виробника у результатах виробничої діяльності. Конкуренції не допускає баскак, він же забирає прибутки. Тому всі виробники повністю залежать від баскака, а він повністю залежить від фюрера. Капіталістичне виробництво при такій системі неможливе.
   Саме тому його і не було у давньому Римі. Вирахуйте із загального обсягу російського ВВП вартість видобутих корисних копалин. Те, що залишиться – співставне з ВВП України. Ось вам і російська економіка. Що може її повністю зруйнувати? Падіння світових цін на енергоносії або визвольна боротьба поневолених народів. Перше від нас не залежить, адже великих покладів нафти та газу Україна не має. А от у другому ми можемо Росії «допомогти»… 
   Розуміючи небезпеку розпаду на моноетнічні держави російське керівництво завжди робило все можливе, щоб цьому запобігти. Насамперед – зросійщувало поневолені народи. Національні мови та культури гласно або негласно заборонялись. Це призвело до того, що представники поневолених народів забули, хто вони є, втратили власну культуру, мову, історію. Наслідок: більша частина росіян належить до монголоїдної раси, але дуже ображається, якщо хтось висловлює сумнів у їх слов`янському походженні. Ця більшість – безнадійна. 
   Але є і меншість  – народи, що прагнуть волі, а інколи навіть готові за  неї воювати (як чеченці та деякі народності Дагестану). Це насамперед – майже всі народи Кавказу, саха (якути), буряти, казанські татари. Що заважає Україні організувати супутникові  телевізійні канали просвітницько-культурного спрямування, які працювали б на їхніх мовах? Від Росії вони цього не дочекаються. Вона захищає лише російську мову і культуру і лише за кордоном… А Україна могла б цим зайнятися і за порівняно невеликі кошти посприяти національному відродженню та консолідації цих народів.
    Скажете: Україна і свою культуру та мови не підтримує, де вже чужими займатися!? Не підтримувала, бо і держави самої не було. Була колонія з колоніальною адміністрацією. Скажете: колоніальною була лише адміністрація Януковича? Зовсім ні. Геть усі. Адміністрація Януковича відрізнялась від інших тим, що спробувала за прикладом Росії повернути Україну у рабовласницький лад. Але виявилось, що українці -  не росіяни. Бути рабами не бажають. Навпаки, хочуть рухатися від феодалізму, у якому перебувають зараз, до капіталізму. 
    Багатовікове російське панування не змогло знищити потяг української нації до свободи. І це при тому, що цвіт нації систематично і планомірно знищувався російською імперією, починаючи від будівництва каналів силами козаків при Петрі І і закінчуючи останнім голодомором 1947 року. Наша нація вижила навіть попри це. Сьогодні це вже можна сказати напевно.
   Ми маємо величезну перевагу над ворогом: можливість створення сильної національної держави, заснованої на давній і багатій українській культурі, унікальній українській мові, прадавніх традиціях і звичаях нашого народу. Гріх не скористатись такою можливістю. І потрібно для цього небагато: здолати ту мутну хвилю брехні і наклепу, що її підняли щодо українських націоналістів московські професійні брехуни. Українських націоналістів старанно оббріхували віками, розуміючи, що саме вони та сила, яка може знищити імперію. Може, час вже протерти очі? 
   Якщо ми вже переконались, що російська пропагандистська машина жодного слова правди з себе принципово не випускає, може час збагнути, що їх казки про звірства бЕндерівців – теж суцільна брехня? 
  Політична  причина відносної стабільності російської імперії полягає в її закритості від світу та нещадній експлуатації титульної нації. Не дивуйтесь – етнічні росіяни є найбільш експлуатованим і економічно пригніченим народом з усіх, що у Росії мешкають. І це не випадковість. Поневолені народи, які не бачили іншого життя, порівнюють свій життєвий рівень з життєвим рівнем етнічних росіян. Адже більше їм порівнювати ні з чим. І залишаються задоволені таким порівнянням. Етнічні ж росіяни складають меншість населення, а отже ефективно захищати свої інтереси не можуть. Крім цього – вони дуже зайняті. Пишаються величчю.
    Ще Дейл Карнегі довів, що прагнення власної значущості є життєвою потребою людини. Реалізується воно по різному, в залежності від можливостей, бажань, світогляду, виховання конкретної людини. Ідеологія Панславізму та головний її прояв – російський шовінізм тим і небезпечні, що дають можливість реалізувати це прагнення тим, кому пишатися нічим. Чим може пишатися і вихвалятися раб? Адже у нього нічого немає! Правильно: своїм господарем. Його силою, могутністю, положенням у суспільстві, взагалі – «крутістю», як вони кажуть. 
  Це слово, до речі – не нове. Воно вживалось у цьому сенсі ще у «золотий вік» російської поезії. Не вірите – почитайте хоча б Баратинського… Отож не варто дивуватись, що сусіди пишаються своїм фюрером, який поставив на вуха весь світ, зруйнувавши створювану десятиліттями систему безпеки, і при цьому зовсім не переймаються думками про сумні наслідки такої «крутості» для них особисто. Їх не цікавить не лише перспектива повної політичної ізоляції, але навіть питання, чи буде їм чим завтра закусити. Це питання для них другорядне. Вони впевнені, що хазяїн не дасть їм сконати з голоду. Історичний досвід їх не цікавить. Історії вони не знають, а ті, хто сконав з голоду, вже нічого їм не розкажуть. 
   Збочена Державна Ідея ( панславізм ) породжує збочених людей – шовіністів. Шовініст – це людина, яка не живе сама, щоб тільки не дати жити іншим.  Тому час припинити галас навколо сумних перспектив росіян. Він їх тільки смішить і додає підтримки їх фюреру. Натомість треба мовчки робити все можливе, щоб ці наслідки настали якомога швидше і були якомога болючішими. 
  Зараз ми маємо унікальну можливість позбавити Росію справжньої наукової і культурної еліти, тобто тієї її частини, яка не заражена шовінізмом.  Саме зараз це неважко зробити. По-перше можна легко відділити справжню російську еліту від безумних шовіністів, що елітою прикидаються. Це ті люди, які публічно засудили Кримську війну. По-друге зараз легко переманити їх до себе. Уявіть, як тяжко їм зараз в Росії. Їх шельмують і цькують з усіх боків Шарікови і Швондери, їх звільняють з роботи, їм влаштовують обструкцію і бойкот колишні друзі та колеги, над їхніми дітьми збиткуються у садках, школах, університетах. Як би не довелось їм першими Місяць колонізувати…
    Нам потрібно зробити зовсім небагато: запросити їх в Україну, тобто запропонувати їм усім українське громадянство. Одразу і без всяких умов! Ці люди вкрай потрібні Україні! Адже ми ще не маємо еліти, вона лише починає формуватися.  Державна еліта – це не зграйка мерзотників, які вкрали у нашого народу все національне багатство, захопили державну владу і тепер називають себе цим словом! Народ їх зовсім іншими словами називає. Еліта – це люди, здатні поставити державні інтереси понад своїми приватними, нехай не завжди і не в усьому. Українська еліта – це не Кравчук, який все життя з України годувався, нічого для неї не роблячи, а Шухевич, який за Україну воював і загинув у цій війні. 
   До речі, від того, наскільки часто державні інтереси ставляться понад власні, залежить якість еліти. Найбільш якісна еліта на сьогоднішній день – у Японії. Саме завдяки їй позбавлена будь-яких природних ресурсів і перенаселена держава має третю за розміром світову економіку, яка, на відміну від американської і китайської, взагалі не спирається на грубу силу.
   Забравши у Росії її справжню еліту і посиливши нею еліту українську ми можемо остаточно позбавити Росію політичного майбутнього. І не варто боятися російської еліти. Їх небагато, до того ж більшість з них не є етнічними росіянами, тому не варто боятися зросійщення нашої майбутньої еліти через їх вплив. 
  З населенням Росіїї все більш-менш ясно: в переважній більшості це переконані спадкові раби. Недаремно російський буквар починається сакраментальним: ми не раби. Тільки рабам спаде на думку акцентувати на цьому увагу. Вільній людині це і на думку не спаде – адже і так очевидно.  А що ж з правлячим класом? Можливо, це найбільша трагедія сучасної Росії. Важко ставитись з повагою до кривавої династії Романових. Адже вона почалась страшним кривавим злочином, коли за наказом Федора Кобили (він же – патріарх Філарет Романов)  і його сина Михайла Романова  було повішено претендента на трон – трирічного хлопчика, сина Лжедмітрія і Марини Мнішек.
    За триста наступних років Романови в тісному союзі з російською церквою вчинили безліч страшних і кривавих злочинів, тому мабуть і не могло закінчитись це страшне правління нічим іншим, ніж винищенням правлячої династії і церковної ієрархії.
    Але державна еліта в ті часи таки була. Тодішня Росія дала світу безліч талановитих людей, в тому числі – державних діячів. Адже дворянство існувало в умовах відносної свободи, без якої, як відомо, неможливий розвиток творчих особистостей.
    Після революції ситуація змінилась. Якщо в першому поколінні радянських керівників ще траплялись поодинокі представники інтелігенції, то наступні покоління управлінців виродились повністю. Спадкової аристократії в нинішній Росії немає. А отже в рабському суспільстві «спливають» ті, хто не має жодних моральних гальм, готовий іти до багатства і влади по трупах. З античних часів відомо, що найстрашніші рабовласники виходять з рабів…
    А отже не варто дивуватись, чому кремлівські гобліни довірили Крим своєму кримському духовному родичу.  Насправді вони відрізняються тільки масштабом злочинів. Гоблін кримський заради грошей вбивав, викрадав, катував, залякував окремих підприємців. Гобліни кремлівські робили це ж саме з цілими народами та етнічними групами. Вони – одної крові. Тієї, яку проливають. Тому не варто сподіватись, що гоблінів зупинять ріки крові їхніх солдат, які поляжуть у війні з Україною. 
   Ця сторона питання їх зовсім не обходить. Від першого чінгіз–хана Темучина і до останніх дубоподібних  командармів Красної Армії - Орда ніколи не рахувалася з власними втратами.  Людей називали «живою силою» і ніколи нікого не карали за її «перевитрату», лише – за поразку. Так Орда воювала завжди, а отже немає підстав сподіватися, що з нами вона воюватиме інакше.
    Інше питання, скільки «живої сили» вона зможе мобілізувати на цю війну. Якось непоміченою пройшла епохальна подія в житті Росії – перехід на контрактну армію. Це не випадковість. Орда перебуває на порозі свого розпаду, і гобліни це відчувають. Представники поневолених народів, які ще не забули власної мови і історії (за моїми  розрахунками – мільйонів двадцять) і етнічні українці (приблизно ще стільки ж) в обставинах, що склалися, спроможні повернути зброю проти гоблінів. Орда більше не може спиратись на поневолених тубільців.
   У тих же татар чи якутів раз по раз спливає думка – чому 14 народів змогли втікти з тюрми народів, а ми – ні? Чим ми гірші? Розпад СССР привів до незворотних наслідків – показав приклад вдалої втечі з тюрми народів. Переважна більшість українців, що опинились в Росії під час розкуркулення, індустріалізації, молодіжних будівництв, розробки газових і нафтових родовищ Сибіру і Далекого сходу (а все це робилось в основному руками працьовитих українців) хоча і пишеться в переписах росіянами, ще не забули остаточно, хто вони і звідки, а отже теж не захочуть стріляти в братів.
    Не варто сподіватись, що в Росії відбудеться свій Майдан. По-перше, рабам воля ні до чого. Їм треба сильного господаря. А рабів в Росії – переважна більшість. По-друге в Росії для упокорення незгодних створено величезний каральний підрозділ. Російська поліція чисельністю переважає мільйон особин, не обтяжених мораллю та етикою, але чудово відгодованих режимом  (мінімальна зарплатня російського поліцая становить більше 1000 доларів, плюс хабарі, всевладдя і повна безкарність – є що втрачати, є за що помирати самому і вбивати інших). Крім того, вони вже давно втратили зв'язок з рештою населення, з часів НКВД перетворившись на окрему касту, спадкових катів власного народу.
   Мирний протест в таких умовах не можливий. Це вам не Україна. А немирний протест можливий тільки із зброєю в руках або якщо вийдуть всі одразу. Всі одразу можуть вийти тільки з голоду. Це єдина причина, з якої відбуваються знамениті російські бунти – безглузді та нещадні, як відомо. Але до голоду їм ще далеко. Не маючи значних запасів вуглеводнів Україна не має і важелів впливу на їх світові ціни. Хоча дечим їм "допомогти"  можемо і ми. 
     І зброю всім росіянам гобліни вже не довірять. З армії намагаються створити ще одну касту професійних вбивць, фанатично відданих режиму, на кшталт поліцейської.  Саме тому переходять на професійну армію.
    Відміна виборності губернаторів, укрупнення суб’єктів федерації – це все ланки того ж ланцюга, відчайдушні і жалюгідні спроби гоблінів утримати імперію від розпаду.
     Єдине, що їх дійсно лякає – втрата влади. Адже разом з владою вони втратять не лише статки, але і життя. А отже, війни не буде тільки в одному випадку  - якщо гобліни переконаються, що Україну їм не здолати.
    Перевершити їх озброєнням ми не можемо. Але можемо мобілізувати на оборону держави всіх українців, роздати їм бойову зброю та оголосити мобілізаційний план. Цьому Росія не зможе протиставити нічого.  Заберуться тоді гобліни, підібравши хвости. І Крим без бою віддадуть. Все що завгодно зроблять, аби тільки не втратити владу. Бо піддані-раби пробачать їм абсолютно все. Крім поразки. 
  Вся московітська історія свідчить: цар може дозволити собі все що завгодно, крім слабкості.  Одна біда – наші нові владці бояться власного народу більше ніж Путлера. Чого варте лише базікання Турчинова про громадянську війну, якої він не допустить.  Всі вони думають, що Майдан їм наснився. Але суспільство змінилося. Навряд чи люди, які тільки що піднялись з колін і відчули себе Громадянами, дозволять одягти на себе нове ярмо. Українцю ярмо не личить. І життя в Заповіднику Гоблінів – теж не для нас. 

Вівторок, 30 жовтня 2018 15:55

Дуель на язиках. Юля проти Сєні.

Вперше опубліковано 11.11.2015

Два вали брехні, запущені ними вчора, утворили стоячу хвилю. Українці чешуть чуби: хто правий? Треба знизити ренту на газ, щоб населення могло платити комунальні платежі, чи не треба, бо всі без газу залишимось?
Проаналізуємо обидва виступи.
Сеня утнув: Зниження ренти на газ призведе до відсутності грошей на субсидії.
Рахуємо: газ власного видобутку Нафтогаз закуповує по 1600 гривень за тисячу кубів, імпортний – по 5600гривень. Кролик вже забув, як пояснював нам на Майдані, що для населення вистачить власного газу, а промисловість нехай платить по стільки, по скільки Юля домовилась. Це мерзотник Кіля Бімба примушує населення купувати дорогий російський газ, а ахмєтам різним продає дешевий український, щоб бува не збідніли. Злочинна влада, ніде подітись. Адже загальновідомо, що дорогий газ для промисловості – велике благо і заохочення до впровадження сучасних технологій. Слава Юлі, одним словом.
Кролик-премєр прозрів: промисловості потрібен дешевий газ, щоб була конкурентоспроможною. Населенню ж досить дорогого, бо кого хвилює його конкурентоспроможність… Отож для промисловості газ відпускають за ціною 5600 гривень, за вартістю купівлі, так би мовити. А населенню продають по усередненій ціні. Усереднив кролик 20 мільярдів кубів українського газу по 1600 та 16 мільярдів імпортного по 5600 і вийшло в нього по 7200. Як не перераховую – більше ніж по 3378 гривень за тисячу кубів ніяк не виходить. Але ж я не премєр – міністр, а звичайний кандидат фізико-математичних наук, вища економіка для мене – таємниця за сімома печатями… Може наш кролик просто добрий всередині, а може морквинка не в те горло пішла, але вирішив він ощасливити нас пільговим газом по 3600 гривень, тобто всього трохи вище, аніж по середньозваженій ціні. А безсоромня Юля не дає – дарма, що він так її хвалив. Присікалася за рентні платежі, і не відпускає. Що ж то таке – рентні платежі на газ?
На перший погляд – дурість. Плата державі за видобуток українського газу. Тобто державна компанія – видобувник платить державі такий податок. Перекладають гроші з однієї кишені в іншу. На другий погляд ситуація складніша. Близько четвертини газу в Україні видобувають приватні компанії. Через договори спільної діяльності, що їх так щедро роздавала всяким рудьковським попередня злочинна влада. Забрати в них вкрадене ми не можемо, бо демократичні – пояснював кролик. Отож треба обкласти їх податками, щоб не визискували безкарно наші надра. Але і для державних компаній теж маємо ренту встановити, а то нас захід не зрозуміє. Він такий – як не захоче, то і не зрозуміє, хоч кілок йому на голові теши. Тому ми всі так туди і прагнемо…
Тепер же виявляється, що крім ренти, яка йде в бюджет, треба відкладати ще і гроші на розвиток галузі. На новий особняк для Кобелева, наприклад. Більше мільйона доларів витратив, бідолаха, треба ж йому компенсувати. Та і не один він такий у нафтогазі та уряді. Там за особнячками черга знаєте яка? І всім треба, бо без цього ніякого розвитку бути не може. Хоча звичайна логіка підказує: якщо хтось купує газ за середньозваженою ціною, а хтось інший – за імпортною, вищою, то має бути хтось третій, хто купує за собівартістю українського газу, тобто – по 1600 гривень. Хто б це міг бути, якщо не промисловість і не населення? Я не знаю. Може, і немає такого покупця. Але тоді чимала сума мала б залишатись на розвиток галузі…
Отож: ніяке зниження ренти, навіть до нуля, не може перешкодити кролику продати нам газ вище середньозваженої вартості. А от зажерливість може перешкодити, і перешкодить. Бо другий мільярд ніяк не збирається. Адже що це за кролик такий, що бідніший не лише від ахмета, але навіть від бєні. Такого премєра кури засміють…
Отож можемо зробити висновок: наш премєр – тупий брехун. Себто неспроможний надати своїй брехні хоч мінімальної достовірності. Важко сказати, у кого він вчився – у Паця чи у самого путлера…
Юля хитріша: контракт був чудовий, бо кролик сам його хвалив. Колись. Завдяки цьому контракту ми маємо можливість купувати газ по 217 доларів, а захід нам продає по 230 – 235. Газу по 500 доларів ніколи не було, то все ворожі вигадки. Контрактом таке не пердбачено. Ренту треба знижувати, а то приватні інвестори збанкрутують і видобуток газу впаде. Ці брехні розумні, в тому сенсі, що неочевидні, розвінчати їх нелегко, але ми спробуємо.
Для початку – кролик хвалить не те, що добре для нас, а те, що добре для нього. Вочевидь, з юліного контракту дещиця на розвиток галузі залишалась. Не на нафтогаз, звичайно, а на «Батьківщину» яку він тоді якраз очолював через юліну відсидку.
В тому, що газ кацапи нам пропонують по 217 доларів, юліної заслуги немає. За це подяка арабським шейхам, які збили ціни на нафту. Ціни на газ прямо пропорційні цінам на нафту – цього навіть Юля не заперечує. Отож, якщо при ціні нафти 50 доларів газ вартує 217, то скільки ж він вартував приціні нафти 120? Задача для першого класу… Якщо він і не був по 500, то не через юлін контракт, а через те, що янукович здав наш суверенітет в Криму в обмін на знижку. Знижку він мав просити через те, що умови юліного контракту були для України непідйомними. То хто винен у ганебному рішенні про продовження перебування російського флоту в Криму на 25 років? Вітя? Чи може все-таки разом з Юлею? Тоді чому вона досі не в Ростові?
Який все-таки газ дешевший – російський по 217 чи європейський по 235?
Не віриться, але таки європейський, особливо влітку. Чому? Бо він теж російський. Перед тім, як нам його продати, європейці його у росії купують. А потім через Україну перекачують, за що платять нам близько 20 доларів з тисячі кубометрів. А чому влітку вигідніше? Тому, що ми цей газ отримуємо на західному кордоні, поблизу наших газосховищ, куди його одразу і закачуємо, не треба на транспортування через всю Україну витрачатись. Отож – різниця суттєва. Навіть взимку. Не зрозуміло, навіщо нам взагалі той газ у кацапів брати.
До речі, знаєте, чому газосховища на заході України розташовані, а не в центрі, припустимо? Тому, що газосховища – це старі, вичерпані родовища газу. Правда про українсько-кацапську дружбу і тут неприглядна: у повоєнні роки кацапи наш газ вживали у себе. Безкоштовно, звичайно. Бо ж брати… А коли наші родовища вичерпались, почали видобуток у західному сибіру, і ми тепер той газ маємо купувати втридорога. Бо ж брати…
До того ж, мало хто знає, що газ на заході ми купуємо не у Євросоюзу безпосередньо, а у комерційних газових компаніях. І у ціні 230-235 доларів закладено не лише вартість газу, а і прибуток цих компаній. На те вони і комерційні, щоб прибуток отримувати... А оскільки в природі ніщо внікуди не зникає і нізвідки не береться (це ще кацап Ломоносов помітив, якого наші предки на свою і на його біду непогано в Києві вивчили) то виникає питання: яка ж компанія отримує прибуток із юліного контракту? До речі, знаєте, чому вітя юлю посадив? Бо не зміг впроситися у схему. Не захотіла «вона» цим прибутком ділитися. А у нас цей прибуток з давніх давен зветься президентською рентою. Ніхто не знає, чому. Але Вітя образився. Бо не по понятіях.
Кажуть (особисто я там не був) що найбільшим авторитетом серед вязнів користуються «відмовники», тобто увязнені, які не бажають працювати. Не уявляю, яких висот тюремного авторитету досягла «вона» примудряючись на зоні не лише не працювати, але і продовжувати красти…
Газпром напередодні суду з Нафтогазом взагалі перебуває у неприглядній ситуації – Нафтогазу дешевше купувати російський газ у Європі та ще й у комерційних компаніях. За таких умов неможливо підтвердити ринковий рівень цін на газ для України (за юліним контрактом) – стверджую як фахівець з оцінки майна з міжнародним досвідом.
Верхом блюзнірства і наруги над здоровим глуздом є погроза, що грабіжники на кшалт рудьковського полишать грабунок і підуть з ринку а Україна залишиться без газу. Ще ніде в світі відсутність нахлібника не призводила до банкрутства виробника. Свердловини ж нікуди з України не підуть… Якщо приватні компанії підуть з ринку, видобутком займаться державні, от і все. Раніше вони з цим справлялись. Адже ці свердловини запущені державою, грабіжники присмоктались пізніше.
То що ж робити з газом?
Якби наші владці мали розум і совість (звучить звісно фантастично, але напружте уяву) ми взагалі давно відмовилися б від імпортного газу. Набагато дешевше купувати для ТЕЦ вугілля. Не те, найдорожче в світі, південноафриканське (далі не знайшли), що закуповує кролячий уряд, а дешеве буре чи низькоякісне чорне з Чехії та Польщі. Скільки обійдеться переобладнання ТЕЦ? Ніскільки. Майже всі українські ТЕЦ збудовано ще в радянську добу. Бровасті миролюбці 70-80х років все будували з розрахунку на війну. В тому числі було передбачено альтернативну паливну систему на вугіллі, на випадок пошкодження ворогом газопроводів. Цьому ми мали б у них повчитись… І запас вугілля на кожній ТЕЦ був чималенький. Його звичайно давно вже розкрадено, а от котли залишились. До речі, перевести паливну апаратуру з високоякісного вугілля на низькоякісне – справа кількох днів, як максимум. Адже йдеться лише про переналадку автоматики. Принципових проблем там немає – адже низькоякісне вугілля дає нижчу температуру, ніж антрацит, отож «залізо» витримає, ще й подякує. Важко навпаки перевести котли, призначені для низькоякісного палива на антрацит. Але це нам і не потрібно. Але кролі вішають нам локишну, що маємо закуповувати конче антрацит… Що поробиш – у Євросоюзі важче отримати відкат… Не набагато менша за Україну Польща споживає всього 10 мільярдів кубів газу на рік. Отож ми могли б мати не лише дешеве опалення для всіх, незалежність від окупанта, але і чималу економію – кілька мільярдів доларів на рік. І ставку транзиту газу можна було б підвищити разів у 5-6 – до рівня німецької. Ще мільярдів 10 доларів заробити можна. Чимала сума для країни, бюджет якої складає близько 30 мільярдів доларів на рік. Але мільярд для себе так не заробиш. А народна шана, подяка і довіра – зовсім не те, що потрібно нашим владцям…
Якби наші владці мали совість, але не мали розуму (теж поки що малореальний варіант) – населення отримувало б дешевий вітчизняний газ, промисловість купувала дорогий імпортний, приватні видубувачі були б витіснені з ринку високою рентою і дешевого газу населенню вистачило б (населення споживає разом з теплокомуненерго близько 20 мільярдів кубів, якраз стільки, скільки зараз видобувають в Україні держава і приватники разом). Не важливо, яка рента стягується з державного підприємства – держава завжди має можливість повернути ці кошти державному підприємству у вигляді дотацій – адже це просто перекладання грошей з однієї кишені до іншої. Щоправда, уряд був би позбавлений можливості наповнювати бюджет за рахунок голодаючих пенсіонерів, а гроші на розвиток галузі мали б платити олігархи. Але ж повторююсь, це у випадку, якби владці мали принаймні совість…
Якби наші владці не мали совісті, але мали розум (цілком реалістичний варіант) то залишили б для населення існуючі тарифи, і так зависокі. І крали б собі потихеньку, на особнячки складали… Як влучно сказав Жванецький: «не крадите с убытков, крадите с прибылей». Але оскільки розуму теж немає, вони не спроможні відлучити від корита попередню команду «народних слуг», отож кількість їдунів з кожною зміною влади зростає, що лягає дедалі важчим тягарем на наші плечі. Наближається момент, коли взяти з нас буде вже нічого… Однак жадібність затьмарює все – навіть інстинкт самозбереження. Спрацьовує хибна логіка: «папереднікі» крали, а я чим гірший? Вона підживлюється повною безкарністю через відсутність в Україні судочинства та правоохоронної системи. Однак кожен політолог - початківець знає просту закономірність: потреба суспільства у правосудді є обєктивною. При відсутності правосуддя у державі суспільство використовує самосуд як єдину доступну йому альтернативу.
Наші не наділені розумовим багажем владці теж про це чули. Але… Дупа чешеться в очікуванні вил, а руки продовжують грести під себе… Щоб віддалити неминучий кінець вони намагаються відволікти нас спровокованими ними ж скандалами та беззмістовними дискусіями про ренту чи ще щось між тими хто краде і тими, хто хоче красти. Переформатування коаліції нічого не дасть суспільству – у цьому парламенті обирати ні з кого… Отож – не чекаймо, поки злодії накрадуться (історія не знає таких випадків) а терміново готуємось до Майдану. Що раньше він розпочнеться – то менш запеклим і кривавим буде.
P.S. (ЗЫ – для тих, хто не зрозумів). Як науковець (хоч і колишній) щиро вітаю аргументовану дискусію (з цифрами і фактами), більше того – щиро сподіваюсь на неї. Адже саме для цього і писав, а не тому, що пальці чешуться. На закиди щодо моєї особистості відповідати не буду – завчасно перепрошую всіх представників собачих і кошачих, які так люблять обговорювати мою скромну персону замість суті матеріалу. Це звичайно не заважатиме їм срати в коментах. Чому б і ні, якщо більше нігде. Але краще б – під дерево. Хоча б дереву користь була б…

Вівторок, 30 жовтня 2018 15:52

Гуд бай, Америка!

Не можу не відреагувати на хвилю дурного смутку, яка накрила Україну через … американські вибори. Патріоти разом з ідіотами плачуть над втраченими можливостями і панікують через втрату підтримки з боку нової адміністрації США. Отож, давайте трохи зачекаємо з істерикою і порахуємо наші втрати. Що ж ми отримали від держдепу за майже три роки війни?
Військової допомоги – нуль
Зброї – близько нуля
Фінансової допомоги – нуль. Адже державний борг України скорочується. Тобто, нам ПЕРЕПОЗИЧАЮТЬ ті кошти, які позичили колись. Пролонгацію кредитів неважко замінити дефолтом. (Власне, в умовах війни всі так і роблять, лише ми, дурні, продовжуємо платити як заведені.) Про безоплатну допомогу чи погашення частини боргу навіть не йшлося.
Що з цього нам шкода втратити? Припускаю, що МЗСу доведеться пережити «ломку» через гостру нестачу американських стурбованостей і занепокоєностей. От і все.
Новина про перемогу Дикого Додіка невтішна передусім для країн НАТО, які вважали себе захищеними. ДД прямою мовою послав їх подалі, заохочуючи кацапів прихопити країни Балтії. Власне, там вже вишикувалась черга за памперсами. Я їх цілком розумію і десь навіть трохи співчуваю. Але допомогти не можу.
З цікавістю прочитав думку посла в США, який радить нам не втрачати темп у відносинах. Цікаво, як такий темп можна втратити? Чим взагалі ця людина там займається? Може, нам варто скоротити цю посаду і зекономити трохи валюти, якщо вже не можемо підібрати адекватну людину? Страшно уявити рівень наших послів у інших, менш важливих країнах…
Чорножопий Миротворець Обама, відомий у кацапії за абревіатурою ЧМО, своєю дебільною політикою поставив світ на межу світової війни, а США – на межу розпаду. ДД перейде межу. Хотілося б, щоб другу, а не першу.
Світова історія свідчить, що недоговороспроможна держава приречена. Щоправда, тут переставлені місцями причина і наслідок. Насправді недоговороспроможність є просто симптомом приреченої держави, коли хвороба дається взнаки настільки, що стає очевидною. Якщо хто ще не зрозумів: усі наші «будапештські гаранти» приречені на розпад. Здавалося, що США є найміцнішою з них. Виявляється – все навпаки. ДД спроможний розвалити її за одну каденцію, бо із безпомилковим інстинктом свині риється у найболючіших місцях. Процес дезінтеграції держави вже запущено. Двома доленосними заявами ДД.
1. Нам набридло грати роль світового жандарма. Ми більше не будемо втручатися у закордонні проблеми, принаймні збройно. Хіба що нам за це дорого заплатять.
2. Ми не будемо захищати партнерів по НАТО, тому що вони: а) європейці, живуть далеко,
б) недостатньо витрачаються на власну оборону, в)недостатньо демократичні.
Дурна свиня ніколи не зрозуміє, що викопує того дуба, жолудями якого харчується. Тут потрібен ліричний відступ, оскільки українці перебувають у полоні міфів про американську економіку. Мало хто знає, що США давно пішли з реального сектору світової економіки. Останній телевізор у США зроблений, приміром, у 80 роки минулого століття. Бо ж робоча сила дорога, дешевше в Китаї виробляти. З реального виробництва США залишили собі лише наукомістку промисловість, високі технології, так званий «хай-тек». Але він складає не більше третини загального обсягу економіки США.
Друга третина – це фінансові спекуляції. США беруть гроші в борг у всього світу в середньому під 0.5% і реінвестують у середньому під 5%. На різницю і живуть, як у тому анекдоті…
Третя частина їхньої економіки – доходи від нематеріальних активів. Всі вартісні нематеріальні активи, незалежно від місця їх виникнення, стікаються до США. Скайп найкращий тому приклад. Річ у тім, що їх дуже важко захищати. Взагалі, найпростіше для держави захистити нерухомість. З цим навіть такі кволі і недороблені держави, як наша, якось справляються. Хоча теж не завжди… Біженці з Донбасу розуміють, про що я кажу…
Рухоме майно легше вкрасти і важче знайти. Скажімо, автомобіль можна викрасти і вивезти до кацапії або іншого місця, де не діють закони, і користуватися собі досхочу (поки хтось ще крутіший не відніме). Вкрадений телевізор можна взагалі поставити дома і дивитись решту життя, якщо, звичайно, зайвих гостей не запрошувати…
З нематеріальними активами – найважче. Зупинити їх розповзання по світу неможливо – адже їх взагалі немає за що вхопити. Сказано ж – нематеріальні вони. Як привиди. Наче існують, а одночасно – наче й ні. Залишається лише вимагати з користувачів оплату за їх використання. І вимагати доводиться по всьому світу.
Недарма головним посадовим обов’язком американського посла у будь-якій країні світу, навіть такій злиденній як наша, є боротьба з «піратством», тобто протиправним використанням тих самих нематеріальних активів. Справляється з цією задачею держдеп так собі, на «трієчку» (хто не вірить – подивіться, який софт на Вашій машині стоїть? Виключно ліцензійний?) але все ж краще, ніж будь-хто інший. І не диво, адже США мають повний спектр засобів впливу на інші держави – від політичних та економічних аж до військових. От і стікаються всі нематеріальні активи (тобто права власності на них) туди, де найкращий захист. Чи будуть вони накопичуватись у США і надалі, якщо ті перестануть бути світовим жандармом? Звичайно, з часом вони знайдуть собі кращого, дбайливішого господаря. Не одразу, звичайно.
А от відтік капіталів з фінансового ринку США може розпочатися миттєво, як тільки інвестори переконаються у неспроможності США ефективно стягувати борги. Адже саме через це, а не з альтруїзму, інвестори задовольняються десятою частиною можливого прибутку, віддаючи решту США. Для того, щоб стати світовим фінансовим центром і всесвітнім лихварем, американам знадобилося 200 років розумної фінансової і монетарної політики (без жодного дефолту і конфіскаційної «грошової реформи»), вкрай вигідне географічне положення і дві світові війни. А втратити тяжко здобуті позиції можна за один день. В науці це явище відоме, як біржова паніка.
Отож, дві третини американської економіки критично залежать від статусу наддержави, роль якої на сьогодні відіграють США. Американи ВЖЕ СЬОГОДНІ мають доходи від виконання функції світового жандарма. Причому – головні свої доходи! Жодного альтруїзму, тільки бізнес! При цьому кандидат у президенти США робить заяви, які неминуче підірвуть економіку, принаймні – дві її третини. А виборці обирають його президентом. Що собі думав ДД – не знаю. Скоріше за все, процес мислення не входить до переліку його вмінь і навичок. З ним все просто – він хотів стати президентом США. І став. Завдяки тому, що говорив ВИКЛЮЧНО те, що від нього хотів почути пересічний виборець.
З виборцем все складніше, але і його можна зрозуміти. Могильщиком США стала дебілізація населення, запущена владою у п’ятдесятих роках минулого століття через Голівуд і телебачення.
Здобувши після другої світової війни левову частку світових багатств, справжні владці США зробили стратегічну помилку, вважаючи, що дебільним населенням легше керувати, а владу в таких умовах легше вдержати. І перестаралися. Голівуд, який за сценарієм мав нав’язувати світу американські цінності та спосіб життя, через свою «продукцію» переконав американських обивателів, що США виключно з міркувань альтруїзму захищають закон і порядок у всьому світі. На останні гроші, причому не свої, а їхні. Замість виховати гордість від приналежності до процесу встановлення миру і справедливості у планетарних масштабах, Голівуд розбудив у простакуватому пересічному американці велику зелену ЖАБУ. Замість пишатися власною жертовністю, типовий американ перейнявся думкою «чому це все за мій кошт?!»
А тут ще й тіні минулого нагодилися. Історики чесно пояснили, що джерелом американського багатства стала розумна політика ізоляціонізму під час двох світових воєн. Ну соромно якось їм згадувати, що викрутили вони своїх союзників (передусім багатющу Британську Імперію) досуха, користуючись безвихідним їхнім становищем, перш ніж почали допомогати «безкоштовно». Ізоляціонізм і прагматизм – звучить милозвучніше…
Найкращою ілюстрацією проблеми є чудовий короткометражний фільм геніального режисера Кікабідзе із життя грузинського села. Селянин, втікаючи від собаки, заліз на найвище дерево. Злазити боїться, тому кличе односельців на допомогу. Чуйні сусіди закидають йому мотузку і радять обв’язатися нею. Потім тягнуть за мотузку і спільними зусиллями зривають бідолаху з дерева. Потім схиляються над покаліченим бідолахою і вголос дивуються: як же так?! Іншого сусіда тиждень тому так само з колодязя витягали, так він дякував!
Ізоляціонізм дійсно приніс США незлічені багатства. Але ж тоді США були головною світовою майстернею, левова частка промислової продукції вироблялася саме у них, через занепад змученою війною Європи. Той самий механізм, що приніс дивіденди, будучи застосованим у інших умовах, принесе крах. Але здебілізоване населення США вже не чує голосу розуму. Американській політиці ніколи не був властивий популізм. Демократи ще іноді цим грішили, республіканці – ніколи.
І от настав момент, коли президентом здебілізованого народу може стати ТІЛЬКИ популіст. США як держава була збудована республіканцями. Довгий час демократи приходили до влади лише як виняток. А зараз – демократ змінив демократа, ще і другий термін відбув. Республіканці знайшли вихід, однак вчинили як політики, а не державні діячі. Знайшли популіста в своїх лавах. Кострубатого, нахабного, дикого, але що вдієш – іншого немає. Принаймні – багатий, і то добре. Тактична задача (повернення влади) виконана. Стратегічна – порятунок держави, що балансує на краю прірви, - провалена остаточно. Додік – істота амбітна. Можливо, його навіть тішить можливість стати ОСТАННІМ президентом США.
Уявіть собі ситуацію, коли фінансова піраміда валиться. Виникає величезна спокуса перекласти проблеми на плечі інвесторів, тобто обікрасти їх. Технічна можливість є, адже долар є приватною валютою, імітованою ФРС – мережею приватних банків. Держава юридичної відповідальності за них не несе. Можна будь-коли спокійно вводити талер чи ще щось, залишивши дурних інвесторів з купою зелених папірців. Але наслідки будуть катастрофічними. Саме так Китай вирішив обійтися з японськими інвесторами. Мовляв, гроші ви вже вклали, от і йдіть собі подалі. Ми ядерна держава і найбільша економіка світу, немає такої сили, щоб нам загрожувала. А японці китайців у другу світову забагато вбили. І зараз вони багаті, а ми бідні. З них причитається… Логіка була приблизно такою. Щоправда, реалізація підкачала. Японці – вони дружні і дисципліновані. Інакше в їхньому кліматі не вижити. Інвестори виступили проти китайської держави одним фронтом і змогли видерти майже чотири трильйона доларів своїх грошей. Майже все, що інвестували. Про прибуток, щоправда, вже не йшлося. І що ж?
Японці затамували самурайську лють у чеканні слушної нагоди для помсти. Китай зіштовхнувся з кризою ліквідності активів. Якраз на 4 трильйона доларів. Терпить найглибшу кризу в своїй історії, яка скорше за все теж закінчиться руйнацією держави.
Давніший приклад: Іван Васильович (третій, а не той, якому в Орлі пам’ятник встановлюють) для поповнення казни збанкрутілої кацапії захопив і пограбував багатюще ганзейське місто Новгород. Отримав півтора мільйона талерів (єфимків) і економічні санкції, які навіть Петро Лупоокий не зміг зняти, прорубавши відоме вікно…
Втративши репутацію надійного боржника – америка втратить все, муситиме іти в самоізоляцію. Держава муситиме звикати жити на третину звичного бюджету… А держава федеративна, причому федерація справжня, а не як у кацапів. США створювалися знизу, народними масами. Спочатку сформувались окремі штати із власними парламентами. Потім вони об’єднались для успішної боротьби з могутнім ворогом – Британією. Парламентарі всіх штатів зїхалися на конгрес і об’єднались у єдину державу, делегувавши їй частину своїх владних повноважень. Власне, саме через це парламент США досі носить дивну назву «конгрес»…
Для повноти картини уявіть, що високотехнологічне виробництво розподілене між штатами вкрай нерівномірно, отже Велика Зелена ЖАБА обов’язково задасть питання жителям якоїсь Каліфорнії : а навіщо нам годувати Неваду? Ми що, своїх казино відкрити не можемо?!
Це обов’язково станеться. Питання лише: коли?
Сам факт виборів між Клінтон і Трампом – вирок США як державі. Тридцять років тому участь їх навіть у праймеріз була б неможливою. Але нам не звикати до таких виборів. Нехай до них американи звикають.
Я не зловтішаюсь з американців, навпаки, тихо сумую, згадуючи такі традиційні в нас вибори без вибору. Кравчук чи Кучма? Кучма чи Симоненко? Тимошенко чи Янукович? На останні я навіть сходив, примусив себе проголосувати за бліду з косою. Дуже вже соромно було жити з презом - уркаганом… Хоча за той похід мені досі соромно. Адже вибираючи менше зло все одно – ВИБИРАЄШ ЗЛО. А що ж робити нам, поки та клята америка загниває? Будувати власну державу. Дорослішати, як нації. Гнати взаший популістів із влади. Можна звичайно глузувати з дурних американців, як один відомий кацап. Але продуктивніше – глянути в дзеркало. І згадати наші вибори.
Кого ви підтримали свого часу? Патріотів, які сказали вам правду: війна на роки, попереду кров, сльози, втрати… і перемога. Важка, страшна, але неминуча. Чи свиноподібного баригу, який пообіцяв владнати проблему протягом двох тижнів? Хто з них був миліший вашому серцю?
Головна відмінність між нами в тому, що їхня держава догниває, а наша лише формується. Важко, болісно, повільно, але ми йдемо у правильному напрямку. Формування нації вже почалося. Ми вже усвідомили спільну мету і спільний інтерес. Залишився останній, найболючіший урок. Який ми мусимо засвоїти. За будь яку ціну. Рано чи пізно. Краще, звичайно, рано…
Полягає він у тому, що НІХТО НАМ НЕ ДОПОМОЖЕ, НІ ЗОВНІШНІ СОЮЗНИКИ НІ ВНУТРІШНІ БАРИГИ-ПОПУЛІСТИ. ХОЧЕШ ЩОСЬ ЗРОБИТИ - ЗРОБИ САМ. Хочемо мати модерну, багату, справедливу державу – маємо створити її самі. Дикий Додік допоможе нам засвоїти урок раніше. Отож, випємо за нього. Нехай йому, дурню, гикнеться.
А вам всім, шановні співвітчизники, щиро бажаю так обирати свого президента, щоб потім не доводилось ловити дрижаки під час виборів чужого.

Go to top