П'ятниця, 03 липня 2020 23:51

МІСТОК ЗАКОХАНИХ. Рекомендовані

Автор
Оцініть матеріал!
(0 голосів)

  Оповідання надруковано в збірці "Як тебе не любити" за результатами конкурсу "Коронація слова - 2019"

 

Ще не ступивши на сходи, дівчина зрозуміла, куди він її веде. Ретельно тамовані спогади виринули із забуття, неначе противожений рій. Тоді теж була весна. Її Весна. Вона саме поверталась з гімназії, наспівуючи улюблену мелодію, що линула просто у вуха з дорогого гаджету, подарованого батьком якраз на сімнадцятиліття. Душа співала в такт і щохвилини поривалась злетіти. Адже у неї все попереду – доросле життя, престижний виш, чарівний принц. З приємних роздумів її вивела груба рука, шарпнувши за спину, неначе зубами хто вчепивсь. Повз обличчя пролетіло, обдуваючи холодним вітром, дзеркало автобуса з перекошеним від страху обличчям водія усередині. Ще не усвідомивши, що сталось, вона обернулась до невисокого капловухого парубка, що нахабно дивився на неї насмішкуватими карими очима.

- Ти  що, здурів, телепню?! – зарепетувала тоді вона. – Роздягти мене хочеш посеред вулиці?!

- Нема за що! – з усмішкою відповів хлопець, наче вона йому щойно подякувала, та й рушив собі через дорогу, не оглядаючись.

Лише тоді, втупившись очима в його спину, що віддалялась, мірно погойдуючись, вона збагнула, що насправді з нею сталось. Що всі її мрії й надії щойно мали бути перекреслені оцим автобусом. Жодного «завтра» для неї не передбачалось. Навіть «сьогодні» вже мало закінчитись. Назавжди… Кинулася бігти за парубком, врешті наздогнала його на наступному світлофорі. Дяка Богу, що в центрі Києва вони на кожному кроці. Не роздумуючи міцно вхопила за лікоть.

- Вибачте, я навіть не подякувала… - розгублено пробурмотіла вона, опускаючи очі. – От, підбор зламала…

- Тоді вже ти мені вибач! – всміхнувся хлопець, і оце «ти» раптом відізвалось їй у серці солодким болем. – Занадто сильно шарпнув…

Їй так багато треба було сказати тієї миті, що вона не спромоглась вимовити ані слова, лише стояла, вчепившись намертво в його руку.

- Та в тебе шок… - стурбовано мовив він, вдивляючись їй в очі. – Та ще й без підбору… Маю провести тебе додому.

         Вона радісно закивала, не в силах витрусити з себе ані слова. Відчула раптом, що готова йти за цим юнаком на край світу. Просто зараз, усе покинувши…

         Між тим парубок вже підняв руку, зупиняючи таксі.

- Не варто, тут недалеко… - нарешті спромоглась вимовити вона.

- На одному підборі? – хлопець іронічно звів густі брови і раптом всміхнувся.

 Розкішний батьків будинок у затишному провулку на Печерську, схоже, не справив на нього жодного враження.

- Бувай! – всміхнувся, відпускаючи її руку перед кованою хвірткою.

- Стривай! – вона раптом збагнула, що навіть не назвалася. – Стелла…

- Мене звати Стелла – повторила, червоніючи через власне претензійне ім’я.

- Зіронька… - всміхнувся він. – Яке гарне ім’я… А я Рома.

- Знаєш латину? – лукаво всміхнулась вона. – Чи когось з таким ім’ям?

- Латину… трохи… - відповів, ніяковіючи.

- Вчишся на лікаря?

- Ні, на інженера.

- А я ще в гімназії! – чомусь із пафосом виголосила вона. Хлопець зареготав.

- Ви там справді голими бігаєте? – запитав, втираючи сльози.

- Де?! – розгубилась вона. – Гімназія – це школа так грецькою мовою зветься. Ти що, з неба впав?

- Грецькою школа зветься школою, – весело пояснив Рома. – Гімназія – це приміщення для голих, якщо вже хочеш грецької… Вибач мені, провінціалу, ніяк не звикну до київських понтів…

- Ти що, й грецьку знаєш?! – геть розгубилась вона. – Ти не монах часом?

- Ні! – покрутив головою Рома. – Хотів був до семінарії, на батюшку вчитись, так не взяли…

- Чому? – здивувалась вона. – Коли так добре мови знаєш…

- Я думав, спитаєш: «чому на батюшку?»… - вдячно всміхнувся Рома. - Розумієш, там багато чого треба, окрім мов і Святого Письма. Співати, наприклад. А в мене голос, як у віслюка, і слух, мов у дуба. Я був як затягнув «Вірую…» так уся комісія розбіглась з криками «Господи помилуй!»

- Зайдеш? З батьками познайомлю…

- Не варто, - він ще всміхавсь, але якось через силу. – Мені немає чим відповісти…

- Твої… померли? – засмутилась вона. – Вибач…

- Не маю уявлення, – удавано бадьоро знизав плечима Рома. – Я найда.

- Як?.. Сирота?

- Найда! – вперто повторив він. – Хтось мене під двері сиротинця приніс немовлям. Мати мабуть… У смітник не викинула – і на тому дяка… Няньки вирішили, що я на цигана схожий, от і назвали…

- Та я не циган, - силувано всміхнувся він. – Цигани своїх дітей не кидають. Вибач, та мені вже час. Як хочеш, на вихідні сходимо кудись…

         Вже за місяць, в останній день весни, Рома вів її цими самими сходами. І день був наче такий самий. Але тоді її немов несла угору незбагненна сила, дзвоником відгукуючись у серці. Зараз та дорога видавалась сходами на Голгофу, вдаряючи болем у груди в такт кожному кроку, і навіть букет довжелезних гладіолусів у руках нагадував їй той Хрест, який кожен має нести сам.

         Той місяць був, мабуть, найщасливішим у її житті. Тепер від нього залишились спогади і щемливе відчуття, що таке диво дарується Господом в житті лише раз і вже ніколи не повториться. Вони ходили на виставки, до художніх музеїв – Рома кохався на живопису, а їй однаково було, куди йти. Аби з ним. Гуляючи тінистими парками, якими так багаті схили Київського пагорба, Рома впівголоса читав їй класичних поетів. Вона не розуміла ані слова, але голос його здавався чарівною музикою…

         Вона не пішла навіть на власний випускний, щоб тільки провести цей час із ним. Рома був щиро вражений такою жертвою, вона ж вважала, що там і втрачати нічого. Друзів у неї не було – в елітному закладі діти пихато хизувались одне перед одним своїми батьками, а якщо й дружили – то лише проти когось. Вона намагалась пояснити це йому, боячись, що не зрозуміє.

- Безрадісні веселощі надокучливі… - кивнув тоді Рома, перериваючи її монолог.

- Ти ще й філософ – спантеличено всміхнулась йому Стелла. – Як добре сказав…

- Це не я, а Честертон… - він взяв її за руку, і дивне тепло раптом розлилось по її тілу. – У мене теж друзів немає. Як не дивно, убожество призводить до тих же наслідків, що й надлишок. Люпус люпусу людина, як кажуть…

         А за кілька днів по тому він освідчився їй у коханні. На тому самому містку, опустившись правим коліном на нефарбовані дошки, немов лицар у кіно. Вона підвела свого лицаря, бо той не наважувався не лише встати, а навіть звести на неї погляд, сама поцілувала замість відповіді. Вперше у житті. Раптом примарилось, що вони полетіли кудись разом, обійнявшись до болю в м’язах, щоб ненароком не розлучитись. Тоді їй здавалось, що минула ціла вічність, коли Рома нарешті витяг з кишені два дешеві китайські замки з вигравійованими їхніми іменами.

- За київською традицією маємо залишити їх тут, щоб життя нас не розлучило, - схилився він над поручнем, чіпляючи замок до кованої огорожі. – Тепер ти…

Того року вона вступала на юридичний, добре знаючи, що не має чого хвилюватись – якщо й не пройде на бюджет, батько однак заплатить, скільки треба. Родині потрібен юрист. Ні, не так: «родині» потрібен консольєрі, так буде чесніше… Попри виснажливі заняття, щодня знаходила час на побачення.

- Тепер вже не відкрутишся! – жартівливо сказала Ромі, чмокнувши у щоку замість вітання. – Вступила, на бюджет! Тож я вже доросла, завтра знайомлю тебе з батьками.

- Цікаво: кому ти збираєшся доставити задоволення?! – криво всміхнувсь він у відповідь. – Ну як в тому анекдоті…

Неначе у воду дивився.

Наступного дня Рома впевнено подзвонив у хвіртку їхньої садиби, вклонився мамі, даруючи букет білих троянд, навіть поцілував руку, і був допущений врешті в святая святих – батьків кабінет.

- Це Роман… - Стелла не встигла продовжити.

- Де ти підібрала цього бомжа? – рохнув червонопикий лисий бевзь, що вільно розсівся за столом, і знов опустив очі в папери перед собою. -  На смітнику чи на вокзалі?

- Ви неймовірно приємний співрозмовник, шановний Петре Івановичу! – з широкою посмішкою відповів Рома, відступаючи в коридор. -  Я невимовно радий знайомству, вдячний вам за честь. Щиро шкодую, що змушений залишити поважне товариство, справи. Дякую за аудієнцію і приділений час. Проводжати не треба, я знайду дорогу!

- Що це було?! – заревів батько, червоніючи писком до кольору гнилого граната. Мама, як завжди, не сказала нічого, байдуже втупившись у стіну скляними очима. Стелла зачинилась у своїй кімнаті й проплакала до ранку. Тоді, зауваживши, що батько кудись поїхав, зібрала свій одяг у велику валізу на коліщатках і поїхала просто до Роми у гуртожиток. Він якось прилаштував її в дівочу кімнату, а за місяць вони побралися. Замість весільної подорожі поїхали до містечка, де Рома провів дитинство в сиротинці і отримав таки від держави малесеньку квартирку.

         У гуртожитку їм дали крихітну кімнатку, де й промайнули три подружніх роки її життя. Вона вчилася готувати, бо ніколи не вміла й не мала потреби, він терпляче поїдав її кулінарні шедеври, не відриваючи очей від комп’ютера – вечорами писав програми, щоб заробити на прожиття. Таким вона й запам’ятала його найбільше – у профіль.

         Того дня Рома поїхав до «рідного» містечка, щоб спробувати продати квартиру. Вона мала піти на перший внесок за однокімнатну в Києві.

- Я у військкоматі, Зіронько… - долинув з трубки його голос, спотворений тамованим хвилюванням. – Я мушу… не наважився тобі сказати в очі, пробач… Ти ж знаєш, що коїться, скільки разів переговорено, я маю бути з ними…

- А про мене ти подумав? – не вірячи почутому запитала вона, силуючись не зірватись в істерику.

- Тільки про тебе й думаю, кохана – одказав він лагідно. – Тебе захищати їду, зрозумій…

- А як же ми, наше майбутнє. Наші плани?!

- Якщо орда переможе – не буде майбутнього, – зітхнув він. – І нас не буде. Мені важко зараз, зрозумій. І страшно… Сестра мого друга влаштує тебе до себе, поки я повернуся. У мене тепер є друзі, Зіронько. Вперше в житті. Я дзвонитиму…

         Відтоді Рома перетворився на голос у трубці – глухий, спотворений, але такий рідний. Вона боялася випустити телефона з рук – що, як він саме зараз подзвонить?!

         Літо добігало кінця – спекотне, сумне і самотнє. Вона саме поверталася з параду. Побачене трохи заспокоювало. Власне, за тим вона й прийшла – щоб переконатись, що державу є кому захищати, окрім її Роми. Що він скоро повернеться. Вона піднялась по Інститутській, що досі здавалася политою кров’ю патріотів, зупинилась відсапатись, коли задзвонив телефон.

- Це я, Зіронько, – почула вона на подив рівний, вже не хриплий голос. – Маю попрощатися.

Вона не одразу зрозуміла почуте, але якась незбагненна сила затисла горло, не випускаючи ані слова.

- Пробач мені. Я не повернусь, нас затисли тут, під Донецьком. Пообіцяли вихід, і нікчемні наші командири повірили виродкам на слово. Нас накрили «градами». Я чи не останній тут залишився, Зіронько. Мабуть Господь дав час попрощатись.

- Не роби дурниць, здайся! – заволала вона так, що перехожі підскочили.

- Пізно, я поранений, тяжко, тож викликав вогонь на себе. Їх тут багато, сотні три. Я заберу їх із собою. У мене мало часу, хвилини дві, а треба сказати так багато, послухай…

         Вона озирнулась безумними очима навколо. Її оминали усміхнені безтурботні люди, закохані пари сміялись своєму щастю. Голос у трубці здавався маревом, жахливим сном, крізь який вона ловила його окремі слова.

- Розумієш… Я виріс сам, як бур’ян у степу, ні рідних, ні друзів, нікого… Ніхто мене не любив, але то не біда. Так можна жити, повір, звикаєш… Трохи заздриш тим, кого люблять, от і все.  Гірше – що я сам нікого не любив, а найстрашніше – думав, що не вмію любити, що не дано мені. І в церкві я шукав любові, зараз лише зрозумів. Сподівався, що вони навчать мене любити. А зустрів тебе. Ти не просто найкраще, що трапилось зі мною, ти – все, геть усе, що було важливого в моєму житті. Завдяки тобі я пізнав любов, і тепер мені є з чим іти до Господа. Розумієш, туди нічого з собою не візьмеш, окрім любові. А значить – нічого іншого людині й не потрібно. Я чекатиму на тебе там, нагорі.  І мені більше не треба нічого, ти тільки живи, чуєш? Не роби…

         Голос у трубці змінився вибухом і одразу ж – тишею. Страшною, наче уві сні. Вона всю дорогу переконувала себе, що це таки сон. Адже так не може бути. Усі оці вояки, танки, зброя на Хрещатику… Вони просто  не могли б тут бути, поки він там… вони були б з ним, якби справді… І оці товстопузі в одностроях не стояли б так байдуже на трибуні, якби…

 Місто жило своїм звичним житям, люди снували навколо, неначе мурахи, кожен зі своїм клопотом, і нікому не було до неї діла.

         Слух повернувся за тиждень, раптово, якраз перед першим вересня. Роман не повернувся. Хоча вона чекала, як певно не чекали нікого в цьому світі. Аж поки не отримала лист з військкомату. Сухий «канцелярит» розвіяв сумніви і вбив надію.

         Вона мабуть таки успадкувала дещицю батькової практичності. Спромоглася отримати виплату за Рому і купити  квартиру на Харківському та скромні меблі. Отець Василь, Ромин хрещений,  допоміг оформити спадок і продати  «готельку». Батько навіть не спробував знайти її, та й у будь-якому разі повертатись вона не збиралась. Краще вже померти, аніж чекати, поки він по краплі висмокче з неї душу. Досить з нього матері і брата. Втім, у того душі, здається, зроду не було…

         Довчившись, влаштувалась у  консультацію – бакалавру загального права без зв’язків годі знайти краще місце. Череда знедолених людей, що проходила щоденно через її кабінет, розбавляючи її горе своїм, висмоктувала сили, нерви, і саме бажання жити. Поступово приходило розуміння, що судова система не має нічого спільного з правом, а саме право – зі справедливістю. Та найбільше дратував її натовп. Метро здавалось суцільною жахливою печерою, дорога на роботу перетворилась на катування. Найстрашніше, що їй завжди ввижався у натовпі Рома, щоразу вона неначе ловила його постать краєм ока, часто поривалась бігти за ним чи голосно кликала. Сусіди озирались на неї, мов на божевільну.

         Того дня вона захищала в суді чергову бабусю, що через копієчний кредит у шахраїв та власну непереборну довірливість мала тепер позбутися єдиного житла. Адвокати позивача гидко всміхалися до неї лощеними пиками, щось іронічно обговорюючи. Вона добре знала, що полум’яна промова навряд чи зупинить брудні колеса української юстиції. Та того разу  сталося інакше, і вона з задоволенням спостерігала, як бридкі посмішки помалу сповзали з лискучих мармиз.

         Після засідання суддя, збиваючись від хвилювання, запросив її на побачення. Його теж звали Романом. Чи через це, чи через тремтіння в голосі, вона раптом коротко кивнула, хоча збиралася відмовити, як зазвичай.

За місяць Романа стало настільки багато в її житті, що вже не могла збагнути, як жила до їхнього знайомства. Він вирішував її побутові проблеми, водив на розкішні банкети й презентації, влаштував юрисконсультом у багату  приватну фірму. І дивився на неї, немов на ікону.

Нескінчені сходинки нарешті скінчилися. Сходження на Еверест – дрібничка порівняно з цим підйомом. Вона вже знала, що буде далі. Роман не став опускатися на коліно, він взагалі не був схильним до патетики та романтичних дурниць. Освідчився саме так, як вона й уявляла – взявши її руки в свої і втупившись тривожним поглядом просто в очі. Вона ствердно кивнула. Найбільше боялась, щоб під час поцілунку не заплакати вголос. Обійшлось. Проходячи серединою містка, скосила очі на їхні з Ромою замочки і мало не скрикнула. Її замок відкрився і теліпався тепер окремо від Роминого, волаючи до неї розкритою дужкою, наче роззявленим ротом. Прикусила руку, щоб не крикнути. На щастя, Роман нічого не помітив – він саме порпався в барсетці, витягаючи на світ Божий замок з їхніми іменами. Великий і надійний, як він сам. Причепив попід поручень, вичікувально поглянув на неї. Стелла присіла під тим поглядом і слухняно повернула ключ, потім випросталась, стискаючи його в руці. Долоню пекло, наче розжареним залізом, та вона не розімкнула пальців. Потім вони довго йшли вниз Петровською алеєю. Наче п’ять років тому. Втім, тоді вона літала навколо Роми, раз по раз зупиняючись для поцілунку, і не приховувала ні радісного збудження ні співу душі. Тепер вона відчувала себе чи то калікою, що її веде під руку санітар, а чи ув’язненою у супроводі конвоїра.

Посеред Пішохідного мосту вони зупинились і закінчили ритуал утопленням ключа. Їй здалось, що гора звалилась із плечей, залишаючи по собі дивне спустошення.

- Не маю сил нагору піднятись… - розгублено подивилась Роману у вічі. Той мовчки кивнув і одразу викликав телефоном таксі. Тоді їй теж нелегко далось сходження, але Рома розважав розповідями про те, як тяжко колись довелось Батию долати цей схил: без жодної алеї але в обладунках. Вона лише весело сміялась, раз по раз зупиняючись. Тоді він цілував її. У щічку, щоб не збивати дихання. Але то був інший Роман і зовсім інший роман. Цього навряд чи хто кличе Ромою, навіть мати. Твердий і непохитний, немов скеля. За якою можна пересидіти житейські бурі…

- Знаєш… - напівшепотом мовила вона вже нагорі, в Романовій машині. – Все це так несподівано… Я маю побути сама…

         Він знову лише мовчки кивнув, одвіз її додому, провів до дверей і слухняно потупав униз, раніше, аніж вона знайшла ключі. Стелла відчула одночасно вдячність і досаду. З нетерпінням чекала біля вікна, поки він поїде, потім вискочила з будинку і на метро повернулась до Майдану. До містка бігла, захлинаючись і ризикуючи зловити сторчака під гидким дощиком, що заледве почав накрапувати. Вона й сама до пуття не знала, навіщо повертається. Забрати замок? Навіщо він їй?! Без ключа… На пам’ять? Чи не забагато в неї пам’яті і без цього?! На містку заклякла, не вірячи очам. Замка не було. Другий, Ромин, висів непорушно. Стелла для певності посмикала його руками. Під дужкою неспішно зібралась крапля і врешті рушила по жовтому полірованому боку. Неначе сльоза – чомусь подумала вона. Не знати чого душу стисло, мов обценьками. Вона наче знову, вдруге, пережила ту ж саму втрату. Мабуть це місце таки закляте – подумала раптом. – Кому міг знадобитись її замок без ключа?! Може, він упав, і зараз лежить там, унизу, під колесами проїжджаючих автівок? Дощ плакав крадькома, так само, як вона… Стелла перегнулась через поручні,  мокрий асфальт згори ввижався  прірвою, що раптово відкрилась перед нею. І їй здалося, що прірва таки почала поволі вдивлятися в неї.

Детальніше в цій категорії: « Вітер Долі
Go to top