Версія для друку
Вівторок, 30 жовтня 2018 17:20

Шляхи, які ми обираємо. Рекомендовані

Автор
Оцініть матеріал!
(0 голосів)

 

Україна зараз нагадує класичного казкового персонажа, що закляк на роздоріжжі перед каменем із відомим написом і скрипить мозком у важких роздумах (прошу не сприймати як натяк на київського мера). Насправді ж на камені бракує двох важливих написів: назад повернешся – жопа тобі, на місці стоятимеш – відгребеш по-повній… Якби вони там були – можливо, швидше приймав би рішення.
Мабуть, ніхто вже не заперечить, що доля України залежить від долі Росії, насамперед. Хочемо ми це визнавати чи ні… Але залежить – ще не значить пов’язана. Ми вступили у той унікальний момент в історії, коли наша доля залежить і від нас, причому куди більше, ніж від когось іншого.
Отож – спочатку про майбутнє Росії. Тут все просто – майбутнього в неї немає. Ніякого. Агонізуюча імперія доживає останні місяці, максимум – останні роки. Цей світ влаштований таким чином, що будь-хто може, при певній долі везіння, безкарно дістати будь кого. Навіть – значно сильнішого за себе. Але безкарно дістати всіх не вдасться нікому. Росія достатньо налякала собою світ (як цивілізований, так і не дуже), щоб їй дозволили існувати далі і займатися улюбленою справою.
Турбуни всіх мастей насіли на Путлера в пошуках слабкого місця. Через вроджену тупість шукають там, де його немає. Спочатку спробували «не затискати його в кут» «допомогти зберегти обличчя». Марна справа – в кут він себе затис сам, далі вже нікуди, і справжнє обличчя добровільно показав…
Потім спробували тиснути через друзів. Показав, що друзів у нього немає. Є піддані. Нарешті спробували економічні санкції (чи швидше натяк на них), щоб натиснути на нього через підданих. Ввів свої власні економічні санкції. Цілком реальні. Проти власних підданих. Щоб показати турбунам, до якого ступеню йому на них плювати… І на турбунів, і на підданих. Річ у тім, що лідери західного світу абсолютно не розуміють державної структури Орди – погано у школі вчились…
Колись московський цар Іван Васильович Біснуватий (зараз відомий як Грозний, а в часи його правління Грозним звали іншого, а саме – його діда, теж Івана Васильовича) у якості експерименту ввів у Московії оприччину. Це явище висвітлюється істориками дуже тенденційно. Чому дивуватись – історики ж імперські.
Річ у тім, що цар хотів реформувати державу, остаточно закріпивши її рабовласницький статус. До нього широкі верстви населення і так давно вже були рабами, але певна кількість відносно вільних людей у державі ще залишалась. Давня стаття Уставу Мономаха «Боярам і слугам вольним – воля» давно вже поширювалась лише на бояр-вотчинників, колишніх самостійних князів. У вотчині, тобто отриманій від предків землі, боярин почувався справжнім господарем і зберігав економічну незалежність від царя. А той хотів влади повної.
От тільки як досягти її? Короля робить свита, як відомо. А оточення царя – ті ж самі бояри. Тож на кого спертись, щоб закріпачити і їх? І цар зажадав виділення йому додаткових земель (якраз за рахунок вотчин), але повністю забрати їх не міг. На відібраних землях посадив нових людей – злиденних військових, які не мали власного майна і жодних спадкових прав на ці землі, а отже повністю залежали від царя, в разі його смерті втрачаючи все – не лише доходи, але і життя. Так була сформована особиста гвардія царя – оприччина. Спираючись на неї, цар виморив «земщину», тобто останніх вільних бояр, та непідконтрольну йому частину духовенства. Після цього оприччина була скасована.
За твердженням московських «істориків» - через те, що виявилася нездатною боронити Росію від зовнішнього ворога. Насправді – це брехня, функція оборони на неї і не покладалася. Оприччина була ліквідована, бо виконала покладені на неї функції – закріпачила останніх вільних людей у Московії. З того часу і по сьогоднішній день – ВІЛЬНИХ ЛЮДЕЙ У МОСКОВІЇ НЕМАЄ – САМІ РАБИ. І один господар – лисий імператор.
І проблема (в тому числі і наша) зовсім не в тому, що лисий гном уявив себе нібелунгом, а в мільйонах рабів, що дозволяють робити з собою будь-що. І так було завжди. Згадайте хоча б новітню історію – три голодомори, світові війни, Гулаг… Зараз кажуть, що все це організував «ефективний менеджер» Сталін.
А він що, сам, особисто стеріг у концтаборах десятки мільйонів ув’язнених? Він сам особисто їх заарештовував, катував, вбивав?! Писав доноси на своїх рідних і близьких? Всі ці нечувані звірства стали можливими ВИКЛЮЧНО через підтримку МАЙЖЕ ВСЬОГО МОСКОВИТСЬКОГО народу, який вважав цей режим абсолютно природнім і служив йому, як міг…
Якщо пильно придивитись до оточення Путлера, стає очевидно, що ці олігархи – не бояри, а опричники. Нічого власного в них немає. Навіть життя їх належить Путлеру. Адже з його смертю загинуть і вони. Якщо наступник не захистить… Майно їхнє – не власність, а посада (переважним чином). Одному віддана «в кормлєніє» Роснефть, іншому –РЖД, і так далі… Живуть вони – грабуючи державу з благословіння царя.
І саме від них недоумки (даруйте, хотів сказати «наші зарубіжні партнери») чекають повстання… Цього не буде, адже з падінням режиму вони втратять абсолютно все, рахуючи і життя. А Путлер забирає через свою дурість лише частину. Отож – терпітимуть доскону. І він це знає. Тому і не боїться.
Сподіваєтесь на повстання народу? Але всі вдалі повстання в Росії – не за свободу, а за рабство. Згадайте історію – вбивали москвини завжди не узурпаторів, а лібералів- реформаторів. Борис Годунов, Лжедмітрій, Федір, Петро ІІІ, Павло І, Олександр ІІ, Микола ІІ. Жодного самодержця – узурпатора, кривавого тирана – московський люд не вбив і з престолу не скинув. Повстання Разіна, Пугачова, Болотникова та інші козацькі рухи за волю закінчувались завжди смертю ватажків.
Рабський народ Московії рухів за свободу не підтримував ніколи! Вони зароджувались на периферії і там же помирали. Ви все ще чекаєте на російський майдан? Турбуни теж чекають… Поки що…
Але які б дурні вони не були, з часом обов’язково знайдуть важіль впливу на Московію. Це голод. Страшний голодомор – єдиний спосіб приборкати звіроподібну рабську націю і їхнього царя, щасливого володаря ядерної кнопки. Приборкати надовго, якщо не на завжди, стерти перманентну загрозу Армагедону з карти світу і не викликати при цьому ядерної війни.
Місяць тому відійшла у вічність моя люба бабуся – живий свідок Громадянської і Вітчизняної воєн і трьох голодоморів. Завдяки її розповідям я точно знаю, що таке Голодомор. Так, наче сам його пережив. Адже бабуся переживала його щодня. Це той спогад, який не можна залишити в минулому…
Тому я не бажаю нікому переживати Голодомор, навіть москалям, які 350 років планомірно винищували мій народ, в тому числі і голодом, але так і не змогли перетворити нас на рабів, подібних собі. Інша річ, що я не можу йому запобігти. І ніхто не може. Росія пройшла момент неповернення, анексувавши Крим і заговоривши про радіоактивний попіл, на який може перетворити все людство, якщо те не слухатиметься.
Єдине, що ми можемо – не дати затягнути себе у московський вир! Адже народи, завойовані московітами, переживуть Голодомор разом із ними. На жаль. Ми не можемо цьому запобігти. Все, що ми можемо – самим не потрапити туди. Зараз чимдалі більше голосів зрадників і боягузів починають завивати про мир за будь-яку ціну. Тому і пишу про ціну, ЯКУ НАМ ДОВЕДЕТЬСЯ ЗАПЛАТИТИ ЗА ТАКИЙ МИР.
Це рабство і Голодомор. І остаточне знищення української нації. Тепер – руками «ЦИВІЛІЗОВАНИХ НАРОДІВ». Сподіваюсь, їхні дії протягом цього року вже розвіяли останні сумніви єврооптимістів щодо гуманізму і чесності наших західних сусідів...
Отож мова йде не про можливість тимчасового відступу перед сильним ворогом з метою накопичення сил, як брешуть нам зараз усілякі Луценки… Питання стоїть інакше: чи зможемо ми встояти на краю прірви, чи Московія потягне нас туди з собою. Доля нашого народу нікого крім нас не хвилює. Турбуни без жодних докорів сумління відправлять нас у небуття разом з москалями та рештою поневолених ними народів.
Отож насправді шляхів у нас три:
1. Здатися Московії і загинути разом з нею.
2. Продовжувати лавірувати між сильними світу цього, щоб після знищення чи упокорення Московії стати іграшкою в руках переможців.
3. Взяти в руки зброю. Всім дорослим чоловікам. Поновити ядерний потенціал України. Вигнати зайд з нашої землі. Тоді після неминучого розпаду Московії на 10-20 Говноросій, ми зможемо отримати свою частку захоплених нею ресурсів. Як компенсацію за 350 років рабства і десятки мільйонів замордованих предків. Отримати силою. А для цього силу треба мати. Принаймні – на момент розподілу.
Не сподівайтесь, що «цивілізований захід» а тим більше Китай щось нам дасть добровільно, хоча б у якості компенсації втрат від останньої агресії. Максимум – нам висловлять співчуття.
І не можна забувати про ті два надписи, які мали б бути на камені:
назад повернешся – жопа тобі, на місці стоятимеш – відгребеш по-повній… Адже шлях у нас насправді лише один. Аби лише вистачило сили і хоробрості по ньому піти.
Вибір цього шляху не за горами. Наприкінці жовтня ми мабуть таки обиратимемо нову Раду, хоч і за старим законом. Не помилитись би… Не купитись би знову на красиві обіцянки професійних брехунів чи за кіло гречки (щоб пережити Голодомор її не вистачить).