Володимир Митус

Володимир Митус

Пані та панове!

Дебіли і підараси!

Публічно визнані вашим справжнім господарем у цьому статусі, і дочасно замасковані!  Зелена пліснява й шоколадне лайно!

Маю для вас неприємну новину! В Україні йде війна. Шостий рік. Ви її просто не помічаєте. Бо сцикотно… Але це не заважає їй помічати вас.

Мало не щодня в Києві (і не тільки) відбувається «мінування» метро та інших важливих об’єктів інфраструктури фальшивими телефонними повідомленнями. Знаю, дебільна мода реагувати на них, як на справжні, прийшла із загниваючого Заходу, де ситим буржуїнам бракує розваг і хочеться імітувати турботу про кожного громадянина, щоб він був до ранку не дожив… У ваші голови таке не прийшло б, клепки не вистачає. Але змавпувати чуже – дурості вистачило. Можна довго сперечатись, чи є бодай якийсь сенс у реагуванні на анонімні дзвінки терористів, до всирачки співставляти кількість врятованих (у поодиноких, лічених випадках, коли погрози таки справджувались) і загиблих та постраждалих від транспортних колапсів, спричинених перевірками. Про матеріальні збитки вже мовчу, щоб не піддаватися обструкції моралістів із битими міллю плакатами про безцінність кожного людського життя, яку годі виміряти грошима. Хоча будь моя воля – відправив би їх усіх на фронт, пояснювати свої тези нашим воякам, які часто змушені лікувати поранення і каліцтва власним коштом…

 Та мова зараз не про це. Всі ці забавки сяк-так працюють у цивілізованому суспільстві (яке ми не спроможні навіть вдавати) у мирний час. За таких умов активність «мінерів» вдається утримувати в межах пристойності за рахунок чітких дій поліції і страху перед покаранням. Але у нас війна! Попри те, що король Сцикло Третій поклав на Конституцію те ж саме, що зазвичай кладе на рояль,  вдало наслідуючи двох своїх войовничих на язик попередників у вчиненні злочину державної зради, хоча був зобов’язаний ввести військовий стан в день власної інавгурації, війна нікуди не зникає і не перестає бути війною від того, що її назвуть іншим словом.  Поруч із нами  ворожа держава, що вчинила військовий злочин проти України і ловить від цього кайф. Кожен зі вісімдесяти - ста мільйонів її аборигенів спроможний підняти трубку і «замінувати» будь – що в Україні, навіть президентський мозок, якщо такий вдасться знайти! Спокійно, безпечно, безкарно, не залишаючи власної смердючої берлоги у своєму Жопосранську. Просто для того, щоб була підстава похвалитися власним патріотизмом перед вічносиніми друзями. За таких умов залишається тільки дивуватись, що  «мінуванню» піддаються лише певні об’єкти і лише час від часу, а не все і постійно. Мабуть такий спосіб ведення гібридної війни ще не прийшов  у мудрі голови московських сратегів або, принаймні, не оволодів масами. Але це неминуче станеться!

Тож напружтеся і спробуйте подумати. Вперше  в житті. Навіть якщо від цього на жопі з’являться перші зморшки і рання сивина! Може варто на час війни припинити безглузді ігрища у турботу про пересічного? І скасувати, принаймні тимчасово, дурну традицію реагування на анонімні повідомлення?! Бо якщо довго і регулярно перекривати метро «через технічні причини», можна несподівано для себе опинитись технічно підвішеним за причинне місце. Бо навіть ваші виборці вами дуже невдоволені, м’яко кажучи. І всіма вашими успіхами... Що вже казати про щасливих власників мозку, які від вас нічого доброго й не сподівались?

Іншими словами – якщо вас таки підвісять вдячні співвітчизники, то черги бажаючих зняти не спостерігатиметься…

Сьогодні у столиці зелені разом із шоколадними спільними зусиллями спричинили черговий транспортний колапс. Контужений шоколадний мер, як завжди в ударі угарі, скасував міську електричку. На обидва вихідні… Не повідомивши про це навіть в інтернеті, про існування якого мабуть не здогадується. А зелена пліснява доповнила його успіхи типовою реакцією на «мінування» пересадкових вузлів у метро. Щоб люди, які збирались вранці їхати на дачі електричкою, передбачливо винесеною аж на манівці, до Дарницького вокзалу, куди навіть рідкісний мер без пенделя не долетить, гарантовано повернулись додому. Прославляти вас, нешановні і нерозумні. І переповнювати чашу, про яку ви навіть не чули.

Чому я все це пишу? Тому, що переконаний – кожен має займатись своєю справою. Боксер – лікувати власні контузії. БлаЗень – грати на роялі. А письменник має писати. Це єдине, чим він може вплинути на ситуацію.

Крім того, ходять неперевірені чутки, що хтось із ваших незчисленних менделів трохи  вміє читати.

Четвер, 19 грудня 2019 18:25

Кандидатам в Шеремети.

Відкритий лист зепутатам і зепутанам ради.

Щиро вірячи, що поміж вас є й ті, хто вміє читати, звертаюсь до вас, нешановні, з пропозицією вчинити нечуване – подумати. Вся ваша поведінка свідчить про системну помилку – ви вважаєте себе частиною нової влади. Але насправді – ви її слуги. Робота ваша – бездумно тиснути кнопку потрібного кольору, щоб отримати за це такий жаданий щомісячний конверт. За браком часу і вміння навряд чи хто з вас задумувався про аваковщину як явище. А дарма. Бо аваковщина думає про вас.

Зелена влада йшла на вибори з 4 основними обіцянками:

1.Припинити війну

2.Знизити «комуналку»

3.Підвищити пенсії і зарплати «бюджетникам»

4. Покарати колишню «злочинну владу».

Результати діяльності відомі навіть вам: НУЛЬ. На мир не погоджується путін (хто б міг подумати?!), на решту вимог – олігархи (Не хочуть ділитися, яка прикра несподіванка! І слуг своїх не дають судити, хоч ти плач.).

То що пред’явити зебілам? Час спливає невблаганно, потрібно шукати ворога, офірного цапа. Отих козлів, що не дають народу жити… Та от біда – зелена ідея отримала повну владу в країні: президент, парламентська більшість, уряд, суди… Призначати винних з поміж себе не випадає, тож доводиться шукати їх поза владою. І ось пошуки успішно завершено: ВУЛИЦЯ! Ось він, ворог!!! Щира правда, до речі. Вулиця, на сьогодні – єдине обмеження зеленої влади, що, неначе цвіль, доїдає напіврозкладену державу. Оті два відсотки націоналістів, яких мало для виборів, але багато для вулиці, як у сумному анекдоті про три волосини, яких замало на голові але забагато в супі. Це вулиця не дозволила злити Україну путіну, зараз не дозволяє вкрасти українські чорноземи. А що роблять з ворогом? Правильно, знищують. Вже почали. Правопохоронна система, створена ще дідусем-сифілітиком леніним,  творчо розвинена його ідейними нащадками, від сталіна до авакова, взялась за вуличних активістів. Взялась давно, ясна річ, але зараз репресії виходять на якісно новий рівень. Приспана до пори правопохоронна система помалу виходить на повну потужність. Звичайно, вам не шкода захисників України – ви всі відчуваєте шкірою, що то  і ваші вороги теж. Їм немає місця у царстві несмаку, шароварщини, хохлячини, на яке ви так мрієте перетворити Україну. Вони не ходять з вами на концерти і не сміються квартальським жартам і музичним талантам вашого кумира. Тому ви зараз радієте. Бо не бачите небезпеки, що чигає на вас. Свого часу делегати сталінського з’їзду теж не відчували навіть смутних підозр, коли вождь народів цілився у них з подарованої гвинтівки прямо з за столу президії у залі засідань. Прозріння прийшло запізно. Ви зараз, точнісінько як вони тоді. Не бачите небезпеки, бо дивитесь в інший бік. Вам здається, що репресії вас не зачеплять. Ви не націоналісти, не патріоти, не волонтери, не вояки. Здавалося б: до чого тут ви, взагалі?! Проблеми індіанця шерифа не хвилюють – обирав, тож нехай тепер висить і не смикає ногами…

Скільки вбивць могло бути у Шеремета? Нам вже сповістили про п’ятьох. З часом список можна розширити. Скажімо, до п’ятдесяти. Далі не вийде, історія, що стає неправдоподібною навіть для зебілів, остаточно перетвориться у балаган. А ворогів у зеленого режиму сотні тисяч…  Тож потрібні нові жетрви. Сакральні. Сакральніші від Шеремета. При всій повазі до його професії (а в Укарїні це майже подвиг, поважати журналістів…) і до нього особисто, калібр все ж не той. Не відповідає заявленій «слідством» меті – збуренню суспільства… Потрібні крупніші фігури, але такі, щоб не шкода. І тут маю для вас погану новину: схоже, це й будете ви. Ідеально відповідаєте потребі. Тільки бізнес, нічого особистого… Сподіваєтесь, що почнуть із чиновників? Даремно. Вони всі Чиїсь, всі, аж до останнього дебіла. А ви – нічиї. На перший погляд – високопоставлені представники влади, насправді – її платні холуї. Недорогі і легкозамінні. Звичайно, самотній баран, що забрів у вовчу зграю, приречений. Звичайно, про це треба було думати, коли ви тільки збирались іти у владу. Зрозуміло, що думати нічим… Але порятунок ще можливий. Сама природа дає вам пораду. Копитні недаремно збиваються у стадо. Разом вони дужчі, мають змогу відбитися навіть від хижої зграї. Ну, якщо стадо чисельне… Тож збивайтесь у стадо, допоки живі. І не приймайте до стада вовків – це теж важливо. Як це не дивно, але саме ви маєте повноваження відставки уряду і законотворчості. Тож можете не лише похоронити правопохоронну систему, але і встановити в державі правосуддя. Не задля нас, звичайно – для власного порятунку. Розумію, що ссикотно… Що більшості з вас у такому разі доведеться сидіти. Але ж сидіти – не висіти… І потім – завжди можна щось придумати. Скажімо – збудувати нові в’язниці, на кшалт європейських, де майбутнім в’язням, рахуючи і вас, буде забезпечено нечуваний комфорт. Можна пустити на цю амбітну мету рештки бюджету – це все одно краще застосування грошам, аніж утримувати аваковщину. Бонусом, до речі, стане стрімке зростання добробуту українського народу, включаючи ваших родичів на волі. Бо саме відсутність правосуддя відділяє українців від заможного життя. Саме з нього почалась історія сучасної Єворопи. Англійська Хартія Вольностей – вона про суд, не про парламент… Ви ще маєте час, щоб люструвати прокурорських і судейських, прийняти закони про вибори нових суддів і прокурорів (вони вже є, напрацьовані «Свободою», зареєстровані в раді, залишилось лише кнопки натиснути, а ви вже це вмієте) і відправити врешті авакових займатись улюбленою справою – шити рюкзаки. Під надійною охороною, яка не буде зайвою з огляду на загальнонародну до них любов… Але часу залишається вже небагато.

Тож думай те, бо здохне те.  Розумію, що голови порожні. Cпробуйте дупою. Тим більше, що їй вже час починати чесатись від неясного передчуття…

Сьогодні, 12.12.19 нове обличчя нової влади звітує про розкриття резонансної справи вбивства журналіста Шеремета. Затримані - рок-музикант і за сумісництвом сержант ССО і лікар-нейрохірург, за сумісництвом волонтер, підозрюються в натяжчому злочині - радикальному українському націоналізмі. Поряд з цим навмисне вбивство виглядає дрібним епізодом їх біографій. Ще кілька наших захисників відправляться за грати. Батьківщина знов віддячила своїм героям. Підозрювані у серпневих подіях 2015 року під стінами ради сидять досі, без суду і вироку, попри заяву авакова про неспростовні докази вини "Свободи" (повним складом). Не випускати ж їх під заставу? Це ж не корупціонери якісь! Доведеться посидіти і цим. Усі під Богом ходимо... І справа не в тому, що націоналістів затримують виключно через те, що потрапили під гарячу руку. Мовляв, усі решта або відкупаються, або втікають. Проблема глибша: не всі наші захисники усвідомлюють, що захищаючи Україну від московського окупанта, вони неминуче захищають її і від окупаційної влади, незалежно від ступеню новизни її облич. Тому кара падає за призначенням. Страшно, що стараннями окупаційної влади все менше й менше стає бажаючих Україну захищати. Можливо, дехто з нас доживе до встановлення в Україні української влади, хоча, спостерігаючи за вітчизняним лохторатом, надії на майбутнє (узагалі, а не обов'язково світле) тануть, як надії зебілів на зе. А поки що...

Аваков, всесвітньо відомий еталон честі і гідності, обіцяє нам сорок рюкзаків неспростовних доказів. До речі: це старе обличчя нової влади чи нове обличчя старої? А то я вже заплутався...

P.S. Антоненко вже точно не відкрутиться - на використаній вибухівці рюкзаковці виявили його відбитки пальців...

Вівторок, 19 листопада 2019 17:19

Максим Горький "О русском крестьянстве."

Эта статья Горького вышла в 1922 году в Берлине. Ее не издавали ни в СССР, ни в России ни до, ни после войны, ни в перестройку, – вообще никогда. 

Жестокость – вот что всю жизнь изумляло и мучило меня. В чем, где корни человеческой жестокости? Я много думал над этим и – ничего не понял, не понимаю.

Давно когда-то я прочитал книгу под зловещим заглавием: «Прогресс как эволюция жестокости».
Автор, искусно подобрав факты, доказывал, что с развитием прогресса люди все более сладострастно мучают друг друга и физически, и духовно. Я читал эту книгу с гневом, не верил ей и скоро забыл ее парадоксы.

 

Но теперь, после ужасающего безумия европейской войны и кровавых событий революции, – теперь эти едкие парадоксы все чаще вспоминаются мне. Но – я должен заметить, что в русской жестокости эволюции, кажется, нет, формы ее как будто не изменяются.

Летописец начала XVII века рассказывает, что в его время так мучили: «насыпали в рот пороху и зажигали его, а иным набивали порох снизу, женщинам прорезывали груди и, продев в раны веревки, вешали на этих веревках».

В 18-м и 19-м годах то же самое делали на Дону и на Урале: вставив человеку – снизу – динамитный патрон, взрывали его.

Я думаю, что русскому народу исключительно – так же исключительно, как англичанину чувство юмора – свойственно чувство особенной жестокости, хладнокровной и как бы испытывающей пределы человеческого терпения к боли, как бы изучающей цепкость, стойкость жизни.

 

В русской жестокости чувствуется дьявольская изощренность, в ней есть нечто тонкое, изысканное. Это свойство едва ли можно объяснить словами «психоз», «садизм», словами, которые, в сущности, и вообще ничего не объясняют.

Наследие алкоголизма? Не думаю, чтоб русский народ был отравлен ядом алкоголя более других народов Европы, хотя допустимо, что при плохом питании русского крестьянства яд алкоголя действует на психику сильнее в России, чем в других странах, где питание народа обильнее и разнообразнее.
Можно допустить, что на развитие затейливой жестокости влияло чтение житий святых великомучеников, – любимое чтение грамотеев в глухих деревнях.

Если б факты жестокости являлись выражением извращенной психологии единиц – о них можно было не говорить, в этом случае они материал психиатра, а не бытописателя. Но я имею в виду только коллективные забавы муками человека.

 

В Сибири крестьяне, выкопав ямы, опускали туда – вниз головой – пленных красноармейцев, оставляя ноги их – до колен – на поверхности земли; потом они постепенно засыпали яму землею, следя по судорогам ног, кто из мучимых окажется выносливее, живучее, кто задохнется позднее других.

Забайкальские казаки учили рубке молодежь свою на пленных.

В Тамбовской губернии коммунистов пригвождали железнодорожными костылями в левую руку и в левую ногу к деревьям на высоте метра над землею и наблюдали, как эти – нарочито неправильно распятые люди – мучаются.

Вскрыв пленному живот, вынимали тонкую кишку и, прибив ее гвоздем к дереву или столбу телеграфа, гоняли человека ударами вокруг дерева, глядя, как из раны выматывается кишка.

Раздев пленного офицера донага, сдирали с плеч его куски кожи, в форме погон, а на место звездочек вбивали гвозди; сдирали кожу по линиям портупей и лампасов – эта операция называлась «одеть по форме». Она, несомненно, требовала немало времени и большого искусства.

 

Творилось еще много подобных гадостей, отвращение не позволяет увеличивать количество описаний этих кровавых забав.
Кто более жесток: белые или красные? Вероятно – одинаково, ведь и те, и другие – русские. Впрочем, на вопрос о степенях жестокости весьма определенно отвечает история: наиболее жесток – наиболее активный…

Думаю, что нигде не бьют женщин так безжалостно и страшно, как в русской деревне, и, вероятно, ни в одной стране нет таких вот пословиц-советов:
«Бей жену обухом, припади да понюхай – дышит? – морочит, еще хочет». «Жена дважды мила бывает: когда в дом ведут, да когда в могилу несут». «На бабу да на скотину суда нет». «Чем больше бабу бьешь, тем щи вкуснее».

Сотни таких афоризмов, – в них заключена веками нажитая мудрость народа, – обращаются в деревне, эти советы слышат, на них воспитываются дети.

Детей бьют тоже очень усердно.

Желая ознакомиться с характером преступности населения губерний Московского округа, я просмотрел «Отчеты Московской судебной палаты» за десять лет – 1900-1910 гг. – и был подавлен количеством истязаний детей, а также и других форм преступлений против малолетних.

Вообще в России очень любят бить, все равно – кого. «Народная мудрость» считает битого человека весьма ценным: «За битого двух небитых дают, да и то не берут».

 

Есть даже поговорки, которые считают драку необходимым условием полноты жизни. «Эх, жить весело, да – бить некого».

Я спрашивал активных участников гражданской войны: не чувствуют ли они некоторой неловкости, убивая друг друга?
Нет, не чувствуют.

«У него – ружье, у меня – ружье, значит – мы равные; ничего, побьем друг друга – земля освободится».
Однажды я получил на этот вопрос ответ крайне оригинальный, мне дал его солдат европейской войны, ныне он командует значительным отрядом Красной армии.

– Внутренняя война – это ничего! А вот междоусобная, против чужих, – трудное дело для души. Я вам, товарищ, прямо скажу: русского бить легче. Народу у нас много, хозяйство у нас плохое; ну, сожгут деревню, – чего она стоит! Она и сама сгорела бы в свой срок. И вообще, это наше внутреннее дело, вроде маневров, для науки, так сказать. А вот когда я в начале той войны попал в Пруссию – Боже, до чего жалко было мне тамошний народ, деревни ихние, города и вообще хозяйство! Какое величественное хозяйство разоряли мы по неизвестной причине. Тошнота!.. Когда меня ранили, так я почти рад был, – до того тяжело смотреть на безобразие жизни. Потом – попал я на Кавказ к Юденичу, там турки и другие черномазые личности. Беднейший народ, добряки, улыбаются, знаете, – неизвестно почему. Его бьют, а он улыбается. Тоже – жалко, ведь и у них, у каждого есть свое занятие, своя привязка к жизни…

Это говорил человек, по-своему гуманный, он хорошо относится к своим солдатам, они, видимо, уважают и даже любят его, и он любит свое военное дело. Я попробовал рассказать ему кое-что о России, о ее значении в мире, – он слушал меня задумчиво, покуривая папиросу, потом глаза у него стали скучные, вздохнув, он сказал:
– Да, конечно, держава была специальная, даже вовсе необыкновенная, ну а теперь, по-моему, окончательно впала в негодяйство!

Мне кажется, что война создала немало людей, подобных ему, и что начальники бесчисленных и бессмысленных банд – люди этой психологии.
Говоря о жестокости, трудно забыть о характере еврейских погромов в России. Тот факт, что погромы евреев разрешались имевшими власть злыми идиотами, – никого и ничего не оправдывает. Разрешая бить и грабить евреев, идиоты не внушали сотням погромщиков: отрезайте еврейкам груди, бейте их детей, вбивайте гвозди в черепа евреев, – все эти кровавые мерзости надо рассматривать как «проявление личной инициативы масс».

 

Но где же – наконец – тот добродушный, вдумчивый русский крестьянин, неутомимый искатель правды и справедливости, о котором так убедительно и красиво рассказывала миру русская литература XIX века?
В юности моей я усиленно искал такого человека по деревням России и – не нашел его. Я встретил там сурового реалиста и хитреца, который, когда это выгодно ему, прекрасно умеет показать себя простаком. По природе своей он не глуп и сам хорошо знает это. Он создал множество печальных песен, грубых и жестоких сказок, создал тысячи пословиц, в которых воплощен опыт его тяжелой жизни. Он знает, что «мужик не глуп, да – мир дурак» и что «мир силен, как вода, да глуп, как свинья».
Он говорит: «Не бойся чертей, бойся людей». «Бей своих – чужие бояться будут».

О правде он не очень высокого мнения: «Правдой сыт не будешь». «Что в том, что ложь, коли сыто живешь». «Правдивый, как дурак, так же вреден».
Чувствуя себя человеком, способным на всякий труд, он говорит: «Бей русского, – часы сделает». А бить надо потому, что «каждый день есть не лень, а работать неохота».

Таких и подобных афоризмов у него тысячи, он ловко умеет пользоваться ими, с детства он слышит их и с детства убеждается, как много заключено в них резкой правды и печали, как много насмешки над собою и озлобления против людей. Люди – особенно люди города – очень мешают ему жить, он считает их лишними на земле, буквально удобренной потом и кровью его, на земле, которую он мистически любит, непоколебимо верит и чувствует, что с этой землей он крепко спаян плотью своей, что она его кровная собственность, разбойнически отнятая у него. Он задолго раньше лорда Байрона знал, что «пот крестьянина стоит усадьбы помещика». Литература народолюбцев служила целям политической агитации и поэтому идеализировала мужика. Но уже в конце ХIХ столетия отношение литературы к деревне и крестьянину начало решительно изменяться, стало менее жалостливое и более правдивое. Начало новому взгляду на крестьянство положил Антон Чехов рассказами «В овраге» и «Мужики».

В первых годах ХХ столетия являются рассказы лучшего из современных русских художников слова, Ивана Бунина; его «Ночной разговор» и другая, превосходная по красоте языка и суровой правдивости повесть «Деревня» утвердили новое, критическое отношение к русскому крестьянству.

О Бунине в России говорят, что «он, как дворянин, относится к мужику пристрастно и даже враждебно». Разумеется, это неверно – Бунин прекрасный художник и только. Но в русской литературе текущего века есть более резкие и печальные свидетельства о жуткой деревенской темноте – это «Юность», поверьте, написанная талантливым крестьянином Орловской губернии Иваном Волиным, это рассказы московского крестьянина Семена Подъячева, а также рассказы сибирского крестьянина Всеволода Иванова, молодого писателя исключительной яркости и силы.

 

Этих людей едва ли можно заподозрить в предвзятом и враждебном отношении к среде, родной им по плоти и крови, – к среде, связь с которой ими еще не порвана. Им более, чем кому-либо иному, известна и понятна жизнь крестьянства – горе и грубые радости деревни, слепота разума и жестокость чувства.

В заключение этого невеселого очерка я приведу рассказ одного из участников научной экспедиции, работавшей на Урале в 1921 году. Крестьянин обратился к членам экспедиции с таким вопросом:
– Вы люди ученые, скажите, как мне быть. Зарезал у меня башкир корову, я башкира, к о н е ч н о, убил, а после того сам свел корову у его семьи, так вот: будет мне за корову наказание?
Когда его спросили: а за убийство человека разве он не ждет наказания, – мужик спокойно ответил:
– Это – ничего, человек теперь дешев.
Характерно здесь слово «конечно», оно свидетельствует, что убийство стало делом простым, обычным. Это – отражение гражданской войны и бандитизма.

А вот это образец того, как – иногда – воспринимаются новые для деревенского разума идеи.
Сельский учитель, сын крестьянина, пишет мне: «Так как знаменитый ученый Дарвин установил научно необходимость беспощадной борьбы за существование и ничего не имеет против уничтожения слабых и бесполезных людей, а в древнее время стариков отвозили в овраги на смерть от голода или, посадив на дерево, стряхивали оттуда, чтобы они расшиблись, – то, протестуя против такой жестокости, я предлагаю уничтожать бесполезных людей мерами более сострадательного характера. Например – окармливать их чем-нибудь вкусным и так далее. Эти меры смягчали бы повсеместную борьбу за существование, то есть приемы ее.

Так же следует поступить со слабоумными идиотами, с сумасшедшими и преступниками от природы, а может быть, и с неизлечимо больными, горбатыми, слепыми и проч. Такое законодательство, конечно, не понравится нашей ноющей интеллигенции, но пора уже перестать считаться с ее консервативной и контрреволюционной идеологией. Содержание бесполезных людей обходится народу слишком дорого, и эту статью расхода нужно сократить до нуля».

Сказати, що я вражений результатами виборів – це нічого не сказати. Я прогнозував зовсім інший результат, виходячи з історії виборів в Україні і процесу відродження нації, що зазвичай починається при зовнішній агресії. Що можна сказати, роздивляючись першу десятку претендентів… Перше ж питання, яке спадає на думку: кого з них може собі дозволити підтримати порядна людина, не втрачаючи честі? Кому може віддати голос християнин? Кошулинському  і Гриценку. Перший – герой нації, її захисник і очільник в найтяжчі години,  другий – політик, що зберіг особисту порядність. Я в жодному випадку не належу до симпатиків Гриценка, але зараз не про це йдеться. Я розумію мотивацію його прихильників, вона цілком людська. Про мотивацію 90% виборців цього не скажеш.  Мене не цікавить причина, чому вони обирали покидька, який грабував їх раніше, грабує зараз, або не приховує наміру грабувати в майбутньому. А восьмеро з 10 перших за результатом кандидатів поза всяких розумних сумнівів належать саме до цієї категорії, їхні мерзенні біографії  тому запорукою. В добу інтернету виборці знали, за кого голосують. Чи могли дізнатись, якби хотіли – це те ж саме. Людина – химерна істота, спроможна виправдати будь-яку свою підлість і ницість. Але немає потреби копирсатися в тому лайні. Важливий лише результат, а його можна охарактеризувати коротко і чітко: прогресуюча аморальність суспільства.  Це не лайка, а констатація факту: готовність обрати мародера, грабіжника/грабіжницю, брехуна/брехуху, ворожого запроданця/запроданку,  свідчить про втрату суспільством моралі. Йдеться не про те, що за звичкою читають батьки дітям а вчителі – учням. Мораль – це збірник емпіричних норм і правил, напрацьованих суспільством для полегшення виживання.  Відмова від неї утруднює виживання окремих членів здорового суспільства або всього нездорового. Утруднює в мирний час. У час війни – унеможливлює. Не вірю, що Господь спалив Содом і Гомору. Вони знищили себе самі. Не знайшлось у них достатньої кількості праведників, щоб забезпечити виживання суспільства. От і не вижили.

 Маючи 20% громадян серед населення Україна на чверть століття застрягла між буттям і небуттям – ні вмерти ні розквітнути.  Банда мародерів,  що керувала нами останні 5 років, остаточно розбестила суспільство. Стерто грань між добром і злом. Люди (люди?!), яких прийнято вважати моральними авторитетами  суспільства, закликали підтримати мародера під час війни. Крадіжки, брехня, підкуп – стали нормою повсякденного життя. Не знаю, куди поділися 15% патріотів, прихильників націоналістів: загинули, вимерли, виїхали, скурвились… це не важливо, важливий результат - без них держава приречена. Честь не повертається. Людина, що вчинила безчестя, вважається безчесною до останнього подиху. Предки це добре знали, і карали за розбещення особливо жорстоко, як за вбивство. Бо обидва процеси незворотні. Вкрадене можна повернути або нажити знову, життя і честь повернути неможливо. Сподіватися можна лише на зміну поколінь: вбитих заступлять діти, на зміну безчесним можуть  прийти їхні чесні нащадки. Саме на це сподівався і я, розпочинаючи невдячну і безнадійну боротьбу за повернення історичної пам’яті нації, сплюндрованої московською ордою. Не на більшість сподівався, звичайно. Більшість є підлою і аморальною мабуть в усіх сучасних суспільствах, достатньо поглянути тверезим оком, як реагує «цивілізований світ» на московську агресію щодо нас. Я сподівався на ядро, здорову частину українського народу. З початком війни, коли наймерзенніша частина нашого суспільства опинилась на окупованих територіях і випала з політичних процесів, з’явилась надія на відродження. Морально здорове ядро досягло третини населення, приблизно як у європі. Та за 5 років війни воно скоротилось утричі. Я не помітив, каюсь. Справа в тім, що в моєму оточенні, серед людей, з якими я спілкуюсь реально, не в мережі, немає виборців отих восьми. Це при тому, що політиків серед них теж немає, в тому числі й націоналістів. Звичайні Люди. За одним-єдиним винятком. Тепер розумію, що мені просто пощастило з колом спілкування. За сумною іронією долі, щойно закінчив книгу про орду й ординство, їхні згубні наслідки для поневолених народів, тавро рабства і зради, що не змивається поколіннями або взагалі  входить в архетип. Тепер не певен, що є сенс її оприлюднювати. Для кого?!

Найнебезпечніший покидьок – це покидьок при владі. Він розбещує все суспільство, оптом. Підлеглим починає здаватись, що їм теж можна. І шлях у пекло відкривається… Кацапи  біжать по ньому з піснями і транспарантами, українці – саме роблять перший крок туди… Оці 90% віднині  і до скону нестимуть своє тавро безчестя. Хтось із соромом, хтось із гордістю, більшість – байдуже, не помічаючи й не усвідомлюючи власної підлості.

Що робити далі? Кожен вирішить для себе сам. Я не збираюся брати участь у другому колі цих виборів, а тим більше щось радити читачам. Я не є говнознавцем, не розрізняю тонких відтінків смаку, аромату, кольору, і взагалі, по правді кажучи, говна не їм і навіть не беру до рук. І не голосую за нього. Робити є сенс лише те, на що можеш вплинути. Поки була надія на розвиток держави, я плекав ілюзію, що в тому розвитку буде і моя малесенька часточка, яка варта часу і зусиль. В обидлячуванні, що відбувається зараз, брати участі не бажаю, даруйте. Маю намір найближчим часом поповнити собою ряди заробітчан і доживати віку на чужині, серед чужих і підлих людей. Чому? Бо історія повторюється, саме за це я її й ціную. Сто років тому українці втратили державу, бо не знайшлось достатньої кількості героїв, готових за неї помирати. Не тому не знайшлось, що наша земля їх не народжує. Просто вони одного разу тверезим оком подивились на свій народ і ясно побачили: тут немає за кого вмирати. Чимало справжніх героїв  попри це залишились тоді в підпіллі, окупаційна влада назвала їх бандитами, але винищити силою не змогла. Тоді кацапи оголосили НЕП, і українські селяни вирішили, що з москалем можна ужитись. І зрадили своїх героїв, полишивши напризволяще. А партизанський рух приречений, якщо не спирається на підтримку суспільства. Як тільки захисники нації згинули, почався голодомор. Кацапи упокорювали беззахисний натовп аморальних українців, наших прямих предків. Ось вам найкращий приклад, як втрата моралі вбиває суспільство. Чотири роки тому відійшла у вічність моя люба бабуся, свідок і жертва неймовірних страждань українського народу. Народилась під час війни, пережила три голодомори, овдовіла у 20 років, залишившись на окупованій території з немовлям на руках, пережила репресії, колективізацію, індустріалізацію, щоб врешті померти під час нової московської війни. Але її спогади залишились зі мною. Немає для людини катування страшнішого, аніж спостерігати, як твої рідні  і близькі, всі, кого ти любиш, повільно згасають від голоду на твоїх очах. Спостерігати, не маючи змоги хоч щось вдіяти. Навіть ті, хто вижив, залишились моральними каліками на все життя. Я не хочу, щоб моїх рідних  і мене спіткала така доля. Краще вже дожити віку серед чужинців, у тій самій європі, яка сито й байдуже мовчала, дивлячись на помираючу з голоду українську націю. Вчора українці вчергове зрадили своїх героїв, що захистили нас в перші місяці війни. Процес запущено, його вже не спинити. Історія повториться знову.

                А дурнів вітаю з професійним святом, цього року воно вдалось на славу. Колись гігантські ящери – зауроподи, через колосальні розміри мусили утримувати в організмі  два центри прийняття рішень, точнісінько як 90% сучасних українців. Оскільки я не здатен впливати на жопу і телевізор, які й стали цими центрами, мушу припинити писати на політичні теми, а можливо – і взагалі. Немає для кого. Ані жопа, ані телевізор моїх думок не потребують. Куди подівся мозок? Не знаю: у когось не пройшов за конкурсом, в інших розсмоктався, а в когось і не було його від народження, та й не важливо це. Процес пішов, і я не в силах його стримати, навіть на мить. Тож варто зайнятися чимсь кориснішим.

Пану Руслану – моє співчуття, шанування і подяка. В історії України не було більш гідного кандидата в президенти. Не знаю, як йому вдалось витримати цей удар. Побачити наяво, задля кого він стільки разів ризикував життям і кому це життя присвятив… Низький Вам уклін, Руслане Володимировичу! І щира подяка за те, що мені було за кого проголосувати на цих виборах, не втрачаючи людської подоби. Вочевидь, це останні президентські вибори, в яких я брав участь, намагатимусь запам’ятати це відчуття. А стосовно нації, вірніше того, що від неї залишилось… Сьогодні ми могли б прокинутись у новій країні, де нехай не одразу, але буде суд, соціальна справедливість, перспектива розвитку, надія на перемогу у війні і світле майбутнє хоча б для прийдешніх поколінь. Але нація не спромоглась на 15% підтримки своєму герою. Бо вона вже мертва...

Звичайно, амлоальні нації теж спроможні за сприятливих обставин мати свою державу, тож  можна було б ще довго копирсатись у власному лайні, як це успішно робить європа, якби не війна… Чекайте, за нами прийдуть. От тільки кому їх зупиняти тепер? Чи знайдуться бажаючі помирати за право вальцмана мародерствувати чи можливість бєні повернути ним же розграбований і нашими грошима врятований банк? Особисто я  - не готовий, вибачайте.

Щиро дякую за увагу всім, хто читав мої статті протягом п’яти років, страшних років війни. За те, що намагались думати. Ви варті кращої долі, аніж та, що на вас очікує.

Останніми днями неприємно здивували навіть люди, яких завжди вважав і розумними, і порядними, і патріотичними. Останнєю краплею став виступ пана Власюка, відомого казкаря під псевдо Сашко Лірник. Всі вони зводяться до одного: якщо ти патріот – мусиш голосувати за порошенка «бо голос пропаде», тобто, в перекладі на людську мову: переможуть зе або ю. І тоді Україні,мовляв, капець.

            Не хочу коментувати, чого не вистачає цим добровільним агітатором за злодія, брехуна, державного зрадника і мародера – розуму чи совісті. Думаю, у всіх по різному.

            Не варто мабуть зупинятись і на моральному аспекті проблеми,  що голосуючи за порошенка ви погоджуєтесь на все, що зараз коїться навколо: на свинарчуків і фуксів, на офшори і  відсутність правосуддя, на кумпгокугога , на президентський бізнес і владу олігархії, на довільну кількість плюсів до роттердаму і зростання комунальних платежів до захмарних. Ви погоджуєтесь навіть на більше: згадайте, як кучма- 2 відрізнявся від кучми-1 і зрозумієте, про що йдеться.  Безкарність розбещує!

            Гаразд, послухаємось порохоботів, відкинемо емоції, як вони просять,  і розглянемо питання прагматично: щоб не стало гірше, щоб «голос не пропав».

            Найгірша брехня – це частина правди. Тож поглянемо на те, що замовчується порохоботами. Що попереду ще другий тур! Вони, звісно, брешуть, що про це не час. Але ми подумаємо. Дійсно, якщо патріоти проголосують у єдиному пориві за порошенка, він вийде у другий тур, додавши наших 20%  до 5% відсотків його холуїв. А далі що?!  Навіть торішня «соціологія», ще не так щедро оплачувана маніпуляторами, визнавала: у порошенка колосальний антирейтинг! Більш 70% виборців не проголосують за нього за жодних умов! За цей час ситуація лише погіршилась. «Гарант» вже отримав почесне звання «задньопрохідного» коли прокрадався чорним ходом до ЦВК, щоб не зустрітись із вдячними виборцями. З тих пір ситуація лише погіршилася! Погляньте, що сьогодні коїлось у Львові. Колосальні сили поліції і нацгвардії самочинно, без дозволу мерії, перекрили весь центр міста, заблокували рух громадського транспорту, щоб порошенко і його кочовий антимайдан зробили селфі на фоні львівської опери! Задньопрохідний вже тіні виборця боїться. Бо відчуває загальну ненависть.

Насправді, це голос за порошенка пропаде, пропаде неминуче, бо в другому колі його обходить кожен конкурент, окрім бойка. Та бойка там не буде, бо на кожного Бойка знайдеться свій вілкул з лівою різьбою.

Тож, якщо ви, патріоти України, дійсно боїтеся, щоб ваш голос не пропав  - не давайте його порошенку! Тоді він і не пропаде. Бо голос за порошенка – це голос за його опонента в другому колі!  Проголосуйте за єдиного кандидата від патріотів – Руслана Кошулинського. Він у другому турі гарантовано здолає кожного опонента, бо дійсно не має «зерна неправди за собою», саме порівняння з ним «вбиває» конкурентів. От і намагалися маніпулятори замовчати Кошулинського, заховати його поміж лісу своїх технічних кандидатів. Не вдалося! Останніми днями Кошулинський має 2-3 ефіри щодня. Олігархи – власники каналів визнали, що замовчати не вдалося. А якщо з’ясується, що новообраний президент взагалі не з’являвся на їхніх каналах – вони втратять довіру глядача. Назавжди! А попереду ще парламентські вибори, якими теж хочеться маніпулювати. От і зняли з Кошулинського «інформаційну блокаду», бо змирились з ростом його популярності. Тому змінили тактику й почали обливати Кошулинського брудом. Але він справжній Лицар Честі, людина з бездоганною репутацією, до нього не липне. Пропали грошики, сплачені брехунам.

            Не легковажте своїм голосом! Право вибору дається нам лише раз  на кілька років. Не дайте цим рокам пропасти, як пропали п’ять попередніх. Не хочете перемоги ю чи зе? Підтримайте Кошулинського. Він не зрадить, не злякається не продасть. Чи хтось вірить, що ветеран війни зіллє Україну кацапам, яких вбивав власноруч? Чи повернеться язик у порядної людини назвати Кошулинського агентом кремля?!

            А якраз він має реальні шанси стати президентом. Першим справжнім Президентом України, з великої літери. Якщо ви перестанете слухати маніпуляторів-брехунів і наважитесь підтримати справжнього героя.

1.Прочитати біографії кандидатів, зробити висновки: що ця людина ВЖЕ зробила для України, що вона за це отримала. Якщо це відомий політик: чи виконав він дані раніше публічно обіцянки?

2. Ознайомитись з деклараціями тих кандидатів, які здаються гідними за результатами п.1.

3. Співставити біографію і декларацію кандидатів, які здаються Вам гідними. Чи могла ця людина чесно надбати задеклароване нею майно, зважаючи на її біографію?

4. Прочитати програми кандидатів, які пройшли  відбір за п. 1-3.Прийняти рішення, чия програма відповідає Вашим інтересам і світогляду. Розглядати програми брехунів і злодіїв (тих, хто не пройшов відбір за п.1-3.) немає сенсу: що б не пообіцяли – однак не виконають, забудуть наступного ж дня після виборів.

5. Проголосувати за свого обранця, не зважаючи на думки, що лунають з телевізора. Всі, хто виступає там зараз в якості «експертів» насправді намагаються вкрасти Ваш голос і тим заробити собі на життя. Всі розмови про прохідних, напівпрохідних, задньопрохідного, менше і більше зло, відповідальність перед країною – маніпуляції, покликані обдурити Вас. З усього, що показує Вам телевізор, насправді цікавими є лише виступи кандидатів. З них ви можете помітити, якщо Ваш обранець бреше. Всіх «експердів» пошліть у дупу. Вони щойно звідти і їм там саме місце.

Можливість вплинути на державну політику дається Вам нечасто – один разна кілька років. І оплачена вона кров’ю патріотів, тож цінуйте свій голос. Он наші сусіди – кацапи й білоруси, живуть і помирають ані разу не отримавши такої можливості. Відчуйте себе вільною людиною і господарем у своїй державі.

Проголосуйте за свого обранця, навіть якщо Вам брехатимуть, що ваш голос буде єдиним, відданим за нього. Саме так голосують європейці. Я прожив у ЄС 15 років, тож знаю, що кажу!

Хочете бути європейцем? Будьте!

З сумом прочитав відверту брехню і маніпуляцію казаріна, підхоплену і розповсюджену  доніком і іншими нешановними порохоботами. Дебати, про які йдеться, я слухав від початку і дуже уважно. Казарін, що був ведучим, не зміг відпрацювати замовлення своїх господарів і знеславити Кошулинського, тож вдався спочатку до маніпуляції, а потім до поширення відвертої брехні. Спочатку він знайшов у програмі «Свободи» кілька пунктів, зовні схожих на гасла комуністів. І намагався безуспішно переконати Кошулинського і глядачів, що комуністичні тези – то і є програма Кошулинського. Зокрема, пункт, що стосується реприватизації. Різниця в деталях, або, словами Кошулинського, така ж, як між каналом і каналізацією.

Порівняємо:

Комуністи виступали за націоналізацію.

«Свобода» виступає за реприватизацію вкраденого і незаконно приватизованого, з тим, щоб стратегічні реприватизовані об’єкти залишити у державній власності, решту – приватизувати за ринковою ціною.

Комуністи виступали за заборону приватної власності на землю сільгосппризначення (і взагалі на все).

«Свобода» виступає за заборону продажу земель сільгосппризначення. Більшість з них вже давно в приватній власності (в тому числі і в моїй є шматочок), про вилучення їх не йдеться, навпаки, гарантовано вільне успадкування і можливість продати державі. Тобто «Свобода» пропонує обмеження обігу, а не власності. Щоб не допустити скуповування цих земель брудними міжнародними капіталами, бо може дійти до того, що українці не матимуть де жити.

Комуністи пропонували солідарну систему пенсійного забезпечення.

«Свобода» підтримує існуючу солідарну систему і не бажає переходу на персональну. Чому? Бо солідарну систему ввели в Україні якраз комуняки, і ми ВЖЕ в ній живемо. Тобто, нинішні працюючі платять пенсії старим і немічним. З тим, що їм пенсії платитимуть ті, хто працюватиме, коли вони постаріють. Брехлива окупаційна влада України вимагає перейти до персональної системи. Чому? Бо пенсійні внески зберігатимуться в пенсійних фондах і мародери – вальцмани зможуть їх вкрасти в українців, як путін нещодавно у своїх кацапів украв. А в мене питання до «розумників», які жопу деруть за накопичувальну систему: а як до неї справедливо перейти?! Є два варіанти переходу: або нинішні працюючі платять пенсії нинішнім пенсіонерам і паралельно відкладають на пенсію собі, тобто платять удвоє порівняно з тим, що платили до них, або нинішніх пенсіонерів треба полишити помирати з голоду, попри те, що вони, працюючи, забезпечували пенсії попередньому поколінню, а нинішні працюючі збиратимуть внески на свою майбутню пенсію. Бо ж гроші з неба не падають, де їх ще взяти? Чи вальцман, гройсман, ахметов, пінчук, коломойський, фірташ, садовий та інші олігархи скинуться награбованими у нас грошима і перекладуть додатковий фінансовий тягар на свої плечі? Щось не чув я від них таких пропозицій. А тобі який варіант до душі, шановний читачу?!

Врешті нагадаю, що комуняки вимагали повної державної власності на засоби виробництва, а соціалізм – це не що інше, як державний капіталізм, де чиновник вільно розпоряджається плодами праці робітників, тримаючи їх у голодному стані. А робітник мусить працювати за копійки, бо виїхати за межі країни йому не дозволено, ринку праці немає, зарплати встановлено чиновниками, а непрацюючих або працюючих «на себе» саджають у тюрму. Я ще добре пам’ятаю соціалізм, тож не брешіть мені, нешановні…

А «Свобода» пропопнує «закуркулення» України, тобто створення умов для розвитку дрібного бізнесу і розширення середнього класу. В нинішній Україні окупаційна влада утискає середній клас, небезпідставно вважаючи його рушієм національної революції. Докотились до того, що в Україні середнього класу – 4%! А в ЄС – 40-60%!!! І саме дрібний бізнес створює більш половини ВВП найбагатших країн світу. Саме тому вони й найбагатші. Націоналісти пропонують програму зниження державного контролю над дрібним бізнесом, створення системи судочинства, яка забезпечить дрібним власникам гарантії права власності на їхні засоби виробництва, щоб не міг ряжений судєйка «ім’ям України» вилучити все, що сподобалось рейдеру. Тобто у націоналістів існує чітка програма спрощення ведення бізнесу в Україні,  а також повернення заробітчан, які могли б цим бізнесом займатись. Повернення шляхом податкових пільг, а не закріпачення, як робили комуняки.

Націоналісти і комуняки – це антагоністи. Націоналісти  небезпідставно вважають комунізм інструментом поневолення українців кацапами і всіма силами борються з проявами комунізму. Під час Майдану, коли впав пам’ятник леніну, я пам’ятаю щасливу посмішку Тягнибока і кислі пики кличка й яценюка з гидким бурмотінням що «нас партнери не зрозуміють». Воно й не дивно. Нинішня влада є нащадками комуністичної номенклатури, замкнутої касти реальних хазяїв життя в СССР, і так звані «нові обличчя» - це просто нові рила тієї ж засмальцьованої колоди. Генпгокугог, наприклад – син секретаря ровенського обкому КПСС, гончаренко – син костусєва, одеського мера - ригоанала. Наш владний режим внутрішньої окупації якраз і визискує з пережитків потворного комуністичного режиму, бо є його продовженням, а ідейних борців з комунізмом називає комуністами, бо контролює більшість з дозволу сказати ЗМІ. Як вальцмани стали олігархами? Старший сяк-так роздобув кондитерську фабрику, де за дивним збігом обставин був директором, і пішло… Тобто ті ж самі компартійні «карманичі» просто змінили вивіски, оголосивши майно, що раніше вважалось державним, своєю власністю. Формальні власники і розпорядники стали фактичними власниками, от і все.

Чому ж казарін і поширювачі його наклепу не бачать різниці між націоналізацією і поверненням вкраденого та інших «нюансів»? Бо є вірними служками олігархів  і готові за кусень хліба від  господаря тримати український народ у рабстві. Шавка має гавкати голосно, бо не отримає кісточку… А олігархи розуміють, що скинути їх ярмо з наших ший спроможні тільки націоналісти, як єдина ідеологічна, послідовна антикомуністична сила.  А оскільки закинути націоналістам нічого (вони воювали за нас, поки їх опоненти мародерствували в тилу), злодії кричать їм «сам злодій!» звинувачуючи у власних гріхах. Тож не дивіться телевізор, принаймні – у виборчий період.

А щодо доників…

Знаєте, як відрізнити справжнього вояка чи волонтера від фіктивного?  Справжній ніколи не обливатиме помиями товариша по зброї, навіть якщо дотримується протилежних політичних поглядів. Це називається повагою і фронтовим братством. А несправжні обливають брудом героїв, лижуть дупи владцям, поширюють брехні замість інформації.

І, до слова: очільники Хробацького телебачення! Якщо вже вам так потрібен казарін  у якості ведучого – купіть йому абонемент до логопеда, бо неможливо слухати.

П'ятниця, 22 березня 2019 15:53

НОВІ СВИНАРЧУКИ: рЕВЕРЖУК І пОЛТАВА.

«ГРА з ВОГНЕМ» на ЗІКу поступово стає найцікавішою передачею українського ТБ, принаймні – для психіатрів. Навмисно не називаю ведучу цього шоу, аби читачі поглянули на неї власними очима – явище без перебільшення незабутнє. Кілька тижнів тому, спостерігаючи як ця тупа дупа  королева репортажу протягом доброї години вчить двох міністрів закордонних справ України основам світової політики, я наївно подумав: от воно, дно журналістики.  Та, за словами нашого геніального сучасника Процишина «наше дно не має дна», в чому наочно переконався вчора. Тоді скандалу не сталося: дипломати люди витримані, терпляче вислухали «словесний понос», час від часу мовчки переглядаючись, та й пішли собі. Приблизно так у кіно виглядає консиліум психіатрів при огляді безнадійно хворого. Як в реалі – не бачив, слава Богу…  Вчора, врешті, дійшло й до скандалу. Запрошений до студії Герой України Степан Ількович Хмара поставив істотам, яких помилково вважав своїми опонентами в дискусії, низку питань стосовно нинішнього «гаранта».

1.Чому порошенко на самому початку своєї каденції домовився про двотижневе перемир’я і спокійно спостерігав, як кацапи звозять на донбас і розміщують на позиціях  важку бойову техніку, з якої потім вбили стількох українських патріотів.

2.Чому гіркіну вдалось безперешкодно евакуювати свою банду зі Слов’янська до Донецька? Хто дав наказ пропустити?

3.Чому під час Ілловайскої трагедії все військове керівництво на чолі з самим порошенком стояли на параді, поки наші патріоти гинули в «котлі»? Хто конкретно домовився про «коридор» для наших героїв, де їх зрештою і знищили кацапи?

4.Чому нікого не покарано ні за злочини на Майдані, ні за провальні  військові операції, ні за розкрадання військового бюджету?

Питань було багато, саме спираючись на них Степан Ількович, як людина, схильна до логічного мислення, робить цілком логічний висновок про державну зраду порошенка. Втім, всі вони повисли в повітрі. «Опоненти», користуючись перевагою в силі голосу, просто перебивали й «закрикували» ветерана української політики під блаженними посмішками ведучої. Спостерігаючи, як два відомих «порохобота», самозвані ЛОМи і так звані журналісти, потрясаючи могутніми щоками кричать на нашого героя, я не одразу зрозумів, кого вони нагадують.  Свинарчуки! Вірніше – кандидати у свинарчуки. Ладні на все, аби тільки проштовхатися поближче до корита. Хто бачив «самовиправдання» свинарчука – молошого, той зрозуміє, про що йдеться. Зрозумів, що підсвідомо чекаю, поки вони втомляться прикидатись і зірвуться з крику на свій рідний свинячий вереск… Якщо сон розуму, як відомо,  породжує чудовиськ, то його повна відсутність у поєднанні з атрофією совісті породжує свинарчуків – єдину опору існуючого потворного режиму. В це важко повірити, принаймні я з першого разу не повірив, але реверджук з полтавою-карповим звинуватили Хмару… в роботі на московію!  Повірив власним вухам, лише почувши вдруге. Але що ж їм робити, якщо по суті питань відповісти нічого, методичка, писана уколотими політтехнологами порошенка, одна на всі випадки, розуму Бог не дав, а совісті вдалось позбутись самостійно?! Саме так: націоналіста, багаторічного політв’язня московського режиму, Героя України, два мерзенних покидька звинуватили у співпраці з ворогом і окупантом. Два примітивні організми, які в ім’я України лише жерли, не покладаючи щелеп, звинуватили героя, що віддав нашій державі все своє життя і здоров’я, у зраді! Озброїлись невідпорним аргументом: Савченко теж Герой України, а зрадниця! Зазвичай оці ниці істоти волають, що винним в Україні визнає лише суд. Безпрограшна позиція для провладного мерзотника в державі, де немає правосуддя як явища! Але це коли звинувачують їх або їхніх господарів. А от коли навпаки, треба кого оббрехати, про суд можна й забути. Оскільки аргументація виявилась слабуватою, навіть для типового глядача з розм’кшеним телевізором мозком,  наймані копрофаги  раз по раз закидали нашому герою, що роблять йому «поблажку на вік», натякаючи на деменцію.  Степан Ількович проявив нечувану витримку, за що йому додатково низький уклін і побажання здоров’я такого міцного, щоб  вистачило пережити обох цих виродків. Шкода, що саме по таких істотах, що за духовним і розумовим розвитком перебувають десь на рівні хробака, українці роблять висновки про журналістику як професію.  Але вони ще матимуть можливість переконатися, що це не так. Окупаційна влада зникне, як роса на сонці, Україна стане нарешті на шлях розвитку, а журналісти займатимуться інформуванням, а не дезінформуванням суспільства. Не ці, звичайно, інші… Цих не можна допускати навіть до чищення туалетів. Із санітарних міркувань. Навіть я, при всій уяві науковця і письменника, не берусь передбачити, до чого вони будуть придатні після скорого і неминучого падіння режиму…

            Врешті учасники програми порозходились собі, а от питання, поставлені Хмарою, залишились...

Холуям олігархів, що ллють на наші голови своє лайно з телевізора, добряче припекло хвіст. Бо на відміну від свого ЛОХТОРАТУ вони знають СПРАВЖНЮ соціологію. І розуміють, що от-от доведеться пояснювати, чому не вдалося видати бажане за дійсне передбачити результати виборів. Вчорашні численні появи на олігархічних каналах Руслана Кошулинського засвідчили, що замовчати його не вдалося – не загубився він серед десятків технічних кандидатів, тих же служок олігархату. Тепер тактика зміниться: замість «не помічати» почнуть обливати помиями. Закинути Кошулинському нічого, але ж помиїв багато, їх не шкода. Тим більше, що вправних брехунів в нашій державі  карають хіба депутатським мандатом. Брехуха Гапко (вона ж попадя Гапон), що не покладаючи лап мазала «свободу» власним лайном у 2014 році, отримала місце у Садонемочі і обійняла посаду голови парламентського комітету. Щопрада, «садистів» вона потім теж «кинула», але то вже інша історія. Якщо нутро гниле – то таки вилізе, навіть на шкоду власнику. Тепер «телеексперди» і «поціолухи», вже отримавши свої срібники від олігархів і вилизавши їхніх кандидатів в усі місця, намагаються підстелити собі соломки. Бо ж вибори не останні. Що, як лохторат щось запідозрить? Тоді на їхні теплі місця знайдуться «нові рила»… Тож перші пояснення, що мовляв не оббрехали, а «помилились» - вже з’являються:

https://gazeta.ua/articles/life/_mozhe-buti-efekt-vibuhovogo-golosuvannya-ekspert-pro-novi-rejtingi-kandidativ/892017

Хоча навіть тут Кошулинського намагаються не згадувати, але натяк прозорий, достатній, щоб потім тявкнути «ми ж казали…». Звісна річ, вони зроблять все можливе, щоб спотворити вибір українців і не допустити перемоги Кошулинського. Бо йому жополизи «не до потреби» – без роботи залишаться, а нічого, окрім брехати – не вміють. Хоч з голоду помирай…

         Чомусь чим ближче до виборів, тим частіше згадується мудрий головлікар дурдому Моргуліс, котрий, як відомо поціновувачам творчості Висоцького, заборонив хворим телевізор. Шкодую, що навколо так багато хворих, а я не маю його повноважень. Тим більше, що вони самі мені потім подякували б. Тож якщо у вас замість голови – телевізор, то не вмикайте його! Хоча б поки передвиборчий шал не минеться. Про Ваше психічне здоров’я йдеться, не про моє. Але мій інтерес теж присутній: мені далі поруч із вами жити. Під керівництвом того, кого ми разом з вами оберемо.

Go to top