Ну що ж, шановні читачі. Поволі, але невпинно й невблаганно, на нас насувається та мить, коли за американську допомогу доведеться платити. Наражаючись повсякчас на критику й образи від самого початку війни (тобто дев’ятий рік) я намагався донести до громадської думки тезу, що НІЩО НЕ ВАРТУЄ ТАК ДЕШЕВО Й НЕ ОБХОДИТЬСЯ ТАК ДОРОГО, ЯК АМЕРИКАНСЬКА ДОПОМОГА. Звісно, думка так і залишилась хробацькою, але я принаймні зробив усе від мене залежне, щоб потім совість не мучила.
Думаю, всім вам вже зрозуміло, що остаточне звільнення правобережжя Дніпра й Луганщини – справа вирішена й недовга. Але замість того, щоб обсмоктувати новини тижневої давності, якими годує нас телевізор, пропоную усім спроможним думати заглянути трохи вперед. Це значно цікавіше.
На Луганщині наші війська кацапи зупинять на старій лінії фронту з ОРДІЛОМ. Раніше не вийде, але й далі не пустять. Там підготовані за 9 років позиції і Сіверський Донець. На захід від ОРДІЛИ кацапи вже збудували ешелоновану оборону в 3 рівні (насправді чотири, але то таке…). Тож що далі? Перед Генштабом встає в повний зріст навіть не дилема, а трилема. Найпростіше – кинути військо в лоб на укріпрайон, що тягнеться аж до Василівки й упирається в Дніпро. Саме до цього нас і спонукатимуть американи. Другий варіант – чекати. Поки орда розвалиться. Виснажувати. Воно б можна було, хоч і тяжко, якби не чмобіки. Зараз в мережі повно бадьорих коментарів експердів рівня «арестович плюс» про те, чого вони не зможуть зробити. Не зможуть переламати хід війни, не зможуть ефективно наступати, гинутимуть десятками тисяч під ударами ЗСУ. Все це правда, але не вся. А найбільша брехня – це частина правди. Тож я скажу вам, що вони МОЖУТЬ. Отакі, як є: п’яні, тупі, розхристані, без жодного бойового досвіду, з ржавими «мосінками» замість автоматів… і далі по списку… А МОЖУТЬ вони тримати оборону. Доволі ефективно тримати, до речі. Якщо не в полі, звісно. Але в поле їх і не випустять – навіть москвинські генерали класу «дуб дубом» (згідно петлиць) мають обмежувач тупості. Чмобиків розмістять у наших містах і селах, окупованих ордою. Навчити, в який бік стріляє рушниця, - не важко й не довго. Вони засядуть у наших хатах і квартирах і вбиватимуть визволителів з вікон, прикриваючись аборигенами. Останніх теж не можна огульно звинувачувати. Переважна більшість їх дійсно любителі узкага міра, не гідні навіть кулі в потилицю. Але поміж них є немало людей, нічим не гірших від нас. Особливо в східних районах луганщини, на запоріжжі й херсонщині. Це ті, хто не встиг виїхати, а не залишився свідомо чекати зливи рублів. Викосити їх артою разом з окупантами – вже занадто. Тому з кожним місяцем, навіть тижнем, звільняти окуповані території буде все важче. Так, чмобіки нестимуть втрати, і значні. Та що з того?! Їх багато, а наших героїв – мало. Обмінювати квіт нашої нації на їхніх утирків? Чи залишити громадян України у рабстві?
Сподіваєтесь, що вони збунтуються? Даремно. Послухайте уважно, що вони кажуть і пишуть. Вони зовсім не проти, щоб нас вбивали, катували, грабували, навіть «за»! Просто не хочуть робити це власноруч. Бо бояться здохнути. Інших обмежень нема! Не робіть всоте ту саму помилку - не шукайте в них щось людське! Командири пояснять їм, що найкраща тактика, щоб вижити – ховатись у хатах, прикриватись їхніми мешканцями, одночасно об’їдаючи, вбиваючи, катуючи, гвалтуючи їх. Це, так би мовити, бонуси. І ніяке сумління не проснеться – воно взагалі не передбачене конструкцією кацапа. На це й робиться розрахунок. Даруйте, якщо засмутив…
Але є ще й третій вихід з трилеми: як тільки ЗСУ вийдуть на кордон з ОРДІЛО – відрізати ординське військо аж по Волгу. Там чотириста кілометрів усього, якщо хто не вчив географію… Вирішується одразу купа задач.
- Можливість наступу в умовах відкритого оперативного простору і звільнення окупованих ордою територій малою кров’ю. Включно з Кримом, який без цього буде практично неможливо повернути.
- Можливість відрізати основні збройні сили орди від москви – ресурси Кубані не безмежні! Виробництво зброї, боєприпасів – не там!
- Можливість збурити Кавказ. Якщо одразу оголосити, що ми прийшли назовсім – хоробрі горяни осміліють до непристойного. Від 7 до 10 держав виникне одразу. Для решти вони мають стати прикладом (хоча це й не гарантовано).
- «Нафта в обмін на люлі» - єдина програма, по якій реально отримати репарації. Експлуатація природніх ресурсів Астраханської й Ростовської областей, Краснодарського й Ставропольського країв, багатих нафтою, газом, чорноземами, спроможна принести в бюджет порядку 4-5 мільярдів доларів ЩОМІСЯЦЯ! Якраз стільки, як нам обходиться війна. Так, вона продовжиться. Аж до розпаду орди на частини. І після теж, просто набуде інших форм. Але про це іншим разом. В кожному випадку – кінця їй не видно, а залежати від подачок «заходу» з кожним місяцем все небезпечніше.
- Єдиний спосіб забезпечити свободу судноплавства, без якого задихається наша економіка – позбавити орду виходу до Чорного й Азовського морів. А позбавивши їх заодно виходу до Каспійського – Україна перетворюється з об’єкта політики наддержав і розмінної монети в їхніх «іграх» як мінімум на регіонального лідера й здобуває потужний важіль пливу на всі три світові центри сили.
Здавалось би – вибір очевидний. Але є проблема – нічого з цього списку американам не потрібно. Та й узагалі нікому не потрібно, окрім нас.
Американам перш за все не потрібно, щоб ресурси Сибіру дістались Китаю, який має розум ними ефективно розпорядитись. Розповзання ядерної зброї – то вже потім… Амекиканам потрібна слабка, знекровлена, але єдина московія. Слухняна така… Вони продали нас орді ще ДО вторгнення. Яке могли будь-якої миті зупинити, ввівши справжні санкції й надавши Україні справжню допомогу. Але запропонували нам лише евакуацію президента… 23-го старий підар Жопайден енергійно бехав про узгоджені «нечувані» санкції, які введуть одразу, як тільки… Насправді санкції лише почали обговорювати 26-го, коли зрозуміли, що бліцкригу не буде і їхні «анал-літики» вчергове обісрались. Розраховували на партизанську війну, яка буде знекровлювати орду. Ну не вийшло – і не біда. Звичайна війна їм теж згодиться. Просто обійдеться трішечки дорожче. Головне – щоб переможця не було. Щоб орда стікала кров’ю одночасно з нами. Тому й «допомога» відміряється піпеткою. У гомеопатичних дозах. Щоб не дати нам програти й водночас не посилити настільки, що без них обійдемось. Але війна тяжко піддається обліку…Зараз вони зрозуміли, що вчергове недооцінили ЗСУ. Забрати назад свою «допомогу» вони вже не можуть, хоч і відчувають, що передали зайвого. Залишається гнати нас на штурм укріпрайону, щоб ЗСУ стекли кров’ю до придатного для них рівня. Наша кров не омиє їхнього сумління – нема його й не було зроду. Ця держава від початку створювалась для того, щоб жити за чужий рахунок, тож не може дозволити собі совість чи ще щось людське.
А нам вже час думати про повоєнне відновлення. Розуміючи, що жодної підтримки «колективний захід» нам не надасть. Окрім моральної, звісно. Не варто чекати передачі нам «заморожених» московських активів. Американам взагалі ніколи – лазаренка судять. А перші 25 років - найважливіші у справі. Це вам кожен студент – юрист підтвердить. Єдина можливість для нас не залишитись навічно в руїнах – захопити частину орди, яку спроможні утримати, вигнати звідти ординців, зробити врешті власну ядерну зброю (найпроникливіші вже здається починають розуміти, навіщо вона нам), завершити ракетну програму, смачно плюнути в світову підлоту, її «міжнародне право» та інші її химери. І жити собі щасливо й спокійно. Спокійно, втім, не вийде… Але хоча б із впевненістю в майбутньому. Генерали наші все це розуміють куди краще від мене. От тільки залежні вони від політичного керівництва. А воно в свою чергу залежне від громадської думки. Яка слухає пронизливі крики про американську допомогу і її вирішальне значення. І перетворюється на хробацьку. Процес далеко не випадковий і дорогий на додачу – крики обійшлись американській казні куди дорожче, аніж сама допомога. Бо в чому-чому, а в піарі американи тямлять. І мій слабкий голос не перекриє вереску свинячого стада грантожерів. І знову герої заплатять життям за тупість бидла…