Понеділок, 01 квітня 2019 12:48

День Дурня або Прощання нації з совістю. Рекомендовані

Автор
Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Сказати, що я вражений результатами виборів – це нічого не сказати. Я прогнозував зовсім інший результат, виходячи з історії виборів в Україні і процесу відродження нації, що зазвичай починається при зовнішній агресії. Що можна сказати, роздивляючись першу десятку претендентів… Перше ж питання, яке спадає на думку: кого з них може собі дозволити підтримати порядна людина, не втрачаючи честі? Кому може віддати голос християнин? Кошулинському  і Гриценку. Перший – герой нації, її захисник і очільник в найтяжчі години,  другий – політик, що зберіг особисту порядність. Я в жодному випадку не належу до симпатиків Гриценка, але зараз не про це йдеться. Я розумію мотивацію його прихильників, вона цілком людська. Про мотивацію 90% виборців цього не скажеш.  Мене не цікавить причина, чому вони обирали покидька, який грабував їх раніше, грабує зараз, або не приховує наміру грабувати в майбутньому. А восьмеро з 10 перших за результатом кандидатів поза всяких розумних сумнівів належать саме до цієї категорії, їхні мерзенні біографії  тому запорукою. В добу інтернету виборці знали, за кого голосують. Чи могли дізнатись, якби хотіли – це те ж саме. Людина – химерна істота, спроможна виправдати будь-яку свою підлість і ницість. Але немає потреби копирсатися в тому лайні. Важливий лише результат, а його можна охарактеризувати коротко і чітко: прогресуюча аморальність суспільства.  Це не лайка, а констатація факту: готовність обрати мародера, грабіжника/грабіжницю, брехуна/брехуху, ворожого запроданця/запроданку,  свідчить про втрату суспільством моралі. Йдеться не про те, що за звичкою читають батьки дітям а вчителі – учням. Мораль – це збірник емпіричних норм і правил, напрацьованих суспільством для полегшення виживання.  Відмова від неї утруднює виживання окремих членів здорового суспільства або всього нездорового. Утруднює в мирний час. У час війни – унеможливлює. Не вірю, що Господь спалив Содом і Гомору. Вони знищили себе самі. Не знайшлось у них достатньої кількості праведників, щоб забезпечити виживання суспільства. От і не вижили.

 Маючи 20% громадян серед населення Україна на чверть століття застрягла між буттям і небуттям – ні вмерти ні розквітнути.  Банда мародерів,  що керувала нами останні 5 років, остаточно розбестила суспільство. Стерто грань між добром і злом. Люди (люди?!), яких прийнято вважати моральними авторитетами  суспільства, закликали підтримати мародера під час війни. Крадіжки, брехня, підкуп – стали нормою повсякденного життя. Не знаю, куди поділися 15% патріотів, прихильників націоналістів: загинули, вимерли, виїхали, скурвились… це не важливо, важливий результат - без них держава приречена. Честь не повертається. Людина, що вчинила безчестя, вважається безчесною до останнього подиху. Предки це добре знали, і карали за розбещення особливо жорстоко, як за вбивство. Бо обидва процеси незворотні. Вкрадене можна повернути або нажити знову, життя і честь повернути неможливо. Сподіватися можна лише на зміну поколінь: вбитих заступлять діти, на зміну безчесним можуть  прийти їхні чесні нащадки. Саме на це сподівався і я, розпочинаючи невдячну і безнадійну боротьбу за повернення історичної пам’яті нації, сплюндрованої московською ордою. Не на більшість сподівався, звичайно. Більшість є підлою і аморальною мабуть в усіх сучасних суспільствах, достатньо поглянути тверезим оком, як реагує «цивілізований світ» на московську агресію щодо нас. Я сподівався на ядро, здорову частину українського народу. З початком війни, коли наймерзенніша частина нашого суспільства опинилась на окупованих територіях і випала з політичних процесів, з’явилась надія на відродження. Морально здорове ядро досягло третини населення, приблизно як у європі. Та за 5 років війни воно скоротилось утричі. Я не помітив, каюсь. Справа в тім, що в моєму оточенні, серед людей, з якими я спілкуюсь реально, не в мережі, немає виборців отих восьми. Це при тому, що політиків серед них теж немає, в тому числі й націоналістів. Звичайні Люди. За одним-єдиним винятком. Тепер розумію, що мені просто пощастило з колом спілкування. За сумною іронією долі, щойно закінчив книгу про орду й ординство, їхні згубні наслідки для поневолених народів, тавро рабства і зради, що не змивається поколіннями або взагалі  входить в архетип. Тепер не певен, що є сенс її оприлюднювати. Для кого?!

Найнебезпечніший покидьок – це покидьок при владі. Він розбещує все суспільство, оптом. Підлеглим починає здаватись, що їм теж можна. І шлях у пекло відкривається… Кацапи  біжать по ньому з піснями і транспарантами, українці – саме роблять перший крок туди… Оці 90% віднині  і до скону нестимуть своє тавро безчестя. Хтось із соромом, хтось із гордістю, більшість – байдуже, не помічаючи й не усвідомлюючи власної підлості.

Що робити далі? Кожен вирішить для себе сам. Я не збираюся брати участь у другому колі цих виборів, а тим більше щось радити читачам. Я не є говнознавцем, не розрізняю тонких відтінків смаку, аромату, кольору, і взагалі, по правді кажучи, говна не їм і навіть не беру до рук. І не голосую за нього. Робити є сенс лише те, на що можеш вплинути. Поки була надія на розвиток держави, я плекав ілюзію, що в тому розвитку буде і моя малесенька часточка, яка варта часу і зусиль. В обидлячуванні, що відбувається зараз, брати участі не бажаю, даруйте. Маю намір найближчим часом поповнити собою ряди заробітчан і доживати віку на чужині, серед чужих і підлих людей. Чому? Бо історія повторюється, саме за це я її й ціную. Сто років тому українці втратили державу, бо не знайшлось достатньої кількості героїв, готових за неї помирати. Не тому не знайшлось, що наша земля їх не народжує. Просто вони одного разу тверезим оком подивились на свій народ і ясно побачили: тут немає за кого вмирати. Чимало справжніх героїв  попри це залишились тоді в підпіллі, окупаційна влада назвала їх бандитами, але винищити силою не змогла. Тоді кацапи оголосили НЕП, і українські селяни вирішили, що з москалем можна ужитись. І зрадили своїх героїв, полишивши напризволяще. А партизанський рух приречений, якщо не спирається на підтримку суспільства. Як тільки захисники нації згинули, почався голодомор. Кацапи упокорювали беззахисний натовп аморальних українців, наших прямих предків. Ось вам найкращий приклад, як втрата моралі вбиває суспільство. Чотири роки тому відійшла у вічність моя люба бабуся, свідок і жертва неймовірних страждань українського народу. Народилась під час війни, пережила три голодомори, овдовіла у 20 років, залишившись на окупованій території з немовлям на руках, пережила репресії, колективізацію, індустріалізацію, щоб врешті померти під час нової московської війни. Але її спогади залишились зі мною. Немає для людини катування страшнішого, аніж спостерігати, як твої рідні  і близькі, всі, кого ти любиш, повільно згасають від голоду на твоїх очах. Спостерігати, не маючи змоги хоч щось вдіяти. Навіть ті, хто вижив, залишились моральними каліками на все життя. Я не хочу, щоб моїх рідних  і мене спіткала така доля. Краще вже дожити віку серед чужинців, у тій самій європі, яка сито й байдуже мовчала, дивлячись на помираючу з голоду українську націю. Вчора українці вчергове зрадили своїх героїв, що захистили нас в перші місяці війни. Процес запущено, його вже не спинити. Історія повториться знову.

                А дурнів вітаю з професійним святом, цього року воно вдалось на славу. Колись гігантські ящери – зауроподи, через колосальні розміри мусили утримувати в організмі  два центри прийняття рішень, точнісінько як 90% сучасних українців. Оскільки я не здатен впливати на жопу і телевізор, які й стали цими центрами, мушу припинити писати на політичні теми, а можливо – і взагалі. Немає для кого. Ані жопа, ані телевізор моїх думок не потребують. Куди подівся мозок? Не знаю: у когось не пройшов за конкурсом, в інших розсмоктався, а в когось і не було його від народження, та й не важливо це. Процес пішов, і я не в силах його стримати, навіть на мить. Тож варто зайнятися чимсь кориснішим.

Пану Руслану – моє співчуття, шанування і подяка. В історії України не було більш гідного кандидата в президенти. Не знаю, як йому вдалось витримати цей удар. Побачити наяво, задля кого він стільки разів ризикував життям і кому це життя присвятив… Низький Вам уклін, Руслане Володимировичу! І щира подяка за те, що мені було за кого проголосувати на цих виборах, не втрачаючи людської подоби. Вочевидь, це останні президентські вибори, в яких я брав участь, намагатимусь запам’ятати це відчуття. А стосовно нації, вірніше того, що від неї залишилось… Сьогодні ми могли б прокинутись у новій країні, де нехай не одразу, але буде суд, соціальна справедливість, перспектива розвитку, надія на перемогу у війні і світле майбутнє хоча б для прийдешніх поколінь. Але нація не спромоглась на 15% підтримки своєму герою. Бо вона вже мертва...

Звичайно, амлоальні нації теж спроможні за сприятливих обставин мати свою державу, тож  можна було б ще довго копирсатись у власному лайні, як це успішно робить європа, якби не війна… Чекайте, за нами прийдуть. От тільки кому їх зупиняти тепер? Чи знайдуться бажаючі помирати за право вальцмана мародерствувати чи можливість бєні повернути ним же розграбований і нашими грошима врятований банк? Особисто я  - не готовий, вибачайте.

Щиро дякую за увагу всім, хто читав мої статті протягом п’яти років, страшних років війни. За те, що намагались думати. Ви варті кращої долі, аніж та, що на вас очікує.

Go to top