Володимир Митус

Володимир Митус

Я пишу ці рядки у третій день страшної битви вже дев’ятирічної московсько-Української війни. Між двох вогнів: прадавнім Черніговом, куди щойно увірвались ори й славним Ніжином – Нежатою Нивою. Чернігів веде вуличні бої з окупантом, що таки зміг увірватись зі сторони гумової фабрики, попри відчайдушний спротив наших героїв-захисників. Життя й здоров’я сотень тисяч людей, їхні домівки, тисячолітні храми – гордість і слава наших великих предків, знов загрожені черговою ордою.  Під загрозою знищення північними варварами опинилось усе прадавнє місто, шо у 9-12 сторіччях було найбільшим у Східній Європі. Оркам байдуже, що з нами буде… Під Ніжином, колишньою Нежатою Нивою,  рясно политою нашою кров’ю тисячу років тому, де після страшної битви з тією ордою нікому було зжати жито, наші герої зараз зупинили страхітливе угруповання чисельністю до дивізії, що рветься до Києва, нашої споконвічної столиці.

            Я пишу цей текст з Вірою, Надією і Любов’ю. З вірою в перемогу, надією на швидке й переможне закінчення війни й любов’ю до України, яка все ще може знову стати злочином… Але Орда не переможе. Ми вже зробили найголовніше: ОПУСТИЛИ ЇХНЬОГО ПАХАНА. Ми зробили це усі разом: фронт, що докладає неймовірних зусиль і власних життів, і тил, що не піддався паніці й допомагає всім, чим може. Світанок вже близько!

            Пуйло скинуло свого начальника ГШ. Воно налякане й шукає офірного цапа, хоч потайки вже розуміє, що стане ним саме. Як знавець справжньої, не московської історії, маю вам повідомити: у Візантії, Східній Римській Імперії, де василевси гинули від рук придворних частіше, аніж вмирали своєю смертю, звільнення головного воєнначальника МАЙЖЕ ЗАВЖДИ призводило до вбивства самого василевса у найближчій перспективі. І московія, жалюгідна пародія на ту імперію, не стане винятком з її правил. Бісноватий фюрер вже втік х москви за Урал, сцикливий гном збирає холуїв-подільників та толковиштє. Воровская маліна, що керує зараз ордою, ще слухає опущеного пахана. Аде вже усвідомлює, що це «не по поняттях».

Депутати госдупи вже верещать від страху за скоєне. Бридка красножопа комуняка вибріхується, що їх надурив пахан. Мовляв вони «підписувались» лише на звільнення миролюбних народів бамбаса з під бандерівського гніту. А про Київ, мать его, розмови не було. І що воно, падло, в шоці від скоєного. Що ми йому знову браття. Бо воно проти розпаду ссср, де ми з ним жили у щасті, його великому щасті… Воно вже не боїться опущеного пахана. Вірніше боїться, але менше, аніж нас! З чим нас всіх і вітаю від усього хворого серця! І це просто перші ластівки (якщо можна назвати ластівкою тупу сраку), дупа починає роздуплятися! Вони ще привезуть нам своє пуйло у мішку. Може навіть ще живе, хоча це вже навряд – не в їхніх традиціях залишати іншим те, що можна вбити самим. Це вже суто їхня традиція: звалювати всі свої старшні гріхи й звірине нутро на вошдя. Й вкорте прикидатися братами. Але це вже востаннє. Не опускаємо руки! Молимось за перемогу й мир, без неї для нас недосяжний. І робим кожен все що може для Перемоги і Миру. Вже світає…

Вівторок, 22 лютого 2022 13:12

Де проляже кордон з орділом.

Там, де кацапня стіче кров’ю. Це якщо коротко. Зазвичай пишу лише для розумних, але у зв’язку з особливими обставинами цей текст призначений для всіх, тож зарані перепрошую розумних: їм тут буде нудно.

Щодо числених «експердів», що просторікують про «подарунок» путіна Україні, нашу «перемогу» - це дебіли або вороги. Причому ворогів більше.

Що насправді сталось:

Московити змирились з очевидним фактом втрати України. Тепер це незалежна, мілітаризована й вкрай ворожа для них сусідня держава. Але це сталось не зараз – просто тепер до них дійшло. От і все. Москалі діють за логікою гопників, якими вони і є, всі без винятку. Якщо захопити все не вдалось – треба зафіксувати в пащі вже захоплене і спробувати прихопити ще – все, що вдасться. Бо Україна міцнішає. А вони слабшають. І скоро вже самі боятимуться ескалації з нашого боку.  Але не вимахуватимуть хвостом перед колективним Заходом, як ми зараз, а погрожуватимуть ядерним дубцем. Але це в майбутньому, а зараз остання нагода відкусити ще щось.

Путін хоче Київ?

Ну звісно!  Він хоче усе. Але це не означає, що отримає бодай щось. Тут вже залежить від нашого війська. Послідовність дій очевидна (писав про це минулого разу): спочатку удар на Маріуполь, потім, в разі успіху, удар з Криму назустріч і десант з моря. Потім, в разі успіху – удар на Харків і спроба оточення нашого лівобережного угруповання військ. А вже потім – наступ на Київ з Білорусі. А може й через Чернігівщину. То вже деталі.

Що насправді захоплять?

Сподіваюсь, що нічого. Втратять частину, але невелику. Так десь від Широкіно до кордону.

Як нас підтримають ЄС і США?

Стурбованостями й занепокоєностями. Наймасштабнішими й у  необмеженій кількості.

Чому цього разу захід реагує так бурхливо, на відміну від 2014 року, коли москалі робили те саме?

 Бо це вперше торкнулось їх особисто.

Що змінилось порівняно з 2014 роком? Лише  2 речі: окупація Білорусі наблизила московські війська до ЄС впритул, а тупий ультиматум висунув претензії вже не нам, а світовій підлоті.

Чи будуть санкції сильнішими?

Ні, не будуть. Але кричатимуть про них наші «партнери» голосніше. Бо бюргер, їхній тупий і жадібний виборець, наляканий ордою до мокрих кальсонів. Власне, саме він і є нашим «союзником» , саме з ним треба працювати, а  не з їхніми владцями, давно скупленими москвою.

Як працювати?

Слідкувати, щоб переляк не проходив. Наприклад нагадувати про наше право на повернення ядерного статусу – якщо вже на саме повернення духу не вистачає.

Чи заспокояться москалі на цьому?

Ні! Бо апетит зростає, а час на його задоволення спливає.

Коли заспокояться?

Коли ми їх знищимо. Саме ми, ніяка не міжнародна підлота.

Коли ми станемо активними?

Одразу після створення ядерної бомби. І ні днем раніше. Просто тому, що не матимемо чим відповісти на ядерний шантаж. До того моменту можлива лише пасивна оборона без значних здобутків з нашої сторони.

Що в цьому нового – нічого. Окрім аудиторії.

Про те, що дієвих санкцій не буде, орда не зупиниться, нам доведеться  самотужки поновлювати ядерний потенціал, оголошувати дефолт, вимагати списання боргів, розбудовувати військо й територіальну оборону, мілітаризувати суспільство, я пишу вже дев’ятий рік. Всі матеріали на сайті, кому цікаво. Але знов таки – вони для розумних.

Яке найслабше місце в нашій обороні?

Це тупий сракоголовий виборець, що 30 років віддає у владу в державі виключно злодіям.

Неділя, 20 лютого 2022 15:47

Навіщо Україні ядерна зброя.

Випереджаючи істерику вірних порнососів пєтьмана сиворогого, одразу зазначу: не для застосування. Як  і всім притомним людям. Для того, щоб її не застосували проти нас. Бо насправді немає в цьому світі жодної можливості, як без’ядерній країні виграти війну у ядерної і не зазнати ядерного удару. Взятий за живе ворог обов’язково її застосує. Під акомпанемент жалібного скавчання світової підлоти про стурбованість  і занепокоєність. І не понесе за це ЖОДНОЇ відповідальності. Хто забув – саме так і вчинили США, світоч демократії й прав людини, з Японією. Не я цей світ таким створив, не мені й приймати претензії. Тож якщо ми хочемо виграти війну у московії  й не зазнати ядерного удару – без ядерної зброї нам не обійтись. Чи ви не хочете перемогти у війні? Чи чекаєте, що хтось вирішить наші проблеми за нас? Тоді респект вашому  дефектологу,  що навчив читати, і не гайте тут марно часу.

 Знання історії корисне тим, що дозволяє передбачити майбутнє. Саме тому Історію України для нас досі пишуть вороги. Але я, на відміну від більшості з вас, знаю справжню, тож можу стверджувати без тіні сумніву: московія нічого не віддасть добровільно, навіть не зупиниться, поки не отримає вкрай болючого удару. Тож навіть відмова від вже окупованих територій не принесе нам миру – захоплять іще. Навіть капітуляція не принесе миру – просто тоді нам доведеться воювати вже не за свої інтереси, а за орду, нести тупій і жадібній Європі московське рабство й азійські цінності. Це вже не раз бувало, просто вам заборонено про це знати…

            Стосовно удару: він дійсно може бути не лише військовим, але й економічним. Але от в чім біда: ми не спроможні задавити московію економічно, і  ніколи не зможемо це зробити, якщо наші «партнери» продовжуватимуть скуповувати в неї природні ресурси. Економічний тиск вимагає командної гри.  Військово ми теж неспроможні до наступу: бракує цілих напрямків в озброєннях, тих найдорожчих, які орда збирала 30 років, інвестуючи у військову промисловість страшні кошти. І військо наше об’єктивно менше за ординське, бо населення в них більше, як і природних ресурсів. Тож єдина можливість перемогти для нас – витримати удар орди, виснажити її військо, а потім увірватись на плечах відступаючих на їхні терени. Це ЄДИНИЙ МОЖЛИВИЙ СЦЕНАРІЙ закінчення Українсько-Московської війни, навіть якщо ви вірите в казки й не бажаєте сприймати реальність. Так, сценарій страшний, кривавий, але це не підстава ховати голову в пісок. Інших на сьогодні просто немає. І не з’явиться в майбутньому. І навіть капітуляція нас не врятує. Тож або війна без кінця, або захоплення й знищення москви, така от альтернатива. Тобто поки що навіть не альтернатива, бо для другого варіанту нам НЕОБХІДНА ядерна зброя. В кількості, достатній, щоб перетворити на пустелю ВСЮ московію. Інакше погроза застосування не спрацює.  Поновити ядерний статус Україна може за рік-півтора, за наявності тієї самої легендарної  «політичної волі», яку в Україні ніхто зроду не зустрічав. Не водиться вона у нас. Принаймні до вчора точно не водилась. І  ще не факт, що завелась. Все ще може завершитись балаканиною, як це прийнято у нас. Але поновити статус – не значить поновити потенціал. Щоб назбирати необхідних для заспокоєння московських маньяків 400-500 боєголовок потрібно років 10-15 при наявних у нас потужностях промисловості і запасах сировини. І ніхто нам у цьому допомагати не буде, не сподівайтесь. Чим раніше почнемо – тим раніше зробимо.

            Тепер щодо санкцій. Сьогодні з цього питання ніхто не висловлюється: і відверті вороги України – «жопуни» , і мародерські холуї – псевдопатріоти, чекають на реакцію заходу. Вона не забариться. Саме задля цього Жопайден скликає сьогодні свою РНБО, а не для обговорення, як допомогти нам вистояти проти окупанта.  Тож вже завтра можемо очікувати на злагоджений хор ворогів України, як зовнішніх, так і внутрішніх. Бо кожен, хто за умов війни з ядерною державою закликає до підтримання без’ядерного статусу – об’єктивно є ворогом України, незважаючи на всі його реальні й уявні заслуги перед державою. Це той, хто свідомо чи несвідомо, але бажає Україні поразки. Насправді санкцій проти нас на рівні ООН  очікувати не варто, хоча б тому, що Британія їх не допустить, маючи право вето. Справа не в Джонсоні. Весь правлячий клас Британії вже визначився, що московія – ворог, а Україна – союзник. А британці на відміну від нас, на виття «спільноти» просто плюнуть. Мають багатий досвід, знов таки…

            А от щоб уникнути санкцій з боку США та інших хронічно стурбованих, нам необхідне виробництво засобів доставки, тобто міжконтинентальних балістичних ракет. Саме так – засоби доставки за дальністю мають охоплювати весь цей грішний світ, а не лише московію до мису Дежнева. І тоді сама лише перспектива продажу цих озброєнь тоталітарним режимам послужить достатнім стримуючим фактором, щоб «друзі»  нас залишили у спокої. Бо американські санкції завжди поширюються не лише на конкретну країну, але й на всіх, хто з нею торгує. Тож увівши санкції проти України, США обмежать тим самим наші експортні можливості  вузьким колом країн-вигнанців. А Іран з українськими МБР американам точно не потрібен… Так само стримуючим санкції фактором стане розробка й запуск у виробництво сучасних систем ПРО. Як не дивно, на все це досі спроможна  наша військова промисловість, попри тридцятирічні зусилля наших ворогів остаточно її знищити. Диво Боже, та й годі…

Несподіваний бонус для переконаних педерастів пацифістів: наявність в України ядерної зброї може привести й до безкровної перемоги над ордою. Якщо наші «партнери» врешті сприймуть нас всерйоз. Зараз єдине, що пропонує нам світова підлота – вчинити самогубство, причому тихо, щоб не псувати їм апетит і не збудити, якимсь дивом, почуття провини чи бодай звичайний людський сором. Знаю, знаю що це людські почуття, а не їхні, але ж трапляються іноді й дива… Нашим дипломатам зараз тихенько кажуть на вушко: ми знаємо, що ви праві, що ви жертви агресії, що міжнародне право на вашому боці, що бла-бла-бла… Але ви ж розумієте, що у них бонба, а ми хочемо жити, тому окрім співчуття ні на що не розраховуйте. А от якщо бонба буде  й у нас, причому така сама, але з новішими засобами доставки, світова підлота подивиться на нас зовсім іншими очима. І навіть не виключено, що згадає про міжнародне право. Це якщо їх вже зовсім життя притисне. Якщо страх неминучої війни між двома ядерними державами, та ще й поруч з ними, переважить зажерливість і продажність, які є і способом і сенсом їхнього існування, якщо інстинкт самозбереження виявиться не зовсім похований під купою ВКВ, яка єдина і є справжньою їхньою цінністю, не виключено, що наші «партнери» знищать московію економічно. Попри всі збитки, якими їм це загрожує. Але це лише у випадку наявності в нас ядерної зброї й засобів доставки – нагадую для тих, хто вже почав пускати слину. Бо поки їх нема – світова підлота не поступиться навіть крихтами зі свого столу, щоб не знищити навіть агресора й окупанта, а хоча б просто спинити. Власне, саме це ми й спостерігаємо останні 8 років. Але вчитись не бажаємо. Навіть на власних помилках. Сракоголовий дебіл, тобто даруйте, пересічний українець,  почав врешті мріяти про НАТО, яке його захистить. Як мріє вже багато років про ЄС, яке його нагодує…

На жаль, у цьому світі рахуються лише з тим, хто створює проблеми. Тож, якщо дійсно хочемо, щоб з нами рахувались – маємо створювати проблеми, а не вирішувати. За прикладом американів…

Найтупіші з порнососів вже починають підвивати, що наш скоморох просто скавчить від страху… Власне, саме це мене й втішає. Страх властивий усім людям і навіть усім вищим істотам, він необхідний для виживання. Це цілком природнє відчуття  навіть для найвидатніших героїв. Той, хто стверджує, що не знає страху – або бреше або має тяжкий психічний розлад. Проблема не у страху, а в тому, хто як на нього реагує. Колись Юлій Цезар (ще до того, як став салатом) ввів випробування для кандидатів до війська: бідаху сильно лякали. Якщо зблідне – гнали геть, якщо почервоніє – приймали до війська. Зараз страшно всім, тож чому президент має бути винятком? Головне – як він реагуватиме на свій страх. Скоморох виявився одним із тих, хто червоніє. Як це не дивно. Тож для мене вчорашні події – свідчення передусім того, що імовірність зради зі страху знизилась на кілька порядків.  І  ризик повномасштабного вторгнення після вчорашньої промови теж знизився у рази. Бо московія завжди діє, як гієна – нападає на найслабшого. Перспектива втратити в Україні всі 400 тисяч боєздатного війська, (цілком реальна перспектива, до речі),  лякає і лисого гнома, і всіх його холуїв. Після цього орда не проіснує й місяця. Бо серед охочих відкусити від неї шматок є й ті, хто з ядерною зброєю. Отож у випадку вторгнення в Україну кров і сльози дістануться нам, а вигода – китайцям. Як вони й планували, підбурюючи московію до цієї війни. Але після вчорашнього виступу, навіть якщо вважати його тупим бикуванням, до чого нас закликатимуть і жопуни й порнососи, Україна вже не є найслабшою ланкою. Увагу гієни вже привернуло жалібне скавчання наших європейських «партнерів». Московія пішла на дуже значні втрати, влаштовуючи цю ескалацію. Позиції на газовому ринку втрачені безповоротно, з нафтовим майже те саме. Бо московія зробила вчергове ту саму помилку – не врахувала позицію народу. Просто у них такого поняття не існує. Холоп не має позиції за визначенням. Тож скупивши на корню німецьких, французьких, італійських політиків, московити дещо передчасно вирішили, що схопили Бога за бороду. Але куплені ними політики на заході реально залежать від населення, а воно налякане ескалацією до мокрих кальсонів.  Йому років так 70, тобто в кожному разі усе свідоме життя, втовкмачували брехливу «істину», що будь-який конфлікт можна вирішити шляхом переговорів. І ось агресор і окупант готується до наступної агресії й окупації. Просто тому, що йому так хочеться. Без жодного приводу зі сторони скривджених і окупованих «терпіл». І не реагує на пропозиції  домовитись і припинити. Просто тому, що не хоче припиняти. І у бюргера разом з очком рветься шаблон. Дайте йому час, і кожна смердюча макрель знайде своє тепле місце у затишній камері… Тож наляканими виявились не лише тамтешні «пересічні»,а  й номінальні карівники держав. Та що там номінальні – фактичні власники налякані ще більше (про це тут   )! І весь свій переляк усі вони спробують перевести у гроші і відшкодувати московським коштом… Тож орда втратила дійсно багато, навіть ще не розпочавши вторгнення. Навіть якщо взагалі не розпочне. Але дещо й виграла натомість: розпочалась деструкція ЄС. І хоча головною причиною є егоїзм, підлість і тупість німецького керівництва, спусковим гачком послужила  нинішня ескалація. Без неї сили інерції ще довго тримали б європейців у купі. Розпочалась і деструкція НАТО. Стало очевидним, що в нинішньому складі блок нежиттєздатний. Німеччина врешті була поставлена в умови, коли їй довелось припинити прикидатись і заявити про себе вголос як про союзника москви. При тому, що у британській військовій доктрині московія – ворог №1, а представники ворогуючих угруповань за визначенням не можуть входити  в один оборонний союз. Тож нато репне з тим самим характерним звуком, що й ЄС, орда й тут домоглась свого. Але й цього їй мало – москалі хочуть, щоб нато репнуло по заздалегідь проведеним ними рискам, а не як попало. Тож найближчим часом слід очікувати демонстрації, яка наглядно вкаже на недієздатність нато. Щось дрібненьке. Без стратегічного значення, просто для того, щоб проілюструвати проблему. Словом, на місці Нарви я вже почав би турбуватись. Втім, наші друзі-естонці здається почали набагато раніше, всупереч усталеним стереотипам про їхню шановну націю…

Але і нам розслабитись не дадуть. Наступ на Київ, звісно, маячня, принаймні зараз із Білорусі. Хоча б тому, що після неминучої невдачі наше військо окупує Білорусь без найменшої протидії тамтешнього переляканого населення. А от наступ з ордили буде обов’язково. Перш за все силами тамтешнього чоловічого населення, яке не випускають із зони й от-от мобілізують. По перше – його не шкода. По друге – плєшфюрер вимагає, щоб усі були пов’язані кров’ю, щоб кожна донбасятська родина мала свого родича, вбитого «українськими каратєлями» задля унеможливлення подальшої реінтеграції «донбасятського народу» в Україну. По третє – з’явиться шанс уникнути тих «страхітливих санкцій» якими їх кволо лякає чи то сонний, чи то напівживий Жопайден. Через своїх німецьких і французьких «шісток» москалі лякатимуть підлоту визнанням орділи і введеням своїх військ туди задля допомоги у відвоюванні  підконтрольної Україні частини Донбасу. Щоправда, все це буде зроблено в будь-якому випадку, але спочатку потягнуть час, щоб призвичаїти підлоту до нового стану речей… Ну а якщо головний удар (на Маріуполь і далі в бік Криму) виявиться успішним – спокуса стане непереборною й викличе допоміжний удар вже з Криму. А вже після цього можна й на Київ неситим оком накинути. Якщо вже вони Крим захопили лише через те, що там Володимир Святий хрестився, то як не прихопити Києва, де він узагалі жив?! Тож розслаблятись нам ніколи. І сподіватись ні на кого. Навіть на Зеленського. Особливо на нього…

Витоки лібералізму слід шукати, як це не парадоксально, у консерватизмі. Первісний лібералізм, найбільш повно відображений у знаменитій «Хартії Вольностей» являв собою боротьбу консервативного, патріархального суспільства проти всевладдя й свавілля держави та церкви. Найдавніша, початку 13 сторіччя, писемна пам’ятка дає досить повне уявлення про тодішні прагнення суспільства. В «Хартії Вольностей» нема й згадки про капіталізм, але не менш парадоксальним чином вона стала першим передвісником народження буржуазії як класу.  Насправді цей суспільний договір, можливо вперше в історії людства створений у письмовій формі, покликаний охороняти навіть не судочинство, як здається на перший погляд, а майно. По суті він фіксує поняття приватної власності і принцип її непорушності. Із зовні він маскується під судову реформу, але сам суть її – захист приватного, насамперед родинного майна від зазіхань короля й церкви. А в ті суворі часи від наявності майна залежало саме виживання родини. Хартія прямо заборонила королю й церкві віднімати майно приватної особи без рішення неупередженого й справедливого суду, про що сучасні українці можуть лише мріяти. Встановлювався принцип, згідно якого кожна людина мала право на суд присяжних. Причому рівних їй за соціальним статусом. Тобто лорда мали судити лорди,  а лавочника – лавочники. Тогочасним суспільством вважалось, що селяни-орендарі краще знають обставини життя собі подібного, аніж лорди чи єпископи, більше того, у них може бути принципово різне уявлення про справедливість. Те, що здається лорду злочином, в очах лихварів може злочином і не бути. Що  в цьому документі ліберального? Те, що повсталі барони вимагали й добились вольностей не лише для себе, але й для всього суспільства, власне - для кожної людини. Саме це вигідно відрізняло британську державу від сусідніх, які теж мали парламенти, що опікувались внормуванням законодавства та обмеженням монаршої влади. Але виключно у своїх, класових інтересах.

            Дещо пізніше подібні суспільні договори було укладено й в інших державах. І скрізь наслідком стало зародження капіталістичного суспільства. Як це не дивно, перша капіталістична держава виникла саме на наших теренах і звалась вона майже так, як і сьогодні: Руська Україна. Сталося це доленосного 1492 року, коли завершилась Реконкіста й розпочалась Епоха великих географічних відкриттів. На тлі цих подій геть загубилась багато важливіша: створення князем Богданом Кийятом Глинським  з розрізнених і самоізольованих спільнот так званих «бродників» нової держави, що спочатку нагадувала конфедерацію, але вже незабаром перетворилась на жорстко унітарну. В основу держави лягло звичаєве право бродників, які, якщо вірити літописцям (котрим зазвичай вірити не варто) «не визнавали жодної влади над собою». Суд у таких суспільствах здійснювався загальним рішенням усіх дорослих чоловіків, «колом». Коло ж приймало й зміни до законодавства і навіть обирало тимчасових командирів – ватажків, що очолювали «ватаги», якщо виникала потреба тимчасово залишати місця постійного проживання. Після добровільного об’єднання таких спільнот, передусім перед загрозою зовнішнього ворога, з необхідності було створено «професійний» суд, уніфіковано законодавство, запроваджено виборність і змінність виконавчої влади. Таким чином наші віддалені предки отримали  права й вольності, про які їхні теперішні недолугі нащадки можуть лише мріяти… Новостворена держава була дійсно ліберальною в первісному значенні цього слова – політично ліберальною, тобто об’єднувала особисто вільних політично людей. Слід відзначити особливість, про яку зараз прийнято забувати – козацька держава мала елітарну пряму демократію, тобто кількість осіб, що брала участь у прийнятті державних рішень, була незначною по відношенню до загальної чисельності населення. Виборче право обмежувалось ризиком втратити життя чи здоров’я в процесі прийняття державницьких рішень. До появи першого європейського прототипу капіталістичної держави – «лісових гезів» залишалось ще більш трьох десятиліть…

            Однією з найбільших таємниць нашої історії, ревно приховуваної московитами, є те, що Русь та Україна – дві принципово різні держави, що довший час існували поруч. Етнічна та конфесійна подібність їхнього населення дала змогу фальсифікаторам приховати головну відмінність, що перешкоджала їх об’єднанню: суспільний лад. Русь була архаїчною феодальною державою, що попри формальне підпорядкування ВКЛ а згодом РП , управлялась десятком князівських родин, переважно нащадків старої київської династії. Вона мала власний суспільний договір, що докорінно відрізнявся від прийнятого Україною: одні воюють, інші – платять їм за захист. Протягом 15-20 сторіччя відбулось кілька невдалих спроб поєднати Русь з Україною. І лише одна вдала – під владою Зіновія Хмельницького. Власне, саме цим пояснюються і його зовнішньополітичні успіхи, і суперечливість та половинчастість внутрішньої політики, яка являла собою безперервний пошук балансу між феодалізмом і капіталізмом. Втім, Хмельницький був справжнім майстром компромісу, тож новостворена держава існувала, істотно накульгуючи, до моменту його загибелі. Після цього його наступники заходились будувати нову Русь (попри видиме порушення її соціального договору, що не могло не призвести до внутрішнього громадянського конфлікту), а звичні до волі «низовці» рішуче відмовились від такого «щастя» й знову почали обирати собі кошових. Тільки усвідомивши існування двох держав, можна пояснити «шкідницьку»  політику Сірка щодо гетьманату й більшість інших проблем нашої історії, що інакше здаються незбагненними.

            Як би там не було, але саме первісний, політичний лібералізм у поєднанні з капіталізмом забезпечив Україні як державі нечувану стійкість, дозволивши проіснувати у вкрай несприятливих зовнішніх умовах більш трьохсот років і пережити Русь на добре століття.

            Однак з часом первісний лібералізм мутував. України й Русі, окупованих московією, цей процес майже не зачепив, бо в очах тодішнього українця «ліберальний» рабовласник практично не відрізнявся від «посконного». А на московії царат жорстко придушував навіть первісний лібералізм, не кажучи вже про його мутацію, відому як лібертаріанство.  Московський «ліберал» тодішнього розливу мало відрізнявся від сьогоднішнього, тож і не міг привабити українське суспільство. А от суспільство західне отруїлось цією заразою капітально.

            Основна слабкість лібералізму полягає у визначенні «вільної людини», що зробило злоякісні мутації неминучими, як тільки «вільність» з суто політичного аспекту спробували поширити на економічний, соціальний і культурний. Навіть Маркс здогадувався, що  людина – істота соціальна. А отже за визначенням не може бути «вільною» у неоліберальному значенні цього слова. Життям людини керують саме зобов’язання, частково зовнішні, більшістю – самонакладені.  Людина зобов’язана виховати своїх дітей, прогодувати й доглянути старих батьків, допомагати родичам і сусідам, захищати власну державу від зовнішнього ворога і ще багато чого окрім дотримання писаних законів. Що можна сказати про людину, вільну від всього цього? Це вкрай небезпечний соціопат, і водночас – природній результат послідовного втілення ліберальних теорій. Такі люди в принципі неспроможні складати суспільство. Тобто лібералізм несе в собі механізм саморуйнування. На жаль, він загрожує разом із собою зруйнувати й людство, якщо йому не протидіяти.

            Перші капіталісти, що спромоглись накопичити капітали, не надто переймались філософським підгрунтям свого життя й соціального ладу, що дозволив їм збагатнути. Але через кілька поколінь їхні нащадки вже гарячково шукали засобів збереження статус-кво, на власному й сусідському досвіді переконавшись у непевності свого становища. Для пояснення й виправдання майнового розшарування суспільства тодішні «мудреці» винайшли лібералізм економічний, тобто лібертаріанство. Звідси походить міф про «країну рівних можливостей» на якому досі паразитують США. Ліберальні економічні теорії, що дозволяли обдурити широкі маси й примирити їх з соціальним гнобленням, знайшли багатих шанувальників, які щедро оплачували роботу філософів.

Зрештою правильно сформовані  вимоги первісного, політичного лібералізму здобули широку підтримку передових, прогресивних верств громадськості, які розпочали боротьбу за рівність людей перед законом. В тих же США, де начебто від початку всі люди проголошувались рівними за Конституцією, дискусія звелась до того, кого вважати людьми. З часом людьми визнали і жінок, і негрів, і навіть випадково вцілілих індіанців. У західній Європі відбувались схожі процеси, причому попри усталену думку в консервативних суспільствах навіть швидше, аніж у проголошених «ліберальними».  Жінки отримали виборче право у консервативній Британії раніше, аніж у США, а расової сегрегації там не було взагалі. На зламі 19 й 20 сторічь ліберали зрештою знайшли спосіб замаскувати своє правління під демократію, якої наполегливо вимагали насамперед європейські народи. Насправді, на відміну від політичного, економічний лібералізм та демократія є природніми антагоністами, але накопичені лібералами на той час колосальні ресурси, інвестовані в систему освіти, засоби масової інформації, (які були фактично монополізовані правлячими ліберальними спільнотами) дозволили створити політичний лад,  який забезпечував панування лібералів попри всі зовнішні атрибути демократії. Насправді майже всі держави «першого світу» на початках були створені лібералами, і лише пізніше набули атрибутів демократії, поволі позбувшись майнового цензу для виборців, расових і статевих обмежень. Цей вимушений компроміс  ліберали через підконтрольні ЗМІ спромоглися видати за свою заслугу перед людством. Насправді ж реалізація права бути обраними в т.з. «ліберально-демократичному» суспільстві залежить переважно від наявності фінансових ресурсів та доступу до ЗМІ, що в гротескній формі проявляється у державах колишнього «другого» світу, які під впливом масованої брехливої пропаганди заходились бездумно копіювати «західну» модель держави. Це в повній мірі стосується й України.

            Завершення 2 С.В. призвело до мутації первісного лібералізму в лібертаріанство вже не в головах філософів, а на практиці. ЗМІ сформували брехливу, але привабливу картинку, приписавши лібертаріанству успіхи економіки США, що насправді постала на крові й кістках жертв двох світових воєн. Суспільству, наляканому війною, було запропоновано привабливу парадигму: ліберальні демократії не воюють між собою. Це невигідно. Збагачуйтесь, забудьте про свою національну приналежність, і жахіття війни ніколи не повториться. В розпалюванні війни звинуватили націоналізм, штучно  й бездоказово поєднавши його з крайніми формами колективізму. Людству нав’язали думку про «вільний ринок»  (який на практиці вже давно не існував в жодній з ліберально-демократичних держав) як головне чи навіть єдине  джерело багатства. Цей ліберальний міф теж дорого коштував країнам «другого» світу, що бездумно дозволили «вільну» приватизацію своєї промисловості і втратили внаслідок цього левову частку свого промислового потенціалу.

            Тим часом в головах ліваків-професорів, що заполонили навіть найконсервативніші колись університети, визріла наступна мутація лібералізму – лібералізм культурний, тобто ліберастія. Достатньо чисельний прошарок середнього класу здобув врешті пристойну освіту й почав цікавитись, чому лібералізм має бути саме економічним, а не соціальним. У відповідь служки світової закуліси розробили й впровадили концепцію культурного лібералізму та маскування економічного лібералізму під соціальний. Оскільки пригнічення національних почуттів керованих лібералами народів гальмувалось передусім церквою й національними культурами, було вирішено завдати удар по ним обом. Нова доктрина передбачала «мультикультуралізм», тобто визнання всіх культур однаково цінними й рівнозначними (що звучить дико для кожного неупередженого слухача) у спробі розірвати зв’язок індивідуума з його національною культурою, а як наслідок –  позбавити його національного почуття,  і сексуальну розбещеність,  що мала зруйнувати інститут родини як консервативний пережиток, і водночас  послабити вплив церкви, яка природньо не могла схвалити такий шлях розвитку суспільства. Зосередженням на «культурному» лібералізмі намагались приховати непереборні протиріччя між лібералізмом економічним та соціальним. Адже попри всю проголошену «соціальність» європейських держав та Канади, соціальне розшарування з часом лише збільшувалось і цей факт ставало дедалі важче приховувати. Третя фаза лібералізму була запущена  у світ у 60-х - 70-х роках минулого століття і призвела до напіврозкладу державності, що найбільш яскраво ілюструється сьогоднішніми Нідерландами.  Наслідком штучно створеної атмосфери вседозволеності, розпусти, глумління над церквою й родиною став розклад суспільства як такого, що вочевидь і було метою ліберального правлячого класу. Втім, сила інерції запущених процесів призвела до четвертої, остаточної фази лібералізму, небажаної й неочікуваної ляльководами – ліберазму. Піввікове панування ліберастії у суспільній свідомості спричинило доведення до абсурду її постулатів. Статеві збочення проголошено нормою, а норму – збоченням. Пригнічення білої меншості кольоровою більшістю подавалось як взірець расової терпимості й необхідності моральної відповідальності білих за сегрегацію (до якої вони через зміну поколінь не мали жодного стосунку). Родину представлено атавізмом, вчорашнім днем цивілізації. Абсолютна свобода особистості (принципово недосяжна у суспільстві) вважається вищою цінністю й метою розвитку людства. Очевидна невідповідність між проголошуваними цінностями й здоровим глуздом призвели до зневіри широкого загалу в нав’язаній йому політичній химері (на зразок того, що відчували жителі ссср по відношенню до його ідеології у 70-80 рр.) і вочевидь матиме ті самі наслідки – деструкцію «ліберально-демократичних» держав, оскільки держава не може існувати без Державної Ідеї і сконструйованого на ній Державного Міфу.

            Московська агресія проти України оголила ще одну проблему. Ліберально-демократичне суспільство, позбавлене моральних самообмежень внаслідок цілеспрямованої діяльності ляльководів, виховало два покоління патологічно жадібних індивідуумів, неспроможних приборкати власну зажерливість навіть під загрозою нової світової війни. Ліберально-демократичні держави виявились критично нестійкими до корупційних впливів, безсилими дати відсіч авторитарним режимам, що намагаються вповні скористатись їхньою слабкістю та інституційною неспроможністю. Окрім очевидної «шредеризації» номінальних керівників «ліберально-демократичних» держав кризу поглиблює небажання населення поступатись навіть крихтами своїх доходів, щоб дати відсіч порушникам міжнародного права й запобігти світовій війні. У тій же Німеччині пересічні громадяни головною загрозою вважають не відверту агресію московії тепер уже не лише проти України, але й щодо всієї Європи, а… небезпеку програти економічну конкуренцію США, позбувшись дешевої московської сировини. На додачу інкорпорація капіталів внаслідок невдалої спроби глобалізації зробила неможливим значний санкційний тиск на авторитарні режими, що порушують так зване «міжнародне законодавство» оскільки він неминуче спричинить суттєві економічні втрати для самих ліберальних держав, які викличуть хвилю протесту а то й опору з боку лібералізованих суспільств, ментально неспроможних до економічних жертв в ім’я досягнення стратегічних цілей. Ситуація в Німеччині найбільш кричуща, однак сусідніх державах «старої Європи» вона не набагато краща. Відверто відроджується нова нацистьско-фашистська вісь у складі Німеччини, Франції, Австрії, Італії, створюючи непереборний конфлікт інтересів  із країнами східної Європи, що внаслідок менш тривалого перебування під згубним впливом ліберальних ідей тверезіше оцінюють ситуацію і почуваються загроженими з боку московії і зрадженими з боку держав «вісі», які є економічними лідерами ЄС.  Ситуація з НАТО ще більш кричуща: президент США нарешті отримав доповідь спецслужб про те, що Німеччина більш не є союзником США (що всім притомним людям було очевидно ще з 2008 року і про що я багато років відверто пишу), Британія у своїй військовій доктрині офіційно визнала Московію загрозою №1 а неофіційно Німеччину – союзником ворога. На додачу несподівано для США Британія розпочала власну гру, направлену на створення навколо Лондона «Британського світу», тим самим позбавляючи США ресурсів військової міці,  а контрольоване ними НАТО - безальтернативності.

            Загалом традиційно консервативні держави, що мусили під впливом нав’язаної із зовні ліберальної моди мімікрувати, утворюючи соціальних монстрів на кшалт «ліберального консерватизму», виявились більш стійкими до корупційних впливів і значно адекватнішими щодо настроїв суспільства і розуміння ним реальних загроз. Свій внесок звісно зробила й парламентська система правління, характерна для цієї групи держав і для консервативних суспільств взагалі. Британія, Японія, Канада, Швеція,  що надають Україні найсуттєвішу допомогу проти московської агресії, належать саме до цієї групи країн, і це не випадковість.

В обставинах ідейного вакууму, що створюється у скалічених лібералізмом суспільствах, ідея націоналізму має всі шанси на реінкарнацію, принаймні у державах «другого світу» що не зазнали найбільш руйнівної ліберальної хвилі  70-80 років, на зразок того, що нині відбувається у Польщі. В цих суспільствах облудні ідеї вочевидь буде публічно відкинуто, а курс на побудову національної держави офіційно визнано. Але перепоною на шляху до успіху стане загальна демократія, згубна для постколоніального суспільства. Тож візьму на себе сміливість спрогнозувати успіх лише тих держав, що спроможуться суттєво обмежити загальне виборче право на користь пасіонарної частини суспільства. Консервативні ненаціоналістичні або поліетнічні  суспільства на кшалт Британії та Канади вочевидь обережно й поступово позбуватимуться ліберального спадку, не проголошуючи публічно розвороту вправо через засилля «ліваків» у професорському складі всіх університетів, ліберальні ЗМІ та інерцію їх громадської думки.  Найбільш вражені лібералізмом суспільства зазнають трансформації у якісь принципово нові форми під керівництвом тієї ж ліберальної «закуліси», або позбудуться суверенітету й перейдуть під контроль архаїчних тоталітарних режимів.

            Оскільки ляльководи явно не мають наміру добровільно позбутись власності й влади і вочевидь не відмовляться від своєї мети – формування Світового Уряду, слід очікувати появи нової ідеології, покликаної замінити збанкрутілий лібералізм, обмежити зажерливість пересічних громадян і надати суспільству керованості та стійкості у протистоянні з тоталітарними режимами. Зазнавши невдачі з економічною глобалізацією, світова закуліса найімовірніше вдасться до спроби глобалізації культурної, як засобу досягнення своєї мети. Таким чином найнебезпечніший метастаз лібералізму – мультикультуралізм, буде збережено й посилено. Головним ворогом прогресу, як і раніше, буде проголошено націоналізм. Водночас відбудеться часткове повернення до родинних, а можливо й релігійних цінностей (передусім з метою хоч якось обмежити зажерливість жертв лібералізму, повернути їм людську подобу та полегшити їх визискування). Тому найбільш імовірно припустити створення  синтетичного соціального культу  на кшалт «мультикультурного космополітизму», з ідеологією типу «людство – одна велика родина, попри всі незначні культурні відмінності».  Існування націй, як природного щабля між родиною й людством, ігноруватиметься, національні почуття як і раніше висміюватимуться. У зв’язку з цим гоніння на інститут сім’ї припиняться, принаймні – тимчасово. Пропаганда статевих та соціальних збочень буде згорнута,  висміювання церкви пом’якшено аж до відмови від блюзнірства. Мультикультуралізм стане тараном, за допомогою якого намагатимуться мінімалізувати в суспільстві національні почуття шляхом знищення чи девальвації національних культур.

            За цих умов Україна отримує шанс повернутись до історично вивіреної і властивої саме їй форми правління – елітарної прямої відкритої демократії, що парадоксальним чином стає знов актуальною на тлі банкрутства лібералізму й появи технічних засобів, що спрощують процедури прямої демократії аж до можливості повсякденного застосування. Таким чином, теоретично може виникнути можливість побудови міцної національної держави принципово нового типу, якщо зовнішні обставини нададуть сприятливу нагоду для обмеження загального виборчого права на користь пасіонарної частини суспільства.

П'ятниця, 28 січня 2022 14:55

Диспозиція третьої світової.

Диспозиція класична:

Московити й німці розпалюють війну.

Американи міркують, як на цьому заробити й радісно потирають лапки.

Англійці першими зрозуміли, що їх не мине і вирішили втрутитись у війну на чужій землі, поки вона не прийшла на їхню. І намагаються втягти в неї свої колишні колонії – з  тих же міркувань.

Європейці деруть одне в одного шмат  із рота, немов свині біля спільного корита, заплющивши очі, щоб не помічати, що діється навколо.

Війна почалась саме на наших землях і саме за них…

            Що впадає в око? Усі три світові війни почались однаково. Людство вчергове продемонструвало свою дурість і неспроможність вчитись навіть на власних помилках. Висновків не зробив ніхто, з нами включно.

            Найсуттєвішою відмінністю є існування незалежної України. Нехай більше Божою волею, аніж українськими заслугами, але вона існує. Тому хід  3 С.В. відрізняється від перших двох: московити не мають того ресурсу, що дозволяє струсонути світ. Їм не вистачає саме України. Тож якщо хто думає, що проковтнувши Україну москаль насититься й заспокоїться – він ще тупіший, ніж решта.  Різношерстні макарони з макрелями, олафи Царя Небесного – так не думають. Цій погані просто нема діла до держав, якими вони зараз керують. Всі вони – зрадники, що збираються відсидітись на теплих островах, витрачаючи хабарі й здалеку милуючись корчами тих. Хто здуру довірив їм владу. Щоправда, настільки теплих островів не залишиться, криваві путінські гроші знеціняться, відсидітись нікому не вдасться. Чи майже нікому. Як і  попередні 2 рази. Але вони не хочуть про це думати. Бо взагалі не хочуть думати – так легше мерзотнику жити в мирі з собою…

            Що дадуть нам переговори? Те ж саме, що два попередні рази. Ганьбу, а потім війну. Втім, цього разу ситуація не виглядає для нас такою безнадійною. Українці мають шанс повоювати за власні інтереси, а не за окупантів і вбивць. Якби ж окрім держави Господь дав їм ще дрібку розуму, щоб  ті інтереси усвідомити…

            Японія й Туреччина сьогодні по інший бік. Поки що навіть по наш. Якщо не передумають… Зате Китай на стороні паліїв. Власне, він і є палієм – вкупі з москалями й німцями. Враховуючи, що Китай першим відчув 2 С.В. і останнім закінчив – чутки про мудрість цього народу виявились надто перебільшеними.

            Німеччина цього разу діє чужими руками, принаймні – поки що. Можливо навіть зробила певні висновки, але явно не ті, що слід.

            Теоретично – маємо непогані шанси встояти й поламати сценарій. Війну це, звісно, не зупинить, але нам може дати перепочинок. На жаль, українцям критично бракує уявлення про світ, у якому ми всі живемо. Вони досі блукають у густому тумані «міжнародного права» «прав людини» «гуманізму», напущеному сильними світу цього…

            Насправді цей світ нагадує банкет людожерів, що доїдають чергового патологічно довірливого небораку і не припиняючи чавкати й тамуючи відрижку проголошують промови про вірність міжнародному праву й неприпустимість силового вирішення конфліктів, забезпечення непорушних прав мирного населення й недопущення розповзання зброї масового знищення… У них немає вибору: замовкнуть – то не матимуть, кого їсти…

            А українцям може вже час почути те, що я кажу їм восьмий рік поспіль:

-Один ядерний заряд захищає краще, аніж двадцять кілотонн паперових гарантій. Тож прагнути треба не вступу до НАТО чи якогось партнерства із найсимпатичнішим з канібалів – а відновлення ядерного потенціалу й створення сучасних засобів їх доставки (МБР) до порогу наших добрих друзів...

-Лише повний, клінічний ідіот під час війни будує інфраструктуру, яка стане першою мішенню. Тупіші за нього лише ті, хто його обрав. Розумні люди під час війни не платять по боргах і на всі гроші посилюють обороноздатність, чого й нам усім бажаю.

            Найбільшою небезпекою на сьогоднішній день є не паніка (яка дійсно ще нікому не допомогла) і не наступ гарматного м’яса вздовж усього кордону, а удар у спину. З ворогами ми впораємось. А от як впоратись з друзями?! Для особливо упоротих нагадую: в Європі вже палав вогонь війни, коли поляки допомогли гітлеру розірвати Чехословаччину, щоб ухопити шматочок і собі. Те, що от-от дратимуть їх самих – чомусь їх зовсім не турбувало. На сьогодні ми просто ЗМУШЕНІ тримати кругову оборону. У випадку, якщо московитам вдасться суттєво просунутись нашою землею – спокуса стане непереборною. Настільки, що убезпеченим з усього нашого кордону видається лише Українсько-Словацький. Кіломертів із 30, здається.

            Довірливі не виживають у цьому світі, на жаль. Їх з’їдають ще раніше за слабких…

            Словом: хочете жити – позбувайтесь довірливості й наживайте розум…  

П'ятниця, 21 січня 2022 13:08

Блюмкін і несподіваність

Візит держсекретаря США – сам по собі подія непересічна. Вони довго й ретельно плануються, оскільки кількість бажаючих поспілкуватись значно перевищує його біологічні можливості. Тож за звичних умов саму можливість потриматись за нього руками можна вважати успіхом для будь-кого, окрім перших осіб найпотужніших країн світу. А раптовий, незапланований візит до держави третього світу – це взагалі щось на рівні фантастики. Але не поспішайте радіти. Згадаємо спершу недавнє минуле. Кандидат, а пізніше президент Жопайден вкрай негативно відгукується про московію та її роль у світі, критикує Трампа за угодницьку політику щодо цього непримиренного ворога, натякає на особисту зацікавленість, а то й  керованість свого опонента з москви, чи то у вигляді компромату, чи бізнесових вигод (Трамп раніше явно зловживав контактами з московитами й поїздками до москви, що дійсно не могло пройти безслідно). І обіцяє покласти край московській експансії у всіх її проявах: гібридному, кібернетичному, підтримці світового тероризму. Найрішучішим чином, найбрутальнішими методами (окрім превентивного удару). Але одразу після візиту його Блюмкіна до москви ситуація чарівним чином змінюється – грізне ревіння змінюється жалібним скавчанням про «необхідність діалогу» та «відсутність силових методів вирішення кризи стосунків». Варіантів тут лише два: або «золота картка», передана йому через Блюмкіна путінським конем, або тека матеріалів по «Буризмі», де його син і офіційний годувальник усієї родини Хантер обіймав вигідну, але напрочуд необтяжливу посаду сина впливового американського політика члена Наглядової Ради без конкретних обов’язків але з дуже конкретною платнею. Саме так виглядає корупція на «процвітаючому Заході», якщо раптом хто не знав… Можливе й поєднання обох стимулів, втім для нас це не важливо. Важливо для нас те, що США протягом 8 років лише імітує військову допомогу Україні, попри те, що така пасивність шкодить не лише нашим (кого вони врешті цікавлять?) але і їхнім національним інтересам.

                Останнім часом поведінка лідерів США щодо України стає ще цікавішою: вони усіляко роздмухують істерію стосовно повномасштабного нападу московії на Україну. На перших порах невдячну справу роздмухування паніки було покладено на нашу владу. Але цього разу наші тупаки випадково вчинили напрочуд мудро – лякатися не стали, принаймні напоказ. Навпаки, реагували настільки спокійно (не сказати – байдуже), що зовнішні спостерігачі зробили поспішний висновок про цілковите  нерозуміння ситуації. Наша влада здалась їм телям, що зацікавлено заглядає у гарматне дуло… Так це чи ні – зараз не суттєво. Крайня тупість і глибока мудрість іноді призводять до однакових наслідків – діалектика у чистому вигляді. До позиції влади додався спокій суспільства, яке за  8 років звикло жити у стані війни. Не тому, що всі неймовірно хоробрі, просто психіка не дозволяє перебувати в стані істерії такий тривалий час  - пересічні відісетрили своє ще 2014 року.  Вочевидь саме зараз американські сподівання на те, що ми справимось із завданням самотужки – зникли остаточно. Тож нам почали допомагати. Ні, не зброєю – істерикою. Так дешевше й корисніше. Саме американська преса (зовсім не продажна, на відміну від нашої, звісна річ) розбурхує компанію істерії. Очевидно, що паніка ще ніколи не допомагала панікерам. Але про допомогу нам і не йдеться, якраз навпаки – американи намагаються повернути важіль впливу на Україну, що почав було гнутися в їхніх волохатих лапах від надмірного перевантаження.  Йдеться про боргові запозичення. Вони неначе й не критичні – близько 50% ВВП, але от умови… Влада наша пишається скороченням держборгу під час війни… Вже за одне це їх слід було б повісити, і бажано не за шию, щоб мали час усвідомити… Навіть найпотужніші держави світу, зазнавши зовнішньої агресії, припиняють виплату боргів. Навіть Британія у 1939 припинила… Бо всі ресурси держави йдуть на відбиття агресії.  Наша ж окупаційна влада пишається, що попри війну й видатки на неї, що призвели до зубожіння населення, зовнішні запозичення справно і вчасно повертаються, а отже єдинокровні з ними банкіри й фінансисти не зазнають збитків… Але світовому сіонізму цього виявилось мало – адже апетит приходить під час їжі не лише до путіна. Тож нам нав’язали «реструктуризацію» боргів ім. яреськи. З цієї потвори взагалі варто було б живцем здерти шкіру, взявши за основу класичний живопис Босха, де процедура показана в усіх деталях. Щоб не втомлювати подробицями, скажу лише, що нам «списали» близько 6 мільярдів доларів і відтермінували на три роки сплату відсотків (які за це збільшили), але у випадку, якщо в Україні населення отямиться, обере до влади українців і розпочне розвиток економіки, то за це «списання» доведеться заплатити СОТНІ МІЛЬЯРДІВ доларів. Але зважаючи на те, що навіть  після цього «пересічні» обрали до влади представників їхнього кагалу, апетит почав зростати далі. Нас вирішили тримати на гачку через МВФ, оскільки звідти позичають кошти під 3.5-4%, а напряму світовий сіонізм кредитує нас під 8% і вище. Але втрутилась пандемія – через неї сповільнились і виробництво і споживання, причому в загальносвітових масштабах, тож на ринку з’явились купи «зайвих» грошей, які стало просто нікуди прилаштувати. У Німеччині, наприклад, банки ввели «від’ємні» відсотки, тобто вкладник, заміть отримувати дохід від депозиту, має платити банку за зберігання своїх грошей. За таких умов з’явилось чимало «порушників конвенції» які всупереч рішенню Світової Закуліси почали скуповувати наші Облігації Зовнішньої Позики, догнавши відсоток майже до МВФівського. Тож у держдепі вирішили, що паніка, спричинена «неминучим нападом московії» допоможе виправити ситуацію й поверне Україну у стійло МВФ. Те, що неминучий напад відбувся  8 років тому, вважають за краще не згадувати – бо паніка (вірніше її наслідки) потрібна держдепу вже сьогодні. Щоб знову взяти наших зелених за кредит…

                Навіщо? Щоб продавлювати рішення, вкрай невигідні, навіть згубні для України, але вигідні США. Тактика не нова – цей світ стоїть на шантажі бідних багатими.  Останнім часом у «суперечці» між московією і США настав врешті пароксизм і для Жопайдена з’явився шанс продавити бажання москви як необхідні й неминучі, як «менше зло», про яке так люблять згадувати мерзотники всіх мастей. За наш рахунок, звісно. Бо за це щедро заплачено…

                Тож мета візиту Блюмкіна очевидна – примусити «українську» владу виконати «Мінські угоди», укладені порошенком, у розумінні путіна. Залишається лише гадати, що було обіцяно блазню: шкура неубитого порошенка, можливість безкарно грабувати далі, дешеві кредити, Нобелевська премія Миру (що вже давно перетворилась на Тавро Негідника), або ще щось. Це вже неважливо, принаймні поки що. Бо Блюмкін отримав від блазня повний відлуп. Раптово й неочікувано для себе. Вочевидь американи, слідом за москалями, не враховують головну рушійну силу нашої зовнішньої політики – вулицю. Агресивну меншість, що не дозволяє «злити» державу москалям і єдина зараз стоїть між Україною й остаточним крахом та новим рабством. Блазень теж радий би забути про її існування. Але не може – ці люди прийдуть саме по нього. Блюмкін з Жопайденом далеко,  а йому відповідати, коли що. І відомо – чим… Тож берусь припустити, що блазень теж вдався до погроз – дефолтом. Тобто ударом по найболючішому місцю американів – гаманцю справжніх власників цієї держави.

                Але розлучення неостаточне. Бо наша «влада» не повідомила про подробиці «перемовин», як це прийнято робити при остаточному «побитті горщиків». Тож у Києві ще  сподіваються на якесь продовження й більш «вигідну» пропозицію з-за океану. Тобто менш руйнівну.

                А що ж наші «американські партнери»? Старий маразматик Жопайден відверто запросив москалів в Україну з новою окупацією. Як інакше можна розцінювати його заяви, що США в жодному разі не будуть воювати за Україну (звісно, що не воюватимуть, але хто тебе, підара, за язик тягнув?!), а санкції (звісно ж страхітливі й нечувані) будуть введені лише після нової агресії. Словом, я мститимусь і мстя моя буде страшна… Після славетної історії з його колишнім шефом, сраним миротворцем обамкою, коли асаду погрожували всіма карами небесними у випадку застосування хімічної зброї а потім мовчки проковтнули хімічну атаку і втерлись, такі «погрози» всерйоз ніхто не сприйматиме – лише як заохочення. Бо треба ж підару старому щось казати… Зрештою, сирійські діти й жінки, знищені отруйними газами – їхня спільна з обамкою ганьба. А що ганьби виявилось замало – Афганістаном доточили… Після провального (на щастя!) візита Блюмкіна до Києва Жопайден вирішив уточнити (на випадок, якщо путін такий же тупий, як він сам), що санкції введуть лише у відповідь на «велике» вторгнення, а величину визначатиме він сам… Відвертіше він вже не може висловитись, бо свої пов’яжуть. І так здійнялась буря на болоті, псяка мусила незграбно спростовувати, що агресією вважатиметься будь яка агресія, а що мав на увазі шеф – тре питати в його маразму…

                Таким чином, маємо повне право на невтішний висновок: США повною мірою використовуватимуть нас у власних цілях (для послаблення московії) але не мають наміру нам допомагати, тобто паразитуватимуть на помираючій Україні. Кошти, що начебто «виділяються» на підтримку України не мають нікого вводити в оману. По перше – це копійки навіть у порівнянні з нашим злиденним військовим бюджетом, по друге – пришлють знов непотріб, як  і раніше (кожен може сам подивитись, що конкретно ми отримали за 7 років і як це реально вплинуло на нашу обороноздатність), по третє - левову частку грошей виділять як завжди на підарасів «розвиток громадянського суспільства», тобто на розклад нації.

                На кого нам сподіватись в умовах, коли імперіалізм підштовхує й без того агресивну московію до повномасштабного вторгнення? Найрозумніше – лише на себе. Беруся спрогнозувати початок вторгнення  (хоч і не є фахівцем зі стратегічного планування, але тут все очевидно).

                На першому етапі нам доведеться мовчки, під тужливе завивання світової підлоти про нечувану стурбованість і небачену занепокоєнсть, прийняти ракетний удар, на який ми не маємо чим відповісти. Нас очікує близько ста балістичних ракет «Іскандер», які ми можемо збивати лише суто теоретично і порядку півтори тисячі ракет крилатих, переважну більшість яких знищить українська система ППО (насправді дуже потужна, хоча й застаріла). Це розплата за гріхи, вчинені пересічними на виборчих дільницях. Якби не вибрали у 2010 році бандюковича – мали б, чим відповісти. Бо старі, але все ще придатні ракети «Ельбрус» не було б утилізовано московськими агентами, яких він привів у владу. А може не мали б  і самої війни. Якби у 2014 замість мародера порошенка обрали Тягнибока – вже мали б ядерну зброю замість мінських угод і самі диктували світу порядок денний. Якби у 2019 замість зеленського обрали Кошулинського – мали б принаймні, чим відповісти на ракетний удар. А так – бидлу доведеться заплатити за свою тупість і ницість. Ну і нам разом з ним. Раз вже погодились жити поруч і не втекли світ за очі…

                Теоретично до мене доходять певні чутки про підготовку відповіді.

1.       Начебто старі зенітні комплекси С-200 перезаряджено й переобладнано для стрільби по наземних цілях, дальність збільшено до 400 з гаком кілометрів. Це може бути десь до 120 -140  застарілих, але ще боєздатних ракет, придатних для враження нерухомих цілей. Можна пошкодити нафто- та газопроводи на території Білорусі, знищити енергогенерацію на територіях, де проживає до чверті москвинів, вразити склади боєприпасів та ГСМ.

2.       Начебто наше військо отримало від Британії кілька сот застарілих, але ще придатних оперативно-тактичних ракет, можливо навіть середнього радіусу. Хотілось би вірити, але підстав малувато – про таке посилення слід було б оголосити негайно, це могло б взагалі запобігти вторгненню. Хоча хто напевно може сказати, що там у зелених головах…

3.       Начебто програма «Сапсана» завершена й дніпряни посилено «клепають» нові ракети, в тому числі й середнього радіусу. Програми «Сапсан» і «Коршун» дійсно могли б вже бути завершені. Але факт випробування навряд чи вдалось би приховати.  Втім, цілком можливо, що на конвеєр поставлено «сиру» продукцію без повного циклу випробувань – війна диктує свої правила. В цьому разі мовчанка може свідчити про те, що влада намагається виграти час для виробництва якнайбільшої кількості одиниць.

А втім найімовірніший варіант, попри все перечислене – що нам доведеться терпіти, беззбройним. Зціпивши зуби. І поминаючи добрим словом світову підлоту, лідери якої відмовили нам у дієвій зброї, щоб не провокувати путіна отримати черговий транш у бездонну кишеню.  Це ж та сама підлота, що жерла наш хліб, поки ми вмирали страшною повільною голодною смертю, тож чого ще від неї чекати? Доля держави опиниться в руках нашого бидла. Стерпить воно мовчки руйнацію, відсутність електрики, перебої з харчами, подальше падіння рівня життя – Україна вистоїть. Військо не відступить, поки тил його не зрадить. Навіть другої фази, авіаударів - не буде. Літаків у московії вистачить хвилин на 30-40…  А забекає бидлятина про «мир за будь яку ціну» - одразу його й отримає. І ціну заплатить – ту, що у 1933 і 1941 заплатило, але так нічому й не навчилось. Бо західні лідери – вони таки дорогі. Особливо для українців…

Вівторок, 18 січня 2022 20:56

Зомбіапокаліпсис і водохреща

У переддень Водохрещі палкі, стійкі, матеріально переконані професійні й напівпрофесійні любителі двох політичних трупів, у безтямі бруднять одне одного собою і відходами власної життєдіяльності в телевізорі, інтернеті й просто на вулицях.

Зебіли, узбагойтєсь, як заповів вєликій Ссанич!

Порососи, перехрестіться – і вас попустить, як обіцяв ваш сиворогий.  

Апокаліпсис скасовується! Шоу триватиме! Добові плавно перетечуть у місячні. Все у вас буде – окрім розуму і совісті. Не поспішайте в ополонку, окстіться! Придивіться, що там плаває! Можливо це ваш політичний супротивник! І він теж не тоне, консистенція ж однакова попри всі удавані зовнішні розбіжності…

Головне – не бризькайте одне в одного Святою Водою – результат може виявитись непередбачуваним!

А  людей вітаю з Водохрещею! І бажаю Вам всього найкращого! Головне - залишайтесь людьми! Не дайте себе вкусити! Вас і так вже небагато...

Неділя, 09 січня 2022 15:19

КАЗАХСТАН

Казахстан. Казахстан! – кричить , вищить,  нашіптує телевізор.

Козакстан, козакстан… - вчувається романтичному вуху українського пасіонарія.

Кізякстан, кізякстан… - звично відповідає цинічна луна.

Казах тюркскими мовами  означає одне й те ж – вільна людина. Казахстан - Держава вільних людей. Вільних людей, що тридцять років поспіль терплять диктатора. А до цього сімдесят років терпіли інших.  А до цього… Ну ви зрозуміли. Можливо в слово «вільні» там вкладають інший сенс. Вільні від гідності, наприклад…

Коротко про події в Казахстані:

Мудрий нарід (ТМ) вийшов на боротьбу за все хороше проти всього поганого з ретельно прихованою від самого себе метою поміняти місцеве Єлбаси на  братнє Колбаси. Бажано на виборах. Вибори не потрібні ні Єлбаси, ні Колбаси, котре насправді КАлбаси. Але цілком можливо, що таки відбудуться. Щоправда обирати доведеться між Єлдаси, Єбласи і Єбаси… Спойлер – усі троє китайці…

Детально про те ж саме (виключно для тих, хто бажає і вміє подумати, решті категорично не рекомендую).

                Про «один пояс/шлях» ви всі чули. Так от, він проляже через Казахстан. Просто тому, що більш ніде. Найвигідніший транспорт – залізниця. Європейського стандарту. Європейської ширини колії. Щоб возити китайський непотріб у Європу. Нічого особистого – тільки бізнес. Морем довго, потім все одно перевалка на ту ж таки залізницю. Дорого. Вантажівками – супердорого на таку відстань. Літаками… мовчу, ви вже зрозуміли. Казахстан лежить просто на шляху з Китаю в Європу. Ну от так йому не пощастило. Між молотом і ковадлом. Тобто між світовою майстернею й найбільшим зі світових ринків. Постколоніальна архаїчно-феодальна держава на шляху прогресу. Трагедія, гідна Софокла. Відлежатись на узбіччі тут не вдасться… Колосальна територія майже без населення. Нелояльні Китаю етноси: уйгури й московити. Останні небезпечніші. За ними стоїть Орда з  нездоровим апетитом і його непередбачуваними наслідками. Довший час здавалось, що Китай задовольняє нинішній стан речей: Казахстан скуплений через економіку й корумпований через «еліту» тихо імітує приналежність до «узкого міра», аж поки той мір не репне на друзки…  А поки не репнув – юзає Вялікую Сібірскую, не зважаючи на милі пустощі банди, що її контролює.  До того все йшло. Але останнім часом щось пішло не так. Відкладені етнічні конфлікти хтось почав підживлювати. На узкій язик почались гоніння асоційовані з деколонізацією назв та історії, з ускладненнями в латинику.

                Можливо, те щось пішло не так саме у нас – зрештою все в цьому світі взаємопов'язано. Можливо саме сракоголовий український виборець спустив курок нової війни. Бо найцікавіше – не Казахстан, а те, що за ним. Там, де біснувата Орда змикається з не менш біснуватим Іраном. Щоправда, між цими скелями є шпарина – Азербайджан, але туди не ходять поїзди (с). Принаймні напряму з Казахстану, посуху. Лише з перевалкою морем (тобто з двома додатковими перевалками). Отже, з цим треба щось робити. В те, що протягом найближчих століть релігійний іранський шал спаде до прийнятного для торгівлі рівня не вірить, здається, вже ніхто. Московія ж приречена на розпад. На десятки недодержав, де всі воюють з усіма. Тобто можливість транзиту тими землями виключена. Схоже. що теж на віки вперед. Задовбешся платити кожному королю водокачки. І все одно пограбують, скільки не плати. Китай, звісно, здатен до стратегічного планування (рідкісна в цьому тупому світі чеснота), але це не означає, що він спокійно спостерігатиме, як втікають його гроші. Якщо має змогу запобігти цьому лиху. Тож очевидно, що китайське керівництво робило ставку на нас, про що я вже неодноразово писав. Вони сподівались умовити/переконати/примусити наше державне керівництво забрати пасмо москальских земель уздовж Волго-Донського каналу в рахунок репарацій.  Утворивши тим самим Українсько-Китайський, даруйте, Українсько-Казахський кордон. З усіма транзитними вигодами. Не повірите - але навіть для нас. Але з часом китайці звернули увагу на те, кого регулярно обирає наш «мудрий нарід ТМ» і втямили, що легше умовити/переконати/примусити дощового черв’яка, аніж цих гігантів думки. І вирішили діяти інакше.

                Тепер ординський слон, з властивою йому грацією, вирішить одразу декілька задач:

-на смерть розсварить лояльних Казахстану узкоязичних з собою. До повної або часткової втрати узкоязичія (зараз це спостерігаєтся в Україні, де кожне нове «опитування» демонструє все більшу частку «етнічних українців» і зростання числа тих громадян, для яких українська мова стала  є рідною.)

- консолідує непримиренних узкомірцев і в потрібний Китаю час забере їх із собою в дупу в орду, можливо навіть з частиною території, пожалуваною за труди (північний схід, населений переважно узкоязичними й позбавлений найкорисніших з корисних копалин). Звісно так, щоб не ускладнити транзит.

- забезпечить Казахстану, після проведеної над ним вівісекції, право вимагати репарацій. Тими самими територіями. А чим же іще? Московія готова платити лише тоді, коли вже нічим, тож платитиме собою, як і належить б... Але схоже що вже не нам, а казахам. Тобто китайцям. Якщо ми не заперечуватимемо. А якщо заперечуватимемо – з нами поділяться. Ділитись чужим – воно не так і шкода… В кожному разі Українсько-Китайський кордон постає як залізна неминучість уже в найближчому майбутньому. Просто тому, що він потрібен Китаю. Так вже склалось. Нас знову не спитають і не дадуть навіть змоги виявити фірмову українську тупість миролюбність.

                Це якщо Орда переможе. Якщо ж переможе позбавлений політичної опозиції, традицій демократії, навичок самоорганізації казахський народ (з цього місця можна сміятись, але й дива ж колись трапляються) то буде задіяний варіант з виборами (див. вище). За вищенаведених умов нікого, окрім китайця, на них не може бути представлено… Як у нас – нікого, окрім олігархів і їхніх холуїв… Але в нас хоча б теоретично є націоналісти, яких не допускають у телевізор, але ще допускають до участі у виборах, там не буде й цього. Набрид вам кнур Султан? Настільки, що ладні вмирати під кулями окупантів? Буде вам інший кнур. Чи інший султан, яка різниця…

                Безпрограшна ситуація. Для Китаю, звісно. Нічого не нагадує? Правильно, московсько-Українська війна. Вона теж інспірована Китаєм у власних інтересах. Вони виграють за будь-яких умов. Добре влаштувались. Бо вміють думати, чого я і нам усім щиро бажаю.

                Якщо ж переможе орда… Президент Жопайден щойно сказав устами ( сподіваюсь) свого Блюмкіна, що московитів легко закликати на власну шию, але важко переконати піти. Але це для нього важко. Втім, для нього важко все, зважаючи на вік і вроджену мудрість. А для Китаю – досить клацнути пальцями… У потрібний йому час… Внаслідок московсько-Української війни залежність Орди від Китаю посилюється з кожним днем. А тепер посилюватиметься ще швидше. Дуже показово, як світова підлота, загальновизнаний еталон честі й гідності, реагує на прагнення казахського народу звільнитись від середньовічної феодальної тиранії. Чуєте грізні несамовиті крики лідерів вільного світу й усього прогресивного людства? Я теж не чую… Але діяти їм все ж доведеться, нехай і по мінімуму. Впарювати своєму піплу лабуду про необхідність і плідність переговорів з агресором, який саме заковтує чергову жертву, стає все важче. Не вгадаєш, коли він, клятий, перестане хавати. Бо тоді почнеться таке, що Жопайдени позаздрять кнур Султану, як живі мертвим (с). Почнеться різко, без переходу, висловлювання стурбованостей і занепокоєностей та інших ритуальних танців з бубнами. Чаушеску знають, як це буває, та вже не розкажуть.

                Щодо безпосередньої причини заворушень, то клапан зірвало теж не випадково і з подачі Китаю. Річ у тім, що Казахстан є експортером газу, тобто продає свої надлишки, а отже не міг постраждати від зростання світових цін. Але це за логікою капіталізму. У феодалів логіка своя: навіщо «дарувати» холопам цінний ресурс, який можна продати дорожче?! Вони ж не розглядають корисні копалини як загальнонаціональну власність, навпаки вважають населення частиною свого приватного майна… Де тут Китай? А в отому «можна». Саме він забезпечує ринок збуту. Газогони Туркменії, Узбекистану й Казахстану пов’язані в одну мережу ще з часів ссср. Колись у 90-х москалі пропускали до нас середньоазійський газ, а ми навзаєм пропускали їхній до Європи. Внаслідок такої політики добре було всім, окрім середньоазіатських продавців. Вони не мали альтернативи, тож мусили постачати свій газ нам – за скільки дамо. На цьому піднялась перша генерація українських олігархів. І усі вони тісно пов’язані з КГБ-ФСБ – чужих гебня до труби не підпускала й близько. Це правило не має винятків. Навіть для тих, хто весь у білому. І навіть із сердечком. Просто пересічний того не розуміє. Ситуація змінилась при Ющенку – москалі законтрактували ВЕСЬ середньоазійський газ і відмовили нам у транзиті. Якби у Ющенка були… бодай якісь статеві  президентські ознаки, він би не росукренерго для фірташів створював, а так само заборонив би транзит з московії до ЄС. І москалі б утерлись і повернули як було… Але він вирішив за краще вчинити зраду, прикрившись фальшивою підставою «турботи про партнерів», «репутацією надійного постачальника» та іншою лабудою. Пізніше вже ВОНА тим самим виправдовуватиме грабіжницький контракт 2009 року. Учениця, щоб її чорти взяли… Але до чого цей відступ? А до того, що отримавши монополію на купівлю азійського газу, москалі за давньою ординською звичкою наплювали на свої зобов’язання й взагалі припинили купувати той газ. А щоб «партнери» не галасували надто гучно, влаштували кілька диверсій на газогонах і звинуватили їх самих. Мовляв, старі ваші труби, нема можливості контракт виконувати. Туркменбашка відреагувала по азійськи хитро, не в лоб. Проклали трубу у Китай, та й заходились продавати газ туди. За копійки, звісно. Як нам раніше… І ось напередодні означених подій Китай погодився купувати таджицький (а  значить і казахський) газ задорого, добре знаючи, що жадібний кнур підніме ціну й для своїх. Так чужими руками було вчергове вправно загребено жар. В на другому кінці труби спалахнув класичний «каструльний» бунт. Перші вимоги були виключно щодо цін на газ. Політичні прийшли потім, коли на допомогу бидлу вийшли казахські націоналісти, здуру десь розгледівши неіснуючий шанс на глобальне перетворення країни. Їх, звісно, шкода. Але розумніше приберегти співчуття для своїх, вбитих і скалічених війною, позбавлених домівки й засобів для існування. Казахстан несе свою частку вини у їхніх бідах, як багатолітнє слухняне   зовнішньополітичне знаряддя Кремля. І Китаю, звісно. Який теж наш ворог, не менш від московії. Просто він розумніший і не афішує своєї участі у нашій війні без крайньої потреби. Тож у сухому залишку маємо ситуацію, коли більший і дужчий з наших ворогів вичавлює з Казахстану меншого й слабшого (хоча на поверхневий погляд все поки що виглядає навпаки). Змінити цю ситуацію не в наших силах – ресурси не ті. За таких обставин наш інтерес полягає в тому, щоб безлад набув наймасштабнішого розмаху й тривав якомога довше, бо саме це висотує сили з наших ворогів. Цинічно? Ну, не я цей світ створив…

                Який урок ми маємо винести з казахських подій? Це урок для дурників, які верещать про єднання всіх українців проти москви. Тобто про єднання з внутрішнім ворогом проти зовнішнього. Урок того, що внутрішній ворог радо продасть тебе зовнішньому і єднання з ним – найгірше, що можна зробити для себе і для України. Але більшість таких крикунів – зовсім не дурники, на жаль. Вони добре знають, з якого боку на їхньому брудному порососівському хлібі криваве мародерське масло…

Середа, 05 січня 2022 21:33

Повернення Жопеза

Про бридку особу Жопеза, його візит у москву й влаштований там приватний сеанс садо-мазо я вже писав (https://www.mytus.net/index.php/publitsystyka/item/97-zhopez-bordel). Як і передбачив його майбутню поведінку… Що ж, прогноз збувається: сьогодні Бордель відвідав лінію фронту з «істеричним», за словами наших владців, візитом. Дебіли з прозеленню чекають від цього візиту ледь не вирішення «конфлікту», того самого, котрий насправді – війна й окупація з анексією. Це ліричний відступ про важливість термінології й необхідність називати речі своїми іменами. Якби не числені симулякри та евфемізми, продуковані продажними нашими журналюшками за криваві гроші олігархів, навіть найпересічніші б не звернули на цей візит особливої уваги… Посто тому, що для України він не значить НІЧОГО. Просто Жопез знову збирається в москву. Вимогливий клієнт замовив черговий сеанс садо-мазо. Відмовитись він не в силах, зважаючи на розміри гонорару, а їхати просто так, без вагомих підстав – некомільфо після минулого візиту, коли Бордель публічно «опустив» ЄС і потім проливав з цього приводу горючі сльози під власне бурмотіння «ніколи знову». До нас він і приїхав, щоб кувати "залізну" підставу. Анонсую вже незабаром: нова щедра порція крокодилячих Жопезових сліз у якості гарніру до його ж завивань про нестерпні страждання мирних донбасят, «устатих от вайни», і демонстрація холодної (чи гарячої, по ситуації) рішучості поновити переговори з путєю, попри всі особисті страждання і рєпу – таційні втрати, політичні наслідки для ЄС, за будь-яку ціну, щоб тільки знедолені втішились! Бо ж діа-лох – їхнє все. Нема альтернативи переговорам з агресором і окупантом – це ще чемберлен знав. Той самий, який віслючок Іа і якому сам сталін давав свою відповідь, та так і не дав… І найганебніший мюнхенський мир однак кращий за війну, яку неминуче тягне за собою. Така вже у них, жопезів, логіка. Та я не про неї, а про СПРАВЖНІ причини такої поведінки. Про справжні європейські цінності – гроші. Ті, що приємно шурхотять у кишенях і непомітно, безшумно розповзаються по офшорах… Про візит до москви ще анічірік – Жопез саме читає нашим владцям лекцію про боротьбу з корупцією, яка заважає нам навіть мріяти про СЄ. Тож вважайте, що візит Жопеза до москви я анонсую першим. Як логічне продовження вояжу на фронт. А питання тут не у Жопезі – з ним все більш-менш зрозуміло. Питання у ЄС, як організації, що терпить такого «високого представника» попри всі результати його життєдіяльності, що бурхливим ароматним потоком на ЄС виливаються. Думаєте, там ідіоти зібрались? Зовсім ні, то головні поціновувачі справжніх європейських цінностей (див. вище). Високий представник ЄС такий низький ( в усіх сенсах), бо й сам ЄС невисокий... Я розумію, навіщо наші владці пруться в ЄС, так, що аж чуби трііщать. Чуби тріщать ваші, а кишені – їхні. Тамтешній рівень елітарної, владної корупції нашим владцям і не снився – з їх сторони це заздрість і заповітна  волога мрія. Мародер навіть свою партію вчергове перейменував на честь корупції, даруйте – ЄС, не стримав захвату перед старшими товаришами… А от вам воно навіщо, пересічні?! Сподіваєтесь, що тамтешні любителі справжніх європейських цінностей вас нещасних нагодують , прийнявши у своє буржуїнство? Як же невдало вас пересікло… Навіть якщо вже вирішив здуру годувати крокодила – все одно, бажано не собою…

Третій день слухаю безперервне виття порососів на болотах і тихо ######### дивуюсь. Пєтьмана ж не в підворітті пристрелили, не на дубі повісили, не діоксином отруїли, навіть не велосипедом переїхали, а  всього-навсього викликали до ДБЛ, даруйте, ДБР… Який в цьому злочин? Таке лихо може спіткати кожного з нас. Наші герої сидять у СІЗО без вироку по кілька років. Рекордсмен – вже СЬОМИЙ РІК! І про них не кричить ні «кривий анал» ні «5 колона», і зграї безсоромних платних порососів не проливають над їхньою долею горючих сліз у кривому ефірі та на безкраїх просторах інтернету… Навіть якщо шляхетні сивини й героїчна біографія книголама не переконають слідство, попереду пєтьмана чекає не  гілляка, а найсправедливіший, найчесніший у світі український суд! Адже судова реформа – одна з головних заслуг пєтьмана, про яку жоден поросос не забуде згадати у коментах навіть під загрозою негайного побиття ногами! Щоправда, цим судом пєтьман  збирався судити нас, а тепер судитимуть його… Доля політика – примхлива… Югік П’яний вам плокулол, даруйте – свідок… Свідок того, як легко слідчому вийти на себе… Але якщо суд дійсно такий відреформований  до блиску сиволапим героєм, то це не може мати жодного значення! А якщо ні… то всі порососи такі ж брехливі, як пєтьман... Схоже, їм таки вдалось вийти на себе…

Go to top