Вівторок, 13 листопада 2018 19:37

Не стріляйте в дипломата. Рекомендовані

Автор
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

Всім патріотам, щиро обуреним відсутністю практичних результатів діяльності нашого дипломатичного відомства, присвячується…

Виникнення дипломатії як явища слід співвіднести в часі з виникненням писемності.  Звісно, люди вміли воювати й охоче цим займались задовго до виникнення першої писемності. А раз так, то й певні угоди між собою вони неминуче укладали. Але вважати їх проявом дипломатії мабуть невірно, інакше доведеться вважати дипломатією те, чим займається московія. Усна угода наче сама запрошує себе порушити – бо кожен учасник її може торочити своє і повністю ігнорувати твердження другої сторони. Доказів же немає. #вивсевреті  і #гдевашидоказательства – це не винахід сучасної гібридної війни, а саме атавізм тих первісних часів. Тоді так реагували на звинувачення геть усі, зараз – лише розумово відсталі і примітивні народи. З виникненням писемності люди звернули увагу на її властивість зберігати результати перемовин у тому вигляді, в якому вони були укладені.  Відтоді й з’явились фахівці з письмового обману, відомі зараз як дипломати.  Прийнято вважати, що практично  до позаминулого століття дипломатія була виключно допоміжною до війська силою, покликаною закріпити на папері результати війни. Твердження помилкове, бо змінилась не  функція дипломатії, а концепція війни, але щоб це зрозуміти – треба з’ясувати, що ж таке дипломатія. І що таку війна. Найкраще літературне визначення праці дипломата, яке мені довелось чути – фраза фахового дипломата графа Данила з оперети «Весела вдова», сказана двом дуелянтам. «Як дипломат, панове, я можу вас лише розсварити! Мирити – не моя професія.»

Насправді, якщо відкинути всю словесну мішуру, розвішану самими ж дипломатами, можна дати коротке, але правильне визначення: дипломатія – це погроза застосування сили.

Ще прадавній войовник Сунь Цзи знав, що погроза застосування сили є таким самим інструментом, як і сама війна. Навіть кращим, бо допомагає зберегти своїх людей і чуже майно (яке збираєшся оголосити своїм).  19 сторіччя дійсно принесло у дипломатію революційні зміни. Приблизно в цей час правлячий клас провідних країн світу усвідомив нарешті, що сила буває не лише військовою. Адже якщо поглянути на війну тверезим оком, неминуче прийдеш до висновку, що це всього лише перерозподіл матеріальних цінностей із застосуванням грубої сили. Все решта – побічні ефекти. І не варто вважати, що війна – це справа виключно держав. У середньовічній  Європі кожен незалежний феодал (тобто той, що нікому не приніс васальну клятву, відому як оммаж) мав право на приватну війну будь з ким, згідно власного смаку. Пізніше держави просто монополізували це право, та й то не зовсім. Інакше в світі  не існувало б приватних військових компаній.

З давніх давен економічний тиск застосовувався як допоміжний засіб у війні. Адже війна – дороге задоволення. Перекривши ворогу фінансування можна добряче його послабити. Скажімо, англійські банкіри свого часу спромоглися затримати спорядження Непереможної Армади, давши своїй  владі безцінний час, щоб зібрати докупи своїх піратів героїв. Наслідки цього чину відчуваються й досі. На гроші також можна найняти чужу армію воювати замість твоєї або хоча б допомогти в критичний момент. Вся історія «російської імперії» аж до її розпаду – це торгівля власною армією.  Як ви думаєте – що робив Суворов у Альпах? Гроші заробляв для царя! Майже всю валютну виручку московські упирі царі оплачували кров’ю своїх солдатів (переважно – українців). Бо потреби пеньки доволі обмежені і відчуваються переважно пеньками…. Це реальна історія, про яку кацапи не пишуть у своїх підручниках. Наші історики теж чомусь соромляться про це згадувати. От цікаво – чому? Мимоволі з’являються недобрі підозри…

У 19 столітті прийшло нарешті розуміння самостійної цінності економічного тиску, який можна застосовувати не для підтримки бойових дій, а заміть них.

Чому сучасні європейські і американські лідери не бажають воювати? Думаєте, стали добрішими всередині? Як би не так! Просто війна почала втрачати  сенс, тобто вже не забезпечує  перерозподіл матеріальних цінностей. Після Першої світової переможці ще мали можливість стягти з переможених часткову компенсацію витрат  і втрат.  Побічним ефектом стала Друга світова, яку розпочали переможені у Першій, втомившись виплачувати репарації.  На той час лідери «демократичного світу» вже підрахували, що наступна війна просто не окупиться, як зрештою воно й сталось.  Адже зброя стала ще більш руйнівною,  певні шанси вижити ще залишались у приватних осіб, але у промисловості й інфраструктури – жодних. (Саме цим спричинена підкреслена миролюбність чемберлена і делад’є, всякі там мюнхенські змови і таке інше. Міркування гуманітарного порядку «демократичними» владцями до уваги  беруться десь в тій же мірі, як і вождями канібалів.) Але донести цю складну думку до гітлера й  мусоліні не вдалось. Історія підтвердила правоту «демократичного світу». Замість стягти з німців та італійців чергові репарації – їм довелось дати кредити. І от на біса кому така війна, скажіть будь ласка?! Жодних доходів од неї, витрати самі. Чистий мазохізм… Зараз ту ж саму багату думку «демократичні лідери світу» намагаються донести до кацапів. Виходить ще гірше, аніж із гітлером і мусоліні. Адже кацапи досі живуть у рабовласницькому стані.  Заскочили на хвильку у феодалізм, озирнулись навсебіч, скривились – і назад, в орду. А орда свого часу була заснована уйгурськими кочівниками. Що для кочівника є найвищою цінністю? Правильно, території. Там можна скот пасти і самому пастись. Просто за якихось 700 років колись передова концепція державотворення трохи застаріла, а кацапи не помітили… От і пишаються найбільшою в світі територією, більшість якої взагалі не придатна для будь – якого використання, а решту кацапи поспіхом приводять у цей стан. Нічого не поробиш – психологія кочівника. Не варто за собою прибирати – завтра однак відкочуєш… Хто не вірить – дивимось, що сталось із Кримом…

Таким чином, підсумовуючи: не маючи сили – нікого не злякаєш її застосуванням. Успішна дипломатія практично неможлива без потужного війська й економіки. Винятки бувають, існує так звана «дипломатія вислизання», але вона придатна лише для малих держав, та й ті  ризикують будь-якої миті «дострибатися». В даному випадку погрозою є здатися або піддатися іншій сильній державі (зазвичай – сусідній). Але навіть у цьому випадку для дипломатичної гри потрібні мінімум 2 сильних сусіда, яких можна спробувати лякати одне одним. При цьому треба бути більш-менш потрібним їм усім, що досягається вигідним географічним розташуванням або знов таки високим рівнем розвитку економіки. Але в кожному разі – це дипломатія курця. Дипломатія  здорової країни виглядає приблизно як дах над будинком.

 

 

 

 

 

Усю міць держави можна поділити на 4 частини: гуманітарна, військова, економічна, і дипломатична. Як не дивно, найважливіша з них та, що здається ефімерною, гуманітарна.

Вона складається з:

-традицій

-мови

-віри

-мистецтва

-історичної пам’яті

які разом складають таку дивну і невагому річ, як культура. Без неї держави бути не може. Саме тому кацапи протягом чотирьох віків цілеспрямовано й методично  руйнували в нас все вищевказане. На щастя, гуманітарна міць руйнується найповільніше. Ми зараз повертаємось із такого мороку, з якого ніхто ніколи не повертався. Нація виявилась живою, попри всі чотиривікові зусилля мордору. Історія знає й приклади відродження народів після більш тривалої окупації, але тільки у випадках, коли їх культура не винищувалась окупантом цілеспрямовано.  На жаль, культура відроджується ще важче й повільніше, аніж зникає. Надто в умовах, коли державна влада не сприяє її відродженню, бо всі дії в цій царині дуже витратні і потребують фінансування. В Україні ця справа теж покладена здебільшого на плечі волонтерів.  На Сході найбільш шляхетною вважають працю садівника фініків. Бо він не скуштує плодів з дерев, ним посажених. Не доживе… Я особисто веду з москвою свою приватну війну (немов середньовічний феодал) за відродження історичної пам’яті нашого народу. Вона найбільш постраждала від московської  орди. Те ж саме роблять інші творчі люди, кожен в своїй галузі. Роблять, розуміючи, що через колосальну суспільну інерцію їм навряд чи доведеться скуштувати плодів своєї праці.

                Повертаючись до малюнку: без міцного війська і потужної економіки сильної дипломатії не буває. Не може дах висіти в повітрі, на жаль. Ніякі «дипломатичні» важелі не роблять дипломатію сильною без війська і економіки. Читачі старшого віку пам’ятають, що таке «тисячне китайське попередження». Це реакція МЗС Китаю на черговий проліт американського літака-розвідника над суверенною китайською територією. Аналог сучасних стурбованостей  і занепокоєностей.  Китай на той час мав право вето в ООН точнісінько як і зараз. І дуже це йому допомогало?  А от зараз словосполучення «китайське попередження» звучить зловісно, навіть для тих, хто пам’ятає історію. І чого б це? Чи не тому, що Китай зараз – країна №2 у світі, із добрими видами стати №1, якщо раніше не розвалиться? Китай другий у світі, бо має другу за обсягом економіку і друге за силою військо, а не тому, що його вето друге за товщиною і масою чи краще накладається. 

                Чи може держава бути успішною і заможною без дипломатичної міці? Звичайно! Наприклад Тай  вань. Економіку має – всім на заздрість. І військо таке, що при потребі навіть від Китаю відіб’ється. І при цьому залишається взагалі не визнаною державою без дипломатичних стосунків з рештою світу. І якось без них живе (дай Бог нам так жити) і в Китай не проситься, радше зовсім навпаки. Буває будиночок і без стіни. Наприклад Японія – третя економіка світу, майже позбавлена армії. Окупована територія, як не як. Так-так, окупована досі. Американи все ще тримають там бази. І що? Живуть начебто пречудово. Ну, крім тих, хто мусив втікати з Курил, покинувши рідні домівки. Бо дипломатія такої економічно потужної країни не змогла за 70 років добитися повернення вкраденого.

 Буває  і навпаки. Саме військо, без економіки. Хто не вірить – тим раджу у відпустку до КНДР. Отримаєте масу незабутніх вражень. Якщо повернетесь. У таких державах страшно жити і про них гидко згадувати. Але вони існують. Без усякої там дипломатії… Принаймні – без успішної. От без чого будинок точно не стоїть – то це без фундаменту. Наш фундамент кривий і понівечений стараннями окупантів, але він існує. Навіть за відсутності власної держави і суверенітету він дає надію на майбутнє.  Можна, звичайно, ганити його на всі лади: і кривий він у нас, і неоковирний, і потріскався добряче, і ворожа отруйна цвіль у тих тріщинах сидить, не виколупаєш. Але краще підмуровувати його потихеньку, хто скільки може.  Я, наприклад, пишу книжки, щоб зацікавити вас вашою власною історією. Усі, хто не байдужий до нашої історії, вкраденої кацапами - читаємо новий гостросюжетний роман про найпотаємніші її сторінки, чотири віки ретельно приховувані від нас москвою.   http://www.mytus.net/index.php/prose/wind-of-fate   

Кожен може зробити хоча б щось для укріплення нашого державного фундаменту: перейти на українську мову, відмовитись від культури окупанта і нав’язуваної ним фальшивої «історії», яку коректніше було б назвати «Казки народів півночі»,  перестати ходити в церкву окупанта до попа-КГБіста,  припинити слухати пісні і дивитись фільми його мовою,  почистити карму (а заодно і фейсбук) від мишебратьєв, вдягти врешті решт вишиванку, якщо на більше не здатен…

                Бо без даху жити можна, нехай і незатишно. Навіть позбувшись війська і економіки, втративши державу (не приведи Господь) можна зберегти надію на майбутнє, як плекали її покоління борців за волю. Надія залишається, поки є фундамент. Те, що об’єднує нас у націю і державу. Наша культура.

                А дипломатів наших сварити не варто. Піаніст грає, як уміє – не стріляйте в нього. Ми вимагаємо від них результату, але не даємо їм важелів для його досягнення.  Насправді стурбованість і занепокоєність викликають не дипломати наші (а серед них трапляються іноді фахівці цілком пристойного рівня) а політики, які як мантру повторюють тезу, що війна з москвою має  дипломатичне вирішення. От вони дійсно страшні, надто серед кандидатів у президенти.

Останнє редагування Понеділок, 19 листопада 2018 08:06
Go to top