Четвер, 09 квітня 2020 15:38

Коротка історія США у митних тарифах Рекомендовані

Автор
Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Всім вітчизняним ждунам американської допомоги, ментальним жертвам соросят, і переконаним лібералам присвячується.

Історія британських колоній в Америці 18 сторіччя – це переселення бандитів і різного роду непотребу з Європи. Відгомін цього процесу зберігся навіть у мистецтві. Скажімо, в опері Пуччіні «Манон Леско» переселення в Америку – це тяжке покарання за кримінальний злочин. На той час процес, що тривав вже двісті років, призвів до планованих наслідків: місцеве  населення було майже повністю знищене, (з 15-16 мільйонів американських індіанців залишились не більше 5, та й ті вже остерігались з’являтися поблизу атлантичного узбережжя, передбачливо ховаючись від носіїв європейської культури в глибині континенту). На їхнє місце було завезено близько 4 мільйонів рабів з Африки  (приблизно така кількість експлуатувалася одночасно, підрахувати кількість ввезених годі й думати – мерли, як мухи…). Таким чином було закладено підвалини майбутньої  наймогутнішої економіки світу.

В останній чверті 18 сторіччя Британія переживала непрості часи, потрібно було економити, знаходити вільні кошти. Тобто, якщо людською мовою: тимчасово втративши можливість грабувати чужих, британська влада мусила залізти в кишеню до своїх. Жертвою обрали жителів американських колоній. По – перше тому, що ставились до них, як до покидьків (якими вони й були), тож громадська думка була підготовлена і не потребувала звичних інвестицій. По – друге, жителі колоній мали найменше можливостей влаштувати королю Майдан (через віддаленість і вкрай дорогу логістику). Врешті, пронирливі представники криміналітету  регіональної еліти взяли в руки дерев’яний комп’ютер і знайшли вихід. Після тривалих (кількарічних) роздумів, було вирішено, що жити самостійно дешевше, аніж платити мита в королівську казну. Про такі дурниці як держава, демократія, тоді взагалі ніхто не задумувався. Конкретні пацани лічили гроші, все інше могло почекати. І чекало. Підакцизні (за нинішнім сленгом) імпортні товари  місцеві патріоти почали топити в морі, або нищити іншим чином (якщо воно не тонуло). Найвідоміший приклад – «Бостонське чаювання». В тому епізоді жертвою став чай. Ну і королівська казна заодно, причепом. Реакція Англії була не менш кволою. Спочатку королівські міністри не реагували на сигнали з-за моря взагалі, небезпідставно вважаючи їх буденними відходами життєдіяльності американського криміналу. З часом кількість інцидентів множилась, а казна худла, тож довелося таки поглянути на процес тверезим оком. Дізнавшись, що жителі колоній масово не бажають платити мита, король на певний час отетерів. Ці жлоби жмуться за копійку так, наче вони самі там працюють, а не негри на них! Думка такої глибини і новизни просто не вміщалась у його черепі. Потім він таки відреагував, як і належало королю: відправив військо за море, наводити неконституційний лад.  Війна проходила досить вдало для англійців, американці не могли чинити гідний опір. Відреагували вони теж прогнозовано, влаштувавши толковиштє  конгрес, тобто з’їзд представників місцевих банд еліт усіх колоній, що утворив постійний орган імені себе і обрав пахана. Уже в ті часи було очевидним, що банди гопників, навіть під керівництвом загальновизнаного «пахана» безсилі перед регулярним військом. За кілька років англійці досягли суттєвих успіхів, радикально скоротивши поголів’я колоністів,  однак причину війни ліквідувати не вдалося. Вцілілі через халатність англійських генералів колоністи вперто не бажали платити мита, більше того, почали ховатись у лісах і вести партизанську війну, довівши англійські витрати на логістику до непристойного рівня. Врешті король взяв у руки прем’єра, який взяв у руки дерев’яний комп’ютер і порахував, скільки вартує утримання експедиційного корпусу, і скільки мита та інших податків можна було б здерти з колоністів, якби все ж вдалося знайти дієві аргументи, щоб переконати їх платити. Прем’єр, як реаліст, запропонував брати з неплатників заручників, король, як гуманіст, наполягав на геноциді і повторній колонізації. Прем’єр вирахував, за скільки років окупиться експедиція, король відповів, що люди стільки не живуть. А скачіть ви конем!!! – вигукнули вони врешті дуетом. Після чого війська і представники колоніальної адміністрації повернулись до Британії. А оскільки природа не терпить порожнечі, як казав Торічеллі, то на їхньому місці негайно утворився правовий вакуум.

Британська колоніальна адміністрація тих часів значно відрізнялася від сьогоднішніх уявлень про неї. Осередком її був «генерал» - губернатор, що жив у форті під охороною близько сотні королівських солдатів (переважно знедолених, тобто тих, хто не зміг відкупитись від такої честі). За межі форту губернатор як правило не виходив, але його територію більш-менш контролював. Саме туди з’являлися багаті плантатори у пошуках правосуддя. Губернатор, діючи згідно власного уявлення про справедливість і власного ж настрою у даний конкретний день (бо писаних законів у тогочасній Англії не було, так само, як і Конституції) наказував повісити одного з них тут же у форті, або стягнути штраф на свою користь (бажано – з обох, щоб не відволікали намарно). У зв’язку з такою поміркованою політикою бажаючих правуватись у губернатора було небагато. Зате значного поширення набула практика правілова третейських (тобто наперед визнаних обома сторонами) судів. За межами форту губернатор управляв переважно шляхом призначення шерифів (дослівно з англійської –«управителів графства»), старанно зважуючи аргументи претендентів і не забуваючи враховувати зміни курсу срібла по відношенню до золота. Разом із зіркою шерифа щасливець отримував ліцензію на вбивство, тому коштувала така честь немало і на посаду призначалися дійсно гідні претенденти. Втім, вбивство самого  шерифа, хоч і перебувало за межами правового поля, але зазвичай не розслідувалось, що власне і обмежувало владу шерифа рамками пристойності. У критичних ситуаціях (бунт рабів, приватна війна між приблизно рівними за силами плантаторами) губернатор іноді надавав допомогу у вигляді кількох десятків солдат. Збереглися легенди, що окремі, особливо відважні губернатори, іноді особисто приймали участь у таких походах.

За таких умов громадська думка (одна гвинтівка - один голос) набувала вирішального значення. Тому правовий вакуум почали заповнювати із врахуванням місцевого колориту. Всі, по факту спроможні і охочі тримати у руках гвинтівку, отримали рівно по одному голосу у руки. Пропозиції надати громадянські права жінкам, індіанцям та неграм ще довго викликали гомеричний регіт саме через це… Шерифів почали обирати, для забезпечення їх апаратом примусу організували загони із заслужених бандитів, втім, можливість грабувати для них обмежили писаним законом (щоб не забували). Згодом, з розвитком правової культури почали обирати суддів, прокурорів, і навіть губернаторів. Закони писалися на місцях кожною громадою для себе, згодом у Конгресі намагалися звести їх до спільного знаменника, виходило погано. Власне, і до сьогоднішнього дня кожен штат має власні закони.

Таким чином, США виникли не за якимсь планом, а через небажання платити мита англійцям. Кілька мільйонів людей, і без того диких, виявились викинутими з лона європейської цивілізації. За злою іронією долі, дії закону були позбавлені саме ті, хто найбільше її потребував. Але навіть ці буремні події не змогли переконати «батьків американської нації» що чіпати мита – це погано.

Тим часом південні сусіди-мексиканці вибороли незалежність від Іспанії і вирішили ввести мита на продукцію Північноамериканських Штатів. Американи натякнули, що мита, введені проти них, шкодять підприємництву,( на відміну від мит, введених ними) тож краще було б їх скасувати. Мексикани натяку не зрозуміли, тому отримали криваву війну і втратили більше половини території, яка абсолютно добровільно (в стилі Криму) приєдналася до США. В той самий час (1830 рік), коли мексикани ще тільки вводили свої мита, американи виселили (ясна річ – теж абсолютно добровільно) недобиті рештки корінних жителів окупованих ними земель за річку Місісіпі, давши їм тверді, як Будапештський Меморандум, гарантії, що далі їх гнати не будуть, вважатимуть людьми (умовно) а при потребі навіть захистять (від когось стороннього), визнавши Індіанські Території незалежною державою. Широка незамерзаюча ріка Місісіпі, густо населена крокодилами, виявилась чудовим кордоном між двома молодими демократіями. Індіанців, які не побажали переселятись добровільно, перегнали через кордон уплав.

А кляті англійці між тим не дрімали: втративши американські колонії, а разом з ними і потребу в рабах, лідери тодішнього «цивілізованого світу» раптом усвідомили всю антигуманність рабства і заборонили його к бісовій матері. Прямим наслідком такої заборони стало полювання наймогутнішого і найчисельнішого в тогочасному світі флоту на кораблі рабовласників. Відкладеним наслідком стало різке здорожчання рабів і собівартості вирощеної ними продукції. Саме через це сільськогосподарське виробництво, засноване на рабській праці, до кінця першої чверті дев’ятнадцятого століття повністю занепало у північних штатах США, через гірші погодні умови і нижчу якість грунтів. Втративши плантації, колишні рабовласники Півночі зберегли пристойний апетит, який стало нікому задовольняти. Довелось зайнятися промисловим виробництвом. Виходило погано. Прислів’я, що недоля – кращий вчитель підвело нащадків європейських бандитів. Їх недоля чомусь вчила абияк. Тож промислова продукція північних штатів середини 19 сторіччя мала приблизно таку ж репутацію, як нині китайська. Але причини були дещо іншими. Головною серед них стала неймовірна, люта жопорукість тодішніх північних громадян США. Люди, що не звикли працювати руками (і взагалі працювати) просто успадкували цю рису, характерну нині хіба  для москалів та інших безнадійно відсталих народів. Рабів на Півночі практично не залишилось – їх просто продали на Південь, де в повній відповідності із законами ринкової економіки вони приносили більше користі. Таким чином, перед жителями американської Півночі постали дві класичні проблеми, хоча й не зовсім ті, що в московії. Першою була відсутність ринків збуту, другою – небажання і невміння колоністів працювати руками. Найдалекоглядніші політики Півночі з часом почали навіть здогадуватись, що ці проблеми якось пов’язані. Спроби вирішення першої привели до брутального втручання у японські справи. В пошуках ринків збуту для усілякої срані власного виробництва північні американці  відвідали з дружнім візитом Токійську затоку. Затишно розташувавшись у її водах, американи висунули японцям простий як двері ультиматум: або ви відкриваєте для нас свій ринок, або ми починаємо стріляти. Знаючи (по секрету, від сусідів - китайців) про наслідки війни зі списами в руках проти артилерії, японці помірковано відступили. Американці у приступі щенячої радості не помітили, що вузькі очі японських правителів при цьому стали ще вужчими… Якби дебілуваті тодішні американи могли собі уявити, якого джина випускають із пляшки, порушуючи добровільну японську самоізоляцію, вони б мабуть з горя і розпуки обпилися джину і втопилися ще дорогою туди… Але це вже зовсім інша історія. Японія, як і інші відсталі на той час країни, може й купували б американську промислову продукцію, але не мали що запропонувати взамін. Тож пошук ринків збуту для срані провалився.

 Паралельно, позбувшись негрів за гроші, жителі деяких північних штатів вирішили розжитися ними ж знову, але вже безкоштовно. Для потреб промислового виробництва. І спішно скасували в себе рабство. Втрачати їм було вже нічого – раби на їхній території закінчились разом з сільгоспвиробництвом, а для промислового способу створення доданої вартості рабська праця підходить слабо – перевірено ще давніми (і не дуже) римлянами… Тому рабам Півдня було зроблено тонкий натяк: ідіть до нас, будете вільними (якщо встигнете добігти). Зрозуміло, що така постановка питання не викликала захоплення на півдні. Ставлення до жителів півночі стало приблизно таким, як до конокрадів, тільки ще гірше… Річ у тім, що раби вже вартували куди дорожче за коней, бо гірше розмножувались в неволі і швидше гинули від роботи (заперечуючи тим самим ще одне прислів’я).

 Побічним наслідком здорожчання негрів на ринку стала вимушена економія рабів плантаторами. Найбільш передові додумалися навіть полегшити неграм умови існування, щоб стимулювати їх розмноження у промислових масштабах. Дехто й сам взявся за цю невдячну працю, не покладаючи… рук і наплодивши зграї мулатів. Звичайно, всі вони сприйняли зазіхання сусідів на власну кишеню вкрай болюче.

Тим часом жителі півночі знову знайшли вихід із безвиході у митах. Ну наче їм пороблено!  Не знайшовши платоспроможного попиту на власну продукцію на зовнішніх ринках, промисловці неминуче мусили обернути свої погляди на внутрішній. Проблемою було те, що вони й самі  не бажали купувати те, що виробляли, не кажучи вже про жителів півдня. Європейська продукція, передусім англійська, попри неймовірно дорогу логістику вигравала конкуренцію на американському ринку у виробів місцевих майстрів майже «всуху». Щоб запобігти лиху, прийняли рішення обкласти митами імпортну продукцію. Що поробиш: прямі наслідки демократії. Жителів півночі було тупо більше, аніж «джентельменів» півдня. Дійсно: поголів’я плантаторів збільшувалось повільно через відсутність потреби в них, як не зайнятих у виробничому циклі. «Джентльмени», маючи широкий, обмежений лише власним… потенціалом, доступ до молодих негритянок, вважали за краще плодити мулатів, аніж собі подібних. Невдахи, що проїли-пропили свої плантації, масово виїздили на північ. Ну не працювати ж «джентльмену», що це ви придумали?! Щоправда, на півночі працювати їм  таки доводилось. Або вступати до війська. А думка негрів у ті часи не цікавила взагалі нікого, навіть їх самих. Тож кількість виборців півночі зростала…

А кляті англійці знов не дрімали ( ну от цікаво: вони взагалі колись дрімають?!) і у відповідь ввели свої мита на продукцію колоній. Інші промислово розвинені країни Європи до санкцій долучились. А що експортували тодішні американи до Європи? Правильно. Так звані колоніальні товари. Цукор, перець, прянощі, каву. Ну і бавовну, звісно. Куди ж без неї… Список можна продовжувати, але навіщо – вся експортна продукція США, як раптом з’ясувалося, вироблялася на півдні. Тобто, південні «джентльмени» мусили з власних кишень оплатити жопорукість північних співвітчизників. Як тільки вони розчухали тему, то одразу ж задались питанням: а на біса нам все це потрібно?! Чому ми маємо годувати і утримувати цих північних нездар?! Їхні депутати полишили толковиштє  Конгрес, обрали свого президента і звили йому гніздечко в Річмонді. Наївні люди щиро вірили, що оскільки вони самостійно і добровільно долучилися до США всього якихось сімдесят – вісімдесят років тому, і ще навіть деякі старожили пам’ятають ковбасу по 2.20  закон і порядок при англійцях, то так само добровільно вони можуть і піти. Та в їх логічні розрахунки вкралася помилка. Жителі Півночі пильно подивились їм услід і задалися питанням, типовим для нинішніх москалів: так-так, а хто ж нас тепер годуватиме?!

Нащадки жителів півночі досі заявляють, що їхні предки зробили все можливе, щоб запобігти війні. І вони праві принаймні двічі. По перше тому, що переможці завжди праві, принаймні, у тому світі, який американи в себе збудували. По друге, Вашингтонський істеблішмент дійсно зробив чимало спроб домовитись із сепаратистами. Плантаторам півдня обіцяли, зокрема, налагодити виробництво сільгоспмашин (ясна річ, на півночі і у звичній аборигенам якості) і тим зменшити потребу в рабах і збільшити прибутки з плантацій. Така перспектива налякала до мокрих кальсонів навіть найсуворіших із «джентльменів», спроможних вполювати негра з рушниці за сто кроків із зав’язаними очима.  Подейкують, навіть сам капітан Батлер миттєво зблід і на тиждень втратив мову… Лунали й інші, не менш екзотичні пропозиції. Лінкольн і компанія старались з усіх сил. Дика думка відпустити на волю годувальника, їх, щоправда, не відвідала. Бажання скасувати мита теж не виникло.  Зрештою, війну розпочали «джентельмени» півдня. Принаймні так говорить історія, писана, як завжди, переможцями. Вона, історія, сором’язливо замовчує, навіщо «джентельмени» це зробили. Промислова продукція півночі була їм явно ні до чого. Все це вони могли  купити, причому зовсім-зовсім недорого, якби раптом втратили здоровий глузд. Тим більше важко уявити, щоб у їхньому збалансованому господарстві раптом виникла потреба у жопоруких білих рабах…

 Диспозиція сторін до болю нагадувала ту, що ми маємо нині з московією. Так, у нас з ними, хвала Богу, немає спільної держави. Але ж вони вважають зовсім інакше. Та сама проблема мала місце і тоді. А коли позиції сторін не залишають місця для компромісу – війна неминуча. І вона почалася. Причому почалася, як зазвичай – тобто зовсім не так, як планувалось обома сторонами. «Джентльмени», що сподівались перемогти «лавочників» за місяць самою силою духу, раптом переконались, що їхній дух вивітрився і вже не штирить  візаві. У плані військової підготовки «джентльмени» дійсно були вищі за «янкі» на голову. Чи на дві – кому як пощастило. Але зброя їхня трохи застаріла. Років так на – 50-70, нічого страшного, якби не хронічний брак патронів і снарядів, запаси яких формувались виходячи з наявного поголів’я негрів, без врахування потреб  чисельних «братів з півночі». Виробництво ж налагодити не вдалось. У цій дисципліні плантатори ніколи сильними не були…

 На півночі ж навпаки, зброї було – хоч дупою їж. Хоча б тому, що нею зроблена. Гвинтівок і гармат вистачало, щоправда – місцевого виробництва, тобто з кривим дулом, і питання, чи вона краща від старої, але англійської зброї «джентльменів», довго залишалось відкритим. Як би там не було, патронів і снарядів було вдосталь. Не сказати, щоб якісних – але ж якісь були. Про людей цього сказати було не можна. Попри значну перевагу в населенні, «янкі» зіштовхнулися з проблемою нестачі живої сили. Більшість «лавочників» і на думці не мали помирати за інтереси держави, реальної причини для війни вони не бачили, бо перспектива втрати годувальника здавалась їм віддаленою і туманною. Тим більше, що стріляли «джентльмени» дуже влучно. Таким чином, процеси скорочення запасів патронів на півдні і ресурсів живої сили на півночі відбувались активно і одночасно, оскільки були прямо пов’язані. Але на відміну від безпорадного півдня, «янкі» змогли вирішити свою проблему. Цим вони повністю завдячують своєму тодішньому пахану – мудрому старому Абі Лінкольну.  Пильно огледівшись довкола з висоти пташиного польоту свого зросту, Аба дійшов несподіваного висновку, що негри взагалі-то досить таки схожі на людей – особливо вночі і здалеку. Після нетривалого вишколу вони, чого доброго, зможуть виконувати прості команди і тримати гвинтівку у передніх верхніх кінцівках, а за сприятливих обставин навіть вистрілити. То чому б не дати їм людські права?! Ця мудра витівка вирішила одразу три проблеми:

1.  Спричинилась до поповнення запасів гарматного м’яса у власних лавах, причому за рахунок втікачів з півдня. Таким чином, посилення свого війська відбувалось одночасно з послабленням ворога. Біглі з півдня негри, на відміну від «янкі», мали, за що воювати – за свої родини, які залишились на півдні і стали б вільними у разі перемоги «янкі».

2.  «Джентльмени», крім суттєвого ослаблення власної матеріальної бази, нажили ще й потужну «п’яту колону» у власному тилу.

3.  «Янкі» набули моральної переваги над опонентами. Війна, що велася вже не задля пригнічення «братів з півдня» з  метою забезпечення себе харчами, а заради високих ідеалів расової рівності, мала зовсім інший вигляд і для самих «янкі», яких треба було якось підняти з ресорного шкіряного дивана і кинути в бій, і для «світової спільноти». Тут і «Халупа вуйка Хоми» стала в нагоді. Через певний час, вжившись у роль, один високопоставлений  дотепник заявив, що саме вона й стала причиною війни. Щоправда, війна розпочалась 1861, а права неграм надали 1863, але то вже дрібниці. Просто вуйко Хома так розчулив конгресменів, що вони півтора роки проплакали,  перш ніж змогли взяти себе в руки і скасувати нарешті те кляте рабство…

Права негрів та інших «нацменів» переможці закріпили поправками до власної Конституції, а щоб негри не сприймали їх всерйоз – прийняли на додачу закон Кроу. Для ознайомлення з цим законом неписьменних, у переважній більшості, негрів, на громадських засадах було створено ветерансько-волонтерську організацію «Ку Клукс Клан».

   У 1870-х роках американи завершили відстріл бізонів Великих Рівнин і одразу ж розпочали відстріл тамтешніх  індіанців. Угоди з Індіанськими Територіями денонсували, не соромлячись. Чому б своє слово, якщо воно дійсно своє, та не забрати назад?! Індіанців оголосили посібниками «джентльменів», звинуватили у ненаданні допомоги Півночі у ході Громадянської війни, та в канібалізмі (раніше американи чи не помічали того, чи наслідували – зараз сказати важко). Таким чином, американи досить швидко донесли Демократичні Цінності і Права Людини до самого Тихого Океану. Було зроблено спробу ознайомити з їх принадами також жителів Крайньої Півночі. Однак Канада на той час належала Британській короні, згадка про яку, щоправда, вже перестала викликати енурез у очільників зміцнілої американської держави. Втім, англійці примудрилися розв’язати криваву війну за одну-єдину вбиту свиню, тож американи слушно вирішили, що з цими жлобами мати справу не варто Канада достатньо демократична і не потребує їхньої допомоги.

   Перша Світова поставила США в один ряд зі світовими лідерами, чого ще за кілька років до того не могли уявити навіть найобкуреніші футуристи. Британці та французи захлинались від нестачі зброї і швидко дійшли до стану, коли якість перестає відлякувати. На США полився золотий дощ військових замовлень, держава почала стрімко багатіти. Кінець цьому святу поклав кайзер, який на четвертий рік війни помітив таки потік американської зброї до Англії і наказав перекрити його за допомогою підводних човнів. Американи спробували переконати старого пердуна, що перешкоджати бізнесу – погана ідея, але успіху не досягли. Тож мусили допомогти заклятим друзям - англійцям дотиснути кайзера і забезпечили, таким чином, свободу мореплавання і підприємництва.

   Другу Світову США зустріли у Депресії, настільки Великій, що не допомагав навіть кокаїн. Тому  Гітлером спочатку милувалися з любов’ю, як малою дитиною. Фюрер не підвів і забезпечив американів англійськими замовленнями, оплаченими найбільшим у світі золотим запасом, награбованим чесно заробленим у колоніях, що займали чи не півсвіту. Депресія почала закінчуватись, але щось муляло. Покрутившись, американські владці зрозуміли, що то Японія. Це ж придумати: кляті косоокі створили потужну металургійну промисловість, об’єднались в один концерн і викинули американське лайно залізо з азійського ринку! І тут раптом американи помітили, що ті японці всього якихось кілька років тому віроломно напали на бідний Китай і заходилися прищеплювати йому Азійські цінності! Щоб покарати агресорів, а заодно і трішечки покращити кон’юнктуру на ринку сталі, американи ввели проти Японії нафтове ембарго. Американський флот заходився затримувати всі танкери, що прямували до позбавленої покладів нафти Японії. Японці доклали надзусиль, щоб вирішити цю проблему шляхом переговорів, однак президент Рузвельт демонстрував абсолютну непохитність. Японія ж вже тоді славилася надмірною кількістю старожилів, причому частина з них, всупереч усталеній думці, мала феноменальну пам’ять і навіть могла пригадати американську ескадру в Токійській затоці якихось 85 років тому і специфічний, властивий саме американам, спосіб ведення перемовин. Тож врешті японці, замість тихо сконати без нафти, вирішили завдати по США військового удару, що, ясна річ, стало для американів повною несподіванкою. За збігом обставин у Перл-Харборі на час раптового (і віроломного, що завжди є предметом особливої гордості справжніх самураїв) японського нападу не виявилось найновіших лінкорів і жодного авіаносця, але знайшлося достатньо живої сили, яка, миттю ставши неживою, збурила суспільство і забезпечила підтримку вступу США у війну. До того часу «єдинокровні» англійці воювали з Німеччиною, Італією (а по суті – з усією Європою) та Японією самотужки, і американів то ніяк не хвилювало. Вірніше, хвилювало, але під іншим кутом: як вимести з Британії зібраний багатовіковим грабунком колоній Золотий Запас та цінні зарубіжні активи у нейтральних країнах. І лише вичавивши «братів» досуху, збудувавши на їхніх кістках наймогутнішу в світі (хоча все ще трохи жопоруку, згідно традицій) економіку, американи розпочали допомогати безкоштовно. Втім, як кажуть мудрі люди: безкоштовно – то занадто дорого. Допомога дійсно виявилась для англійців наддорогою. Ціною стала не багато не мало сама Імперія, себто колоніальна її частина. Епохп лінкорів у світовій торгівлі змінилась епохою долара... Англійці мали можливість підкласти «рятівникам» велетенську свиню (куди більшу від тієї, за яку розпочали з ними війну в Канаді), здавшись гітлеру. Тоді й США не встояли б проти «вісі», тож «рятівники» відчайдушно ризикували.  Втім, розрахунок був вбивче точним, американи вірно спрогнозували поведінку своїх колишніх хазяїв, бо добре знали їх національний характер, головною чеснотою якого є феноменальна впертість, що не тільки межує з тупістю, а часто навіть заходить на її територію. «Совок» теж отримав свою частку «безкоштовної» допомоги, ціною відмови від Комінтерну. Для тих, хто не в темі: для сталіна це була жертва велетенська, як для путлера, скажімо, розпуск фсб та гру, вірніше, їх «закордонних» представництв… Воювали американи не те, щоб погано, але й не так, щоб тяжко. Німці здавались їм наввипередки, мудро віддаючи перевагу стомленій посмішці старого паралітика перед виряченими буркалами Черчиля, у яких відбивались розбомблені ущерт британські міста і хижо примруженими котячими очима сталіна, де кісткою стирчав гулаг. Японців, які в силу національного характеру і певних особливостей тамтешньої педагогіки, вирішили воювати всерйоз – безкоштовно ознайомили з найсучаснішими на той момент досягненнями в галузі ядерної фізики. Для тих, хто не знає, чи не приділяв значення: США досі залишається єдиною країною, що зважилась на бойове застосування ядерної зброї, причому проти без’ядерної країни. Характерно, що цей випадок досі вважається гідним поваги в американському суспільстві, принаймні офіційних вибачень держдепу з цього питання вголос не лунало. Тож можна зробити висновок, що американи мають надзвичайно широкий спектр засобів для насадження демократії у світі.

   Та чи не найбільший внесок у перетворення США на супердержаву зробили німці. Навіть ризикуючи нажити смертельних ворогів серед довірливих до пропаганди читачів, не можу не згадати, що більшість чудових німецьких танків Т-4, якими фюрер нещадно пресував Колиску Цивілізації, мали не менш чудові американські двигуни «Дженерал Моторс». Американи досі пишаються цим внеском у перемогу над фашизмом. По-перше вся американська продукція продавалась ворогам людства з величезним вивізним митом. Справжні американи вважають справою честі дерти за зброю з ворогів мінімум удвічі більше, аніж з друзів. По-друге – двигуни, зроблені тим самим місцем, погано і недовго працювали, зате чудово і швидко горіли (бо працювали на високооктановому бензині). Втім, німцям не було з чого вибирати. Вони й такими двигунами не могли себе належно забезпечити. І хіба тільки двигунами?! Не маю змоги порахувати, чиїх грошей американи більше влили в свою економіку – німецьких чи англійських. Німці не мали колоній, а отже і можливості визискувати з них золото, але ж до їхніх послуг були усі золоті зуби десятків мільйонів мешканців концтаборів… Тож це питання ще чекає свого дослідника.

   Додатковим бонусом для США став переїзд світового фінансового центру з неспокійного, розбомбленого Лондона до Нового Світу, куди бомбардувальники не долітали. Акули капіталізму в єдиному пориві перебралися до Америки, не забувши, щоправда, залишити в Лондоні філії. Оселились вони, щоправда, не у столиці, а на островах, мабуть за звичкою. Так з тих пір і повелось – на Манхетені працюють, на Довгому – живуть. 

          Навіть злиденний «совок» - і той встиг внести свою посильну частку в творення Американського Дива. Ленд-ліз дійсно був безкоштовним (і величезним за обсягом, що б там не брехали потім москалі), але до цього підприємливі янкі встигли непогано заробити на Індустріалізації. Чомусь ніхто й не згадує, що совкова промисловість перших п’ятирічок збудована майже виключно американами. Сталін платив щедрою рукою, тож чом би й не допомогти доброму дядечку Джо?! Щоправда, гроші, заплачені американам, були виручені за продаж нашої, української пшениці. Вусатий упир забрав усе до колоска, залишивши наших батьків і дідів помирати страшною голодною смертю. Важко собі уявити жахливіше катування для людської душі, аніж днями, тижнями, місяцями бачити, як твої рідні, всі, кого ти любиш, повільно вмирають від голоду, і не мати змоги тому зарадити… Яке ще катування може тривати так довго?! Але що значать наші сльози порівняно з їхнім бізнесом?! Щоправда, про нас теж не забули. Через майже століття після страхіття чуйні румунські бояри американські сенатори кинули нам кісточку: визнали Голодомор геноцидом нашого народу. Про те, куди поділось награбоване, чомусь не згадали. Може вирішили ще років зі сто зачекати…

   Таким чином, підсумовуючи, слід визнати, що впровадження Прав Людини і Свободи Підприємництва – найкоротший шлях до заможного життя. Якщо знаєш, кого, коли, а головне – як пограбуєш. Не варто також надто демонізувати американів, хоча їхньому апломбу і прагненню нав’язати всьому світу американські цінності і спосіб життя можна було б знайти краще, мирне застосування. Історія інших держав не набагато краща, якщо не гірша. Крім нашої, Української історії, звісно. Бо її просто немає – як вкрали москалі, так і забулось. Не намагаємось навіть повернути, хоча істориків плодимо без ліку і годуємо навіщось із злиденного нашого бюджету. Тож до чого це все?

Справа не в тім, що оці люди забороняють нам длубатись у носі закликають нас поважати Закон, Права Людини і Демократичні Цінності, а в тім, що трамп головного мозку, що спіткав їх нещодавно, не прикрий виняток, а освячене віками правило, і коли він починає запроваджувати мита і руйнувати існуючу систему світової торгівлі, усіх, хто хоч трохи знає історію, починає ковбасити не по-дитячому. Бо мита – це дійсно серйозно. Принаймні – у США. Це вам не про Права Людини  патякати…

Детальніше в цій категорії: « НЕ СЛУХАЙТЕ МЕРЗОТНИКІВ – НОСІТЬ МАСКУ!
Go to top